1.2. Поняття та структурно-семантичні особливості ономатопоетичних слів та їх функціонально-стилістичний аспект

У сучасні лінгвістиці термін звуконаслідування, або ономатопея, вживається для позначення безпосередньої імітації звуків нелінгвістичної природи шляхом комбінації відповідних сегментів, які добираються з інвентарю фонем певної мови [3, c. 94].

В сучасному українському мовознавстві за семантичними ознаками звуконаслідувальні слова поділяють на наступні тематичні групи:

1) звуконаслідування домашніх тварин, пта­хів та звірів: Гав! Ґе-ґе-ґе! Ґел-ґел! Кар! Ках! Кру! Ку-ку! Курли! Ку-ку-ріку! Ме! Му! Мур-мур! Няв! Пі-пі! Пугу! Гу-у-у! Сюр-сюр! Тьох-тьох! Цвірінь! Тук-тук! та ін., наприклад: — Грр, гав-гав! - забив тривогу Бублик (Л. Письменна); Кричать гуси: «Ґел! ґел!» (Л. Боровиковський); Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: "Ку-ку! ку-ку!» (Л. Українка);

2) звуконаслідування предметів і явищ дійсності: Гу! Брязь! Дзень! Дзінь! Тік-так! Ту-ту! Пі-пі! Фур! Ш-ш! Шу-шу! Чах-чах! та ін., наприклад: Гу-гу- гу, - в дворі гуділо (І. Франко); Брязь! Шибка розбилася, а Максимко аж присів од страху (Л. Письменна);

3) звуконаслідування дій та рухів: Бах! Бух! Кап! Лусь! Трах! Трісь! Рип! Хлюп! Хрусь! та ін., наприклад: Хоробрий Мисливець націлюється: «Бах, бабах!!!» (Л. Письменна); - Вже чую, що йде [ведмідь]... Хрусь-хрусь - уже близько (І. Франко);

4) звуконаслідування фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини [19, c. 186]:

Апчхи! Бухи! Кахи! Пху! Фу! Ха-ха! Хі-хі! Хух! та ін., наприклад: - Пху, - кадить димом Тимко, сердито збиває на підлогу махорчані іскри (Г. Тютюн­ник); - Ф-ф-ф! - подув Антосьо, наче страх видував... (А. Свидницький).

Паралельно в мові існують ономатопоетичні слова, що відтворюють певну дію, але при цьому не виявляють ніякої спорідненості з її об’єктом. Переважно мова іде про звуки предметів і явищ та про звучання, утворені людиною, наприклад: грюк – наслідування звуку стуку (але не зазначено якого саме); бабах – наслідування звуку падіння, удару (не вказано якого саме предмета), отже подібна відповідність може бути виявлена лише в контексті [12, c. 51].

Якщо звуконаслідувальне слово на перших етапах його виникнення означало лише одне конкретне звукове явище і в мовленні вживалося тільки з його назвою, то надалі це значення переносилося на позначення звучань інших предметів чи істот. Таким чином, відбувалися процеси узагальнення значення та поступового відхилення звучання від початкового джерела. Звуконаслідування ставали багатозначними словами, що поступово призводило до відхилення значення слів від початкового звукового образу. Образ звуку ставав найменш вираженим, а значення набувало все більш умовного характеру [6, c. 383].

Отже, можна говорити про омонімію звуконаслідувальних слів: одне і теж ономатопоетичне слово може передавати різні звучання і відповідно відноситись до різних семантичних груп. Наприклад, гу:

1) звуконаслідування, що передає гудіння вітру: По садах гу!.. Гу-у (вітер). І падає листя пожовкле додолу, падає, падає… (А. Головко).

2) звуконаслідування, що наслідує безперервний плач: А зозуленька як ку, так ку! А я молода як гу, так гу! (Чубинський).

Паралельно в українській мові існує велика кількість звуконаслідувальних слів, які незалежно від ситуації контексту та інтонації виступають лише в одному значенні. Зазначені слова мають чітко виражені семантичні ознаки, що полягають у високому ступені конкретизації описуваного явища. Наприклад, слова-сигнали, що є наслідуванням звуків тварин чи птахів (няв-няв, кум-кум, кря-кря), та ономатопоетичні слова, які відтворюють дії та рухи предметів (рип, трісь) [4, c. 15].

