17. Серед істориків-емігрантів старшого покоління необхідно згадати також в. Біднова та о. Лотоцького.

Василь Біднов (1874–1935), професор Українського Вільного Університету (1923–1929) та Богословського православного факультету Варшавського університету (1929–1935),досліджував історію Південної України та церковну історію.Серія його статей та нарисів побачили світ у виданнях Українського Вільного Університету, Українського Історично-Філологічного Товариства, Наукового товариства ім. Шевченка(у його “Записках”) та інших, зокрема: “Устное повествование запорожца Н. Л. Коржа” та його походження і значення”у “Працях Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі”, т. І, Прага, 1926, та окремо, Прага, 1925; “Аполлон Скальковський як історик Степової України” у “Науковому ювілейному збірнику Українського Вільного Університету в Празі, присвяченому Масарикові”, т. І, Прага, 1925; “Січовий архимандрит Володимир Сокальський в народній пам’яті та освітленні історичних джерел”, “ЗНТШ”, т. CХLVІІ, Львів,1927; “Марія Магдаліна, мати гетьмана Мазепи”, “Мазепа”,т. І, Варшава, 1938; “Церковна анатема на гетьмана Мазепу”,“Мазепа”, т. ІІ, Варшава, 1939; та інші.

Олександр Лотоцький (1870–1939), професор Українського Вільного Університету (1923–1928) та Богословського православного факультету Варшавського університету, директор Українського Наукового Інституту у Варшаві, досліджував українську церковну історію та історію права. Він опублікував монографії: “Українські джерела церковного права”,Варшава, 1931104; та “Автокефалія”, тт. І, ІІ, Варшава, 1935 і 1938; вступ до великої монографії з історії української Церкви, котра, однак, не була опублікована; нариси про релігійні інститути Володимира Великого: “Церковний устав кн. Володимира Великого”, Львів, 1925, передрукований з “Ювілейного Збірника НТШ”; та “Свиток Ярославль” у “Науковому Ювілейному Збірнику Українського Вільного Університету в Празі”, т. І, Прага, 1925; про правомірність анафемування гетьмана Івана Мазепи, “Мазепа”, т. ІІ, Варшава, 1939; та інші.

18. Іва́н Іва́нович Огіє́нко (церковне ім'я : Іларіон; 1 — український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922). Брат прадіда Сергія Бубки.

Його предок козак Максим Огієнко в часи Коліївщини (1768 р.) став одним з ватажків Кліщинського повстання 1767–1770 рр1 Народився у містечку Брусилів 1 Київської губернії (нині — селище міського типу, районний центр Житомирської області) в бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Був шостою дитиною в сім'ї. Коли Івану ледь виповнилося два роки, внаслідок нещасного випадку загинув батько.

1896 закінчив початкову чотирирічну школу в Брусилові. Далі навчався у Київській військово-фельдшерскій школі. Із товаришем по навчанню Юхимом Придворовим (майбутній російський поет Дем'ян Бєдний) редагував рукописний місячник «Моя библиотека».

Закінчивши 1900 повний фельдшерський курс, за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі.

У травні 1903 в Острозі склав іспити в місцевій гімназії й отримав відповідне свідоцтво.

1909 закінчив Київський університет св. Володимира, де займався у філологічному семінарі професора Володимира Перетца. Згодом навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті. Від 1915 викладав у Київському університеті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917–1918 відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. Доктор філософії (1931; університет Брно, Чехословаччина, за працю: «Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560 р.»). Від 1918 — професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету.

14 січня 1918 Огієнко виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування.

«Українська культура» яку Огієнко видав 1918 р.

Улітку 1918 виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського державного українського університету (урочисто відкрито 22 жовтня 1918). Огієнко читає в університеті курс лекцій «Українська культура», за якими видає у 1918 році книгу.

Еміграція в Польщі

З 1920 жив у місті Тарнові, де заснував видавництво «Української Автокефальної Церкви», що випускала брошури і невеликі за обсягом книги, автором яких був сам Огієнко. Активно співпрацював з уніатською церквою. За спогадами митрополита Євлогія (Георгієвського), «православний за віросповіданням, він вважав, проте, можливим причащатися в уніатів». Регулярно друкував свої праці в уніатській друкарні в Жовкві.

В 1921 був членом Ради Республіки, а до 1924 — міністром в уряді у справах віровизнання Української народної республіки в еміграції (уряду УНР в екзилі). З 1922 був дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка. Після кількох місяців праці в уряді УНР у Тарнові, він перебирається у вересні 1922 р. до Львова на запрошення професора В. Калиновича. Не знайшовши собі помешкання у місті, І. Огієнко перебрався до Винник.

З 1922 по 1924 рр. Іван Огієнко проживав у Винниках (біля Львова). І.Огієнко підтримував важкохворого Івана Липу і став останнім, хто бачив Івана Липу живим. Вони разом працювали не покладаючи зусиль задля української справи. Винниківський період у житті І. Огієнка відзначений кількома написаними книжками, підготованим і виданим «Українським стилістичним словником» (1924 р.), а також працею над перекладом Нового Заповіту. В 1922 р. надрукував у Львові переклад Літургії Св. Іоанна Златоуста з грецької на українську мову. У травні 1937 р. у Львові виходить «Новий Заповіт», що є лише частиною головної праці всього життя вченого — перекладу Біблії на українську літературну мову з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів.

