2001 Году. Книга переведена на греческий язык. Весной 2002 года в издательстве Фелтринелли выходит «Бесконечная

Война» (итал. La Guerra Infinita), также нашедшая большой отклик в Италии. Книга переведена на немецкий язык («Das

Zeitalter des Imperiums», Europäische Verlagsanstalt, Hamburg 2003).

В том же издательстве в марте 2003 г. выходит книга «Superclan», написанная вместе с Марчелло Виллари; а в Москве

выходит «Бесконечная Война» (Детектив-Пресс, 2003), состоящая из материалов, уже вошедших в состав «Afghanistan

anno zero», «La Guerra infinita» и «Superclan». В 2004 году издательский дом Ноттетемпо издаёт «La guerra come

menzogna» («Лживая война», ит.), которая также выходит на французском языке (изд-во Timeli, Женева). «Бесконечная

Война» переводится на английский и испанский языки. В том же издательстве выходит книга «Invece di questa sinistra»,

дающая обзор политической программы Кьезы в свете предстоящих выборов в Европарламент. В 2004 году Кьеза

публикует вместе с сатириком Вауро книгу «I peggiori Crimini del Comunismo» — открытое сатирическое обвинение

коммунистическому прошлому и Сильвио Берлускони, на тот момент Президенту Совета министров. Эта книга

переиздается в 2005 году.

В 2005 г. выходит книга «Марксианские Хроники» (итал. Cronache Marxziane). Отвечая на вопросы журналиста

Массимилиано Панарари, Кьеза выступает против нового империализма и «суперклана» владельцев мира — западных

инвестиционных банков, членами которых являются Усама бин Ладен, Берлускони и Джордж Буш, а также против

формирующей эту «машину грез» современной системы СМИ, которая непрерывно оказывает сильнейшее воздействие

на сознание людей. Книга призывает взять на себя непосредственные обязательства и ответственность перед лицом

экономической, информационной и политической систем, которые, по мнению Кьезы, составляют угрозу для планеты и

рискуют привести мир к экологической катастрофе и вымиранию. Те же темы обсуждаются в книге «Перед бурей» (итал.

Prima della tempesta).

Кьеза является президентом ассоциации «МегаЧип» (англ. MegaChip) и вместе с Элио Вельтри, Антонелло Фаломи

и Диего Новелли членом Президиума Национальной Ассоциации «Группа строителей благополучного общества»,

президентом которой является Ахиллес Оччетто.

В 2003 году Кьеза независимо от своей остальной деятельности вступает в политический альянс между Антонио Ди

Пьетро и Ахиллом Оччетто, ввиду надвигающихся Европейских выборов 2004 года. В 2004 году Кьеза избрирается

депутатом Европарламента по списку либерально-демократической партии Ди Пьетро («Italia dei Valori») от Северо-

Западного округа (Пьемонт, Валле-д'Аоста и Лигурия) вместо Оччетто, который, чтобы сохранить свое кресло в Сенате,

отдал Кьезе свой пост, полученный с перевесом в 14 тысяч голосов.

Кьеза

также

является

автором

статей

и

обзоров

для

различных

изданий

(«Ла

Стампа», «Галатея», «Мегачип», «Микромега», «Манифест», «Латинская Америка»). В 2006 году вместе с

ассоциацией «Мегачип» Кьеза организует рабочую группу, расследующую причины событий 11 сентября 2001

года. Серьёзной критике подвергается официальное расследование и общепринятая интерпретация причин трагедии

средствами массовой информации. В 2007 году по результатам этого расследования выходит документальный

фильм «Расследование с нуля» (англ. Zero). В 2008 г. на русском вышла книга «Zero» на ту же тему.

Фильм, снятый совместно с журналистом Тьерри Мейсаном «9/11. Расследование с нуля» в мире «прошёл

практически незамеченным — авторы прямо жаловались на это в эфире Первого канала, намекая на происки

американских спецслужб»[2].

С 2008 г. член Экспертного совета международного аналитического журнала "Геополитика".

В 2010 году создал организацию «Альтернатива».

