34. Переяславська рада 1654 року в українській зарубіжній історіографії*

Події, пов’язані з Переяславською Радою і укладенням українсько-російської угоди 1654р. вже давно привертають увагу зарубіжних дослідників. Це зумовлено рядом важливих причин, насамперед необхідністю вивчення того значення, що його мав договір для подальшого розвитку не тільки України і Росії, а й багатьох інших європейських держав. Як справедливо підкреслює французький історик Р.Мартель відокремлення України від Речі Посполитої і приєднання до Московії завдало смертельного удару польському пануванню й одночасно сприяло перетворенню Росії на велику європейську державу, змінивши таким чином увесь статус Східної Європи1.

Разом з тим, українсько-московська угода належить до найскладніших проблем національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького. Недостатність джерельної бази і різночитання юридично-правових документів тут поєднуються з гострою ідеологічно-політичною боротьбою, що накладає значний емоційний відбиток на дослідників. Добрим орієнтиром тут можуть бути публікації сучасних українських дослідників О.Апанович, М.Брайчевського, М.Ковальського, Ю.Мицика, В.Смолія, В.Степанкова, В.Ульяновського та інших авторів, які прагнуть дати об’єктивну відповідь на суперечливі питання українсько-російських відносин у середині та в другій половині XVII ст.

Однією з таких проблем є наукове висвітлення передумов і причин українсько-московського договору. Очевидно, що недостатньо буде характеризувати їх тільки за наявністю різноманітних зв’язків у соціально-політичному, економічному, церковному житті двох сусідніх народів та ускладненням становища козацької держави і виснаженням її людських і господарських ресурсів. Усе це мало місце, але, на наше переконання, найперспективнішими є ті наукові студії, в яких українсько-російська угода розглядається у контексті надзвичайно актуальної для поневолених народів проблеми союзників у національно-визвольних війнах. То хто ж міг бути союзником Б.Хмельницького у 1654 році? Сміливе і неординарне рішення Б.Хмельницького про союз з Кримським ханством також викликало неоднозначну оцінку в українському суспільстві та історіографії. Частина дослідників бере за основу лише військові фактори (забезпечення тилу, ліквідація переваги польської кінноти, можливість здійснення швидких наступальних операцій тощо)3, інші ж акцентують увагу на політичних наслідках такого союзу і приходять до думки про його шкідливість і фатальність для України.4

Щоправда, розглядаючи відносини між козацьким урядом та його південними сусідами, зарубіжні дослідники інколи приходять до суперечливих і недостатньо обгрунтованих висновків. Наприклад, В.Дубровський висуває версію, що Б.Хмельницький був у 1648-1652рр. васалом кримського хана, а потім до кінця життя (1657р.) – васалом турецького султана5. Щоправда, розглядаючи відносини між козацьким урядом та його південними сусідами, зарубіжні дослідники інколи приходять до суперечливих і недостатньо обгрунтованих висновків. Наприклад, В.Дубровський висуває версію, що Б.Хмельницький був у 1648-1652рр. васалом кримського хана, а потім до кінця життя (1657р.) – васалом турецького султана5.

Спроби (чи загрози) спертися на Туреччину не були безпідставними. Як відзначає О.Субтельний, турецький султан був достатньо могутнім, щоб відбивати у поляків бажання нападати на українські землі і в той же час знаходився надто далеко, щоб понад міру втручатись у внутрішні справи козацької держави. У 1651р. Порта формально прийняла гетьмана та Запорозьке Військо як своїх васалів, але ця угода залишилася нереалізованою6.

В результаті дослідження політики Польщі в українському питанні, можна погодитися з думками про неможливість жодного компромісу між двома сторонами напередодні 1654р. Як пише О.Оглоблин, слова Богдана про те, що «стіна із стіною зудариться – одна впаде, друга встоїться», сказані ще у 1649р., тепер набули фатального значення. «Досвід 6 років важкої боротьби показав гетьманові, що Польську державу не подолати одним ударом, тим паче, що міжнародне становище Польщі, несприятливе перед 1648р., змінилося на краще, молода Українська держава потребувала міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні, бо політична підтримка Туреччини була недостатня, а військова поміч Криму виявилася дуже непевною й навіть шкідливою для України»10. З цим погоджується і П.Феденко, який, зокрема, зазначає, що Орда своїм грабіжництвом і зрадливістю, а Польща непримиренністю супроти української державності навіть на обмеженій козацькій території просто штовхали Хмельницького шукати протекції московського царя11.

Отже, розглядаючи питання про необхідність вибору союзника, українські зарубіжні дослідники основну увагу звертають на аналіз міжнародного та внутрішнього становища козацької держави, що народилася у вогні національно-визвольної війни (революції). Звідси випливає висновок, що справжньою метою гетьмана Б.Хмельницького було не «возз’єднання» українського і російського народів, а «вдержати й розбудувати Українську козацьку державу, оборонити її мілітарно й правно-політично і забезпечити дальший розвиток української нації шляхом поширення української державної влади на всі етнічно-українські землі й охоплення українським політичним та економічним впливом цілого простору між Балтикою й Чорним морем»12.

З другого боку, вихована у дусі «теорії ІІІ Риму»13, московська держава була кровно зацікавлена у приєднанні українських земель. Розкриваючи її мілітарні, політичні, економічні, культурні та інші інтереси, зарубіжні вчені дошукуються причин досить пасивної, можна сказати, споглядальної позиції царського уряду впродовж 6 років. Очевидно, тут мали місце обставини як зовнішньо- так і внутрішньополітичного характеру, проте виглядають слушними міркування українських учених про «соціальний радикалізм»14 Хмельниччини, як національно-визвольної революції.

В цілому позиція Москви в українському питанні визначається як обережністю, так і певною послідовністю. В міру того, як успіхи козацької зброї завдавали Польщі нових ударів і знесилювали її, політика Москви супроти Польщі ставала щораз агресивнішою15.

Таким чином, для українських зарубіжних учених не підлягає сумніву, що Переяславська угода стала рішучим кроком Москви до перетворення обмеженого царства у велику європейську державу. «Наполовину азіатська Московія перетворювалася в Російську імперію. Україна стала першим російським «вікном на Захід», а український культурний вплив поміг підготувати грунт для петровських реформ»16.

Значно складнішим є питання про ставлення Б.Хмельницького до Москви та московської політики. Прагнення російської й офіційної радянської історіографії зробити гетьмана активним прихильником «возз’єднання» двох народів ще з 1648р., а то й раніше, рішуче відкидаються українськими вченими західної діаспори. Одним з перших, хто аргументовано виступив проти Переяславської легенди, був В.Липинський, заявивши, що ніхто не може доказати того, чого не було. Адже Б.Хмельницький не підіймав повстання проти Польщі в ім’я і з наміром прилучення України до Москви, а тому українсько-московська умова була таким самим випадковим союзом, як і всі його попередні спілки з Кримом і Туреччиною, спрямовані проти Польщі й укладені для звільнення України з-під її панування.