36. Хмельниччина на сторінках «Українського історика»

журнал «Український Історик» під керівництвом його ініціятора і редактора професора Любомира Винара зробив вагомий внесок у розвиток українознавчих студій. До таких актуальних питань, безперечно, належить історія українського козацтва – визначального у долі українського народу явища, яке не має у світовій практиці прямих аналогів. Загальний історіографічний огляд цієї теми на сторінках журналу зробив дослідник Київського університету В.Сергійчу1. У даному повідомленні основна увага приділятиметься висвітленню доби гетьмана Богдана Хмельницького, 400-річчя від дня народження якого незабаром відзначатиме вся Україна.

Серед праць синтетичного, концептуального характеру, треба виділити дослідження одного з найавторитетніших українських учених XX століття О.П.Оглоблина (1899-1992). Опубліковані на сторінках журналу роздуми дослідника про проблеми державної влади на Україні за Хмельниччини3 дозволили під новим кутом зору глянути на події більш як трьохсотлітньої давности. Так само й інші роботи ученого, присвячені добі гетьмана Б.Хмельницького («Золотий спокій», «Хмельниччина і українська державність», «Українсько-московська угода 1654», «Думки про Хмельниччину» та ін.) не залишилися поза увагою редакції і отримали в історіографічних оглядах Л.Винара4 та Ю.Бойка5 схвалення як новаторські та оригінальні.

Для прикладу можна пригадати тлумачення істориком передумов Хмельниччини, як національно-визвольної революції, що була не стихійним протестом, а конечною необхідністю. В основі цієї необхідности лежали цілком об’єктивні і закономірні процеси творення в кінці XVI – першій половині XVII ст. нових цінностей у галузях соціяльно-економічній, церковно-політичній і національно-культурній. Достатня повнота і зрілість нових явищ в усіх сферах життя українського суспільства неминуче мала проявитися у відродженні української державности.

За О.П.Оглоблином, напередодні і в ході Хмельниччини існувало кілька державно-політичних концепцій майбутнього устрою українських земель: а) автономії у складі Речі Посполитої або яґеллонського легітимізму; б) Великого князівства Руського; в) «москвофільська»; г) держави Війська Запорізького. Уже в першій чверті XVII ст. була створена ідея безперервности розвитку («тяглости») українства від княжих часів до козацтва, від Олега до Сагайдачного. Поширенню цієї ідеї і задумів відродження української державности в Україні й поза нею сприяли в тій чи іншій формі, крім самого козацтва, Києво-Могилянський гурток і волинський гурток української протестантської шляхти. Активізація політичного життя нації пов’язується безпосередньо із Берестейською церковною унією, в якій дослідник вбачає могутній поштовх до духовного відродження.

Таким чином, заперечуючи усталені для радянської історіографії положення про економічне виснаження краю і про лише неґативні наслідки церковної унії 1596р., учений достатньо повно аргументував національно-визвольний характер Хмельниччини, в ході якої відродилася українська державність у формі козацько-гетьманської держави. Популяризація на сторінках журналу державницьких підходів до історії українського народу має принципове значення. Це, насамперед, стосується історії козацтва, яке напередодні і в ході Визвольної війни пройшло значну еволюцію в своєму розвитку, як окремої суспільної верстви.

У цьому зв’язку викликає значний інтерес стаття-доповідь Л.Винара про генезу української козаччини6. На думку дослідника, в кінці XVI – першій половині XVII ст. козацтво стає повною політичною силою із власною внутрішньою і зовнішньою політикою та ідеологією, відокремлюється і політично кристалізується в рамках державної системи Речі Посполитої і одночасно входить в колізію з цією системою. З початком цього періоду козацтво розпочинає боротьбу за національні і соціяльні інтереси українського народу і перетворюється з категорії соціяльної в категорію політичну. У наступний період внаслідок перемоги над Польщею козацтво стає керманичем української держави, відтепер – це катеґорія державно-політична. Про те, що українські козаки ще напередодні Хмельниччини стали значною військовою і політичною силою, пишуть на сторінках журналу і інші автори. Зокрема, широко досліджуються міжнародні аспекти діяльности козацтва, участь його у подіях Тридцятилітньої війни7. На особливу увагу заслуговує дискусійна стаття П.Феденка, присвячена оцінці досягнень і поразки революції Б.Хмельницького8. Говорячи по бурхливий розвиток господарських і демографічних сил України в добу перед «козацькою війною», дослідник констатує страшенну втрату людського життя в козацьких походах під час Тридцятилітньої війни без будь-якої користи для України. Та й сам Хмельницький на початку повстання думав тільки про інтереси козацького стану, в якому пробув більше половини свого життя, не виступаючи ніколи проти Речі Посполитої.