В Европарламенте

Избран депутатом Европарламента от группы Альянс либералов и демократов в поддержку Европы, которую

покидает в мае 2006 года, чтобы присоединиться к Партии европейских социалистов, что, по его собственному

мнению, «естественно, принимая во внимание его политическое прошлое и его позицию по поводу многочисленных

критических вопросов современной жизни».

Кьеза являлся вице-президентом Комиссии по делам международной торговли, а также членом Комиссии по делам

культуры и образования, Комиссии по делам защиты и безопасности, Делегации от парламентской комиссии ЕС-Россия,

Делегации от парламентской комиссии ЕС-Казахстан, ЕС-Киргизия и ЕС-Узбекистан, а также способствует обеспечению

связи с Таджикистаном, Туркменистаном и Монголией.

В 2009 году выдвинут кандидатом в Европарламент по Латвии от партии «ЗаПЧЕЛ — За права человека в единой

Латвии»[3], выпустил сборник статей и интервью «Джульетто Кьеза: Я за европейскую Латвию» (Рига: Averti-R, 2009),

но не прошёл.

57. Охарактеризуйте відомих публіцистів Західної Європи

Те саме, що питання №55.

58. Відомі сучасні публіцисти Центральної і Східної Європи

Россия

Дми́трий Льво́вич Бы́ков (род. 20 декабря 1967, Москва) — русский писатель и поэт, журналист, кинокритик,

сценарист, биограф Бориса Пастернака и Булата Окуджавы. Помимо ведения собственного блога, совместно с

Михаилом Ефремовым регулярно издавал литературные видео-выпуски в рамках серии «Гражданин поэт». Автор

публицистических, литературоведческих, полемических статей, которые были напечатаны во множестве журналов и

газет, от элитарных ежемесячников вроде «Fly&Drive» до экстравагантных таблоидов типа «Московской комсомолки»;

регулярно — в качестве колумниста — в изданиях: «Огонёк» (до 2007 года), «Вечерний клуб», «Столица», «Общая

Газета» «Новая газета», «Труд», «Профиль» (с 2008 года), «Компания» (2005—2008), «Русская жизнь».

В 2005—2006 годах был одним из ведущих вечернего шоу на радиостанции «Юность» (ВГТРК).

С 2006 по 2008 годы — главный редактор арт-проекта «Moulin Rouge»[5][6].

Лауреат нескольких литературных премий. В 2003—2006 годы вёл мастер-класс «Журналистское мастерство» в

Институте Журналистики и Литературного Творчества (ИЖЛТ).

Андрей Станиславович Бычков (род. 1954) — русский писатель-прозаик, сценарист, эссеист.

Автор семи книг прозы в России и четырех на Западе. Сценарий Бычкова «Нанкинский пейзаж» получил "Приз

Эйзенштейна" немецкой кинокомпании "Гемини-фильм" и гильдии сценаристов России и Специальный Приз

Международного Ялтинского кинорынка, а одноимённый фильм Валерия Рубинчика (2006) получил ещё три

международные премии. Лауреат Международной Премии Русской литературы в Интернете "Тенета-1999". Лауреат

премии "Бродячая Собака-2009" Клуба Литературного Перформанса совместно с музеем "Зверевский Центр

Современного Искусства". Финалист премий "Антибукер-2000" и "Нонконформизм-2010". Номинировался на "Премию

Андрея Белого" (номинатор Юрий Мамлеев). Пьеса "Репертуар" участник Международного фестиваля IWP (USA),

поставлена на Бродвее ("NYTW", 2001).

Журнал «Профиль»: С ребеночком не затягивайте , Радиотелескопы, объединяйтесь! , Присядь к костру, гомо эректус!

, Создатель "Бездны" окунулся в бездну , На охоту за "черными дырами"

Польша

Игор Янке (родился 27 октября 1967 в Саган ) - польский журналист , обозреватель и политический обозреватель,

редактор " Республики ". Он является руководителем службы блогов Salon24.pl С 7 февраля 2011 также является

публицистом для еженедельника « Скульптура я ". Политическая и социальная тематика.