Коли жив у Винниках викладав, завдяки сприянню Андрея Шептицького, українську мову і українську літературу у Львівській учительській семінарії (від 1924), з якої був звільнений за проповідування національної ідеї. Іван Огієнко згадує: « Часто бувало, що місцева залізничка Винники-Львів через сніговії не ходила, — тоді я, разом з місцевими семінаристами, дівчатами й хлопцями пішки йшли до Львова, поборюючи снігові кучугури… Тоді були молоді сили і працювати науково, і поборювати трудні перепони до цієї праці… У Винниках тоді жив і проф. Іван Калинович, що викладав у тій же Семінарії німецьку мову. Місцева поліція не раз докучала мені…»

Протягом 1926–1932 — професор церковнослов'янської мови на богословському факультеті Варшавського університету. Був звільнений польською владою як активний прихильник українізації православної церкви. Заснував і редагував у Варшаві журнал «Рідна мова» (1933–1939) і «Наша культура» (1935–1937), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРСР, виступав проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянської України.

Виступав як творець нової наукової дисципліни — палеотипії, що розуміється ним як галузь знання про книжки старого друку («стародруки»). Церковна діяльність

Овдовів в 1937 — після смерті дружини Домініки Данилівни.

9 жовтня 1940 був пострижений в чернецтво в Яблочинському Свято-Онуфрієвському монастирі митрополитом Діонісієм (Валединським), предстоятелем Польської Православної Церкви.

19 жовтня 1940 на Холмському Соборі був висвячений (під ім'ям Іларіона) єпископом Холмським і Підляським. Хіротонію провели: митрополит Діонісій (Валединський), предстоятель Польської Православної Церкви, архієпископ Пражський Саватій та єпископ Люблінський Тимофій (Шретер). На наступний день (20 жовтня) в Холмському Соборі ці самі єрархи звершили архієрейську хіротонію найменованого в єпископа Іларіона. Як архієрей організовував українську церкву на Холмщині за допомогою введення української мови в богослужіння. Виголосив сотні проповідей, багато з яких були видані або розійшлися в рукописних списках. Заснував в єпархії друкарню і видавництво, велику єпархіальну бібліотеку, що налічувала десятки тисяч томів. У цей же період написав безліч віршованих (писав вірші з юних років) і прозових творів, в основному духовно-повчального змісту.

Улітку 1944 Огієнко змушений був емігрувати в Словаччину, потім до Швейцарії (жив у Лозанні), а у вересні 1947 — до Канади у місті Вінніпег, де редагував літературно-науковий місячник «Слово істини».

Справа життя Івана Огієнка (працював 1936–1955) — переклад Біблії, що до сьогодні є неперевершеним надбанням українського народу.

19. В’ячеслав Прокопович (1881–1942) також належить до цього покоління. Свою наукову кар’єру він почав у Києві. Його нарис “Київська міліція” був надрукований у журналі “Наше Минуле”, №1, Київ, 1918. Емігрувавши до Франції, він продовжив свою дослідницьку діяльність. Його велика праця про скасування маґдебурзького права у Києві була надрукована після смерті автора у збірнику “Під золотою хоругвою”,Париж, 1943. Прокопович присвятив більшість своїх праць українській сфрагістиці, однак опублікувати йому вдалось лише нарис “Сфрагістичні анекдоти” у “Працях Українського Історично-Філологічного Товариства”, т. ІІ, Прага, 1939, та окремо, Прага, 1939. Його головна праця, “Сфрагістичні студії”, яка є науковим оглядом української сфрагістики, як і його спеціальний нарис “Печать Малороссийская”, були опубліковані після смерті автора у “ЗНТШ”, т. CLXIII, Париж -Нью-Йорк, 1954105.

20. Ростислав Лащенко (1878–1929), професор УкраїнськогоВільного Університету (1922–1929), почав свою наукову кар’єру в еміграції. Свої дослідження він присвятив переважно історії українського права Литовського періоду. Він опублікував монографію “Копні суди на Україні: їх походження,компетенція і устрій” у “Збірнику Правничої Комісії при Історико-Філософічній секції Наукового товариства ім. Шевченка”, тт. І–ІІ, Львів, 1926–1927; нарис “Литовський Статут, яко пам’ятник українського права” у “Науковому Збірнику Українського Вільного Університету в Празі”, т. І, Прага, 1923; та інші. Він також написав нарис “Переяславський договір1654 р.” до “Ювілейного Збірника на пошану професора С. Дністрянського”, Прага, 1923, де захищав тезу про те, що Переяславський договір встановив взаємини між Україною і Москвою на основі персональної унії; гетьман, як голова незалежної української держави, визнав “моральну владу” московського царя лише суто формально. Лащенко також опублікував свої“Лекції по історії українського права”, частина І, “Княжа доба”, Прага, 1923, та частина ІІ, “Литовсько-польська доба”, т. І,Прага, 1924.

Андрій Яковлів (1877–1955), уродженець Київської губернії, адвокат і визначний громадський і політичний діяч, розпочав свою наукову кар’єру до 1917 р. У 1907 р. він опублікував у журналі “Україна” нариси “Намісники, державці і старости господарського замку Черкаського у ХV–ХVІ ст.” та “З історії регістрації українських козаків”, “Україна”, т. 3, Київ, 1907.Однак науковою роботою у великому обсязі він почав займатися лише за кордоном, де у 1924 р. став професором Українського Вільного Університету. Яковлів написав чимало наукових праць з історії українського права, переважно литовсько-польського і козацького періодів, зокрема аналізував діяльність громадських (копних) судів в Україні: “До питання про генезу копних судів на Україні”, “Життя і Право”, Львів,1928, І–ІІ; “Копні суди на Україні ХVІ–ХVІІ ст.” у “Ювілей- ному Збірнику Українського Вільного Університету у Празі

