3. Належність доказів

Поняття належності доказів розкривається у ч.1 ст.58, відповідно до якої належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

На теоретичному рівні зустрічаємо наступні визначення:

• належними є докази, які мають значення для справи, тоб­то за їх допомогою можуть бути підтверджені взаємопов'язані з ними істотні обставини, які відповідно до норми матеріаль­ного права створюють фактичну основу спірних правовідно­син [14, с.323];

• належними вважаються докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, вказують на причини пропуску строку позовної дав­ності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення [3, с.117];

• належними є докази, які подаються і можуть підтвердити або спростувати факти предмета доказування тощо [8, с.175].

На думку Треушнікова М. К., належним у цивільній справі буде вважатися доказ, здатний за своїм змістом стати логічним посиланням у судженні суду; таким, що підтверджує чи спростовує існування певних важливих в конкретному випадку фактів [9, с.26].

Під належністю доказів розуміється наявність об’єктивного зв’язку між змістом судових доказів та самими фактами, що є об’єктом судового пізнання. Саме такий об’єктивний зв'язок дозволяє відновити на основі доказів фактичну картину події, що досліджується.

Очевидно, що закон не перераховує і не вказує повного коло належних по тій чи іншій справі доказів. Належність доказів по конкретній цивільній справі визначається шляхом оціночних суджень суду, що формуються на об’єктивній основі. Якою ж є ця об’єктивна основа формування правильного внутрішнього переконання суду, котра дозволяє йому з усіх поданих доказів обрати саме належні по справі?

В юридичній літературі ще з радянських часів побутує стійка і, як видається, правильна думка про те, що вирішення питання належності доказів фактично розпадається на два взаємопов’язані етапи:

1. по-перше, для вирішення питання належності доказів потрібно початково вірно визначити належність до справи фактів, для встановлення яких і залучаються відповідні докази;

2. по-друге, шляхом логічного аналізу необхідно вирішити, чи може наданий судовий доказ за своїм змістом підтвердити чи спростувати належні до справи факти, тобто чи може даний доказ встановлювати факти.

Помилка суду у визначенні кола належних по справі фактів, тобто об’єктивної основи, може призвести до невірного вирішення питання належності доказів. Найчастіше, це виражається в тому, що по справі збираються абсолютно непотрібні докази, що негативно впливає на реалізацію задекларованого завдання цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК), зокрема в частині своєчасності розгляду і вирішення цивільних справ.

Належність до цивільної справи судових доказів визначається наступними групами обставин, що мають значення для справи:

1. фактами предмета доказування;

2. доказовими фактами;

3. фактами, що дають підстави для винесення окремої ухвали по справі, які є супутніми фактам предмета доказування і доказовим фактам;

4. фактами, що мають винятково процесуальне значення (впливають на зупинення, припинення справи, залишення заяви без розгляду).

Значення належності доказів полягає в тому, що вона за своєю суттю виступає тією мірою, котра гарантує залучення у цивільний процес по конкретній справі тільки потрібні засоби доказування. Крім того, правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин справи та визначення доказів, які можуть підтвердити ці обставини.

Ст. 58 ЦПК, в ч.1 якої наведене визначення належності доказів, частинами другою і третьою також встановлює, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень, та що суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Коментуючи, зокрема, ч.2 відповідної статті, Фурса С. Я. зазначає, що у процесі доведення можуть бра­ти участь і треті особи з самостійними вимогами щодо предме­та спору між сторонами, тому ці суб'єкти також мають дово­дити належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Також зазначений автор піднімає проблему, котра полягає в тому, що досить часто суб'єкти доведення посилаються на ст. 129 Конституції України, в якій гарантована змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні пе­ред судом їх переконливості, та вважають це положення дос­татнім, щоб суд прийняв до розгляду будь-який доказ. Як вказує Фурса С. Я., цей конституційний принцип має дві складові:

1. свобода у наданні суду доказів;

2. доведення перед судом їх переконливості.

Положення щодо свободи у наданні доказів справді поширюється на осіб, які беруть участь у справі, тому що саме вони по­винні надати суду докази на підтвердження своїх вимог та заперечень та довести їх переконливість перед ним. Однак, в свою чергу, на суд покладається обов'язок остаточного визначення питання про належність доказів, наданих сторонами, до справи; в Конституції не встановлено обов'язку суду приймати будь-який доказ і на будь-якій стадії розгляду справи.

У зв'язку з цим ч. 2 ст. 58 ЦПК слід сприймати так:

1. якщо поданий доказ (його зміст), пов'язаний із фактами підстав позову або заперечень проти позову, які підлягають встановленню, та не викликає сумніву у суду та осіб, які бе­руть участь у справі, він має прийматися судом;

2. якщо доказ, поданий на доведення обставин, які входять у предмет доведення, не може підтвердити або спростувати фак­ти, що підлягають доведенню, крім того, інша сторона або тре­тя особа заперечують проти прийняття його судом та приєднання до матеріалів справи, суд має відмовити у прийнятті такого доказу;

3. якщо доказ вже наявний у матеріалах справи, але під час його дослідження суд та інші особи, які беруть участь у справі, дійдуть висновку, що він є неналежним, суд не бере його до уваги при ухваленні рішення [14, с.325-326].

На завершення даного підпитання слід зазначити, що в літературі вироблена практична рекомендація, так звана формула перевірки належності доказу до справи, котра полягає в наступному: якщо доказ підтверджує певну обставину, зазначену у по­зовній заяві або у запереченнях проти позову, яка збігається з відповідною обставиною у законодавчій нормі, на яку також має зробити посилання той суб'єкт, який подає відповідний доказ, то такий доказ можна вважати належним до справи.