15 Вересня 2009 року Конституційний суд України ухвалив рішення[5], яким Президент України і Верховна Рада

України були позбавлені повноважень призначати як керівників НТКУ та НРКУ, так і членів громадських рад.

Причиною визнання цих норм неконституційними є те, що Конституція України не передбачає таких повноважень ні

у Президента України, ні у Верховної Ради України. Таким чином, Верховна Рада України має прийняти новий закон,

яким урегулювати ці питання.

Новий поштовх в цьому процесу надало підписання керівниками органів, відповідальних за політику у сфері

телерадіомовлення, 15 березня 2007 року спільної заяви.[6]

У 2009 народний депутат Андрій Шевченко зареєстрував проект нової редакції Закону «Про систему суспільного

мовлення України». Законопроект був відхилений парламентом 12.06.2009. Проект підтримали БЮТ та Блок Литвина, не

підтримали ПР та КПУ; голоси НУНС розділилися.

У 2010 народні депутати Шевченко, Каськів та Суслов зареєстрували чергову редакцію законопроекту "Про суспільне

мовлення" (№7241). Законопроект чекає на розгляд у першому читанні.

Суспільне мовлення залишається зобов'язанням України перед Радою Європи, публічно підтримується всіма

ключовими політичними гравцями, а експертне середовище та представники громадських організацій одностайно

визнають його нагально необхідним.[7] Однак термін його утворення залишається невизначеним.[8]

[ред.]Світ

Німеччина

Система суспільно-правового мовлення у Німеччинi складається з 9 земельних мовників, що об’єднані в Робочій

спільноті суспільно-правових мовників ФРН (ARD), а також Другого німецького телебачення (ZDF), Радіо Німеччини

(DRadio), та Німецької хвилі (надалі − DW). Rегіональні мовники-члени ARD відповідають спільно за виробництво та

трансляцію першої телевізійної програми суспільно-правового мовлення „Das Erste“, а також телетексту та інтернет-

порталів до неї. Окрім цього, згадані мовники пропонують по одній регіональній телепрограмі (за винятком малих

мовників Радіо Бремен та Саарського мовлення), а також кожен по низці регіональних радіопрограм. Засноване 1961

року Друге німецьке телебачення (ZDF) було покликано усунути монополію єдиної в той час телевізійної програми

ARD; його телепрограма розповсюджується на території всієї Німеччини. 1994 року було засновано Deutschlandradio,

чиї програми також мають загальнонаціональне розповсюдження. Окрім телепрограми „Das Erste“ суспільно-правові

мовники-члени ARD спільно з мовником ZDF пропонують дитячу телепрограму „KI.KA“, німецько-французьку

телепрограму „arte“, австрійсько-німецько-швейцарську телепрограму „3sat“, політичну телепрограму „PHOENIX“, а

також відповідні інтернет-сторінки до них.

Німецькі суспільно-правові мовники фінансуються в основному за рахунок збору за мовлення, яке сплачується

як базовий збір у розмірі 5,76 євро на місяць за радіо або ж новітній приймач (наприклад, комп’ютер з доступом

до Інтернету), та як збір за телебачення розміром у 12,22 євро на місяць за телеприймач. Ставка збору за мовлення

збільшилася за останні 30 років майже у три рази. Водночас через возз’єднання Німеччини 1990 року кількість

домогосподарств й відповідно платників збору суттєво збільшилася, тому доходи зі збору за мовлення зросли за

тридцятирічний період майже у п’ять разів. 2009 року доходи зі збору за мовлення становили 7,6 млрд євро. Для

порівняння: майже стільки ж доходів (за попередніми оцінками − 7,0 млрд євро) отримало комерційне мовлення 2009

року. Загалом, кількість загальнодоступних телепрограм у дуальній (тобто змішаній суспільно-правовій та комерційній)

системі телерадіомовлення Німеччини вважається чи не найчисельнішою у всьому світі. [9]

Велика Британія

Британська телерадіомовна корпорація (BBC)

Японія

Японська телерадіомовна корпорація (NHK)

Громадське телебачення, там де воно справді існує, виконує багато важливих суспільних функцій. Але найголовніша

його місія полягає у тому, що воно забезпечує свободу вибору інформації для тієї частини населення, яка не тікає від

реальності за допомогою продукції комерційних каналів, а хоче її зрозуміти і внести посильний внесок у її покращення.

популярне російське інтернет-видання «Грані.Ру» представило спецпроект «Грані-ТВ» - додаток у формі відеоблогу.

