_ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………….…..3

РОЗДІЛ 1. ВИГУК ТА ЗВУКОНАСЛІДУВАННЯ ЯК ЧАСТИНИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ…………….6

1.1. Лексико-семантична характеристика та стилістичне використання вигукової лексики……………………………………………..6

1.2. Поняття та структурно-семантичні особливості ономатопоетичних слів та їх функціонально-стилістичний аспект……….13

РОЗДІЛ2. КЛАСИФІКАЦІЯ ВИГУКІВ ТА ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНИХ СЛІВ……………………………………..21

2.1. Класифікація вигуків .……………………………….….…....…...21

2.2. Класифікація звуконаслідувальних слів….………………..….…26

ВИСНОВКИ………………..…………………………………………….….31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……….........………………….35

ВСТУП

Однією з груп лексики, яка є своєрідним і яскравим стилістичним засобом, безсумнівно, є вигуки і звуконаслідування.

Вигуки є мовними одиницями, функція яких полягає в безпосередньому вираженні емоцій, суб'єктивно-чуттєвих реакцій і волевиявлень людини. Вони виділяються в мові своєрідністю фонетичного оформлення, семантико-граматичної форми та специфічної комунікативної функції.

У якості самостійної частини мови вигуки були виділені ще в античних граматиках. Однак лінгвістичні теорії, незважаючи на розвиток науки про мову, лише поверхнево торкаються цих одиниць. Думки про статус вигуків у науковому лінгвістичному середовищі різняться. Одні лінгвісти погоджуються з афоризмом Макса Мюллера: «Мова починається, коли закінчуються вигуки» (О. М. Рак та ін.), інші розглядають вигуки як повноцінні мовні одиниці (І. Р. Вихованець, Л. І. Мацько та ін.).

Нерозробленість лінгвістичного опису вигуків відображається в їх словниковому поданні. Необхідно зазначити, що закінченого і загальноприйнятого списку вигуків не існує.

Звуконаслідування – це специфічне віддзеркалення в мові звукової сторони дійсності для образного уявлення про неї. Це не назва предметів або їх дій, а приблизне зображення дії предмета, процесу з характерним для нього звуком (ритм, мелодія, тембр).

У науковій літературі існують різноманітні визначення звуконаслідувальної лексики. Найчастіше звуконаслідування (ономатопоєю) називають наслідування різноманітним звукам, що видаються живими і неживими предметами.

Питання статусу звуконаслідувальних слів стало в мовознавстві, мабуть, традиційнім. Єдиного підходу до витлумачення цієї категорії слів не знайдено й досі. У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова мають здебільшого статус слова. Їх розглядають або як окрему групу вигуків, або як слова, що стояти поряд з ними чи після них.

Вигуки і звуконаслідувальні слова довгий час залишалися за межами спеціальних наукових досліджень. В останні десятиліття інтерес до проблеми вигуків і звуконаслідувальних слів зріс. Вивченням даних лінгвістичних одиниць в українському мовознавстві займалися Багмут І. В., Мацко Л. І., Вихованець І. Р., Гаценко І. О., Гуменюк І. М., Курило О. Й., Рак О. М. та ін. У цих дослідженнях знайшли висвітлення фонетичні, структурні, семантичні та синтаксичні особливості вигуків і звуконаслідувальних слів, їх класифікації, а також їх функціонально-комунікативні властивості.

Але аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що до цих пір дані мовні одиниці є однією з недостатньо вивчених областей лінгвістики, так як в науці про мову спостерігається їх суперечливе тлумачення. Наявність цих невирішених та дискусійних питань, а також необхідність проведення комплексного дослідження, при якому розглядаються різні аспекти вивчення вигуків і звуконаслідувальних слів української мови визначає актуальність теми дослідження.

Метою курсової роботи є роботи є комплексний розгляд структурно-семантичних і стилістичних аспектів вигуків і звуконаслідувальних слів у загальному й українському мовознавстві.

Мета дослідження визначає конкретні завдання роботи:

• проаналізувати лексико-семантичну характеристику та стилістичне використання вигукової лексики;

• визначити поняття, структурно-семантичні особливості ономатопоетичних слів та їх функціонально-стилістичний аспект;

• класифікувати та систематизувати звуконаслідувальні слова та вигуки української мови;

• провести семантичний, структурний і стилістичний аналіз звуконаслідувальних слів української мови.