Ян Котт (польск. Jan Kott, 27 октября 1914, Варшава — 23 декабря 2001, Санта-Моника) — польский литературный

и театральный критик, теоретик театра, публицист, драматург, эссеист, переводчик. Начинал в середине 1930-

х как поэт. Воевал в рядах Армии людовой. Член Польской объединённой рабочей партии с 1943. После войны

выступал теоретиком социалистического реализма на страницах издававшегося им журнала «Кузница», вместе с тем

отстаивал «большой реализм» европейской литературы, образцам которой предлагал следовать послевоенной польской

словесности. Был профессором Вроцлавского (1949—1952) и Варшавского (1952—1969) университетов. В 1957 вышел

из рядов ПОРП. В 1966 году переехал в США, был лишён в Польше профессорского звания. В 1969—1983 преподавал

в университете штата Нью-Йорк. В 1979 получил американское гражданство.Огромный мировой резонанс имела его

книга «Шекспир — наш современник» (1965, англ. изд. 1964), где Шекспир был прочитан через экзистенциальные

испытания XX в. и театр абсурда Ионеско и Беккета. Позже Котт развил этот подход в книге о древнегреческом

театре «Пожирание богов» (1973, польск.изд. 1986, премия Польского отделения секции театральных критиков

Международного театрального института, 1986). Кроме Шекспира и его современников, Котт писал о японском театре,

театральных поисках Т. Кантора, Е. Гротовского. Переводил Мольера, Дидро, Сартра, Ионеско. Книга «Шекспир —

наш современник» глубоко повлияла на Питера Брука и его шекспировские постановки, Брук написал предисловие

к американскому изданию книги. Труды Котта, включая дневники и автобиографические сочинения, переведены на

многие европейские языки. Он награждён премией Гердера (1964), назван в США театральным критиком года (1985).

Молдавия

Сергей Ефроимович Эрлих (также Эфроимович; род. 1961, Кишинёв, Молдавская ССР) — молдавский и

российский историк, издатель, публицист. Родился в 1961 году в Кишинёве. В 1988 году окончил исторический

факультет Кишинёвского государственного университета. В 2001 году в Санкт-Петербургском институте истории

РАН защитил кандидатскую диссертацию по теме «Декабристская легенда Герцена». Директор издательства «Нестор-

История» (Санкт-Петербургского Института истории РАН)[1] и совместной молдавско-российской программы

книгоиздания «Кантемир» (Благодарная Молдавия — братскому народу России), издатель исторического

альманаха «Нестор», автор мультимедийного продукта «Декабристы» и нескольких книг по истории декабристского

движения и другим аспектам российской истории XIX века, историографии колонизационной политики России в

Бессарабии — «Россия колдунов» (2003), «История мифа. Декабристская легенда Герцена» (2006), «Анти-Эрлих. Pro-

Moldova» (2006), «Метафора мятежа: декабристы в политической риторике современной России» (2009).Официальный

представитель Международной федерации русскоязычных писателей в Молдове. Живёт в Санкт-Петербурге и

Кишинёве.

59. Розвінчання міфів і стереотипів: роль і місце німецької публіцистики

60. Специфіка контенту німецької публіцистики в системі європейських мас-медіа

74. Дослідницька публіцистика історика, науковця, політолога Джеймса Ернеста Мейса

Джеймс Ернест Мейс (англ. James Earnest Mace) (*18 лютого 1952 — †3 травня 2004) — історик, політолог,

дослідник голодомору в Україні. Саме завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні.

Ще у 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і геноцид він заявив:

«Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство,

українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку.

Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема

проблем».

У 1986—1987 роках Джеймс Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при

Конгресі США, які взялися дати оцінку Голодомору 1932—1933 років.

Дослідив архівні документи, зібрав свідчення людей, які в різні часи виїхали із України до Канади і Сполучених

Штатів, опитав багатьох свідків, яким дивом пізніше вдалося вислизнути з обіймів Совєтів. Уже у 90-х роках, за

незалежної України, він подарував 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень бібліотеці Верховної Ради України. За

якийсь час виявилося, що дослідники не мають можливості ними користуватися, а плівки розкидані по підлозі, деякі з

них безнадійно зіпсовані.[Джерело?]