Серед ономатопоетичних слів досить поширене явище синонімії. Безперечно, між звуконаслідувальними словами, які служать для відтворення одного й того ж поняття, в певній мірі існують семантичні розбіжності в значеннях. Таким чином, ономатопоетичні синоніми української мови не виступають дублетами, що здатні замінити одне одного без семантичної відмінності в будь-якому контексті. Наприклад: бах (в значенні падіння), бух, грюк (з гуркотом), геп (з шумом), трьох (в море).

Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків як мовні одиниці. Вигу­ки, як наголошувалося вище, є соціально усвідомленими і загальновизнаними в мові певного народу зразками вираження емоцій, почуттів та волевиявлень, хоч реалізація їхнього семантичного потенціалу залежить від мовленнєвого контек­сту й ситуації спілкування.

Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлено його акустичними та артикуляційними можливостями, а також особливостями його образного звукосприймання та звуковідтворення. Вони формуються на основі своєрідної кореляції між сприйманими людиною звуками і фонетично-виражальними можливостями мови. Так, тонові звучання передають за допомогою голосних (а-а-а! і-і-і!), шумові — шумних глу­хих (шш! чш!), шумо-тонові — сполучень шумних з голосними (ко-ко! пі-пі! хі-хі!), миттєві звукові вияви — поєднань проривних з голосними (бах! пах!) [6, c. 384].

На противагу вигукам тільки частина звуконаслідувальних слів усвідомлена як відповідні звукові образи певних реалій, як типові ознаки певних природних об'єктів. Вони вже набули статусу постійно відтворюваних, тобто вла­сне мовних одиниць. Решта звукових копій природних звучань є ситуативними, або разовими. Вони ще не стали одиницями мови. Про довільність, суб'єктивізм звуконаслідувань свідчить те, що типові звучання однорідних предметів чи явищ різні автори сприймають і передають неоднаково [5, c. 15]. Наприклад, звучання коси на сінокосі в жнива Григорій Тютюнник відтворив звуконаслідуваннями трінь-трінь! і трень, трень, трень! (Трінь-трінь, трінь-трінь! - почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, злякалося, затанцювало, заграло, як музика; Трень, трень, трень! - попливло городами і не вгасло над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня), А. Головко використав для цього звуковий комплекс шарх! (Сонця нема ще, не сходило. А по степу в хлібах: шарх!.. шарх!.. На гони наскрізь, та низенько під п'ятку вибирає косар (сутужно сей рік і на солому буде) — шарх!.. шарх!..), а в О. Довженка вжито ш-ш-шу! ш-ш-шу! (Коса, як бритва, рівно-рівно кладе покіс. Ш-ш-шу! Ш-ш-шу!..).

Звуконаслідувальні слова-речення мають складнішу й різноманітнішу, ніж у вигуків-речень, фонетичну організацію. Вона представлена повною або частковою редуплікацією (Ку-ку! Ґе-ґе! Ха-ха! Дзінь- дзень! Тень-телень!), наголошенням і подовженням базових звуків (Б-у-у-ух! Бряззь! Фуррр!), комбінуванням (Вуть-вуруть!), фіксованими позиціями звуків (Бах! Бух!), взаємозаміною звуків одного типу (Бах! Пах! Паф!), специфічними звукосполученнями (Пчхи! Крг! Тпр!) тощо [6, c. 385].

В основі значення звуконаслідувальних слів лежить звуковий образ, створений уявою мовця на основі реально почутих звукових виявів істот, явищ, речей. Специфічність цих слів полягає у фонемній будові, яка ґрунтується на принципі звукового символізму. Певні звуки через свої артикуляційно-акустичні ознаки стають основою, ядром звукового комплексу, який набуває певного значення і сприймається нами як засіб вираження звукових ознак дійсності [11, c. 163].