Українську історіографію суттєво збагатили праці А. Яковліва з історії міжнародно-правових стосунків України з Московією у сімнадцятому-вісімнадцятому століттях, з кодифікації українського права у вісімнадцятому столітті, особливо дві монографії: “Українсько-московські договори в ХVІІ–ХVІІІ ст.”, Варшава, 1934106, та “Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем року 1654”, Нью-Йорк, 1954; праці: “Договір гетьманаБогдана Хмельницького з Москвою 1654 р.”, “Ювілейний збірник ВУАН на пошану академіка Д. І. Багалія”, Київ, 1928;“Статті Б. Хмельницького в редакції 1659 р.”, “Ювілейний Збірник ВУАН на пошану академіка М. С. Грушевського”, т. І,Київ, 1928; та інші; монографія “Український кодекс 1743 року “Права, по которим судится Малороссийский народ”” у “ЗНТШ”, т. CLІХ, Мюнхен, 1949; та декілька нарисів, присвяченим джерелам цього кодексу.Зрештою, А. Яковлів працював у галузі української історіографії, зокрема, вивчав “Історію Русів”; він опублікував дві праці: “До питання про автора “Історії Русів””, “ЗНТШ”,Львів, т. CLIV, 1937; та “Istoriya Rusov and Its Author”74* у “The

Проблеми історії українського права княжої доби та проблеми української історії (здебільшого стародавньої) досліджував Сергій Шелухін (1860–1938), професор УкраїнськогоВільного Університету з 1921 р., який був одним з прихильників теорії кельтського походження Руси: “Звідкіля походить Русь?”, Прага, 1929. Зазначимо, що це викликало серйозні заперечення.

21. Друге покоління українських істориків-емігрантів почало свою наукову діяльність за кордоном, хоча декотрі з них мали досвід наукової роботи ще в Україні. Відмінними рисами цього покоління були: безпосередні контакти з західноєвропейськими вченими та ґрунтовне використання західноєвропейських документальних джерел з історії України, що мало велике значення для подальшого розвитку української історіографії. Показовою у цьому плані є наукова діяльність Б. Крупницького та І. Борщака.

Борис Крупницький (1894–1956), уродженець Київської губернії, вихованець Київського та Берлінського університетів, студент Дорошенка в Українському НауковомуІнституті в Берлині, став у 1931 році асистентом, а 1941 р.професором Українського Вільного Університету. Свої основні праці він присвятив політичній історії України сімнадцятого-вісімнадцятого століть, розшукуючи для них матеріали у німецьких та шведських архівах; та українській історіографії й методологічним проблемам української історії. Крупницький написав такі монографії: “Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Огляд його політичної діяльності”, Варшава, 1938; “Hetman Mazepa und seine Zeit (1697–1709)”75*, Лейпціг, 1942; “Гетьман Данило Апостол і його доба”, Ауґсбурґ, 1948; серію праць, найголовнішими з котрих є : “Johann Christian v. Engel und die Geschichte der Ukrainine”76*, Берлін, 1931; та “J. Ch. Engel Geschichte derUkraine”77* у “Abhandlungen des Ukrаіnischen Institutes in Berlin”,Берлін, 1931, т. ІІІ; “Гетьман Мазепа в освітленню німецької літератури його часу” у “Записках ЧСВВ”, т. ІV,№№І–ІІ, Жовква, 1932, та окремо, Москва, 1932; “ТеофанПрокопович і шведи” у “Записках ЧСВВ”, т. VІ, №№1–2,Львів, 1935, та окремо, Жовква, 1934; “Zu den Anfängen desHajdamakentums”78* у “Jahrbücher für Geschichte Osteuropas”, ІІ,Бреслау (Вроцлав)-Берлін, 1936; “Пилип Орлик і СаваЧалий” у “Працях Українського Історично-ФілологічногоТовариства в Празі”, т. ІІ, Прага, 1939, та окремо, Прага, 1937;серію праць, статей та матеріалів про українсько-шведськітосунки часів Мазепи, особливо у 1708–1709 рр. (“Мазепа”,тт. І і ІІ, Варшава, (1938–1939)107 ; “Philipp Orlik und dieKatholische Kirche”79* у “Jahrbücher für Geschichte Osteuropas”,№3/4, Бреслау-Берлін, 1940; “З життя першої українськоїеміграції” у “Працях Українського Історично-ФілологічногоТовариства в Празі”, т. ІІІ, Прага, 1941, та окремо, Прага, 1940;“З історії Правобережжя 1683–1688 р.”, там же, т. ІV, Прага,1942, та окремо; “Beiträge zur Ideologie der Istorija Rusow(“Geschichte der Reussen”)”80*, Берлін, 1944 (циклестилевевидання)108, та інші109.

Б. Крупницький видав курс з української історії німецькою мовою “Geschichte der Ukraine”81*, Лейпціг, 1939; 2-е вид.,Лейпциг, 1943; та велику працю історіософського характеру:“Основні проблеми історії України”, Мюнхен, 1955, циклестилеве видання.

Ілько Борщак народився у Херсонський губернії 1892 р.,навчався у С.-Петербурзькому, Київському та Одеському університетах, адвокат та фахівець з класичної філології,асистент кафедри міжнародного права Одеського універси-тету, з 1919 р. жив за кордоном та працював у архівах і бібліотеках Відня, Лондона, Рима, Стокгольма, Упсали, Лейдена та найбільше Парижа. З 1938 р. Борщак був викладачем та пізніше професором української мови, літератури та цивілізації у Державній школі сучасних східних мов у Парижі, він також є дійсним членом Слов’янського інституту Паризького університету.

Наукові праці проф. Борщака здебільшого присвячені історії України сімнадцятого-двадцятого століть, франко-українським взаєминам у минулому та українській історіографії.Він розшукав у французьких громадських та приватних ар-хівах дуже важливі документальні матеріали про українськихемігрантів вісімнадцятого століття, особливо про політичну діяльність гетьмана Пилипа Орлика та його сина, генерала на французькій службі, графа Григора Орлика. Частина цих матеріалів опублікована. Серед них чільне місце належить щоденнику Пилипа Орлика, його трактату, рукопису “Вивід прав України, 1712 р.” та переписці між старшим та молодшим Орликами.