Об'єктом нашого дослідження є вигуки та звуконаслідувальні слова в українській мові.

Предмет дослідження - семантичний зміст та функціональна характеристика вигуків і ономатопоетичних слів в українській мові.

Поставлена мета та завдання визначають специфіку методів дослідження. Серед них основними є: описовий метод, методи компонентного та функціонально-семантичного аналізу.

Практична значущість курсової роботи. Результати дослідження можуть бути використані студентами філологічних ВНЗ в курсі вивчення лексикології та стилістики української мови, а також під час проходження виробничої практики в загальноосвітніх школах.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел (28 найменувань). Обсяг роботи становить – 33 сторінки.

РОЗДІЛ 1

ВИГУК ТА ЗВУКОНАСЛІДУВАННЯ ЯК ЧАСТИНИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ

Особливий статус вигуків та звуконаслідувальних слів в системі української мови відзначається дослідниками, які займалися описом цих одиниць. В українському мовознавстві це: Багмут І. В., Мацко Л. І., Вихованець І. Р., Гаценко І. О., Гуменюк І. М., Курило О. Й. та ін.

У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова мають здебільшого статус слова. Їх розглядають або як окрему групу вигуків або як слова, що стоять поряд з ними чи після них. Інші мовознавці все-таки виділяють їх в окремий лексико-граматичний клас слів на тій підставі, що вони характеризуються виразною специфічністю семантики, граматичними і стилістичними ознаками.

У нашій курсовій роботі ми розглянемо основні положення про мовні властивості вказаних слів, що містяться в науковій літературі. Перший розділ буде присвячено вигукам, а другий - звуконаслідувальним словам.

1.1. Лексико-семантична характеристика та стилістичне використання вигукової лексики

Складна природа вигуків спричинила проблему визначення їх статусу. У сучасному мовознавстві сформувалося кілька підходів до витлумачення статусу вигуку. У традиційній класифікації частин мови його зараховують до морфологічних одиниць, але виводять із системи повнозначних і службових частин мови. Вигук тут визначають як окремий і особливий розряд слів, що не мають номінативної функції й служать для безпосереднього вираження різних емоцій і волевиявлень. Цей підхід став панівним у підручниках для середньої та вищої школи.

Із традиційним підходом найтісніше пов'язаний другий, бо він також тлу­мачить вигуки як слова. Водночас його автори застерігають, що вигуки, на противагу повнозначним словам, не мають лексичного значення, тому що їм невластива поняттєво-предметна, поняттєво-процесуальна та поняттєво-ознакова співвіднесеність. Так, наприклад, І. Р. Вихованець наголошує, що зі словами вигуки зближує також їхнє фонетичне оформ­лення, непроникність, однонаголошеність, відтворюваність та ізольованість [6, c. 376].

Автори третього підходу також підтримують традиційну думку про вигуки як лексико-граматичний клас слів, що стоїть поза повнозначними частинами мови і службовими словами, але вважають їх еквівалентами синтаксично нечленованих речень. Вигуки виконують важливу комунікативну функцію, суть якої поля­гає в тому, що вони беруть участь у створенні таких оцінно-модальних планів висловлення, як позитивна або негативна реакція мовця на певну ситуацію чи категоричне вираження спонукання [24, c. 4].

Ця кваліфікація вигуку подібна до тієї, яку запропонував у російському мо­вознавстві В. В. Виноградов. Він вважав їх водночас еквівалентами слів і екві­валентами речень, суто суб'єктивними мовленнєвими знаками, що служать для вираження емоційно-вольових реакцій суб'єкта на дійсність, для безпосередньо­го емоційного вираження переживань, відчуттів, афектів та вольових виявів [27, c. 345]. На підставі цих характеристик вигуки виділено в особливий тип виражальних слів-висловлень, внутрішньо не розчленованих, син­таксично не організованих, але соціально осмислених, що є своєрідними форма­ми емоційного вираження [27, c. 349].