Мейс з обуренням згадував позицію декого з західних славістів, «совєтологів» й інших знавців радянського

тоталітаризму, які відмовлялися визнати, по-перше, жахливу чисельність жертв цього комуністичного експерименту, а,

по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту — бо саме 1933-го офіційний Вашингтон визнав СРСР і встановив

»

із ними дипломатичні зносини.

Починаючи з 1980-х років працював разом із Робертом Конквестом, автором книги «Жнива скорботи».

СТАТТІ, ПАМФЛЕТИ, ПЕРЕДМОВИ ТОЩО

1. «Політика й історія в Радянській Україні, 1921 — 1933», «Доповіді про національності», осінь 1982.

2. «Украинская проблема» и как Сталин попытался ее решить», «Россия», № 5—6, 1982.

3. «Комітети незаможних селян і структура радянської влади в українському селі», «Радянологія», 1983.

4. «Голодомор 1932—1933: що сталося і чому», «Український тижневик», 1983.

5. «Передмова редактора» до книги Олекси Воропая «Дев’яте коло: пам’яті жертв Голодомору 1933». Фонд

україністики Гарвардського університету, Кембридж, 1983.

6. «Голодомор в Україні» («круглий стіл» із Робертом Конквестом, Даною Делрімпл і Майклом Новаком).

Інститут «Амерікен Ентерпрайз», Вашингтон/Лондон, 1984.

7. «Справа про геноцид», «Квадрант» (Сідней, Австралія), квітень 1984.

8. «Голодомор 1933 року в Радянській Україні» в «Шлях до розуміння та запобігання геноциду: матеріали

міжнародної конференції з питань Голокосту та геноциду», ред. Ізраїль Чарни. Веств’ю Прес, Боулдер/Лондон, 1984.

9. «Заява і свідчення». Сенат США, Комісія з питань сільського господарства, продовольства та лісівництва.

Слухання: Колективізація та її вплив на українське населення і на продуктивність радянського сільського господарства.

Видавництво Уряду США, Вашингтон, 1984.

10. «Історичний вступ», Едвард Амменд, «Життя людей у Росії» (перевидання). Джон Зубал, Клівленд, 1984.

11. «Голод і націоналізм у Радянській Україні», «Проблеми комунізму», травень — червень 1984.

12. «Відповідь С.Г. Віткрофту», «Проблеми комунізму», березень — квітень 1985.

13. «Голодомор-33 у Радянській Україні» в книжці «Голод в Україні 1932 — 1933», ред. Роман Сербін і Богдан

Кравченко. Канадський інститут україністики, Едмонтон, 1986.

14. «Голод-33: огляд джерел» у книжці «Голод в Україні 1932— 1933», ред. Роман Сербін і Богдан Кравченко.

Канадський інститут україністики, Едмонтон, 1986.

15. «Політика голоду: відгуки американського уряду та преси на Голодомор в Україні в 1932 — 1933», «Дослідження

Голокосту та геноциду» (Єрусалим), квітень 1988.

16. «Зусилля та відкриття Комісії з питань українського Голодомору», Центр дослідження Голокосту і геноциду

Райдер-коледжу, серія «Окремі дослідження», №1, липень 1988.

17. «Геноцид у СРСР», у книжці «Геноцид: критичний огляд бібліографії», ред. Ізраїль Чарни. Менселл, Лондон, 1988.

18. «Радянська історіографія голоду 1932 — 1933», Утрехт, 1989 (голландською).

19. «Голод 1932 — 1933: вододіл в історії радянської національної політики», «Радянська національна політика:

управління етнічними групами в СРСР», ред. Генрі Гуттенбах. Менселл, Нью-Йорк/Лондон, 1990.

20. «Американська преса й український Голодомор», «Дослідження геноциду», ред. Гелен Файн. Видавництво

Йєльського університету, Нью-Хейвен/Лондон, 1992.

21. «Чистки», «Енциклопедія України», ред. Д. Х. Струк. Видавництво Університету Торонто, Торонто, Буффало,

Лондон, 1993, Т.4.

22. «Національний комунізм», «Енциклопедія України», Т.3.