Зауважимо, що проблема формування національно-державної ідеї Б.Хмельницького у 1648р. залишається актуальною і на сьогоднішній день. У дослідників немає єдиної думки щодо цього питання. Частина з них вважає, що вже з самого початку козацький гетьман був ознайомлений з концепціями відродження української державности. Більшість учених, у тому числі П.Феденко, стверджують, що «політична думка Хмельницького і його найближчих співробітників до ідеї державности і об’єднання в ній усіх українських земель в той час ще не доросла. Зовсім ясно зрозумів гетьман ситуацію, яка настала після перемог над польськими збройними силами, аж після свого повороту на Наддніпрянщину в кінці 1648 року»9.

Це ж стосується і тактичних помилок Б.Хмельницького на початковому етапі Визвольної війни, серед яких найістотнішими були невикористання масових рухів проти Речі Посполитої та її феодального режиму і залишення західних земель України. Щодо непопулярного союзу з Ордою, в якому часто звинувачують козацького гетьмана, то без такої спілки повстання не мало шансів на успіх.

Найпильнішої уваги потребує аналіза тогочасної геополітичної ситуації, яка в значній мірі визначила дальшу долю козацької України. Внесок журналу у вивчення цих питань досить таки поважний, так само як і в справу ознайомлення читачів із джерелознавчими та історіографічними студіями науковців. Для прикладу можна назвати статтю Т.Мацьківа про англійський текст Зборівського договору з 1649 року10. Цей текст є цінним джерелом, бо крім однієї досить неповної копії в російському «Собрании государственных грамот и договоров» він, за даними М.Грушевського, не увійшов до жодної збірки документів. В зв’язку з цим пригадується слушне зауваження І.Крип’якевича про те, що польський уряд соромився своїх поступок козакам і опублікував угоду як односторонній акт під назвою «Деклярація ласки короля й.м. на пункти прохання Запорозького війська».

Дослідивши англійський текст із лондонського часопису і порівнявши його з тим, який подає М.Грушевський з архіву російського міністерства закордонних справ, Т.Мацьків виявив різницю в трьох статтях: другій, сьомій і дев’ятій. У другій статті лондонського тексту йдеться про приниження Хмельницького, який, начебто, на колінах просив прощення у короля, чого немає в московській копії. А у двох інших статтях цієї копії єзуїтам та євреям заборонялося проживати на терені Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, чого не згадується в англійському тексті. Можливо, польський уряд не хотів дражнити козаків і щоб принизити їх за кордоном, зробив зміни в тексті, призначеному для чужоземних урядів.

Чимало уваги приділяється «Українським Істориком» іншій надзвичайно важливій угоді – Переяславській (1654р.). Видрукувана у журналі згадувана стаття О.Оглоблина подає цікаві роздуми про існування в козацькій державі протягом певного періоду двовладдя: влади гетьмана і козацької старишини, з одного боку, і влади київського митрополита з духівництвом та українською православною шляхтою, з іншого. Ідея двовладдя була покладена в основу Зборівської угоди, натомість угода 1654 року остаточно закріплювала владу козацького гетьмана. В статтях О.Оглоблина, П.Феденка та ін. достатньо повно розкриваються як внутрішні, так і зовнішньополітичні передумови українсько-московської спілки, її суть та значення, міжнародне становище козацької держави до і після Переяславської угоди тощо.

Ці ж питання частково розглядаються і в англомовній статті О.Геруса11. Автор відзначає, що потребуючи іноземної допомоги в утвердженні нової держави, Б.Хмельницький зблизився з Московією і в 1654р. уклав Переяславський договір. Згідно із досить суперечливим документом, Україна відходила під протекторат російського царя. Починаючи як «суверенний васал», гетьманщина була поступово доведена до статусу спочатку автономного району, а потім колонії.

З теми українсько-московських стосунків часів Хмельниччини окремо слід згадати маловідому для широкого загалу публікацію «Богдан Хмельницький і Москва», автором якої вважається І.Крип’якевич12. Вихідним моментом тут є положення про те, що козацьке керівництво вважало союз з Москвою тільки хвилевою злукою на час війни із Польщею, а не віковічною унією. Щоб розбити Польщу, Хмельницький «готов був лучитися з кожним союзником: братався з татарами, турками, волохами, уграми, шведами, – так само й Москва мала для нього вартість тільки тоді, як давала воєнну поміч».