Професор І. Борщак видав такі монографії: “Великий Мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика ХV”,Львів, 1932 – опублікована англійською мовою під заголовком “Hryhor Orlуk, France’s Cossack General”82*, Торонто, 1956;“Наполеон і Україна”, Львів, 1937; “А. Войнаровський”, Львів, 1939; праці: “Napoléon et l`Ukraine”83* у “Revue des Etudes Napoléoniennes”, у “Revue des Etudes Napoléoniennes”,1922, VІІІ–ІХ, Париж; “Орликіана. Опис невиданих документів про гетьмана Орлика, його родину і оточення”в “Хліборобський Україні”, т. ІV, Відень, 1923; “ГетьманПилип Орлик і Франція”, “ЗНТШ”, тт. СХХХІV–СХХХV,Львів, 1924; “Пилип Орлик. Вивід прав України”, “Стара Ук-раїна”, Львів, 1925, тт. І–ІІ; “Арешт Войнаровського”, “ЗНТШ”,

І. Борщак приділив багато уваги проблемам українськоїісторіографії та західноєвропейським (переважно французьким) дослідженням і документальним матеріалам з історіїУкраїни. Так, він написав монографію про “Історію Русів” підназвою: “La légende historique de l’Ukrainine. Istorija Rusov”86*,Париж, 1949; та докладний огляд: “L’Ukraine dan la littératurede l`Europe Occidentale”87*, “Le Monde Slave”, тт. ІІІ, ІV, 1934,

Професор Борщак є редактором “України”, журналу українських досліджень та україно-французьких культурнихзв’язків, що видається у Парижі з 1949 р. (вже опублікованодев’ять його номерів). Він веде постійну колонку “La chroniqueukrainienne”91* у “Revue des Etudes Slaves”, Париж.

Домет Олянчин (нар. 1891 р. на Поділлі), випускник Бер-лінського університету та студент В. Липинського в Українському Науковому Інституті в Берліні, присвятив свої праціісторії України (політичній, культурній та економічній) сімнадцятого-вісімнадцятого століть. Працюючи у німецьких архівах та сховищах рукописів, він зібрав чимало матеріалів з історії українсько-німецьких взаємин у сімнадцятому-вісімнадцятому століттях, на основі яких написав серію праць, зокрема: “Два листи гетьмана Б. Хмельницького і І. Виговського до Курфюрста Бранденбурзького Фрідріха Вільгельма”у “Хліборобській Україні”, т. V, Відень, 1924–1925; та “Ізматеріалів до українсько-німецьких політичних зносин другої половини ХVІІ в.” у “Abhandlungen des Ukrainischen WissenschaftlichenInstitutes in Berlin”, т. І, Берлін, 1927; “Українськобранденбурзькі політичні зносини в ХVІІ ст.” у “ЗНТШ”,т. CLІ, Львів, 1931; “До історії торгівлі Руси-України з Бал-тикою, зокрема Стародуба з Кeнігсбергом ХVІІ і поч. ХVІІІ ст.”у “Записках ЧСВВ”, т. VІ, №№1–2, та окремо, Жовква, 1932;“Торговельні зносини України з Бреславлем у ХVІІІ ст.” у“Наша Культура”, Варшава, 1935, т. VІІІ; “Торговельні зно-

“Aus dem Kultur und Geistesleben der Ukraine”,92* ч. І та ІІ, “Kyrios”,1936, №2, та 1937, №№1–4, що містить список українських студентів, які вчились у західноєвропейських, головним чином німецьких університетах.

На увагу заслуговують також наступні праці Домета Олянчина: “До історії торгівлі України з Кримом (1754–1758)”у “ЗНТШ”, т. CLІІ, 1933, “Опис подорожі шведського послана Україну 1656–1657”, там же, т. CLІХ, 1937, серія праць про культурні та економічні взаємини України iз Заходом, переважно з Німеччиною, опублікованих у варшавському журналі“Наша Культура” за 1935–1937 рр.Д. Олянчин написав дисертацію про Григорія Сковороду:“Hryhorij Skovoroda, 1722–1794. Der Ukrainische Philosoph desXVIII Jahrhunderts und seine geistig–kulturelle Umwelt”93, Берлін-Кенігсберг, 1928, у “Osteuropäische Forschungen”, N. F, т. 2.

Український Вільний Університет у Празі визначив розвиток наукової кар’єри С. Наріжного та П. Феденка, котрі присвятили свої дослідження переважно проблемам української політичної історії сімнадцятого століття.

Симон Наріжний (народився у 1898 р.), з 1933 асистент,згодом професор Українського Вільного Університету, працював переважно над історією гетьманування Івана Вигов-ського, над українською історіографією та історією культури.Він написав такі наукові праці: “Johann Vyhovskyi im DiensteMoskoviens”94, Львів, 1928111, “Гетьманство Виговського”, Пра-ці Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М. Дра-гоманова, т. І, Прага, 1929; “Розвідування московських посланців на Україні у другій половині ХVІІ в.” у “ПрацяхУкраїнського Історично-Філологічного Товариства в Празі”,т. ІІІ, Прага, 1941; “Судівництво і кари на Запоріжжі” у “Пра- цях Українського Наукового Товариства в Америці”, СенПоль (Міннесота)-Прага, 1939; “Действия презельной брани”(про “Хроніку” Граб’янки) у “Працях Українського Історично-Філологічного товариства в Празі”, т. ІІ, Прага, 1939, таокремо, Прага, 1938. Наріжний також написав нарисиісторіографічного характеру: про В. Біднова, “Наукова працяпрофесора В. О. Біднова”, “Пам’яті професора Василя Біднова”, Прага, 1936; про М. Василенка, “М. П. Василенко і йогонаукова діяльність”, Львів, 1936; про Одеське Товариство Іс-торії та Старожитностей, “Праці Українського Історично-Фі-лологічного Товариства в Празі”, т. ІV, Прага, 1942, та окремо,Прага, 1941; про Харківське Історично-Філологічне товариство, там же, т. V, Прага, 1944, та окремо, Прага, 1944.

