Висновки

Аналіз наукової літератури з теми дослідження дає підстави стверджувати, що в сучасній лінгвістиці сформувалося кілька підходів до визначення статусу вигуку.

За традиційним підходом вигук зараховують до морфологічних одиниць, що служать для вираження різних емоцій і волевиявлень, але виводять із системи повнозначних і службових частин мови.

Представники інших підходів виділяють вигуки в окремий лексико-граматичний клас слів, тому що вони характеризуються виразною специфічністю семантики, граматичних ознак і стилістичних функцій; зарахувують вигуки до реченнєвих утворень; вважають їх еквівалентами синтаксично нечленованих речень.

Необхідно зазначити, що у вигуків мінімально виявлені мовні ознаки (стабільна кількість, морфологічна незмінюваність і нечленованість, функція син­таксично нечленованого речення) і повною мірою — мовленнєві (переважне спрямуванням у сферу мовлення, що зумовлює суб’єктивність їхньої семантики). Їх здебільшого визначають як одиниці з емоційною семантикою, без поняттєвої основи.

Вивчення першоджерел виявило, що вигуки мають певні ознаки слова: фонетичне оформлення, непроникність, однонаголошеність, відтворюваність, ізольова­ність. Крім цього, похідні вигуки більшою або меншою мірою зберігають семантичні зв'язки зі своїми вихідними повнозначними словами (іменниками й дієсловами), які мають поняттєву основу, що свідчить про їхню віддалену співвіднесеність не тільки із судженням, а й з поняттям і дає підстави кваліфікувати їх як слова-речення.

У сучасному українському мовознавстві вигуки поділяються на первинні та вторинні (похідні). Первинні вигуки здебільшого складаються з одного, рідше з двох складів слова та поділяються на кілька груп: вигуки, представлені одним голосним звуком; односкладові вигуки; вигуки, до складу яких уходить один голосний і два приголосних звуки; двоскладові вигуки.

Морфемна структура похідних вигуків збігається з однією із форм повнознач­них слів – іменників , дієслів, займенників та прислівників або з кількома фор­мами різних частин мови, що становлять єдине ціле - фразеологічну одини­цю.

Вигуки є тими засобами, за допомогою яких виражаються в мові почуття, емоції, спонукання. Специфіка вигуків — виражати емоційно-експресивні реакції, оцінки, волевиявлення, не називаючи їх, - апріорно визначає стилістичні можливості даного класу слів, бо в такому разі емоційне забарвлення органічно входить у семантичну структуру вигуку як мовної одиниці.

Не маючи лексичного і граматичного значення, вигуки є економними і концентрованими виразниками почуттів і емоцій, волевиявлень і спонукань, позитивної чи негативної оцінки, ставлення мовця до осіб, подій, явищ, предметів. Уміле використання їх у тематичному контексті і відповідній ситуації урізноманітнює мовлення, робить його емоційно насиченим і виразним, барвистим, надає йому щирості й безпосередності живого спілкування.

Вони практично не зустрічаються в науковому і офіційно-діловому стилях. Зате в розмовно-побутовому стилі, і зокрема в усному мовленні, як у своєму природному середовищі, вигуки найбільш повно і різноманітно розкривають особливості свого значення. У живому мовленні вони передаються з певною інтонацією, мімікою і жестами.

У художньому тексті вигуки є не тільки засобом передачі емоційної характеристики героїв, їх ставлення до навколишнього світу, а й показником авторської симпатії щодо оцінки героїв.

Аналіз мовознавчих досліджень дає підстави стверджувати, що у сучасні лінгвістиці термін звуконаслідування, або ономатопея, вживається для позначення безпосередньої імітації звуків нелінгвістичної природи шляхом комбінації відповідних сегментів, які добираються з інвентарю фонем певної мови.

Проведене дослідження дозволило визначити ономатопоетичні слова як категорію слів, що мають цікаву семантичну структуру, однотипну будову, багатозначність. Серед особливих рис ономатопоетичних слів слід виділити: закріплення їх за певним елементом змісту; можливість звуконаслідувальних слів передавати необхідну інформацію як про саму дію, так і про суб’єкт цієї дії. Серед ономатопоетичних слів досить поширеними є явища синонімії й омонімії.

За семантичними ознаками звуконаслідувальні слова поділяють на наступні тематичні групи: 1) звуконаслідування домашніх тварин, пта­хів та звірів; 2) звуконаслідування предметів і явищ дійсності; 3) звуконаслідування фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини.

Звуконаслідування як і вигуки мають реченнєву природу, але на відміну від вигуків-речень вони позначають лише позамовну си­туацію, а не емоції мовця, опосередковано пов'язані з цією ситуацією.

Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків і як мовні одиниці. Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлено його акустичними та артикуляційними мож­ливостями, а також особливостями його образного звукосприймання та звуковідтворення.

На противагу вигукам тільки частина звуконаслідувальних слів усвідомлена як відповідні звукові образи певних реалій, як типові ознаки певних природних об'єктів. Вони вже набули статусу постійно відтворюваних, тобто вла­сне мовних одиниць. Решта звукових копій природних звучань є ситуативними, або разовими.

Звуконаслідувальні слова-речення відрізняються від вигуків і своєю вели­кою фонетичною варіантністю, що свідчить про приблизне графічне відобра­ження природних звучань.

Звуконаслідування використовуються в художньому творі як додатковий засіб звукової виразності, що конкретизує якесь одне явище або його ознаку, уже описану за допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує її.

Звуконаслідування не виконують номінативної функції, проте в творах великих майстрів слова вони через звукообраз дії репрезентують саме явище.

Виразною стилістичною особливістю звуконаслідувальних слів є їх звукозаписний характер. За допомогою звуконаслідувальних слів можна не тільки відтворити момент звучання, а й змалювати цілу звукову картину, передати звучання в просторі, відобразити його мелодійність або ритмічність, повторюваність. Іноді майстри слова вдаються до звуконаслідувального оформлення лексем з метою створення звукообразної картини дії.

В українських народних казках та дитячій літературі часто використовуються звуконаслідувальні слова для текстового відтворення звукової сигналізації тварин, для вираження персоніфікації. Звуконаслідувальні слова можуть використовуватись як засіб створення ситуативного комічного ефекту.

Сфера використання звуконаслідувань, так само як і вигуків, обмежується тільки усно-розмовним та художнім стилями, де вони використовуються для звукового увиразнення тексту.