58.Україна в умовах адміністративно-командної системи у 1970-х – 1980-х. Новітня русифікація.

У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула М.Хрущова від влади. Новим лідером СРСР майже на 20-річний період (1964–1982 рр.) став Леонід Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, відомий своїми консервативними поглядами. За його правління у суспільно-політичному житті країни відбувся тихий поворот до неосталінізму.

Серед обставин об’єктивного характеру, що визначали масштабність застійних і кризових явищ у 1970–1880-х рр., треба, по-перше, відзначити однобокість і непропорційність радянської економіки, у якій на долю важкої промисловості припадало майже 90% виробничих фондів країни. Гонка озброєнь штовхала країну в економічну безодню. Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. При цьому витрачалися величезні кошти на підтримку закордонних прорадянських сил і т. зв. “соціалістичних революцій”.

По-друге, командно-адміністративна система безнадійно відставала від вимог науково-технічної революції: незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо. Відбулося падіння продуктивності праці більше, ніж вдвоє.

По-третє, загострилася демографічна ситуація: природній приріст населення перестав забезпечувати просте відтворення поколінь, а освіта, медицина і культура переводилися на залишковий принцип фінансування.

Завдяки брежнєвському “стабілізаційному” курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, неефективне використання природних і людських ресурсів, висока частка важкої ручної і жіночої праці, диктат партійних і відомчих інстанцій, низький рівень культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів, загострення житлової, продовольчої проблеми тощо. У 1977 р. СРСР за рівнем споживання продовольства посідав 77-е місце у світі, а за дитячою смертністю – 50-е.

Надзвичайно зміцнився бюрократично-управлінський апарат (18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень. Натомість скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, повсюдно панував культ “сірості”, лицемірства, кар’єризму й пристосуванства.

Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв. Руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об’єднання відігравали лише декларативну й декоративну роль.

Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглося створити.

Стан освіти та науки. Протягом 1966–1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів зросла кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні досліджен-ня з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики, ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, сільськогосподарських наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів. Однак наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними. Знижувалася престижність інтелектуальної праці.

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959–1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 р. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.

За правління Володимира Щербицького (1972–1989 рр.), який був прихильником повного підпорядкування України московському центру, інтенсивно відбувалася новітня русифікація, активно пропагувалася брежнєвсько-сусловська теорія “злиття націй” і формування єдиного “радянського народу”. В Україні термін “український народ” майже не вживався, натомість говорили й писали “народ України”, “трудящі УРСР” тощо.

Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика “інтернаціоналізму” призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р.

З 1970 р. у “самвидаві” почав виходити підпільний “Український вісник” (гол. ред. В.Чорновіл). За написання “самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстоко карали. Наприклад, історик В.Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання. У 1970 р. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер–майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.

У 1972–1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у т. ч. подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов та ін. У республіці розпочалася так звана “ера маланчукізму” – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології).

Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, Ф.Шевченко, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники О.Бердник, Ю.Мушкетик, В.Некрасов, Г.Снєгірьов, Б.Харчук та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману “Маруся Чурай” відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка “Лебеді материнства” – на 10 років.

Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П.Шелеста “Україна наша Радянська”, брошури М.Киценка “Хортиця у героїці й легендах”, роману І.Білика “Меч Арея”, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.

У 1976 р. виникла Українська гельсінгська група (УГГ) на чолі з письменником М.Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал Павло Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус.

Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988 р. на її базі виникла Українська Гельсінська Спілка, а у 1990 р. – Українська Республіканська партія.

Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв’язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та “проти російської окупації на Україні”. У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора В.Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р.Братунь був звільнений з посади.

Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення, але принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу “Всесвіт” був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності. Протягом 1984–1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях О.Тихий, В.Марченко, Ю.Литвин та В.Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.