Наріжний також склав детальний огляд праць українських емігрантів, перша частина якого була опублікована у серії“Студії Музею Визвольної Боротьби України”, т. І: “Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами”, частина І, Прага, 1942.

Панас Феденко вивчав період Хмельниччини та Руїни.Феденко був приват-доцентом Українського Вільного Уні-верситету та автором праць: “З дипломатичної діяльності Да-нила Грека”, “Праці Українського Високого ПедагогічногоІнституту ім. М. Драгоманова”, т. І, Прага, 1929; “Політичні плани Я. Коменського та Україна”, там же, т. ІІ, Прага, 1932;“Історія соціальної та політичної боротьби в Україні”, частиниІ і ІІ, Львів, 1936; та інші.

22. Третє покоління українських істориків-емігрантів, покоління науковців 1930-х років, мало багато спільного з попереднім поколінням. Вони також були учнями істориків першого покоління і так само присвятили себе вивченню західноєвропейських (головним чином німецьких) джерел з української історії. Вони також цікавились переважно політичною історією та історією культури. Однак вони сформувались вже за інших обставин, тому певний вплив західноєвропейських політичних ідей двадцятих та тридцятих років наклав відбиток на їх наукові інтереси, вибір тем та праці. Вони мали палке бажання працювати на основі методики історичного синтезу,однак їхні перші спроби у цьому напрямку були скоріше незрілими та більше нагадували за змістом журналістику. Здібні та навіть талановиті, добре обізнані із західноєвропейською історичною наукою та історіографією, багато з них, на жаль,стали жертвами або фінансових труднощів 1930-х років, або нещасть Другої світової війни. Незважаючи на це, вони зробили беззаперечний внесок до української історіографії.

Михайло Антонович (1909–1955), онук Володимира Антоновича та син Дмитра Антоновича, подавав особливо ве-ликі надії. Випускник Українського Вільного Університетута Українського Наукового Інституту в Берліні, з яким булапов’язана його подальша діяльність, він почав свої досліджен-ня з періоду Наполеона. Його докторська праця була присвячена діяльності князя М. Г. Репніна, віце-короля Саксонії114, та мала заголовок “Князь Репнін, генерал-губернаторСаксонії”, Берлін, 1936. Працюючи в архівах Німеччини(Дрезден, Берлін, Кенігсберг, Данціг) та Польші, він зібрав багато нових матеріалів з української політичної історії від шістнадцятого до вісімнадцятого століть. Він цікавився переважно українсько-німецькими взаємовідносинами вісімнадцятого століття, однак згодом розпочав широкі дослідження історії козацької доби та козацьких повстань шістнадцятого-сімнадцятого століть. Він опублікував декілька наукових праць, найважливішими з которих є: “Студії з часів Наливайка”, частина І–ІV, “Праці Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі”, т. ІV, Прага, 1942, та окремо,Прага, 1941; “Переяславська кампанія 1630 р.”, там же, т. V,Прага, 1944, та, окремо, Прага, 1944. Його монографія прогетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, що була готовоюдо друку, не була опублікована через воєнні події.М. Антонович також опублікував науково-популярну1942), котра викликала декотрі критичні зауваження. Основним чинником української історії М. Антонович вважав процес колонізації, а національному фактору надавав другоряднезначення. М. Антонович також написав короткий нарис української історії “Geschichte der ukrainischen Staatlichkeit”100* узбірнику “Handbuch der Ukraine”115. Його наукова діяльністьперервалась у 1945 році. Він був депoртований до СРСР тапомер там на засланні.

Предчасна смерть 1936 р. Ігоря Лоського, випускника Ук-раїнського Вільного Університету та Українського НауковогоІнституту в Берліні, обірвала його наукову діяльність. Він також працював у німецьких архівах, досліджуючи історію українсько-німецьких культурних взаємовідносин шістнад-цятого-вісімнадцятого століть. Він опублікував такі наукові праці: “Українці на студіях в Німеччині у ХVІ–ХVІІІ ст.”,“ЗНТШ”, т. СLІ, 1931; “Українські студенти в Ростоку і Кілі”,“Записки ЧСВВ”, т. ІV, №№1–2, Жовква, 1932; та “Zur Geschichteder kulturellen Beziehungen zwischen Deutschland undder Ukraine im 17 und 18 Jahrhundert”101* у “Deutsche wissenschaftlicheZeitschrift für Polen”, Позен (Познань), 1935, №29.Іван Сойко, один з випускників Варшавського Богословського православного факультету та студент Д. І. Дорошенка,працював над політичною історією України другої половинисімнадцятого століття, використовуючи джерельні матеріализ польських архівів. Він написав коротку працю “ПортретАндрея Войнаровського”, що містить деякі нові матеріали добіографії цього вождя мазепинської доби (“Мазепа”, т. ІІ,Варшава, 1939)116.

Через події воєнного часу інші молоді українські історикицього покоління опинилися поза основних течій науковогожиття.

23. Рим.Міцний науковий осередок зібрався в Римі. Там поновили.свою наукову діяльність Ваоиліяни, які видають "Записки Чину Св.Василія Великого" та великий корпус документів до історії Церкви, 'з Ватиканського архіву. Серед істориків України,які оЄдналися ц ЧСВВ, працюють такі видатні сили, як о.І»Назарко,о.Л.Великий, о.М.Ваврик,о.І.НагаєвськиЙ та інші.Коло інтересів цих істориків виходить поза історію Церкви, і вони дають цінні праці.з історії

України /як от о.Назарко -"Св.Володимир Великий" або о» Нагаєвський -"Кирило-Методієвське христіянство в Русі-Україні.

