35. Передумови Визвольної війни українського народу середини XVII ст.

в англомовній історіографії (1946-1990рр.)*

Розглядаючи соціально-економічне та політичне становище українських земель, зарубіжні дослідники переломною віхою, «демаркаційною лінією між двома епохами», вважають Люблінську унію1. Саме вона ухвалила передачу українських земель від Литви Польському королівству, і з тих пір Україна стала місцем дії двох могутніх соціальних напрямів: з одного боку, широкої хвилі селян, що шукали землі і волі, а з другого боку – утворення величезних латифундій. Полонізація ж переважної більшості української еліти посилила процеси поляризації і зробила ситуацію більш напруженою. Але, на відміну від радянських вчених, які тільки негативно оцінювали Люблінську унію, зарубіжні дослідники вбачають в ній і позитивні моменти. По-перше, це возз’єднання українських земель, які раніше були поділені між Литвою і Польщею. Це давало можливість більш ефективно захищатися від татарських набігів. Окрім того, об’єднані польсько-українські військові сили захищали країну від зовнішніх ворогів, в першу чергу, від Туреччини та Московії. Входження в Річ Посполиту відкрило Україну для широкого проникнення культурних впливів Заходу. Подихи Ренесансу і Реформації досягли України і стимулювали духовне відродження. Щодо політичної справи, то русинська шляхта отримала рівні права з польською знаттю. Але Україна не була готова безболісно ввійти в структуру «держави двох народів». А унітарний характер королівської влади, наявність «польської половини у державі» привели до безперервного конфлікту і розладу, посиленого перемогою контрреформації в Польщі і зростанням релігійного фанатизму протягом першої половини XVII ст.2

Як стверджує Мартин Реді, повстання 1648 року було викликане двома різними факторами: по-перше, тим, що як тільки поляки заселяли певний регіон, вони перетворювали мешканців в кріпосних, обкладаючи їх важкими податками. По-друге, землевласники були в основному католиками, в той час, як переважна більшість мешканців сповідала православну віру3. Слід вказати, що зарубіжні вчені вважають релігійну дискримінацію не побічною, а однією з основних причин Визвольної війни. Тому вони критикують не тільки радянських, але й польських істориків за ігнорування чи недооцінку релігійного аспекту4. І хоча на ранній стадії повстання релігійні вимоги повстанців, на думку Ф.Сисина, були на другому місці, в ході Визвольної війни значно посилилася ворожнеча і недовіра між католиками і православними5. На першорядне значення релігійного фактору вказує Теодор Мацьків, який наголошує, що коли в Польщі на передній план виступає соціально-економічна проблема, то в Україні домінує національно-релігійна.

Викликає інтерес оцінка Брестської унії, тим паче, що останнім часом до розгляду цієї проблеми звертаються і вітчизняні дослідники. Щодо англомовної історіографії, то в ній, як правило, Брестська унія порівнюється з Люблінською. І якщо друга відкрила Україну для польської колонізації й панщини, то перша насильно вводила католицизм в традиційно православні регіони, викликала прихід єзуїтів, захоплення церковних споруд і земель тощо. А до 1596р. Річ Посполита була державою релігійної свободи, однією із найбільш толерантних держав Європи, і в ній не було дискримінації ні православних, ні протестантів. Останнє твердження, звичайно, потребує певних коректив, оскільки окатоличення українського народу розпочалось задовго до Брестської унії.

Зауважимо, шо й період після 1596 року не був однорідним. Якщо король Сигизмунд III (1587-1632) активно підтримував контрреформаційний католицизм, і все більше представників шляхти приймали католицьку віру, то Владислав IV (1638-1648) ухилявся від релігійних дискусій і відновив офіційне визнання православної церкви6.

Важливою передумовою Визвольної війни вчені вважають наявність козацтва, яке також зазнавало утисків з боку магнатів та польської шляхти. Саме козацтво, відчувши силу під час козацько-селянських повстань кінця XVI – першої половини XVII ст.7, а особливо в Хотинській війні, не могло змиритися з «Ординацією» 1638р. До того ж, козаки набули досвіду у 30-літній війні. Зазначимо, що саме ця сторінка історії українського козацтва найповніше висвітлюється в зарубіжній історіографії. Незадоволення козацтва викликала заборона Сеймом запланованого польським королем походу на Туреччину і вимога розпустити козацьке військо8.

Якщо вітчизняні історики розглядають напад Чаплинського на хутір Б.Хмельницького як поштовх до повстання, як незначний епізод в його житті, то С.Величенко, Д.Вернадський, Т.Мацьків надають цій події надзвичайно великого значення. Цей напад, стверджує С.Величенко, мав два наслідки. По-перше, його не можна розглядати як привід до випадкового повстання чи особистої помсти. По-друге, подальші дії Б.Хмельницького були здійснені з розумінням того, що не досить покарати Чаплинського, а необхідно змінити всю структуру беззаконня Речі Посполитої9.

