
ПЛАН
Вступ.
1. Поняття доказів і доказування в цивільному процесі.
2. Підходи до розуміння правової природи належності і допустимості доказів.
3. Належність доказів.
4. Допустимість доказів.
5. Належність і допустимість доказів в законодавстві окремих зарубіжних країн.
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
Передусім хотілося б зазначити, що інститут доказування і доказів у цивільному процесуальному праві справедливо займає одну з ключових позицій. Це обумовлено рядом факторів, як на рівні теорії, так і на практиці.
Якщо говорити про так би мовити «практичну» роль доказів у цивільному судочинстві, важко спростувати той факт, що основою будь-якого процесу виступає саме доказування, без якого, по суті, неможливим є остаточний результат – обґрунтоване і законне рішення суду. Такий результат досягається лише за умови повного, всебічного та неупередженого вивчення пред’явлених до суду належних та прийнятних матеріалів та фактів - доказів. Таким чином, саме докази можна вважати одним з тих стрижнів, котрі надають сенс практичній діяльності суду, що, власне, і малося на меті довести.
Що стосується важливості теоретичних знань про докази і доказування, то, щонайменше, вони є необхідними для формування чіткого понятійного апарату юриста та сприяють усвідомленню сутності відповідних правових явищ. Саме таке усвідомлення є передумовою глибокої юридичної обізнаності та становлення правознавця як висококваліфікованого фахівця.
Тема даної курсової роботи - «Належність та допустимість доказів у цивільному процесі» - зачіпає лише один з аспектів інституту доказування і доказів у цивільному процесуальному праві. Не дивлячись на це, відповідно до наведеного плану, певний обсяг матеріалу присвячений загальній характеристиці ряду елементів зазначеного інституту, що пов’язано з необхідністю чіткого розуміння та розмежування окремих понять, які стануть ключовими в процесі викладення результатів дослідження.
Актуальність теми дослідження вже була вище побічно обґрунтована шляхом доведення важливості інституту доказів і доказування. Дані явища потребують дослідження ще й у зв’язку з динамікою їх розвитку (зокрема мова йде про поступову появу все нових засобів доказування) та відсутністю одностайності в їх розумінні. А оскільки актуальним є дослідження інституту в цілому, то можемо говорити і про важливість аналізу його окремих аспектів. Цьому питанню присвячено багато праць, зокрема, вітчизняних процесуалістів. Серед них – Н.О. Кіреєва, В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, М.М. Михеєнко, В.В.Молдован, Л.К. Радзієвська, С.Я. Фурса, Т.В.Цюра, В.І. Шишкін, М.Й Штефан.
Мета курсової роботи – з’ясувати основні підходи до розуміння належності та допустимості доказів у цивільному процесі, розкрити обсяг і зміст даних понять, їх еволюцію та перспективи удосконалення, що в свою чергу сприятиме розширенню теоретичного кругозору та формуванню практичних навиків юристів у цивільному судочинстві.
Основними методами при написанні даної роботи є аналіз літератури, що освітлює вказану тему, узагальнення та систематизація існуючих даних щодо цієї теми, синтез опрацьованого матеріалу та метод порівняльного правознавства.
Поняття доказів і доказування в цивільному процесі.
Як вже попередньо опосередковано зазначалося у вступі, ключовими поняттями даної роботи виступають поняття доказування і доказів у цивільному процесі. Відтак, перед тим як приступити до розкриття питань досліджуваної теми, хотілося б коротко охарактеризувати сутність та зазначити основні підходи до розуміння відповідних термінів.
Перш за все, слід зазначити, що серед вчених-процесуалістів відсутня одностайність у питанні щодо співвідношення доказів та процесу доказування з точки зору їх первинності та похідності. Аналізуючи наявні з цього приводу підходи, Фурса С. Я. та Цюра Т. В. вказують, що окремі вчені загальним аспектом визначають власне докази, а похідним - процес доказування (Чечот Д. М., Новиков Є. Ю.); інші автори надають переваги саме процесу доказування (Решетникова І. В.). Проте більшість процесуалістів все ж притримуються точки зору, відповідно до якої поняття доказування та доказів є самостійними та рівнозначними (Штефан М. Й., Кац С. Ю., Носко Л. Я., Богдан І. І. та багато інших) [11, с.7]. Очевидно, така позиція є найбільш прийнятною, оскільки про більшу чи меншу значимість певного поняття можна говорити лише в контексті конкретної дискусії.
Що стосується доказів, то визначення даного поняття наводиться законодавцем у ч.1 ст.57 ЦПК України, згідно з яким доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відтак, не дивлячись на наявну в науковій та навчальній літературі його активну критику (зокрема, на думку багатьох вчених, проблема полягає в тому, що наведене в законі поняття можливо сприймати лише через призму засобів доказування; в абсолютному вигляді поняття доказів не розкривається [6, с.36]), ми користуватимемось саме законодавчою дефініцією, як такою, що має найбільш практичне значення.
Відносно ж доказування, то, як зазначають багато вчених (зокрема, Комаров В. В., Треушніков М. К., Штефан М. Й.), питання щодо визначення даного поняття є досить проблемним, дискусійним. Така ситуація обумовлена, передусім, відсутністю відповідної законодавчої дефініції та, як наслідок, наявністю великої кількості винятково теоретичних точок зору.
Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васьковським доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. В цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як: предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, таке визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як загальне.
Цікавим є визначення процесу доказування через докази, запропоноване М. С. Шакарян: "Доказування - діяльність, спрямована на встановлення обставин справи за допомогою судових доказів". Звісно, термін «судові докази» не конкретизує останні, а, навпаки, сам потребує додаткового тлумачення, але в цьому визначенні, на відміну від інших, пропонується зв'язати процес доказування і поняття "докази" як його необхідний складовий елемент [10, с.26].
Заслуговує на увагу й визначення процесу доказування, дане М.Й. Штефаном: "Доказування - це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів" [17, с.279]. Тобто вченим на перше і основне місце ставиться пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування. Але з цього визначення випливає, що пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування здійснюється у врегульованому цивільному процесуальному порядку, що реально здійснити неможливо. Дійсно, при доказуванні використовуються закони логіки та психології, але вони не можуть регламентуватися на законодавчому рівні.
До деякої міри схожим на визначення, запропоноване Штефаном М. Й., є визначення Червоного Ю. С.: «Судове доказування в цивільному процесі України становить собою урегульовану нормами цивільного процесуального права розумову й процесуальну діяльність суб'єктів доказування, яка спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, і яка складається із збирання, подання, дослідження (перевірки) та оцінки судових доказів» [15, с.136].
Комаров В. В. дає визначення поняттю доказування лише в загальних рисах, зазначаючи, що доказування становить основну частину процесуальної діяльності, спрямовану на одержання об'єктивних даних, необхідних для виконання завдань цивільного судочинства [12, с.185].
В навчальному посібнику за загальною редакцією Бичкової С. С. під доказуванням розуміється процесуальна діяльність суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямована на встановлення істини у конкретній цивільній справі й вирішення спору між сторонами [3, с.120].
На думку Чорнооченко С. І., доказування – це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи [16, с.164].
Як бачимо, підходів до визначення поняття доказування (як схожих, так і абсолютно оригінальних) в цивільно-процесуальній літературі є чимало. Безперечно, кожен з них має право на існування, однак для цілей даної роботи зупинимось на визначенні, котре було наведене останнім.