З сорокових років почало зростати значення українськогонаукового осередку у Римі. Завдяки доступу до скарбницьВатикану та римських архівів і бібліотек, цей центр розпочав систематичні наукові дослідження з української церковної історії та видавничу діяльність. Отці-василіяни відновили видання свого часопису під заголовком “Analecta OSBM “ (переважно латиною), котрий мав три розділи: 1) “Opera” (монографії), 2) власне “Записки ЧСВВ” та 3) “Monumenta VaticanaHistoriam Ucrainae Illustrantia”102*. Сучасні українські світськіісторики співпрацюють з церковними істориками у “AnalectaOSBM” та “Записках ЧСВВ”.

24. США. Наприкінці 40-их років становище української еміграції змінилося. Почалося масове переселення українців за океан. — до США, Канади та інших країн. Переведено було й головні осередки науйи: до Канади /Вінніпеґ/ та до СІШІ /Нью-Йорк/ переведено УВАН. НьюЙрркський відділ її обєднав багато істориків України, як от 0.Оглоблин, Л.Соневицькиіі, М.Чубатий, І.Левкович, П.Грицак та інші з ще©прибулих, І.Решетар - з місцевих українців. УВАН в Нью-Йорку виявила виняткову енергію і нагородила за. перше десятиріччя свого існування видання творів своїх членів: періодичні "The Annals of the Ukrainian Academy of Arts & Sciences," наукові1 збірники,бюлетені і епохальне видання"Катедра с е . Софії".Були й інші капітальні ьидання. Проф.0.Оглоблин надрукував се ої гажлині праці,присвячені Переяславській угоді Т654 p., "Історії Русів" е українському перекладі' Б.Дйвйденказ,монографію про Мазепу, "Люди старої України'.

До таких осередків, що зараз діють в Америці, належать:Українська Вільна Академія Наук у США (УВАН у США),з штаб-квартирою у Нью-Йорку, з Історичною секцією (голова – професор О. Оглоблин), та зв’язана з нею Комісія длявивчення післяреволюційних України та СРСР, що має статуснезалежної установи (голова – професор Джон Решетар).Праці цих інституцій друкуються переважно в “The Annalsof the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.” англійською мовою та у “Науковому збірнику” українською.

Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, штаб-квартира у Нью-Йорку, з Історичною комісією, що друкує праці у загальних виданнях НТШ (українською мовою – “ЗапискиНТШ”, англійською – “Proceedings”).

У 1951–1957 рр. дослідження новітньої української історії,які проводились у США українськими вченими, фінансувались Програмою вивчення СРСР Східноєвропейського фонду. Декілька праць було видано англійською мовою.Перший Український науковий конгрес, спільний проектобох українських наукових організацій у Сполучених Штатах, у якому брала участь Історична секція, відбувся у 1953 р.

25.

Новим місцем перебування української наукової громадськості за кордоном наприкінці війни стала Баварія, у першу чергу Мюнхен та (протягом певного часу) Ауґсбурґ. Українська Вільна Академія Наук (УВАН) була заснована напри- кінці 1945 р. в Ауґсбурзі з метою відновлення традицій вільної української науки та продовження наукової діяльності київської Української Академії Наук, яка, по суті, припинила своє існування на початку тридцятих. У складі УВАН було створено історичну секцію, яку очолив Д. І. Дорошенко. Український Вільний Університет та Історично-Філологічне Товариство відновили свою діяльність у Мюнхені наприкінці 1945 р. Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) було відновлено 1947 р. із штаб-квартирою у Мюнхені. У складі НТШбуло створено Історичну комісію. Ще раніше, у 1946 р., розпочала свою роботу Церковно-археографічна комісія (щоувійшла до складу бюро Апостольської візітатури архиєпископа Івана Бучка). Ця комісія була заснована митрополитом графом Андреєм Шептицьким 1944 р. у Львові. Також 1946 р.у Мюнхені було засновано Українську Православно-Богословську Академію з кафедрами української історії та української церковної історії та Науково-Дослідний Інститут Ук-раїнської Мартирології, який мав за мету збирання та опрацювання матеріалів найновішої української історії. З’явилися також інші наукові та видавничі заклади, що досліджували проблеми української історії та допоміжних історичних дисциплін (напр., Інститут Генеалогії та Геральдики).

26.

До українських істориків (та істориків права), які продовжили свою наукову діяльність як повоєнні емігранти, належать: М. Андрусяк, І. Борщак, М. Чубатий, Д. Дорошенко(покійний), В. Дубровський, П. Феденко, В. Гришко, Б. Крупницький (покійний), О. Оглоблин, Л. Окиншевич, Д. Олянчин, Я. Падох, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак, В. Шугаєвський, О. Шульгин, о. Й. Скрутень (покійний), Д. Соловей,Я. Токаржевський-Карашевич (покійний), І. Витанович таА. Яковлів (покійний).Діяльність цього старшого покоління українських істориків-емігрантів була присвячена переважно висвітленню проблем української політичної та церковної історії, історіографії,історії права, культури та методологічним проблемам історіїУкраїни і допоміжним історичним дисциплінам. У своїх дослідженнях вони приділяли значну увагу історичному синтезу.Стало очевидним, що наукові інтереси сучасної українськоїісторіографії охоплюють й історію Східної Європи як одного цілого.

Після Другої світової війни заявило про себе четверте покоління українських істориків. До цього покоління належатьісторики, які почали свою діяльність ще до війни, однак за різних обставин не змогли одразу розгорнути свою дослідницьку роботу, а також ті молоді вчені, що закінчили свою наукову освіту у сорокових роках. Продовжуючи національні традиції української історіографії першої половини століття,ці українські історики вже встигли заявити про себе науковими працями та посісти певне місце в українській історіографії. Основним об’єктом їх уваги є українська історія княжої й козацької доби, двадцятого століття, українська церковна історія, історія українського права та суспільної думки,допоміжні історичні дисципліни.

