38. До питання українсько-татарських відносин у добу Хмельниччини.

Історія Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького викликає значний інтерес у зарубіжних вчених і в першу чергу представників української діаспори. Протягом досить тривалого часу їх праці були недоступні, як правило, радянським історикам, що негативно впливало загалом на розвиток вітчизняної історичної науки. Сьогодні ми маємо змогу вивчати історіографічну спадщину, яка надходить до читача із «спецсховищ» та із-за кордону.

Одна із цікавих проблем стосується відносин України з Кримом у зазначений період. У зв’язку з тим, що дана проблема неоднозначно трактується у вітчизняній історіографії, певний інтерес викликають праці зарубіжних вчених.

На увагу дослідників заслуговує англомовна праця Ореста Субтельного «Козацька Україна і турецько-ісламський світ». На думку вченого, з того часу, як козаки на чолі з гетьманом М.Дорошенком втрутилися в міжусобну боротьбу в Криму на прохання одного із претендентів на престол, татари більше не розглядалися як непримиренні і безкомпромісні вороги, а швидше, як існуюча реальність і з ними є можливим прийти до політичного компромісу. Для історії козацької України, стверджує дослідник, ця подія була значним психологічним зрушенням. Без розуміння цього повстання 1648 року не могло бути успішним. Але Б.Хмельницький вказану ідею розвинув ще далі.

Принагідно зазначимо, що до проблеми козацько-татарських відносин 20-х років XVII століття звертаються сучасні вітчизняні вчені, зокрема М.Кравець та В.Панащенко, котрі акцентують увагу на характеристиці угоди 1624-1625 років, а також на відновленні зв’язків козаків з татарами у 1628-1629 роках.

У книзі «Україна. Історія» О.Субтельний наголошує, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти. Тому Б.Хмельницький для вирішення цієї проблеми звертається з пропозицією про союз до кримських татар. Подібне міркування висловлюють польські історки Збігнєв Вуйцік, Януш Качмарчик, Владислав Серчик, американський дослідник Джордж Вернадський та інші. Натомість М.Мельник вважає, що Б.Хмельницький переоцінював могутність Речі Посполитої. Він висловлює сумнів, чи потрібна була повстанцям допомога татарської орди. Викликає заперечення твердження О.Оглоблина, що військова допомога татар виявилася «шкідливою для України». Фатальним для козацтва називає союз з Кримом П.Феденко.

Щодо ролі кримських татар у перемогах повстанців в перших битвах, то ми зустрічаємо діаметрально протилежні оцінки. Одні дослідники (Бікфорд О’Брайен, Ю.Тис-Крохмалюк) применшують вклад татарської кінноти, а то й взагалі не згадують про неї, а інші ж, навпаки, перебільшують роль татар. Яскра вим представником останніх є В.Дубровський, який стверджує, що блискучі перемоги під Жовтими Водами і під Корсунем залежали головним чином від участі татар. При цьому він заперечує той факт, що Б.Хмельницький уклав союзний договір з кримським ханом, як і те, що гетьман відіграв провідну роль в спільних операціях проти польсько-шляхетського війська. В.Дубровський вважає, що Б.Хмельницький був «на послугах кримського хана». Але після перших перемог гетьман перестав бути васалом хана, а обернувся на «віроломного» союзника, з яким доводилося вести спільні військові дії проти Речі Посполитої за наказами турецького султана. Саме в цьому дослідник вбачає причини зрад з боку татар під час Зборівського походу (1649), в битвах під Берестечком (1651) та під Жванцем (1653).

Заслуговує на увагу стаття французького дослідника Ш.Лемерсьє-Келькеже, де на основі документів із турецьких архівів (листа анонімного автора, ймовірно, навіть, кримського хана Іслам-Гірея до великого візиря) висловлюється версія, що небажання Б.Хмельницького взяти участь у поході проти донських козаків восени 1649 року стало одним із факторів погіршення відносин між Українською Козацькою державою і Кримьким ханством. З певним застереженням можна погодитися з подібним твердженням, хоча вказана причина, на мою думку, могла бути лише другорядною.

Значний інтерес викликає поведінка татар на полі Берестецької битви. Переважна більшість дослідників вбачає у зраді татар, які оголили лівий фланг, основну причину поразки українського війська. Але є й інші міркування. Наприклад, Д.Дорошенко називає серед причин поразки не зраду татар, а перевагу польської артилерії, участь 20 тисяч німецької піхоти, добре вишколеної у 30-літній війні, високі бойові якості польської кінноти. Головна ж причина, на думку історика, полягає в перевазі плану бою, розробленого німецькими генералами. Татари «не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій».

Важко погодитися з твердженням Г.Карасюкевича, що Б.Хмельницький не був затриманий ханом, а нібито за порадою старшини подався на Україну, щоб там «найдоцільніше зорганізувати спротив». Інший дослідник Ю.Тис-Крохмалюк пише, що «Б.Хмельницький з військом вирушив у Щуровецький ліс, щоб обійти поляків з правого флангу». Але відступ татар змусив відступити основні козацькі сили. У зв’язку з цим гетьман був відрізаний від табору і не зміг до нього пробитися. Тому, не гаючи часу, Б.Хмельницький подався за татарами, щоб намовити їх повернутися на поле битви. У сучасній польській історіографії з’явилися «нові» трактування факту захоплення гетьмана у полон. Зокрема Я.Качмарчик пише, посилаючись на польські джерела, що зникнення Б.Хмельницького з табору було звичайною втечею.

Зазначимо, що серед сучасних вітчизняних істориків існує два протилежних напрямки щодо поведінки татар під Берестечком. Так, В.Степанков притримується думки про небажання Криму воювати з Польщею, а «демонстративна поспішна втеча» з поля битви швидше імітувала паніку і мала, очевидно, послужити хану своєрідним виправданням перед гетьманом. Не викликає сумніву факт полону Б.Хмельницького татарами у І.Свєшнікова. Натомість І.Стороженко зовсім інакше оцінює поведінку татар. Він називає кілька причин втечі: свято «курбан-байрам» (розпочалося 27, а завершилося 30 червня), розгром 28 червня загону татарської кінноти, загибель 29 червня найвидатніших людей (калга-султан, нуреддін-султан, Тугай-бей та інші), неможливість тактичного маневрування бойових порядків із-за малих розмірів поля бою. До того ж, на думку І.Стороженка, сам Хмельницький припустився прорахунків, не організувавши артилерійського та піхотного прикриття лівого флангу, де знаходилася татарська кіннота. У зв’язку з цим шаленна артилерійська атака польської армії на лівий фланг призвела до значних втрат у війську Іслам-Гірея. Внаслідок цього морально-психологічна напруга, що мала місце на релігійному грунті, переросла у кризу, яка завершилася панічною втечею. Отже приходимо до висновку, що, по-перше, вивчення праць зарубіжних вчених певним чином сприятиме висвітленню деяких проблем в українсько-татарських відносинах протягом Визвольної війни. По-друге, ознайомлення із історіографією свідчить, що потрібно звернутися до архівних матеріалів як вітчизняних так і зарубіжних, у першу чергу, турецьких архівів.