86. Неолібералізм. Загальна характеристика.

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок роз­глядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч­ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко­номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціа­льної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перероз­поділу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них ві­домішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і голо­вних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка (1899—1992), лауреата Нобелівської премії за праці з теорії грошей і кон'юнктурних коливань, а також взаємовпливу економічних, соці­альних та інституціональних процесів.

Неоліберальна спрямованість теорії Хайєка полягає в тім, що він пропонує обмежити роль держави виконанням інституціональних (законодавчої, виховної тощо) та охоронної функцій, спрямо­ваних на відновлення дії ринкових механізмів. Соціальні проблеми та їх вирішення державою допускаються лише в тих межах, що ви­значаються розмірами витратної частини бюджету. Усі члени суспі­льства мають отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від суспільства.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре­тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми­лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ­ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі.

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ор­до» , заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом.

Французька школа неолібералізму. Виникнення французького неолібералізму датується 20—30-ми pp. XX ст. і зв'язане з ім'ям Жака-Леона Рюефа. Він рішуче захищав принципи неокласичного лібералізму, виступаючи проти будь-якого втручання держави в су­спільне життя. У понад 130 працях з проблем економічного розвит­ку, грошового обігу, кредиту, платіжного балансу Рюеф захищав ідеальний, об'єктивно зумовлений «соціальний порядок», заснова­ний на «ринковій цивілізації». Суть ринкової цивілізації, за Рюефом, полягає у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому проце­сом урівноважування цін у середовищі вільної конкуренції. Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 60-х pp.

Американський неолібералізм. Монетаризм. Кейнсіанський варіант управління економікою методом грошової емісії та бюджет­ного дефіциту хоч і сприяв швидкому економічному зростанню, але не міг забезпечити безкризового розвитку, повної зайнятості, подо­лання інфляції.

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції держа­вного регулювання характеризувало особливий напрям неолібера­льної школи, що згодом отримав назву монетаризму.

Значнцй вплив на формування монетаризму справили теорії аме­риканських економістів 20—40-х pp. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта.