56. „Ефект Веблена”, його сутність

Біля джерел інституціонального напрямку стояла група амери­канських економістів, найбільш помітною фігурою серед яких був Торстейн Веблен (1857-1929), син норвезького емігранта, який ви­кладав у Чикагському університеті. Він виступив із рядом критич­них щодо традиційного маржиналізму праць, найвідомішими з яких були «Теорія бездіяльного класу (1899), «Теорія ділового підприємства» (1904), «Абсентеіїстська власність» (1923).

Проголосивши в ролі вихідного методологічного принципу еволюційний підхід до аналізу економіки, .Веблен прагне відстежити процеси природного добору і пристосовуваності різноманітних соціальних інститутів. Інституціональна динаміка відображає особливості людської поведінки, яка формується під впливом різних інстинктів, притаманних природі людини: батьківського, майстерності, порожньої цікавості, войовничої поведінки, корис­ливості. Основним протиріччям сучасного йому суспільства Веблен вва­жав «дихотомію індустрії та бізнесу». Джерелом доходу для бізнесменів стають не зростаючі обсяги продукції, яка випус­кається, а фінансові спекуляції: маніпуляції цінними паперами, гра на біржі і т.п.

Власність все більше набуває фіктивного характеру, стаючи «абсентеїстською» (absent — відсутній), втіленою не в реальному матеріальному багатстві, а в його невловимих фінансових титулах: акціях, облігаціях, кредитних зобов'язаннях. Ці форми багатства

мають самостійний характер руху, можуть концентруватися в чиїхось руках, отримуючи монопольну владу, що дає можливість створювати штучну нестачу товарів і роздувати ціни.

Відірваність абсентеїстської власності від реальної створює ве­личезний розрив між грошовою оцінкою капіталу і його дійсною вартістю. Завищені купівельні можливості фірм спричиняють кре­дитну інфляцію, що призводить до спаду виробництва і кризи.

Носієм всіх цих негативних тенденцій є інститут «бездіяльного класу» — власників, які ведуть паразитичний спосіб життя і не бе­руть участь у створювальному процесі виробництва благ і послуг. Основою їхнього добробуту є багатство, накопичене у вигляді фінансових активів, що визначає їх місце в соціальній структурі суспільства, ступінь престижності займаного ними становища, спосіб життя, заснований на демонстративному суперництві в мар­нотратному споживанні. Така поведінка представників бездіяльно­го класу створює економічні ситуації, які не можуть бути пояснені з точки зору загальноприйнятої неокласичної теорії попиту. У ви­падку збільшення ціни на який-небудь престижний товар, вони не скорочують попит на нього, а зі снобістських мотивів збільшують його. Така ситуація отримала згодом назву «ефект Веблена».

57. Концепція неокласичного синтезу.

Інтегрування економічних учень відбувається не лише в межах неокласичних підходів. Спостерігається тенденція до зближення кейнсіанської та неокласичної шкіл, тобто неокласичний синтез. Уможливлює цей синтез те, що кейнсіанська теорія хоч і декларує принцип втручання держави в економіку, але розуміє це втручання тільки як початковий імпульс, передбачаючи надалі ввімкнення са­морегулюючих ринкових сил. Фактично всі сучасні доктрини не ви­ключають регулюючого впливу держави, різниця полягає лише в тім, які саме об'єкти втручання бачить та чи інша школа, які допус­тимі межі визнає.

Отже, вже в 30-х pp. у межах неокласичного методу дослідження формується кілька напрямів: консервативний, що наслідує традиції неокласичної школи і аналізує проблеми економічної рівноваги, ци­клічності розвитку та економічного зростання; неолібералізм, пред­ставники якого, наполягаючи на принципі саморегулювання ринко­вої економіки, визначають межі, рівень і напрями впливу держави на суспільно-економічний розвиток; неокласичний синтез, що за­хищає необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання за­лежно від конкретної економічної ситуації.

Для всіх напрямів характерне використання таких підходів до економічного аналізу, що збагачували політичну економію протягом усієї історії її розвитку. Основним серед них є принцип свободи економічної діяльності та обмеження втручання держави в економіку. Починаючи із 70-х pp. неокласична теорія переживає відроджен­ня класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ро­лі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток не­окласичної теорії зв'язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у ри­нкових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб'єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з форму­ванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою нео­класичного аналізу. Знову з'являються теорії, що заперечують необ­хідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх ува­ги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «шко­ли нової класики», або «нової класичної економікс» і є ознакою неокласичного ренесансу.