По суті, «Грані-ТВ» - це унікальна можливість побачити й почути колумністів «Грані.Ру», експертів, ньюзмейкерів,

колег, друзів і читачів, а також ті громадсько-політичні й культурні події, яких не висвітлює і не висвітлюватиме жоден

канал нинішнього російського телебачення.

«Грані-ТВ» від самого початку свого існування взяв дуже вдалий старт. Адже серед учасників цього проекту такі

відомі не лише в Росії імена, як Гаррі Каспаров, Борис Нємцов, Юрій Норштейн, Маріанна Максимовська, Ірина

Хакамада, Ясен Засурський, Олексій Венедиктов, Віктор Геращенко, Лія Ахеджакова та Манана Асламазян.

На сайті «Грані-ТВ» розміщується серія коротких відеороликів, у яких політики, правозахисники, журналісти й

діячі культури відкрито заявляють про свою громадянську позицію. А основними темами громадського публічного

обговорення за цей час стали підсумки правління Путіна, ставлення до президентських виборів, перспективи правління

Медвєдєва, майбутнє Росії і громадянський спротив.

Проект «Грані-ТВ» нагадує громадське телебачення, якого досі немає ані в Росії, ані в Україні. Достовірність і

оперативність повідомлень «Грані-ТВ» про те, що нині робиться в Росії, є відкритим «вікном» до правди, яку з усіх сил

намагається замовчувати путінській режим у Росії. Можна сказати, що це своєрідний варіант громадського інтернет-

телебачення. Адже й читачі, й глядачі можуть самі стати безпосередніми учасниками цього проекту, самостійно

записавши короткий відеоролик. І ці відеозвернення буде опубліковано на сайті «Грані-ТВ». Можна прогнозувати,

що в цієї ідеї росіян - велике інформаційне майбутнє. Адже яким іншим чином можна обійти намагання тоталітарної

путінської влади блокувати будь-яку достовірну інформацію про незгоду російського народу з її антидемократичними

діями?

Подібний проект цілком може стати одним із щеплень від путінізму для Росії. Адже в країні, яку в демократичному

світі критикують за відсутність цивілізованої економіки, вільних виборів, обов'язкових для всіх законів, більшість

громадян не хочуть ростити своїх дітей для ролі лакеїв з обслуговування «Газпрому».

Ідея «Грані-ТВ», безумовно, дуже цікава, актуальна і перспективна. Хоча шкода, що її не почали реалізовувати

раніше. Не думаю, що все впиралося не лише в кількість необхідного для цього трафіку. Можна не сумніватися, що в

дебютантів громадського інтернет-телебачення вистачатиме матеріалів для наповнення, що «Грані-ТВ» швидко завоює

собі аудиторію, а його продукція буде цікавою для глядацького загалу Росії. Таким чином, якщо немає можливості

донести достовірну і правдиву інформацію до народу через друковану газетну, журнальну продукцію чи телебачення, то

цілком можливо знайти виграшну для читачів позицію через «Грані-ТВ».

Пілотний проект громадського інтернет-телебачення «Грані-ТВ» - це наочний приклад, як можна обійти цензуру,

котру насаджує режим в антидемократичній країні. Цей проект є праобразом протестного телебачення, що протистоїть

неприкритій цензурі. Громадяни Росії тільки чекають на грамотних, вольових та здатних повести народ за собою лідерів.

Ситуація в Росії є такою, що дієздатна опозиція режиму Путіна вже існує і цілком готова до того, щоб потіснити

ньюсовковий режим Володимира Путіна. За роки путінізму російське суспільство вже визріло до того, щоби незважаючи

на неприкритий тиск державних чиновників змусити правовим шляхом політичний клан Путіна програти громадський

конкурс за владу в країні.

Вільний інформаційний простір життєво необхідний у Росії. Але доки при владі путінці, кардинально реформувати

систему телевізійного мовлення просто нереально. Тому проект громадського інтернет-телебачення «Грані-ТВ» своєю

присутністю в інформаційному просторі спонукає до дискусії про необхідність громадського телебачення і в Україні.

Адже нині цілком зрозуміло, що той, хто контролює телебачення в Росії, і в Україні управляє великим сегментом

громадської думки.

В цьому сенсі варто було би скористатися світовим досвідом, щоби нестандартно вирішити проблему роздержавлення

телебачення в Україні. За умов введення фактичної цензури в нашій державі (хто не вірить, хай проаналізує зміну змісту

теленовин і фактичне зникнення незалежних коментаторів із оглядових недільних телепрограм) саме тепер необхідно

поставити перед українським суспільством питання про створення в нашій державі незалежного каналу громадського

телебачення. Такий канал мав би стати в Україні інформаційною трибуною, на якій свої думки, політичні погляди і

переконання могли би вільно висловити представники всіх партій, громадських рухів, груп населення та українські

інтелектуали, багатьом із яких сьогодні доступ на українське державне телебачення і телеканали, контрольовані

олігархами, просто закритий.

Нині у світі існує близько п'ятдесяти моделей громадського телебачення. Так, у Японії канал NHK на 100 відсотків

фінансується за рахунок абонентської плати. У деяких європейських країнах громадські канали частково субсидуються

державою, частково отримують кошти від абонентської плати та ліцензійного збору.

Та з огляду на сучасну українську специфіку, надзвичайно важливо приділити пильну увагу правовим механізмам,

що гарантуватимуть незалежність громадського телебачення від будь-яких владних структур, навіть коли при владі

будуть взірцево-демократичні сили. А це, в свою чергу, означає, що необхідно виключити навіть часткове фінансування

з бюджетних коштів. Велике питання, чи доречна тут реклама. Громадське телебачення в Україні необхідно організувати

лише шляхом створення громадських фондів, спонсорства та залучення іноземних інвестицій. Очевидно, що здійснення

проекту громадського телебачення в сьогоднішній Україні - справа досить проблематична, але варто питання про

розгортання цього процесу ініціювати вже тепер. Розпочавши з цього широку суспільну дискусію.

Ну а зробити перші кроки до громадського телебачення в Україні можна зі спроби повторення одним чи кількома

впливовими інтернет-виданнями позитивного досвіду проекту громадського інтернет-телебачення «Грані-ТВ». Адже

необхідно зробити перший прорив до непідцензурної телеінформації, який підштовхне українське суспільство до думки,

що обходити цензуру таки можна за будь-яких несприятливих політичних умов...

Міжнародно-правове регулювання суспільного мовлення

було прийнято низку міжнародних угод, що безпосередньо стосувалися громадського телебачення та радіомовлення.

Так, у "Віденській декларації про громадське теле- і радіомовлення" йдеться про "безумовну підтримку незалежної

громадської служби теле- і радіомовлення, котра має замінити інформаційні структури, що контролюються державою і

продовжують існувати у країнах Східної Європи".

У Декларації також наголошується на тому, що "головним завданням громадського мовлення має бути інформування

людей про події — минулого, сучасного й майбутнього, — що їх безпосередньо хвилюють. Громадське мовлення має

також слугувати засобом вираження та обговорення основних цінностей". А його найвища мета — "вільне і чесне

інформування громадськості". Автори Декларації пропонують, щоб журналісти самі, без будь-якого втручання уряду чи

політичних партій виробили принципи своєї діяльності у засобах громадського мовлення.

Основним джерелом фінансування (проте не єдиним) має бути абонентна плата телеглядачів і радіослухачів. Крім

того, слід використовувати й інші форми громадського фінансування, а також рекламу (тією мірою, якою вона відбиває

конкурентне середовище). Передбачається вільний доступ громадських ЗМІ до інформації, матеріалів і обладнання

нарівні з державними мас-медіа. Автори документа вважають громадське телерадіомовлення дійовим засобом

для ліквідації монополії держави в інформаційному просторі та інструментом побудови вільного, демократичного

суспільства.

У 2001 р. Європейська комісія прийняла "Звернення про правила здійснення державної підтримки сектора

громадського мовлення". У цьому документі міститься вимога до всіх держав дати чітке визначення функцій

громадського мовлення, концепцію його фінансування та загальної організації. Усі ці положення мають бути прозорими.

На початку 2004 р. спеціальну рекомендацію за №1641 з проблем громадського мовлення прийняла Парламентська

Асамблея Ради Європи. Асамблея визнала, що "громадське мовлення є життєво необхідним елементом демократії в

Європі, але йому загрожують політичні та економічні інтереси, підвищена конкуренція з боку комерційних засобів

масової інформації, концентрація у сфері медіа та фінансові труднощі". У документі були висловлені претензії до

України з приводу відсутності прогресу у прийнятті законодавства щодо такого мовлення. У цьому зв'язку Рада Європи

рекомендувала урядові України здійснити конкретні заходи для вироблення такого законодавства.

Питанням громадського мовлення приділена увага також у рекомендації № R (99) 1 Комітету міністрів держав—

членів Ради Європи. У ній міститься заклик до держав-учасниць підтримувати й розвивати громадське мовлення,

визначити шляхи його стабільного функціонування. Водночас у документі наголошувалося, що така підтримка має

здійснюватися на прозорій основі й підлягати незалежному контролю, щоб запобігти процесу концентрації чи занадто

великого збагачення. Кабельні оператори мають транслювати канали громадського мовлення. Заходи щодо підтримки

медіа поділяються на дві категорії: прямі субсидії та непряме стимулювання, наприклад шляхом зниження податків.