Четвертий підхід розвиває концепцію реченнєвої природи вигуків. В укра­їнському мовознавстві її теоретичні засади докладно розробив І. Р. Вихованець [6, c. 377]. У його реченнєвій концепції вигуки співвіднесено з логічною основою речення — судженням, яке має в них словесно не вираже­ну основу. Саме співвіднесеність із судженням дала йому підстави зарахувати вигуки до реченнєвих утворень. Проте їхня реченнєва природа має свої особливості, які виявляються, передусім, у тому, що вигуки, виражаючи емоції мовця, лише опосередковано пов'язуються із судженням, що свідчить про їхню віддалену співвіднесеність із ним. У зв'язку з цим вигуки ста­новлять периферію речення як основної синтаксичної одиниці.

У вигуків мінімально виявлені мовні ознаки і повною мірою — мовленнєві, тобто вони вирізняються переважним спрямуванням у сферу мовлення. Мовними показниками є лише їхня стабільна кількість, морфологічна незмінюваність і нечленованість, а також функція син­таксично нечленованого речення [6, c. 377].

Досить суперечливо витлумачено співвідношення у вигуків поняттєвого та емоційного. Їх здебільшого визначають як одиниці з емоційною семантикою, без поняттєвої основи. Інші вважають, що вигук виражає одночасно і поняття, й емоцію (почуття) [20, c.43]. Деякі мовознавці зауважують, що значення вигуків відрізняється від значення інших слів тим, що воно є відображенням певного відбитку у свідомості, яке не досягло ступеня поняття [25, c. 162].

Переважна більшість вигуків української мови має досить коротку, скон­денсовану структуру, що дорівнює одному складові слова, рідше - двом. Їх називають первинними. Залежно від свого звукового складу вони поділяються на кілька груп:

• вигуки, представлені одним голосним звуком: а! е! і! о! у!

• вигуки, що складаються з голосного і приголосного звука, або односкладові: ай! ей! ой! ій! ах! ех! ох! іх! ух! ат! ов! еч! іч! ич! ет! ба! га! ге! гі! го! на! но! ну! тю! фе! фу! ха! хе! хо! ху!

• вигуки, до складу яких уходить один голосний і два приголосних звуки: гай! гей! гой! гов! гоп! нум! пхе! пхі! тьфу! тьху! хху!

• вигуки, утворені з двох голосних і одного чи двох приголосних звуків, або двоскладові: ага! агей! агій! агу! агось! агусь! алю! ану! ігі! ігій! люлі! нате! нумо! овва! ого! мугу! [13, c. 27]

• вигуки, що складаються лише з приголосних звуків: гм! хм! брр!

Морфемна структура решти вигуків збігається з однією із форм повнознач­них слів - іменників, дієслів, займенників та прислівників або з кількома фор­мами різних частин мови, що становлять єдине ціле - фразеологічну одини­цю. Такі вигуки є вторинними, або похідними [16, c.130].

Відіменникові вигуки співвідносяться здебільшого з кличним відмінком де­яких іменників (Боже! Господи! матінко! леле! лелечко! нене!), рідше — з формою називного відмінка іменників (біда! ґвалт! горе! жах!лихо! слава! страх! хвала!).

Віддієслівні вигуки збігаються з формами 2-ї особи однини й множини діє­слів наказового способу (гляди! диви! глянь! бувай! бувайте! даруй! даруй­те! стривай! стривайте! постій! прощайте! прощавайте! рятуйте! вибачте! вибачайте! бач!) і зрідка — з цими ж особовими формами, але теперішнього чи майбутнього часу (знаєш! знаєте!маєш!маєте! подумаєш!).

Займенникові форми мають вигуки отаке! отакої!

Порівняно небагато вигуків походять від слів з інших мов: алло! (фр.), браво! (італ.), капут! (нім.), караул! (тюрк.), полундра! (рос.), стоп! (англ.) [6, c. 379].

Стилістична своєрідність вигуків виявляється насамперед у вираженні індивідуального ставлення мовця до ситуації.

Вигуки є тими засобами, за допомогою яких виражаються в мові почуття, емоції, спонукання. Специфіка вигуків - виражати емоційно-експресивні реакції, оцінки, волевиявлення, не називаючи їх, - апріорно визначає стилістичні можливості даного класу слів, бо в такому разі емоційне забарвлення органічно входить у семантичну структуру вигуку як мовної одиниці [14, c. 9].

