ПЛАН

Вступ.

1. Поняття доказів і доказування в цивільному процесі.

2. Підходи до розуміння правової природи належності і допустимості доказів.

3. Належність доказів.

4. Допустимість доказів.

5. Належність і допустимість доказів в законодавстві окремих зарубіжних країн.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Передусім хотілося б зазначити, що інститут доказування і доказів у цивільному процесуальному праві справедливо займає одну з ключових позицій. Це обумовлено рядом факторів, як на рівні теорії, так і на практиці.

Якщо говорити про так би мовити «практичну» роль доказів у цивільному судочинстві, важко спростувати той факт, що основою будь-якого процесу виступає саме доказування, без якого, по суті, неможливим є остаточний результат – обґрунтоване і законне рішення суду. Такий результат досягається лише за умови повного, всебічного та неупередженого вивчення пред’явлених до суду належних та прийнятних матеріалів та фактів - доказів. Таким чином, саме докази можна вважати одним з тих стрижнів, котрі надають сенс практичній діяльності суду, що, власне, і малося на меті довести.

Що стосується важливості теоретичних знань про докази і доказування, то, щонайменше, вони є необхідними для формування чіткого понятійного апарату юриста та сприяють усвідомленню сутності відповідних правових явищ. Саме таке усвідомлення є передумовою глибокої юридичної обізнаності та становлення правознавця як висококваліфікованого фахівця.

Тема даної курсової роботи - «Належність та допустимість доказів у цивільному процесі» - зачіпає лише один з аспектів інституту доказування і доказів у цивільному процесуальному праві. Не дивлячись на це, відповідно до наведеного плану, певний обсяг матеріалу присвячений загальній характеристиці ряду елементів зазначеного інституту, що пов’язано з необхідністю чіткого розуміння та розмежування окремих понять, які стануть ключовими в процесі викладення результатів дослідження.

Актуальність теми дослідження вже була вище побічно обґрунтована шляхом доведення важливості інституту доказів і доказування. Дані явища потребують дослідження ще й у зв’язку з динамікою їх розвитку (зокрема мова йде про поступову появу все нових засобів доказування) та відсутністю одностайності в їх розумінні. А оскільки актуальним є дослідження інституту в цілому, то можемо говорити і про важливість аналізу його окремих аспектів. Цьому питанню присвячено багато праць, зокрема, вітчизняних процесуалістів. Серед них – Н.О. Кіреєва, В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, М.М. Михеєнко, В.В.Молдован, Л.К. Радзієвська, С.Я. Фурса, Т.В.Цюра, В.І. Шишкін, М.Й Штефан.

Мета курсової роботи – з’ясувати основні підходи до розуміння належності та допустимості доказів у цивільному процесі, розкрити обсяг і зміст даних понять, їх еволюцію та перспективи удосконалення, що в свою чергу сприятиме розширенню теоретичного кругозору та формуванню практичних навиків юристів у цивільному судочинстві.

Основними методами при написанні даної роботи є аналіз літератури, що освітлює вказану тему, узагальнення та систематизація існуючих даних щодо цієї теми, синтез опрацьованого матеріалу та метод порівняльного правознавства.

1. Поняття доказів і доказування в цивільному процесі.

Як вже попередньо опосередковано зазначалося у вступі, ключовими поняттями даної роботи виступають поняття доказування і доказів у цивільному процесі. Відтак, перед тим як приступити до розкриття питань досліджуваної теми, хотілося б коротко охарактеризувати сутність та зазначити основні підходи до розуміння відповідних термінів.

Перш за все, слід зазначити, що серед вчених-процесуалістів відсутня одностайність у питанні щодо співвідношення доказів та процесу доказування з точки зору їх первинності та похідності. Аналізуючи наявні з цього приводу підходи, Фурса С. Я. та Цюра Т. В. вказують, що окремі вчені загальним аспектом визначають вла­сне докази, а похідним - процес доказування (Чечот Д. М., Новиков Є. Ю.); інші автори надають переваги саме процесу доказування (Решетникова І. В.). Проте більшість процесуалістів все ж притримуються точки зору, відповідно до якої поняття доказування та доказів є самостійними та рівнозначними (Штефан М. Й., Кац С. Ю., Носко Л. Я., Богдан І. І. та багато інших) [11, с.7]. Очевидно, така позиція є найбільш прийнятною, оскільки про більшу чи меншу значимість певного поняття можна говорити лише в контексті конкретної дискусії.

Що стосується доказів, то визначення даного поняття наводиться законодавцем у ч.1 ст.57 ЦПК України, згідно з яким доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відтак, не дивлячись на наявну в науковій та навчальній літературі його активну критику (зокрема, на думку багатьох вчених, проблема полягає в тому, що наведене в законі поняття можливо сприймати лише через призму засобів доказування; в абсолютному вигляді поняття доказів не розкривається [6, с.36]), ми користуватимемось саме законодавчою дефініцією, як такою, що має найбільш практичне значення.

Відносно ж доказування, то, як зазначають багато вчених (зокрема, Комаров В. В., Треушніков М. К., Штефан М. Й.), питання щодо визначення даного поняття є досить проблемним, дискусійним. Така ситуація обумовлена, передусім, відсутністю відповідної законодавчої дефініції та, як наслідок, наявністю великої кількості винятково теоретичних точок зору.

Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васьковським доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. В цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як: предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, таке визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники і заінте­ресовані особи, твердження яких також можуть перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як загальне.

Цікавим є визначення процесу доказування через докази, за­пропоноване М. С. Шакарян: "Доказування - діяльність, спрямо­вана на встановлення обставин справи за допомогою судових дока­зів". Звісно, термін «судові докази» не конкретизує останні, а, навпаки, сам потребує додаткового тлумачення, але в цьому ви­значенні, на відміну від інших, пропонується зв'язати процес до­казування і поняття "докази" як його необхідний складовий елемент [10, с.26].

Заслуговує на увагу й визначення процесу доказу­вання, дане М.Й. Штефаном: "Доказування - це пізнавальна і розу­мова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегу­льованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, зби­рання, витребування, дослідження і оцінки доказів" [17, с.279]. Тобто вче­ним на перше і основне місце ставиться пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування. Але з цього визначення випли­ває, що пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування здійснюється у врегульованому цивільному процесуальному по­рядку, що реально здійснити неможливо. Дійсно, при доказуванні використовуються закони логіки та психології, але вони не можуть регламентуватися на законодавчому рівні.

До деякої міри схожим на визначення, запропоноване Штефаном М. Й., є визначення Червоного Ю. С.: «Судове доказування в цивільному процесі України становить собою урегульовану нормами цивільного процесуального права розумову й процесуальну діяльність суб'єктів доказування, яка спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, і яка складається із збирання, подання, дослідження (перевірки) та оцінки судових доказів» [15, с.136].

Комаров В. В. дає визначення поняттю доказування лише в загальних рисах, зазначаючи, що доказування становить основну частину процесуальної діяльності, спрямовану на одержання об'єктивних даних, необ­хідних для виконання завдань цивільного судочинства [12, с.185].

В навчальному посібнику за загальною редакцією Бичкової С. С. під доказуванням розуміється процесуальна діяльність суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямована на встановлення істини у конкретній цивільній справі й вирішення спору між сторонами [3, с.120].

На думку Чорнооченко С. І., доказування – це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи [16, с.164].

Як бачимо, підходів до визначення поняття доказування (як схожих, так і абсолютно оригінальних) в цивільно-процесуальній літературі є чимало. Безперечно, кожен з них має право на існування, однак для цілей даної роботи зупинимось на визначенні, котре було наведене останнім.