2. Сучасні теорії особистості.

Проблема особистості є центральною у психології. Ви­рішити її намагаються представники різних психологіч­них напрямів і шкіл. Виходячи зі своїх концептуальних позицій, одні вчені акцентують увагу на ролі біологічного в розвитку особистості, інші — розглядають особистість як продукт суспільно-історичного та онтогенетичного розвитку людини. Проте велика складність проблеми і відмінність у підходах до її вирішення поки що не дають змоги сформувати загальновизнану теорію особистості.

У зару­біжній психології виділяють такі теорії особистості:

- традиційні (3.Фрейд, К.Юнг, В.Дільтей, К.Левін, та ін.);

- нові (А.Адлер, К.Хорні, Г.Олпорт, К.Роджерс, А.Маслоу, Г.Айзенк, Дж. Кеттел та ін.);

- новітні (Е.Фромм, Е.Еріксон, Г.Саллівен, К.Леонгард, С.Гроф та ін.).

Усі вони представлені в біхевіористичних, психоаналітичних, гуманістичних, інтеракціоністських та інших концепціях.

1)Традиційні теорії особистості.

а) Найпопулярнішою серед них є психоаналіз 3. Фрейда. Структура особистості складається з трьох компонентів:

- ід (воно) – основна, базова (першопочаткова і центральна частина особистості, майже цілком несвідома, включає в себе психічні форми, які ніколи не були свідомими і ті, що виявились небажаними для свідомості і були витіснені з неї. Ід не знає цінностей добра та зла, не знає моралі, керується принципом задоволення («Хочу»);

- его (Я) – підпорядковується в основному потребам реальності, відповідає за доцільну поведінку, може контролювати інстинкти, прагнути до послаблення напруженості та підсилення задоволеності. Керується принципом реальності («Можу);

- супер-его (над-Я) розвивається з его і є сховищем моральних установок та норм поведінки, є совістю суддею, цензором діяльності его. Саме ті мотиви, думки тощо, що не відповідають вимогам, які висуває над-Я, витісняються в несвідоме. Керується принципом повинності («Повинен», «Мушу»).

Основну роль відіграє поняття несвідомого (ід і супер-его). Воно є ключем до розумін­ня всієї складності людського життя. Значне місце відводиться дитинству (як періоду формування особистості) - саме в цей період утворюються особистісні комплекси, які потім у різних варіантах виявляються в поведінці дорослих.

У розвитку особистості Фрейд (аналізуючи фази виявлення сексуального потягу) виділив п'ять основних пері­одів і криз розвитку. В його поглядах на людину біоло­гічний підхід домінував над соціальним.

Теорії Фрейда властива мотивація людської поведінки інстинктами (лібідо та танатос) та фатальний антагонізм між свідомістю і не­свідомим і між індивідом і суспільством.

Ці позиції теорії почали критикувати майже з моменту її виникнення. Як пізніше сказав А. Маслоу (засновник гуманістичного та трансперсонального напряму), психоаналіз розглядає людську істоту так, начебто вона є тільки твариною, не більше ніж тварина. Маслоу вважав, що психоаналіз найкраще підходить для психопатології і зовсім незадовільний як теорія для всього людського мислення та поведінки.

Частково подо­лати біологізаторські погляди на особистість вдалося уч­ням Фрейда — неофройдистам.

б) Один із учнів Фрейда, К.-Г. Юнг відмовився від пансексуалізму як рушійної сили людської поведінки. За Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особистісне несвідоме і колективне несвідоме.

Основну роль у структурі особистості, за його теорією, відіграє колективне несвідоме, що є своєрідною пам'яттю всього людства і впливає на поведінку індивіда з моменту його народження. Воно складається з архетипів (первіс­них утворень, першообразів), що виявляються у творах ми­стецтва, сновидіннях, міфах, віруваннях тощо. Централь­ним серед архетипів, на думку Юнга, є Самість — потен­ційне ядро особистості, на відміну від Его (Я) — ядра свідомості.

Особистісне несвідоме утворюється з переживань, що спочатку перебували на рівні свідомості, але потім їх бу­ло витіснено.

Процес становлення особистості Юнг називав індивідуацією.

2) Нові теорії особистості. Вони об'єднують ідеї, погляди і концепції, в яких розглядають питання психологізації особистості; неофрейдистські теорії (які є основою індиві­дуальної психології); гуманістичні теорії та ін.

а) Засновник індивідуальної психології А. Адлер вважав, що основним у людині є не інстинкти, а почуття спільності, яке є вродженою потенцією. Причиною розвитку осо­бистості є потяг до самоствердження і влади. Нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага всього суспільства. Проте, потяг до самоствердження і влади не завжди здійсненний (через несприятливі соціальні умови чи дефекти розвитку). У такому разі в індивіда виникає почуття неповноцінності, і щоб позбутися його, він застосовує різні засоби компенсації.

б) Представниця неофрейдизму К. Хорні вбачала сут­ність людини у вродженому відчутті неспокою, що ви­кликає бажання позбутися його. На її думку, людиною керують два головні потяги: до безпеки і до задоволення своїх бажань. Вони суперечать один одному і можуть спричинити виникнення невротичного конфлікту. Людина на­магається його подолати, виробляючи різні стратегії по­ведінки (потяг до людей, потяг до незалежності або нама­гання діяти проти людей - агресія) та захисні механізми (втеча від реальності, алкоголізація і нарко­тизація, придушення або раціоналізація). Засоби психо­логічного захисту, за Хорні, породжують неврози, серед яких: невроз прив'язаності (пошук любові чи схвален­ня), невроз влади (гонитва за владою і престижем), невроз покори (кон­формізм) та невроз ізоляції (втеча від суспільства). Як і класичному фрейдизму, теорії Хорні притаманне проти­ставлення природного і соціального.

