Провідні актори та режисери українського театру хХст.

Період	Режисери	Актори
Початок ХХст.	Л. Курбас, Г. Юра, В. Василько, М. Терещенко, Ф. Лопатинський, Г. Ігнатович, Б. Тягно та ін.	М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Са-довський, М. Заньковецька та ін.
1930— 1960-і pp.	М. Крушельницький, В. Василько, Б. Романицький, І. Юхименко, Б. Тягно, Г. Ігнатович, І. Чабанен­ко та ін.	A. Бучма, 0. Ватулян, Н. Ужвій, B. Добровольський, Д. Мілютенко Ю. Шумський, Г. Юра, Д. Антоно вич, І. Мар'яненко, М. Крушель- ницький, 0. Сердюк, В. Чистяков, та ін.
Кінець XX ст.	С. Данченко, Б. Ступка, В. Ів-ченко, Ф. Стригун, 0. Коломієць, М. Загрудний (соцреалізм), В. Малахов, 0. Більченко, 0. Ліп-цин (камерні театри-студії), А. Жолдак, Р. Віктюк, С. Пасіч­ник, Д. Богомазов, Ю. Одинокий, Д. Лазорко (авангардизм) та ін.	Б. Ступка, А. Роговцева, А. Хості-коєв, Н. Сумська, Б. Бенюк, Л. Кубюк, Л. Смородіна, 0. Задні­провський, В. Заклунна, Л. Кадоч никова, 0. Бондаренко, В. Задніп­ровський, Ю. Гребельник, Т. Наза рова, Ю. Мажута та ін.

Ступка -

Национальный академический драматический театр им. Ивана Франко

«Дикий Ангел» А. Коломийца — Маляр

1979 — «Украденное счастье» И. Франко; режиссёр С. Данченко — Мыкола Задорожный

1980 — «Дядя Ваня» А. П. Чехова; режиссёр С. Данченко — Иван Петрович Войницкий

1985 (малая сцена), * 1999 (большая сцена) — «Карьера Артура Уи, которой могло не быть» Б. Брехта; режиссёр В. Козьменко-Делинде — Артуро Уи

1986 — «Энеида» И. Котляревского; режиссёр С. Данченко — Иван Котляревский

1987 — «Мастер и Маргарита» М. Булгакова; режиссёр И. Молостова— Иешуа, Автор

1989 — «Тевье-Тевель» Г. Горина; режиссёры С. Данченко и Дмитрий Чирипюк — Тевье

1997 — «Король Лир» У. Шекспира; режиссёр С. Данченко — Король Лир

2003 — «Царь Эдип» Софокла; режиссёр Р. Стуруа — Царь Эдип

2003 — «Истерия» Терри Джонсона; режиссёр Г. Гладий — Зигмунд Фрейд

2007 — «Лев и Львица» И. Коваль; режиссёр С. Моисеев — Лев Толстой

2008 — «Легенда про Фауста» по мотивам сочинений Шписа, Марло и Гейсельбрехта; режиссёр Андрей Приходько — Фауст старый, Мефистофель

«Сны по Кобзарю» Т. Шевченко; режиссёр В. Козьменко-Делинде — Поэт

Сумська:

Вистави

Анна («Кін IV»)

Гортензія («Грек Зорба» за Казандзакісом)

Дідона («Енеїда» за Котляревським)

Еліза Дулітл («Пігмаліон» Бернарда Шоу)

Жанна д'Арк («Біла ворона» Юрія Рибчинського)

Кайдашиха («Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького)

Людмила («Васса Желєзнова» Максима Горького)

Марі («Блез» Маньє)

Фйорелла, Матільда («Синьйор з вищого світу») та ін.

РS : это я на всякий случай примеры два привела).

2.Во время застольного периода коллектив исполнителей под руководством режиссера под-вергал тщательному анализу все внутренние мотивы, подтекст, взаимоотношения, характеры, сквозное действие, сверхзадачу произведения и т.д. Все это давало возможность глубоко вни-кать в драматическое произведение, определять его идейные и художественные задачи. За-стольный период, прежде всего, заставил актера проникать во внутренний мир героя пьесы, что и является основным при создании спектакля.

Проблемы действия, которому Станиславский придавал такое большое значение, сверхзадачи и сквозного действия, слова (словесного действия, которое Константин Сергеевич называл главным действием), видения, подтекста, общения — это звенья единого творческого процесса, путь к которому органично раскрывается в процессе анализа роли и пьесы. Нельзя забывать, что в творчестве актера и режиссера анализ переходит в синтез неуловимым и сложным образом. Не всегда можно уловить окончание одного процесса и начало другого, но это не означает,- что они тождественны. Уже сам отбор материала, необходимого для создания образа и спектакля, является ярким признаком перехода от анализа к синтезу.

(это то,что я нашла в инете – краткость сестра таланта,но еще все что рассказывалнам Фортус,оно должно в тетради быть записано у всех,если еще что-то захотите добавить

3 Фанта́зия — ситуация, представляемая индивидуумом или группой, не соответствующая реальности, но выражающая их желания. Фантазия - это импровизация на свободную тему. Фантазировать, значит воображать, сочинять, представлять..Одним из главных примеров в теаре на развитие фантазии – это сказки: разговор животных,летающая мебель ит.д.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 21

1. Театр корифеїв: М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

2. Поняття про наскрізну дію та контрдію.