Ще раніше (1996) Комітет міністрів держав — членів Ради Європи прийняв рекомендацію № Я (96) 10 "Про гарантії

незалежності громадських засобів масового мовлення", де особливо відзначив їх роль як чинника плюралізму в

комунікаціях і рекомендував формувати такі організації на принципах, що гарантують їхню незалежність.

Широку кампанію за впровадження громадського мовлення проводить Міжнародна федерація журналістів. Ця

організація концентрує свої зусилля на таких моментах: служіння суспільству та якість інформації, демократія та

незалежність, умови праці та права співробітників, підвищення професійної солідарності та зв'язок із громадянським

суспільством, ефективне втручання у діяльність Всесвітнього банку, ЮНЕСКО, ЄС, регіональних груп (запобігання

процесам тотальної приватизації мовлення).

Що ж до українського досвіду, то перші правові передумови для створення вітчизняних суспільних мовників були

передбачені в рамковому законі 1997 р. "Про громадське телебачення". Відтоді питання про суспільне телебачення і

радіо обговорювалося в парламенті неодноразово.

Концепція роздержавлення ЗМІ вперше була розроблена в 1998 р. Наступного року Верховною Радою був

затверджений закон щодо системи суспільного телерадіомовлення. У 2000 р. створено Громадську наглядову раду.

З'явилося чимало й "авторських" проектів про механізми роздержавлення НТКУ й створення на її базі суспільного

мовлення.

16 листопада 2004 р. Віктор Ющенко, на той час ще кандидат у президенти, пообіцяв сприяти створенню суспільного

телебачення. Він наголошував, що "такий тип телебачення має унікальні риси порівняно з комерційними телеканалами,

зокрема, об'єктивність, незалежність і різносторонність. У тому, щоб мати таке телебачення, зацікавлене суспільство, а

отже, й держава. Всі ми — політики, журналісти, бізнесмени, прості громадяни — розуміємо, як необхідно пропагувати

ідею громадського телебачення".

20. В ближайшее время вся книжная арабская публицистика в Европе перестанет быть только арабской, а

станет частью западноевропейской публицистики прежде всего потому, что будет издаваться только на западных

языках, чтобы молодое поколение мусульман, плохо владеющее родными языками, могло читать эти книги.

Публицисты арабского происхождения, постоянно проживающие в Западной Европе, не только регулярно

печатаются на страницах газет и журналов, но и ведут активную общественную деятельность, выступая с

лекциями и докладами на западных языках. Кроме того, большинство крупных публицистов являются членами

общественных организаций, занимающихся проблемами межкультурного диалога.

Со временем вся западноевропейская арабская пресса полностью станет двуязычной: на арабском языке с

аналоговой версией на западноевропейском языке. Об этом свидетельствуют следующие тенденции. Арабские

публицисты и ученые, проживающие в Западной Европе, вынуждены писать и выступать перед широкой

аудиторией исключительно на европейских языках (Тарик Рамадан, Бассам Тиби, Зафер Сенокак, Абделкадир

Бенали и др.) Арабская пресса и электронные СМИ, функционирующие в Европе, стремятся иметь две

версии: арабскую – для Ближнего Востока и английскую – для мусульман Европы, утративших родной язык,

и новообращенных. Ясно, что цель, которую преследуют издатели, как можно больший охват читательской

аудитории.

Самым

перспективным

направлением

журнально-газетной

публицистики

станут

электронные

западноевропейские арабские СМИ. Они будут развиваться крайне интенсивно, мгновенно внедряя самые

последние достижения в области новейших технологий и широко используя все возможные интерактивные

методы взаимодействия с аудиторией. Нельзя забывать о том, что владельцами многих печатных и электронных

изданий являются бывшие подданные Саудовской Аравии, у которых достаточно финансовых средств для

достижения этой цели. Принимая во внимание стремительный рост пользователей всемирной сети (Интернет),

читательская аудитория электронных СМИ будет расти столь же быстро и со временем к ней примкнут коренные

европейцы, желающие получить наиболее объективную информацию о событиях не только в Европе, но и на

Ближнем Востоке.

Арабская журнально-газетная публицистика по-прежнему близка к художественной литературе, так как авторы статей

широко используют все средства художественной выразительности, в силу чего публицистический материал оказывает

сильное воздействие на читателя. Данная традиция, сформировавшаяся еще в XIX в., будет сохраняться и в будущем.

