Підходи до розуміння правової природи належності і допустимості доказів
Перед тим, як детально розкривати сутність належності та допустимості доказів, спробуємо коротко окреслити наявні в спеціальній літературі підходи щодо розуміння їх правової природи.
Так, окремі автори (зокрема, Червоний Ю. С.) притримуються тієї думки, що належність і допустимість доказів є нічим іншим, як їхніми ознаками. Такий висновок можна зробити з ряду зазначених ним положень. Наприклад, «…належність доказів — ознака, яка свідчить про взаємозв'язок доказів із обставинами, які належить встановити», або «значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи, вилучити з процесу все непотрібне і несуттєве», - це що стосується належності доказів. Не менш чітко вираженим є погляд автора і на природу допустимості: «допустимість доказів — важлива ознака у визначенні поняття доказів» [15, с.142-144]. Так само як ознаку доказів розглядають допустимість В. Д. Арсеньєв та А. В. Гордейчик. На думку останнього, такий підхід призведе до універсалізації погляду на проблему належності і допустимості доказів, тобто до визнання наявності у судових доказів двох якостей: об’єктивно притаманної їм належності, і допустимості, котрою наділяє їх законодавець [4, с.43].
Іншої точки зору притримується відомий процесуаліст Комаров В. В. Як пряму незгоду з попереднім підходом можна вважати висловлену ним наступну думку: «Належність доказів інколи трактують не як правило з певним змістом, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення доказів у процес. Вважаємо, що все ж належність доказів — це правило поведінки, яке адресовано і суду, і усім суб'єктам доказування — особам, які беруть участь у справі». Таким же є погляд науковця і на допустимість доказів, на підтвердження чого читаємо: «крім належності доказів цивільне процесуальне законодавство передбачає і правило допустимості засобів доказування» [12, с.193]. В якості правил доказування трактують належність і допустимість доказів також Бичкова С. С., Білоусов Ю. В., Бірюков В. І. тощо.
Деякі автори розмежовують правову природу належності і допустимості доказів, вживаючи різні терміни для позначення цих понять. Наприклад, Чорнооченко С. І. надає допустимості доказів статусу принципу, тоді як належність доказів, на його думку, лише одне із правил доказування [16, с.171].
На мою думку, найбільш обґрунтованою (крім того, найбільш поширеною) є друга з наведених точок зору. Якщо розглядати належність і допустимість через призму ознак доказів, виникає питання щодо доцільності виділення окремих статей ЦПК, які дають визначення відповідним поняттям. За такого підходу достатньо було б вказати ці ознаки на рівні дефініції доказів, закріпленої у ч.1 ст. 57. Так само не вважаю доречним розглядати допустимість в якості принципу, оскільки в такому випадку видається незрозумілим, чому б не визначати принципами, зокрема, належність, достовірність доказів тощо. Іншими словами, немає достатніх підстав надавати допустимості вищого статусу, порівняно з іншими правилами, ознаками. Що ж стосується підтримуваної мною позиції, то саме розгляд належності і допустимості в якості правил доказування підкреслює регулятивну роль і практичне значення відповідних положень ЦПК, а відтак – і важливість досліджуваної теми.