Так, звуковий вияв шуму, шепоту вдало передається в українській мові повторенням щілинного глухого шиплячого звука ш: «Хвилюється жито й пшениці ярої смужечка. Колосочками тихо так: ш...ш...» та «І що то — молоді: шу-шу, шу-шу» (А. Головко).

Звучання, що виникають від ударів металевих предметів або дій з ними, передаються звуконаслідувальними словами, у фонемному складі яких зосереджені за звучністю – дзвінкі і сонорні, а за способом творення - африкати й зімкнено-прохідні звуки, - дзень, дзелень, дзінь: «Коли ішов до криниці, відра дзень, дзень, дзень: руки тремтіли» (В. Дрозд); «Ось Григорій став і мантачить косу. Дзінь-дзінь!.. Дзінь-дзінь!» (О. Десняк).

Звуконаслідування використовуються в художньому творі як додатковий засіб звукової виразності, що конкретизує якесь одне явище або його ознаку, уже описану за допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує її [19, c. 186]. Це добре ілюструє приклад з новели М. Коцюбинського «Intermezzo», на початку якої подано майстерний опис співу жайворонків за допомогою словосполучень і виразів пісня свердляча, дзвінка, металева, капризна; гострі, колючі звуки: дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт, а потім увиразнюється цей опис варіантними звуконаслідуваннями тью-і, тью-і, ті-і-і, трійю-тіх-тіх; створюється звукова конкретизація опису співу жайворонків, що формує в нашій уяві відповідний звуковий образ: «Се жайворонки... Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів... Блискають тільки гострі, колючі звуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам’яті — і не виходить. От-от, здається...Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх...».

Цей приклад ілюструє орієнтовний, приблизний характер звуконаслідувань: ліричний герой хоче «спіймати, записати у пам’яті» спів жайворонків — «і не виходить». Використано два фонематичні варіанти звуконаслідування щоб показати, що жодний з них не є адекватним природному співу жайворонків.

Звуконаслідування не виконують номінативної функції, проте в творах великих майстрів слова вони бувають настільки майстерно введені в художній текст, що виступають не тільки виразниками звукової ознаки дії чи самої дії, а й через звукообраз дії репрезентують саме явище [2, c. 60].

Виразною стилістичною особливістю звуконаслідувальних слів є їх звукозаписний характер. За допомогою звуконаслідувальних слів можна не тільки відтворити момент звучання, а й змалювати цілу звукову картину, передати звучання в просторі, відобразити його мелодійність або ритмічність, повторюваність [19, c. 187]:

«Бриля на потилицю, а мантачкою - дзінь-дзень... дзінь-дзянь... І з долини хтось, мов перегукується, — ідзянь-ідзінь... дзянь-дзінь» (А. Головко).

Іноді майстри слова вдаються до звуконаслідувального оформлення лексем з метою створення звукообразної картини дії [19, c. 187]:

«Сперш перекликалися шляхи: - Го-о!.. кацаївчани! - Го-го!.. - Так у неділю ж при-хо-о! —Прийдемо-о!» (А. Головко).

Такий приклад зустрічається в оповіданні О. Довженка «Ніч перед боєм»: «По-дай чо-го-го-го! Човен подай! Л-га-га-га... — почулося з того берега»; «По-дай чо-го-го-го! Ого-го-го! — линуло з того берега».

Звуконаслідувальні слова можуть використовуватись як засіб створення ситуативного комічного ефекту; при цьому спостерігається значне насичення ними тексту, що й створює виразну гумористичну ситуацію [3, c. 98]:

«Біля кіс діди... Дзвонять, дзвонять, дзвонять... Стружать одну об одну... — Якісь вони не такі... — А яких вам треба? І знову: — Дзень! Дзень! Дзень! - Дзень! Дзень! Дзень! Півдня косу вибирає...» (О. Вишня).

Аналіз мовного матеріалу показує, що сфера використання звуконаслідувань обмежується тільки усно-розмовним та художнім стилями, де вони використовуються для звукового увиразнення тексту.

РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ВИГУКІВ ТА ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНИХ СЛІВ