Взагалі, питання зовнішньополітичної орієнтації Б.Хмельницького і його закордонної політики займають у журналі важливе місце. Крім українсько-московських відносин спеціяльно вивчаються зв’язки козацького гетьмана з Туреччиною (стаття В.Дубровського)13 і Австрією (стаття Т.Мацьківа)14. Наведені на сторінках журналу матеріяли свідчать про складність геополітичного становища козацької України і про прагнення навколишніх держав встановити свою контролю над перебігом подій в українських землях. В.Дубровський висунув суперечливу гіпотезу про те, що в 1648-1652рр. Б.Хмельницький був васалом кримського хана, а потім до кінця свого життя – васалом турецького султана.

Звичайно, не всі публікації «Українського Історика» є рівнозначними за своїм змістом; чимало з них носить дискусійний, контраверсійний характер. Крім того, відображені далеко не всі аспекти розглядуваної проблеми. Так, на нашу думку, недостатня увага приділяється документальному матеріялові, хоча саме закордонним дослідникам належить значна заслуга у виявленні багатьох джерел з історії Хмельниччини в архівах і бібліотеках Польщі, Німеччини, Австрії, Швеції, Франції, Італії, Туреччини та ін. Справді рідкісними є розвідки біографічного жанру; виняток тут становлять лише статті Л.Винара і В.Сенютовича-Бережного, відповідно про походження Максима Кривоноса15 і родину Виговських16. І все ж, коротко підсумовуючи, маємо всі підстави говорити про значний внесок, що зробив журнал щодо теми «Хмельниччина». Публікації «Українського Історика» прислужилися як дослідникам-науковцям, так і всім читачам, дослідникам Хмельниччини.

37. Деякі проблеми зовнішньополітичної діяльності уряду Б.Хмельницького у зарубіжній історіографії.Серед дослідників даної проблеми слід назвати таких вчених, як Ілько Борщах, Бікфорд О’Брайен, Стефан Величенко, Джордж Вернадський, Любомир Винар, Збігнєв Вуйцік, Василь Дубровський, Януш Качмарчик, Богдан Кентржинський, Шанталь Лемерсьє-Келькеже, Теодор Мацьків, Олександр Оглоблин, Віктор Остапчук, Омелян Пріцак, Арнольд Пернал, Алан Фішер, Андрій Яковлів.

У книзі «Україна. Історія» О.Субтельний відзначає, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти. Тому Б.Хмельницький для вирішення цієї проблеми звертається до кримських татар з пропозицією щодо союзу7. Подібні міркування висловлюють польські історики З.Вуйцік, Я.Качмарчик, В.Сєрчик. На їх думку, угода повстанців з Кримом стала першим кроком на шляху інтернаціоналізації українсько-польського конфлікту8. Не розходиться з такою оцінкою союзу й позиція американського вченого Д.Вернадського9.

Натомість М.Мельник вважає, що Б.Хмельницький переоцінював могутність Речі Посполитої. Він висловлює сумнів, чи потрібна була взагалі повстанцям допомога «татарської орди». На користь такого твердження автор статті «Україна і Крим в історичних взаєминах» наводить як приклад Хотинську війну (1621р.), коли проти 150-тисячної турецької армії Польща спромоглася виставити лише 35-тисячне військо (не рахуючи козаків). Це свідчить, на його думку, про занепад Польської держави. До того ж, вже на початку Визвольної війни Б.Хмельницький мав військо, яке досягало 180 тис. чол. М.Мельник доходить висновку, що «завданням наших військовознавців є дослідити, чи Хмельницький, бувши зданий тільки на власні сили, не провів би успішних боїв проти Польщі»10.Серед праць, в яких, на нашу думку, об’єктивно оцінюється значення союзу з кримським ханом, виділяється наукова розвідка В.Петріва. Він наголошує, що поєднання козацької піхоти (однієї з найкращих в Європі) з татарською кіннотою, яка майже не поступалася польській, являло собою, поряд з переходом на бік повстанців реєстрових козаків, смертельну небезпеку для війська Речі Посполитої. Це розумів Б.Хмельницький, котрий блискуче використав суперечності, що існували між Польщею, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством, з іншого. Він забезпечив свій тил від можливого нападу татар і одночасно позбавив поляків їх переваги у кінноті.

Щодо самого змісту українсько-татарських домовленостей, то вони трактуються в історіографії неоднозначно. Висновки деяких вчених є досить сумнівними або взагалі не витримують наукової критики. Це стосується вже згадуваної праці В.Дубровського. Викликають заперечення й твердження про офіційний дозвіл татарам грабувати і забирати в полон українців. З критикою подібних думок виступив ще в своїх ранніх працях О.Пріцак, який писав, що про заборону татарам грабувати українські землі було відомо в столиці Османської Порти20. Таким чином, вчені по-різному оцінюють значення українсько-татарської угоди 1648 року. Звичайно, вона покликана була відіграти досить важливу роль у розвитку воєнних подій на Україні.