Более того, можно утверждать, что именно западноевропейские арабские СМИ станут катализатором

интеллектуального обновления на Ближнем Востоке. Вспомним, что арабское Возрождение (ан-Нахда) произошло

именно под влиянием Запада, и главную роль в этот период сыграли именно те мусульмане, кто довольно долго жил и

учился в Европе.

И печатные и электронные СМИ станут на Западе главным каналом распространения ценностей не только

мусульманской культуры, но и культур народов Востока. На Востоке же западноевропейские арабские СМИ будут

продолжать активно популяризировать европейские ценности и знакомить жителей арабских стран с европейской

культурой. Роль печатных и электронных арабских СМИ Западной Европы в ближайшее время существенно вырастет:

они станут оказывать все большее влияние не только на политику отдельных регионов (Европу и Ближний Восток), но и

на мировую политику.

Еще одна тенденция в развитии исламской публицистики – публицистика новообращенных европейцев – тех,

кто принял ислам в силу убеждения. На материалах публицистических работ Роже Гароди (род. 1913 г., Марсель) и

Мурада Вилфрида Хофманна (род. 1931 г., Германия), автор делает вывод о бесперспективности этого направления

публицистики, поскольку она является слишком тенденциозной, и встречает неодобрение со стороны большинства

читателей.

Помимо межарабских электронных изданий Европы, существует множество новостных порталов, газет и журналов

арабских стран, США, Канады и Австралии на арабском и английском языках. Это прежде всего иракско-кувейтская

общественная политическая газета «ал-Джиран» («Соседи», главный редактор – Зухайр ад-Дуджайли), канадская «ал-

Мир’ат» («Зеркало»), американская «ал-Ватан» («Родина»), австралийская «ал-Мухаррир ал-устрали» («Австралийский

редактор») и многие другие.

Все электронные межарабские СМИ содержат следующие разделы: секуляризм, религия, политический ислам;

права женщин; терроризм, война и мир; исследования и политические эссе; литература и искусство; права меньшинств

и право на самоопределение; гражданское общество; права человека; миграционные процессы, расизм, защита прав

иммигрантов; права детей и современное образование; исследования в области истории; рабочее движение и профсоюзы;

проблемы современной семьи; защита окружающей среды. Перечень тем и последовательность, в которой они

представлены, красноречиво свидетельствует о приоритетах, волнующих современных мусульман всего мира.

Как и в прошлые века, электронные СМИ культивируют арабскую литературу (особенно поэзию), классическую и

современную. Это – свидетельство продолжения культурной традиции, о которой шла речь в предыдущих разделах.

Электронные СМИ заботливо прививают своим читателям интерес и любовь к арабской словесности.

Огромное внимание электронные СМИ уделяют общению со своими читателями: электронная почта позволяет

мгновенно реагировать на вопросы и просьбы аудитории, оперативно вести учет откликов общественного

мнения. Основополагающим принципом работы всех эмигрантских арабских электронно-печатных СМИ

является принцип укрепления культурного единства при идейном разнообразии. Именно такой подход позволяет

достигать высокого уровня работы всех изданий.

Электронные арабские СМИ в дальнейшем будут очень интенсивно развиваться, поскольку у них есть целый

ряд преимуществ перед традиционными печатными СМИ, телевидением и радио: и это, прежде всего, возможность

интерактивного общения со своей аудиторией. Следовательно, этот новейший вид медиа может оказывать на аудиторию

воздействие не сопоставимо более сильное, чем традиционные печатные СМИ. По счастью, электронные газеты и

журналы, издающиеся в настоящее время в Западной Европе, тоже благотворно воздействуют на этноконфессиональные

отношения, формируя положительный образ ислама в глазах коренных европейцев, прививая уважение и интерес к

западной культуре всем мусульманам Западной Европы и арабского Востока.

В заключении подводятся итоги проведенного исследования, определяется характер и степень влияния арабской

публицистики на этноконфессиональные отношения в Западной Европе.

Публицистика как особый вид литературы является отражением социально-политических процессов, и

эволюция арабской публицистики полностью подтверждает это положение. По мнению автора, история арабской

публицистики тесно связана с Западной Европой. Оттуда первые арабские просветители и публицисты при

помощи печати вели непримиримую борьбу с реакционными режимами, установившимися в странах арабского

Востока. Современная арабская пресса Западной Европы в известной степени продолжает эту традицию.

Современные проблемы этноконфессиональных отношений рельефно освещаются в западноевропейской

арабской публицистике, которая является достаточно эффективным инструментом воздействия на общество.

Ключевыми темами книг арабских публицистов Западной Европы являются евроислам, проблемы интеграции

мусульман в европейское сообщество и межкультурное взаимодействие.