3. Приклади проявів сценічної уваги (предмети, живі істоти).

1.

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із Театром корифеїв також пов’язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського.

Вистава «По ревізії» 1885 року

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Історія

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

З кінця 50-х років XIX ст. в різних місцях України — Немирові, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Києві, Одесі — виникають аматорські театральні гуртки. Та особливе пожвавлення в театральному житті України виявилося на початку 80-х років. З ініціативи Марка Кропивницького восени 1882 року в Єлисаветграді було створено українську професійну трупу, до складу якої ввійшли Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати Тобілевичі, які виступали під псевдонімами Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. До речі, походження псевдонімів таке: Микола та Марія взяли прізвище матері, до якого в Марії ще додавалося прізвище її чоловіка — італійського оперного співака; псевдонім Івана утворився від імені його батька та прізвища улюбленого героя з драми Т. Шевченка «Назар Стодоля»; Панас для свого нового прізвища взяв назву місцевої річки Саксагань. Багато зусиль для зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький.

«Зложилася трупа, — писав І. Франко про цей новий театральний колектив, — якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів — то не була дилетантська імпровізація*, але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією** великих талантів».

Однак українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Ще з 1876 року діяв ганебний Емський указ царя Олександра II, за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою і друкування нею текстів до музичних нот. Суворому цензурному контролю підлягали твори драматургів: заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати боротьбу народу за національну незалежність. Трупи не мали права виставляти твори перекладної драматургії.

Український театр перебував у винятково тяжкому матеріальному становищі: він, не маючи постійного приміщення, змушений був постійно переїжджати з місця на місце; вистави часто доводилося влаштовувати в непристосованих приміщеннях — ярмаркових балаганах, холодних залах, а часом і в сільських клунях; не вистачало костюмів декорацій, музичних інструментів. Актори часто не мали пристойного житла, щоб переночувати, нерідко жили впроголодь, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, і все ж зупинити викликаний назрілими суспільними потребами розвиток сценічного мистецтва, пов'язаного із служінням народу, було неможливо.

Ідея народного театру окрилювала передових діячів української сцени. їм доводилося водночас виконувати кілька невідкладних за вдань: організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх поповнювати сценічний репертуар.

Намагаючись збагатити репертуар українського театру, М. Кропивницький і М. Старицький вдаються до інсценізації повістей та поем інших письменників. їхню увагу привернули насамперед ті твори, в яких правдиво змальовувалося життя українського народу, його побут і звичаї, його боротьба проти соціального й національного гніту. Так було пристосовано до сцени повісті М. Гоголя із збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тараса Бульбу». Крім «Назара Стодолі», зажили сценічним життям поеми й балади Т. Шевченка «Катерина» «Тополя», «Гайдамаки», «Титарівна», «Сотник» та інші. Ці інсценізаці, поряд з п'єсами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, ставали вірним орієнтиром на дальшому шляху розвитку драматургії. Слово М. Гоголя і Т. Шевченка, яке залунало зі сцени, важливі соціальні й морально-етичні проблеми, порушені в інсценізованих творах, повнокровні характери набували значення естетичної норми для нових п'єс українських драматургів.

Водночас М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які відразу ж виставляються на сцені. До репертуару українського театру залучаються також драми І. Франка, Панаса Мирного, переклади кращих п'єс російської та зарубіжної літератури.

2.Всяка дія являє собою сукупність людських вчинків, спрямованих до певної мети. Наприклад, людина встала, підійшла до вікна і зачинила кватирку. Це дія. Людина зробила ряд вчинків з метою уникнути протягу. Отже, дією ми звемо осмислену поведінку людини. Якщо людина без усякого приводу тиняється по кімнаті, то це не може бути названо дією. Дія починається там, де вчинки людини здійснюються осмислено, тобто там, де вони спрямовані до досягнення певної мети.

Розкрити дію — це значить зрозуміти ту мету, ради якої людина робить даний ланцюг вчинків.Отже, ми зрозуміли, що таке дія. Що ж таке наскрізна дія? Наскрізна дія — це така дія, яка проходить крізь усю п’єсу. Наскрізна дія - це те, що роблять люди протягом усієї п’єси. Значить, визначити наскрізну дію п’єси — це зрозуміти, що і з якою метою роблять виведені в п’єсі дійові особи протягом усієї п’єси.

Контрдействие – противодействие, антидействие.

Действие и контрдействие примеры:

Действие и контрдействие. Вслед за матерями из обоих домов выходят и другие женщины. Возникает перебранка — кто кого перекричит. Мужчины тоже выходят на крыльца и тянут своих женщин назад в избы. Вся массовка решается на двух полярных тяготениях: действие — оскорбить, выместить на другой стороне обиду, основное «антидействие» — усилия мужчин затянуть жен, сестер, дочерей в дом, прекратить ссору.