Слід відзначити, що вигуки використовуються не в усіх функціональних стилях. Вони практично не зустрічаються в науковому і офіційно-діловому стилях. Зате в розмовно-побутовому стилі, і зокрема в усному мовленні, як у своєму природному середовищі, вигуки найбільш повно і різноманітно розкривають особливості свого значення. У живому мовленні вони безпосередньо пов’язані з темою і змістом інформації, емоціями, оцінками, настроями мовців і передаються з певною інтонацією, мімікою і жестами. У цьому комунікативному комплексі вигук сприймається слухачем як мовленнєва одиниця з певним значенням, у тому числі й стилістичним [18, c. 64].

Більшість вигуків, передусім первинних, є багатозначними. Залежно від семан­тики контексту та інтонації вони виражають різні емоції, почуття або волевияв­лення мовця. Їх називають емоційни­ми. За допомогою емоційних вигуків передають радість, захоплення, піднесення, сум, тугу, горе, жаль, жах, страх, переляк, зневагу, огиду, осуд, докір, закид, обурення, презирство, гнів, невдоволення, досаду, співчуття, уболівання, вагання, сумнів, рішучість, відчай, безвихідь, певність, висміювання, іронію тощо [23, c.432].

До емоційних належать вигуки а! е! і! о! у! ай! ой! ій! ах! ех! ох! іх! ух! ат! еч! іч! ич! ет! ба! ге! гі! тю! фе! фу! ха! хе! хо! ху! гай! пхі! пхи! тьфу! тьху! хху! ага! ого! гм! хм! брр! матінко! о матінко! ой матінко! пене! о нене! ой пене! Господи! о Господи! ой Господи! Боже! о Боже! ой Боже! Боже ж мій, Боже! Боже ж мій милий! о Боже ж мій милий! ой Боже ж ти мій. Боже! боронь Боже! леле! ой леле! лелечко! ой лелечко! та ін. [23, c.433].

Меншу групу становлять вигуки, які передають різні волевиявлення люди­ни, зокрема наказ, розпорядження, спонукання, заклик, заохочення до якоїсь дії, оклик, звертання, бажання привернути чиюсь увагу до когось або чогось.

Наказові вигуки виражають наказ, вимогу припинити якусь дію. До них на­лежать геть! годі! цить! марш! тс! тсс! цс! цсс! чш! буде!

Спонукальні вигуки спонукають людину до якоїсь дії. Серед них ну! нум! нумо! ану! гайда! та ін. Наприклад: - За дію! Ну! - бере, бач, наша (І. Котляревський); Праця не згине між людьми даремне: Сонце засвітить колись. Дякою нас люди згадають. - Нум же! До праці берись! (Б. Грінченко); Ану! Черкнім — а для охоти Тобі я дам на дві охвоти (І. Котляревський) [5, c. 380].

Апелятивні вигуки - це насамперед ті, за допомогою яких привертають ува­гу людей, звертаються до них: агов!алло!ей!гов!гей!агей!агу! Наприклад: Агов! Мій хлопчику русявий, В саду веснянім зупинись! (Г. Чубач); - Ей! дядьку! - по­чав. -Дайте позбираю (А. Свидницький).

До першої підгрупи апелятивних вигуків належать і ті, що виражають привітання, пробачення, подяку, прощання, просьбу, тощо [22, c. 185]:

здрастуйте! добрий день! доброго здоро­в'я! привіт! увага! до побачення! прощайте! прощавайте! бувайте здорові! бувай! щасливо! на добраніч! дякую! спасибі! вибач! вибачте! пробач! пробачте! даруй! да­руйте! прости! простіть! Їй-Богу! їй-Бо! та ін.

Друга підгрупа апелятивних вигуків використовується для прикликання або відганяння свійських тварин і птахів, а також для поганяння деяких свійських тварин: киць-киць-киць! кось-кось-кось! на-на-на! цу-цу! цю-цю! ціп-ціп-ціп! вуть-вуть-вуть! тю-тю-тю! агуш! гиля! дзусь! (дзус!) киш! гей! цоб! цабе! тпру! по! чу-чу!

У художньому тексті вигуки є не тільки засобом передачі емоційної характеристики героїв, їх ставлення до навколишнього світу, а й показником авторської симпатії щодо оцінки героїв [21, c. 413].