27.

Праці Джона С. Решетаря-молодшого заслуговують бути названими окремо. Американець українського походження,він працює над новітньою історією України (монографії “TheUkrainian Revolution, 1917–1920”103*, “A Study in Nationa- lism”104*, Прінстон, 1952; та інші публікації). о. Атанасій Великий (ЧСВВ) працює над історією української Церкви.

Серія його документальних праць вийшла у Римі 1953–1954 рр. о. Іриней Назарко, ЧСВВ, публікував свої праці у “Analecta OSBM”; його збірник ватиканських документів з історії України “Documenta Pontificum Romanorum HistoriamUcrainae Illustrantia”105*, т. І, 1075–1700, т. ІІ, 1700–1953,вийшов у Римі 1953–1954 рр. о. Іриней Назарко, ЧСВВ, опублікував монографію “Святий Володимир Великий, Володар і Хреститель Руси-України (960–1015)”, Рим, 1954. о. Ісидор Нагаєвський написав монографію “Кирило-Методіївськехристиянство в Русі-Україні”, Рим, 1954. Леонід Соневицький надрукував монографію “Український єпископат Перемиської і Холмської Єпархії у ХV–ХVІ ст.”, Рим, 1955. Слід назвати також: Павла Грицака – історика середньовічноїУкраїни; Володимира Мацяка – дослідника Галицько-Волинської держави ХІІІ–ХІV століть; Любомира Винара – історика козацького періоду; Івана Л. Рудницького, який зосередив увагу на українській політичній думці дев’ятнадцятого століття; Петра Ісаїва та Івана Левковича – дослідників української Церкви; Богдана Галайчука та Сократа Іваницького –істориків українського права; Юрія Крохмалюка – дослідни-ка української військової історії; В’ячеслава Сенютовича-Бережного – фахівця з української геральдики та генеалогії; та інших.

29. ГУНЧАК Тарас Григорович (н. 13. 03.1932) — історик. Н. в с. Старе Місто (нині село Підгаєцького р-ну Терноп. обл.). На еміграції з 1944. Закінчив Фордемський ун-т (1955). Служив у армії США (1956—58). Докторат Віденського ун-ту (1960). Від 1960 викладав у Рутгерському ун-ті. Гол. ред. (1984—91), співред. (1992—95) час. «Сучасність». Автор праць з історії української революції 1917—1921, укр.-польс. взаємин 1918—21, укр. сусп.-політ. думки 20 ст., Української повстанської армії та ін. Ред. та співред. багатьох наук. студій та зб. документів і матеріалів, у т. ч. «Russian Imperialism from Ivan the Great to Revolution» (New Brunswick, 1974), Петлюра С.

«Статті, листи, документи» (Нью-Йорк, 1979, т. 2), «The Ukraine, 1917—1921: A Study in Revolution» (Cambridge, 1977), «Ukraine and Poland in Documents, 1918—1922» (New York, 1983, vol. 1—2), «УПА в світлі німецьких документів» у «Літописі УПА» (Торонто, 1983, т. 6—7), «Українська революція: Документи 1919—1921» (Нью-Йорк, 1984) та ін. Разом із Р.Сольчаником був упорядником зб. документів і матеріалів «Українська суспільно-політична думка в 20 столітті» (Мюнхен, 1983, т. 1—3). Співред. вид. «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (К., 2001, т. 1—9) та упорядник (разом із Р.Сольчаником) т. 6—8.

У монографiї Тараса Гунчака6, присвяченiй полiтичнiй iсторiї України першої половини ХХ ст., в загальних рисах розкривається позицiя українських партій щодо державностi України.