До нових теорій належать і гуманістична психологія, представлена концепціями К.Роджерса, А.Маслоу та ін.

в) К. Роджерс вважав, що базовим компонентом осо­бистості є власна Я-концепція, яка формується у взаємо­дії індивіда із соціальним середовищем. Потреба особистісного зростання виникає внаслідок розбіжності між Я-концепцією та ідеальним Я.

г) А.Маслоу (автор теорії самоактуалізації) запропону­вав цілісний підхід до аналізу особистості та її проявів: лю­бові, творчості, духовних цінностей тощо. За його тверджен­нями, особливості особистості, які існують у вигляді вродже­них потенцій, актуалізуються під впливом соціальних умов.

3) Новітні теорії особистості об'єднують теорії гума­ністичного напряму і радикально-гуманістичного психоаналізу.

а) Теорія відчуження Е. Фромма стверджує, що в умовах науково-технічного прогресу лю­дина втрачає зв'язки з навколишнім світом - близькими, друзями, колегами. Виникає відчуження, негативна свобода. Цей стан пригнічує людину і викликає неврози. Вона не хо­че бути вільною, бо така свобода означає самотність. Нестер­пність відчуження переростає в агресію або проявляється в конформізмі, коли індивід не витримує самотності та рятується від відчуження, пристосовуючись до інших людей.

Теорії Фромма властива гуманістична спрямованість, але в ній суспільні явища підмінюються психологічними, а основні тенденції поведінки людини мають надто фата­льний характер.

б) Теорія розвитку особистості американського психолога Е. Еріксона (1902—1994) - різновид неофрейдизму - стверджує, що між осо­бистістю і суспільством немає антагонізму, а її розвиток визначається суспільними, а не біологічними факторами. Ідентичність особистості виявляється в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визнанні цінності лю­дини та її суспільної ролі. Еріксон доводить суспі­льну природу Я.

в) За теорією особистісних конструктів американського психолога Дж. Келлі (1905—1966), організація психічних процесів зумовлена тим, як вона випереджає майбутні події. На його думку, кожна людина є дослідником, який створює свій образ реальності за допомогою індивідуальної системи шкал, особистісних конс­труктів і виробляє гіпотези про майбутні події.

г) Представник трансперсональної психології С. Гроф у доповнення до традиційних уявлень про несвідому частину психіки, що містить біографічні переживання (тобто набуті після народження) говорить про більш глибокі області несвідомого: перинатальну область психіки (переживання та образи утробного життя - перебування у лоні матері та народження - проходження чотирьох перинатальних матриць, які сприймаються як смерть та відродження) і трансперсональну сферу (переживання, що традиційно розглядались як релігійні, духовні, окультні та містичні). Зміст цих областей несвідомого є ядром формування всіх особливостей особистості.

Теорії особистості в зарубіжній психології в основно­му спрямовані на вирішення проблеми розвитку індивіда без врахування їх взаємовідносин із суспільством або шляхом протиставлення суспільству.

4) Проблема особистості у вітчизняній психології. На від­міну від зарубіжних психологів вітчизняні вчені розгляда­ли особистість як об'єкт суспільних відносин та суб'єкт суспільної діяльності. Таке методологічне підґрунтя най­краще ілюструє системно-діяльнісний підхід, що сформува­вся у працях Л.Виготського, Б.Ананьєва, С.Рубінштейна, Г.Костюка, О.Леонтьєва, А.Петровського та ін.

Відповідно до цього підходу біологічні особливості в процесі життя індивіда стають суспільними, бо розвива­ються лише в певному соціокультурному середовищі. Провідна роль соціокультурного середовища виявляється в тому, що воно є носієм суспільних норм і цінностей, які виробило людство і якими повинен оволодіти індивід.

Хоча всі вітчизняні вчені заявляли, що особистість має суспільно-історичну природу, однак тлумачили це поняття вони по-різному: одні включали до нього біологічні характеристики організму (С. Рубінштейн, Б. Ананьєв), інші — звужували лише до соціально набутих якостей (О. Леонтьєв).

а) Г. Костюк вважав, що індивід стає суспільною істотою, особистістю тоді, коли в нього формуються свідомість і самосвідомість, система психічних властивостей, здатність виконувати соціальні функції. Однак при цьому не мож­на забувати про її природну сутність. Природне розчиняється в суспільному, але не зникає цілком, зберігаючись на всіх етапах життя людини.

б) Б. Ананьєв стверджував необхідність цілісного підходу до вивчення людини. Якщо особистість — суб'єкт діяльності, то це зовсім не означає що суб'єктом діяльності є тільки особистість. Активний вплив людини на природу і суспільство здійснюється не лише свідомістю, а цілісною людиною (як членом суспільства і як організмом).

Ступінь і характер активної діяльності зале­жать від 1) суспільного стану, суспільних відносин, 2) фізичних, фізіологічних та інших властивостей організму. Тому предметом пізнання повинна бути людина загалом.

в) Системний підхід (70-ті роки XX ст.) розглядає особистість як відносно стійку сукупність психічних якостей, що формуються внаслідок залучення індивіда до людських стосунків, породжених спільною діяльністю і спілкуванням (А. Петровський та ін.).

Проте однозначної, єдиної теорії особистості ще не існує і, очевидно, в процесі розвитку психології будуть виникати нові погляди на проблему особистості, про­понуватимуться нові підходи до вирішення цієї проблеми, нові теорії особис­тості. Проте, мабуть, не скоро, а і, ймовірніше, що ніколи люди не зможуть поставити крапку у вирішенні питання особистість.