Турецько-українським відносинам присвятив своє дослідження В.Дубровський38. Вчений акцентує увагу на тому, що султанський уряд не поспішав подати військову допомогу козакам, обмежуючись дипломатичною, фінансовою і моральною підтримкою. Про небажання Порти вступати у війну проти Польщі пишуть також інші вчені39. Зауважимо, що деякі дослідники не виключають готовності султанського уряду допомогти гетьману своїми військами, але оскільки це могло поставити козацьку державу в залежність від Туреччини, той відмовився, посилаючись на те, що «край і так знищений» і не має можливості утримувати чужоземних вояків.

В.Дубровський стверджує, що навіть Переяславська угода 1654р. не змінила факту підданства Б.Хмельницького султану, оскільки останній документально підтвердив стан васальної залежності на правах «еялоту», тобто найширшої автономії, яка надавалася іншонаціональним окраїнам провінцій Порти. Історик наголошує на тому, що гетьман не мав подвійного підданства (Туреччині і Московії)***. У 1648-1652рр. він був васалом кримського хана, а потім до кінця свого життя – турецького султана. Українсько-московський договір дослідник розглядає не як васальний, а як союзний і рівноправний, заперечуючи при цьому будь-яку залежність Української держави від Московії.

Слід зазначити, що немає переконливих доказів на користь прийняття Б.Хмельницьким підданства султану, на що звертають увагу такі відомі дослідники проблеми, як Ю.Мицик, В.Смолій, В.Степанков40. На нашу думку, пункт «березневих статей» 1654р. про заборону вступати в дипломатичні зв’язки з Туреччиною є одним з доказів проти твердження В.Дубровського. Інший важливий напрям зовнішньої політики козацької держави – європейський. За винятком Речі Посполитої, Б.Хмельницький чи не найбільше уваги приділяв розвитку відносин з Трансильванією. Особливо активною, як показало дослідження канадського історика С.Величенка41, була політика гетьмана наприкінці літа – восени 1648 року в період безкоролів’я в Польщі. Наступний етап зближення козацької держави з Трансильванією припадає на 1656 -1657рр. Дослідники наголошують, що політика московського уряду (несвоєчасна військова допомога під час наступу поляків і татар у 1654р., спроби насадження воєвод у головних містах України, непорозуміння між союзниками у Білорусі тощо) призвела до загострення відносин між Росією і Україною й значно ослабила сподівання українців на царя як могутнього протектора. Віленська угода (1656р.) послужила останнім поштовхом до радикальної зміни зовнішньої орієнтації Б.Хмельницького.Наступна проблема, яку ми розглянемо, стосується українсько-австрійських відносин, а саме подій, пов’язаних з цісарським посольством до Б.Хмельницького в 1657р. Надзвичайно цікаві відомості про діяльність посольства подає Теодор Мацьків45.Отже, гетьман не тільки фактично відхилив пропозиції Австрії, а й використав посольство П.Парчевича для того, щоб зруйнувати план коаліції держав, який міг зашкодити козацькій державі.Ще одна проблема, яка заслуговує на увагу – українсько-англійські відносини, а точніше – зв’язки між Б.Хмельницьким і О.Кромвелем. В історіографії немає єдиної думки щодо них. Якщо Д.Вернадський, Н.Полонська-Василенко припускають можливість безпосередніх зв’язків між двома вождями, то І.Огієнко категорично стверджує, що коли англійський король був страчений і О.Кромвель став на чолі Англії, він «звернувся з проханням до Б.Хмельницького допомогти Англії»46. Думку І.Огієнка підтримав С.Шелухін, який пише, що в 1654р. «Українська влада була в безпосередніх зносинах з Англією, і гетьман Б.Хмельницький листувався з Кромвелем»47. Проте серед дослідників існує й протилежна точка зору, згідно з якою, як зазначає І.Борщак, «джерела про лист Кромвеля до Хмельницького просто легенда»48.Водночас Л.Винар пише, що О.Кромвель пильно стежив за розвитком подій у Східній Європі, і симпатії його були на боці повстанців. У 1653-1654рр. Кромвель виступив з концепцією союзу протестантських держав і завдяки цьому Англія попадала у сферу інтересів Б.Хмельницького.Отже, огляд літератури свідчить про неабиякий інтерес з боку зарубіжних дослідників до зовнішньополітичної діяльності уряду Б.Хмельницького, зокрема до таких питань, як визнання козацької держави урядами інших країн, авторитет гетьмана Б.Хмельницького серед правителів інших держав, активність козацької держави в системі міжнародних відносин.