Значне місце в англомовній історіографії займають проблеми, пов’язані з національною самосвідомістю українського народу. Це тим важливіше, що радянські історики не розглядали це питання з середини 60-х років. Такі дослідники, як Ф.Сисин, Т.Хеннель-Хинчевська, вивчали рівень національної самосвідомості, в першу чергу, української шляхти та козацтва. Вони дійшли висновку, що вже в першій половині ХVII ст. сформувалась національна самосвідомість і була поширена в тій чи іншій формі ідея відродження української держави10. Побічно ця ідея розглядалася О.Пріцаком і Д.Решетаром11.

На увагу дослідників заслуговує зауваження Г.Вернадського, що революції відбуваються не завжди тоді, коли умови життя пригноблених верств населення найгірші. Щодо характеристики українського суспільства напередодні Хмельниччини, то це був перехідний період, коли розпочалися реформи, які нерідко були значним випробуванням для старих порядків в Речі Посполитій12.

Вибуховість ситуації на Україні, як зазначає О.Субтельний, посилювалась слабкістю королівської влади та егоцентричними діями магнатів, що призводило до анархії та беззаконня. До того ж, слід враховувати посилення панщини у зв’язку з великим зерновим бумом в Європі, закінчення термінів «слободи», а також широке запровадження оренди, яка приводила до посилення експлуатації селян13.

Таким чином, історіографічний огляд англомовної літератури свідчить, що повстання 1648 року носило не випадковий і загалом не стихійний характер, а обумовлювалось низкою причин як соціально-політичного, так і духовно-релігійного характеру, прагненням усунути перешкоди на шляху розвитку нового типу соціально-економічних відносин. У сучасних умовах предметом поглибленого аналізу має стати вся сукупність проблем, що стосуються характеристики України в першій половині XVII ст., і, особливо, напередодні повстання 1648 року.

Поглиблене вивчення зв’язків козацького повстання 1648р., що згодом переросло в Національно-визвольну війну всього українського народу проти польського панування, з європейськими подіями і кризою XVII ст. дасть змогу глибше усвідомити міжнародне значення запорозького козацтва. Можливо, вдасться виявити і нові документи щодо воєнної діяльності Б.Хмельницького і його участі у бойових діях на території Франції58.

Таким чином, проведений українськими дослідниками аналіз міжнародного і внутрішнього становища Речі Посполитої напередодні повстання 1648р. переконливо засвідчує виникнення необхідних передумов і причин для «зриву козацької нації» – соціально-політичних, економічних, національно-релігійних, військових, зовнішньо-політичних та інших.

Встановивши в українських землях, що були значною мірою джерелом сили і могутності усієї Речі Посполитої, напівколоніальний режим, заснований на феодальних порядках і католицькій вірі, польська шляхта сама заклала під державний фундамент порохову бочку, яка могла вибухнути навіть від невеликої іскри.

На цьому фоні однобічно і недалекоглядно виглядає характеристика деякими польськими істориками останнього передвоєнного десятиліття 1638-1648рр., як періоду «золотого спокою». Насправді, український народ поступово нагромаджував сили для національно-визвольної боротьби. На середину XVII ст. Україна була готова до всенародного вибуху.

Серед основних причин національно-визвольної війни українського народу в зарубіжній історіографії найчастіше називаються такі: – реакційна політика Речі Посполитої, що призвела до загострення соціально-економічних, політичних, національно-релігійних суперечностей; – невідповідність існуючих умов життя усіх верств українського народу його уявленням і прагненням до волі і незалежності; – збереження державницьких і республікансько-демократичних традицій в Запорозькій Січі – «державі в державі»; – зародження і поширення якісно нових елементів у господарському житті, відмінних від панщини і кріпосницького права; – значний рівень буржуазності українського суспільства і розвитку товарно-грошових відносин; – зростання національної свідомості; – формування серед українських провідних діячів національно-державних ідей; – особисті й станові мотиви.

Учені з діаспори, не маючи доступу до усього комплексу історичних джерел, основну увагу зосередили на вивченні духовно-політичного розвитку українських земель у складі Речі Посполитої. Пріоритет тут цілком справедливо віддається козацтву, з яким безпосередньо пов’язується підготовка і початок Визвольної війни українського народу в 1648р. У сучасних умовах предметом поглиблених наукових студій має стати аналіз усієї сукупності проблем, що стосується виявлення рівня розвитку продуктивних сил і соціально-економічних відносин, особливостей і масштабів національного самоусвідомлення, формування державно-політичної думки тощо. Вивчення усіх цих питань має відбуватися у тісному зв’язку з дослідженням політичних, національно-релігійних і класових структур Речі Посполитої і історією навколишніх держав.