23. «Українська комуністична партія», «Енциклопедія України», Т.5.

24. «Український iнститут марксизму-ленінізму», «Енциклопедія України», Т.5.

25. «Українізація», «Енциклопедія України», Т.5.

26. «Союз Визволення України», «Енциклопедія України», Т.5.

27. «Як Україні дозволили пам’ятати», «Український щоквартальник», літо, 1993.

28. «Висновки та перспективи дослідження Голодомору 1933 року», «Сучасність», № 4, 1993.

29. «Голоси страждання», «Український світ», березень — грудень 1993.

30. «Зачароване коло ідола, або Про тоталітаризм і геноцид в історії України», «Літературна Україна», 31 березня,

1994.

31. «Право на діяльність та діяльність права», «УНІАН-Політика: огляди, коментарі, прогнози», жовтень 18 — 24,

1994.

32. «Бурхливий дух розстріляного відродження — Микола Хвильовий», «Сучасність», № 11—12, 1994.

33. «Корупція як соціальне явище» (у співавторстві з Валентином Якушиком, Шарлотт Ватсон і Костянтином

Малєєвим), «Політична думка», № 4, 1994.

34. «Геополітичні наслідки етнополітики», «Політична думка», № 1, 1995.

35. «Політичні причини голодомору», «Голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні: Причини і наслідки. Міжнародна

наукова конференція, Київ, 9 — 10 вересня 1993 р. Матеріали». Інститут історії Україні НАНУ, Київ, 1995.

36. «Політичні причини голодомору в Україні, 1932 — 1933 рр.», «Український історичний журнал» № 1, 1995.

37. «Україна напередодні Другої світової війни», «Україна у Другій світовій війні: уроки історії і сучасність.

Матеріали міжнародної наукової конференції 27 — 28 жовтня 1994 р.». Інститут історії України НАНУ, Київ, 1995.

38. «Федералізм і унітарна держава в практиці Заходу», «Регіональна політика України: концептуальні засади, історія,

перспективи. Міжнародна науково-практична конференція 10 — 11 листопада 1994 р.». Інститут етнополітики НАНУ,

Київ, 1995.

39. «Ленін без України, або Дмитро Волкогонов як дзеркало російської демократії», «Сучасність», № 4, 1995 (приз за

кращу наукову статтю року).

40. «Радянський голодомор в Україні», «Геноцид у двадцятому столітті: критичні есе та свідчення очевидців», ред.

Семюел Тоттен, Вільям Парсонс, Ізраїль Чарни. Гарландська довідкова бібліотека суспільних наук, Т.772, Нью-Йорк/

Лондон, 1995.

41. «Соціалістичні моделі української державності», «Політична думка», № 1, 1996.

42. «Мій шлях в Україну», «Гороскоп для сьогодні і завтра», ред. Людмила Таран, «Рада», Київ, 1996.

43. «Ми всі — твої діти, Україно», «Паспорт нового світу», березень — квітень 1996.

44. «Україна заново відкриває своє минуле», «Паспорт нового світу», березень — квітень 1996.

45. «У пошуках втраченого розуму», «Голос просвіти», квітень, 1996.

46. (з Валерієм Солдатенком) «Микола Скрипник», «Український історичний журнал», №2-3, 1996.

47. «Соціально-генетична спадщина геноциду і тоталітаризму в Україні та шляхи до її подолання», «Політологія,

етнологія, соціологія: доповіді та повідомлення III Міжнародного конгресу українців». Харків, 1996.

48. «Повість двох міст», «День», 27 лютого 1997.

49. «Розбиті яйця не склеїти», «Наш час: фермерська газета», 21, 28 лютого та 7 березня, 1997.

50. «Комунізм у посткомуністичний період», «Політична думка», № 4, 1997.

51. «Блукання лабіринтом, або Дисфункціональність українських еліт», «Сучасність, № 3, 1997.

52. «Дисфункціональність українського суспільства», «Інститут національних відносин і політології НАНУ: наукові

записки» № 1, 1997.

53. «Тяглість інерції, або Комунізм і посткомунізм в Україні», «Сучасність», № 7-8, 1997.

54. «Роль голодоморів в історії підрадянської Україні», «Голод 1946 — 1947 років в Україні: причини і наслідки.

Міжнародна наукова конференція, Київ, 27 травня 1997. Матеріали», Київ, 1998.

55. «Земля на крові», «День», 14 листопада 1998.

56. «Україна на порозі нового тисячоліття». Звернення до учасників конференції «До нової України-2: зустрічаючи

нове століття». Матеріали конференції 2 — 3 жовтня 1998 року в Оттавському університеті. Ред. Теофіл Кис та Ірена

Макарик за участю Романа Веретельника. Кафедра україністики Оттавського університету, Оттава, 1999.

57. «Між двома світами», «День», 27 березня 1999.

58. «Свобода наклепу, або наклеп на свободу», «День», 31 липня 1999.

59. «Голокост починався в Україні», «День», 29 січня 2000.

60. «Проти течії, або Про реформи й віртуальну економіку», «День», 28 березня 2000.

61. «Обжинки смерті», «Літературна Україна», 29 червня 2000.

62. «Ідеологія та утопія: щодо книжки Олександра Сугоняка «Україна: повернення до себе». «Наша віра», № 8, 2000.

63. «Український геноцид», «Енциклопедія геноциду», Ізраїль Чарни, АБС Кліо, Санта-Барбара, Денвер, Оксфорд,

2000.

64. «Факти і цінності: інтелектуальне дослідження», «Піонери досліджень геноциду», Семюел Тоттен і Стівен

Леонард Джекобс. Транзакшен паблішерс, Нью-Брунсвік/Лондон, 2002.

65. «Український геноцид — міф чи правда?», «Канадська американська славістика. Спецвипуск: Голодомор:

Український геноцид 1932 — 1933», осінь, 2003.

66. «Визначення українською діаспорою 50-річчя голодомору», «Голод 1932 — 1933 років в Україні: причини та

наслідки», ред. Володимир Литвин, «Наукова думка», Київ, 2003.

67. «Діяльність Комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні», «Голод 1932 — 1933 років в Україні: причини та

наслідки», ред. Володимир Литвин, «Наукова думка», Київ, 2003.

68. «Геноцид», «Енциклопедія модерної Україні», НАНУ, друкується.

ЩОТИЖНЕВА КОЛОНКА В THE DAY

з січня 1998 року, з середини 2001-го — також у «Днi» колонки, статтi.

73. Діаспорні публіцисти: М.Шлемкевич, І.Лисяк-Рудницький, Р.Рахманний, Б. Кордюк, К. Митрович

Микола Іванович Шлемкевич (псевд.: М. Іванейко, С. Вільшина, Р. Срібний; *27 січня 1894, с. Пилява — †14

лютого 1966 м. Пассейк, Нью-Джерсі, США — філософ, публіцист, громадсько-політичний діяч, дійсний член НТШ і

УВАН. Дослідник історії української культури, зокрема, літератури та філософії.

Крім численних статей у галицькій та діаспорній пресах, випустив у світ між роками 1946—1958 книжки на теми

української культури та політичної думки: «Українська синтеза чи українська громадянська війна» (1946, 2-е видання

1949), «Загублена українська людина» (1954), «Галичанство» (1956). Головну філософську працю «Філософія» (1934)

перевидано в другому виданні як «Сутність філософії» (1981) — у її основу ввійшла докторська дисертація автора.

Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув

до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю

національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і

державного оформлення.

Як прихильник демократичних принципів високо цінив публіцистику і пресу, як основу народоправства. Як філософ,

досліджував проблеми типології, зокрема, психоетнічного портрету сучасного українця. Книга «Загублена українська

людина» (1954) стала підсумком інтелектуальних пошуків вченого, котрий вірив, що в умовах незалежності й свободи

його народ здатен стати у ряд цивілізованих і гідних оптимістичного майбутнього.

Лисяк-Рудницький Іва́н Па́влович (*27 жовтня 1919, Відень, Австрія — †25 квітня 1984, Едмонтон, Канада) —

історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист. Автор праць з історії, що відкривали Європі та

світу Україну. Син Мілени Рудницької та українського громадсько-політичного діяча Павла Лисяка.

Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема

газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», був співробітником «Сучасності» (1961-67). У 1967 став одним з авторів

тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва

СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між

Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статусу державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і

УГКЦ та ін. Помер в Едмонтоні (Канада).

Романа Рахманного (Романа Дмитровича Олійника), який усе своє свідоме життя боровся за усамостійнення рідної

України, віддавши на вівтар її волі усі свої життєві і творчі сили. Він входить у число 200 імен видатних українців

на теренах України та 100 імен видатних українців Канадської діаспори. Р. Рахманний – журналіст-публіцист,

літературознавець, історик, доктор філософії.

Рахманний вважається одним з найвидатніших українських публіцистів-емігрантів. Його численні статті та есе

безпосередньо пов’язані з українською проблематикою, зокрема темою визвольного боротьби українського народу,

сферою духовного, соціального та політичного життя українського народу в межах колишнього СРСР та в діаспорі.

Починаючи з 1947 року, Рахманний публікувався в Голландії, Швейцарії, Швеції, Німеччині, Франції, Скандинавії,

Англії, США, Канаді. Він був автором одних з перших вісток-інформацій про боротьбу УПА в західноєвропейській

пресі (1947-48 рр.). В україномовній пресі на еміграції він друкувався майже в усіх періодичних виданнях, крім

комуністичних. Багато його статей нелегальним шляхом доходили навіть до вузького кола дисидентів в Україні.

«Украї́нський самості́йник» — політично-інформативний тижневик, виходив у Мюнхені 1950—1957, спершу

як півофіціоз Закордонних Частин ОУН (С. Бандери) за редакцією К. Кононенка, С. Ленкавського, Д. Штикала, 3.

Пеленського, Є. Штендери. Після розламу в ЗЧ ОУН (лютий 1954) часопис перебрала фракція ОУН за кордоном (ред. З.

Пеленський, Б. Кордюк і Л. Ребет), а ЗЧ ОУН почали видавати свій тижневик «Шлях перемоги».

У вересні 1957 «Український самостійник» перетворився на місячник цієї назви і виходив як суспільно-політичний

журнал. Між роками 1957—1975, півофіціоз ОУН за кордоном; з 1975 у збільшеному об'ємі як квартальник.

Головними редакторами між роками 1957—1958: Лев Ребет, Василь Маркусь; з 1959 — редагує колегія: Б. Кордюк

(фактичний редактор), Василь Маркусь й А. Камінський.

«Український самостійник» відстоював позиції демократичного націоналізму, був форумом обговорення різних

суспільних, політичних, культурних і церковних питань: зокрема багато уваги присвячував проблематиці УССР,

діаспорі, національним меншостям та взаєминам українців і сусідів. Вийшло 212 чисел.

Від січня 1976 «Український самостійник» формально об'єднався з журналом «Сучасність».

72. Переваги і недоліки української зарубіжної публіцистики

71. Відомі російські публіцисти сучасності

Олексі́й Олексі́йович Широпа́єв (* 23 серпня 1959, Москва) — російський поет, публіцист, політичний діяч, ідеолог

неімперського розвитку російської національної держави, заступник голови Народної національної партії Росії. Разом з

Петром Хом'яковим та Вадимом Штепою представник так званого "нового російського націоналізму"[1] У 1991—1992

роках входив у редколегію газети «Російський прапор» і працював в православному видавництві «Посад». 1993 року

був членом редакційної ради "національно-революційної" газети «Наш марш». 1994 року вступив до Праворадикальної

партії та брав активну участь у створенні Народної національної партії, де в грудні 1994 обраний одним із заступників

голови партії. Друкував свої вірші в газеті «Завтра». 2001 року написав публіцистичне дослідження «В'язниця народу.

Руський погляд на Росію», де критикує «імперську ідеологію» Росії.

Володимир Валеріанович Прибиловський (народився 6 березня 1956) — президент інформаційно-дослідного

центру «Панорама», керівник публічної інтернет-бібліотеки «Антикомпромат», лідер руху «Субтропічна Росія». З квітня