33. (32). Кирило-Мефодіївське товариство в українській діаспорній історіографії Праці М.П. Драгоманова поклали початок науковому дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства й започаткували його наукову історіографію. Обмеженість джерельної бази не дала Драгоманову всебічно дослідити історію та ідеологію кирило-мефодіївців. Однак завдяки Драгоманову інтерес до товариства й до українського суспільно-політичного руху взагалі дуже посилився. Разом з тим, М.П. Драгоманов дав початок формуванню української національної історіографії Кирило-Мефодіївського товариства.Зацікавленість історією Кирило-Мефодіївського товариства виявляється і в праці іншого українського вченого-емігранта, історика й публіциста Ф. К. Вовка (Сірка). У 1879 р. в журналі «Громада» була надрукована його стаття «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя». Ф. К. Вовк відзначав демократизм прагнень кирило-мефодіївців, указував на їх ідеологічний зв`язок з декабристами [30]. Звичайно, хоча й М. П. Драгоманов, і Ф. К. Вовк і були емігрантами з України, проте свої українські твори вони писали саме для українців, що мешкали в межах Росії та Австро-Угорщини, їх твори не є діаспорна історіографія, оскільки сама українська діаспора ще не сформувалася. Процес створення української діаспори значно активізувався наприкінці XIX ст. і продовжувався в наступні часи. Вихідці із Західної України здебільшого виїжджали в країни Північної та Південної Америки й створювали там свої національні осередки, відтворюючи на чужих землях елементи своєї Батьківщини. Серед найпотрібніших речей у торбинках українських переселенців можна було знайти й «Кобзар» Шевченка, й інші українські книжки, хоча здебільшого перші емігранти походили з неписьменного селянства. Напередодні Першої світової війни в країнах Америки вже існувала численна українська діаспора, яка створювала українські культурно-просвітні заклади й підтримувала зв`язки з Україною. Переддень та хід Першої світової війни підніс українське питання до міжнародного масштабу, коли воно було перетворене на один з елементів протиборства двох військово-політичних блоків. Слід зауважити, що найбільш активно український національний рух у власних інтересах використовував Німецький блок, і це й зрозуміло, бо переважна частина України перебувала під російським ярмом, а Росія була одним з найголовніших ворогів Німецького блоку. Берлінський та Віденський уряди всіляко заохочували підсилення антиросійської пропаганди в українському суспільстві. З цією метою була видана велика кількість різноманітної літератури, переважно агітаційного характеру, де висвітлювалося пригнічене становище України під владою Російської імперії та споконвічна боротьба українського народу за своє визволення. Дуже популярними були видання найрізноманітніших біографічних нарисів про Т. Шевченка. Одним з найважливіших чинників політичної боротьби за національне визволення українців було Кирило-Мефодіївське братство. Серед видань такого характеру можна назвати роботу Володимира Дорошенка – члена Союзу визволення України – видану у Відні в 1916 р. «Українство в Росії. Новіші часи» [7, с. 8 - 10]. Ця праця містить досить великий розгляд діяльності «Кирило-Методіівського брацтва», яке зробило перший крок до «самостійної державности українського народу». Активну видавничу діяльність українська еміграція проводила не лише в країнах Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), але й у нейтральних країнах. Наприклад, у роботі одного з провідних діячів української соціал-демократії В. Левитського «Царська Росія і українське питання», що вийшла в Женеві в 1917 р. українською та російською мовами, Кирило-Мефодіївське братство постає як інтелігентський гурток, що виступав за визволення та об`єднання всіх слов`янських народів. Ідеологія кирило-мефодіївців – це найвищий розвиток «української політичної думки XIX ст.». Серед найвидатніших братчиків названо Костомарова, Куліша й Шевченка. Цікаво, що ця книжка вийшла за підтримки української соціал-демократії Канади, яка в цей час воювала з країнами Німецького блоку [21, с. 65]. Взагалі, українці Канади та США вже в перші десятиріччя XX ст. утворили мережу культурно-просвітницьких організацій. У цих країнах активно розвивалася українська видавнича діяльність. Так, у 1919 р. у Скрентоні (США) був виданий український переклад книги російського критика й публіциста Володимира Краніхфельда «Тарас Шевченко. Співак України», де коротко подано діяльність Кирило-Мефодіївського братства та його програму. У 1920 р. у Вінніпезі (Канада) була видана «Історія України-Руси» Олександра Барвінського. Ця невеличка брошурка давала популярний виклад історії України, у якому побіжно згадувалося й «Братство св. Кирила і Методія»[ 19, с. 10-11;4,с. 101]. Треба зауважити, що в перші повоєнні роки унаслідок революційних подій на Україні за кордоном опинилася значна кількість представників української інтелігенції. Це були відомі політики, науковці, літератори: М. Грушевський (повернувся в Україну в 1924 р.), В. Винниченко, Д. Дорошенко, С. Петлюра та багато інших. У Європі найбільшими осередками освіченого українства стали Відень, Прага, Берлін, Париж та багато інших міст. Особливою увагою треба відзначити діяльність Українського вільного університету, що діяв з 1921 р. у Відні, потім у Празі (пізніше в Мюнхені). Над його створенням довгий час клопотався М. Грушевський. Першим ректором УВУ став історик і літературознавець Олександр Колесса. Дуже часто зарубіжні українські видання були продовженням праць, розпочатих в Україні. До таких творів можна віднести роботу видатного шевченкознавця Богдана Лепкого «Про життя і твори Тараса Шевченка» (1919). Як і в інших великих біографіях Шевченка, значну увагу Б. Лепкий приділяє Кирило-Мефодіївському братству. Саме братство –це «гурток молодих ентузіастів, романтиків, людей, що хотіли щось гарного й доброго робити». Членами братства Б. Лепкий називає 12 осіб (Костомаров, Гулак, Білозерський, Навроцький, Маркевич, Пильчиков, Посяда, Андрузький, Савич, Тулуб, а також Куліш і Шевченко). Уперше цю дюжину назвав у 1900 р. М. І. Стороженко у своїй роботі «Памяти Николая Ивановича Гулака» (тих же осіб, крім Тулуба, називав у своїй біографії Шевченка О. Я. Кониський у 1898 р.). Ця дванадцятка в цілому є традиційна для всієї подальшої історіографії Кирило-Мефодіївського товариства. Загалом Б. Лепкий відзначає миролюбивий характер братства .

У друкарнях Німеччини виходили у світ книги українських дослідників, які працювали в Радянській Україні: Сергія Єфремова «Історія українського письменства» (Лейпциг), Андрія Річицького «Тарас Шевченко в світлі епохи» (Берлін) тощо. У книгах С. Єфремова і А. Річицького йдеться, зокрема, про Кирило-Мефодіївське братство. У С. Єфремова (тут треба зауважити, що ця книга писалася в буремні революційні роки) можна чітко побачити образ революціонерів-братчиків, які «зважились викликати на герць сучасну систему темного деспотизму». Саме братство включило в себе «близько сотні членів». Цікаво, що більшовик А. Річицький не бачить революційності в братстві, яке, найімовірніше, не мало певної організації. Правда, революціонер Шевченко тут був певною противагою «гуртку вчених мрійників». Не зважаючи на те, що книга А. Річицького здобула прихильність радянського парткерівництва, а сам він був більшовиком, пізніше і С. Єфремов, і А. Річицький, і багато-багато інших науковців були знищені в горнилі сталінських репресій.Відзначимо, що коли українські емігранти часів М. Драгоманова писали українські твори лише для громадян двох імперій, під владою яких перебувала Україна, то емігранти перших десятиліть XX ст. працювали не лише на мешканців етнічної України, але вже й на велику українську діаспору в країнах Америки та Європи.У міжвоєнний період в зарубіжній українській історіографії Кирило-Мефодіївського товариства особливо треба відзначати праці Дмитра Дорошенка. Д. І. Дорошенко видатний український науковий і політичний діяч. Він входив до Центральної ради, за часів гетьмана Скоропадського очолював МЗС, з 1919 р. на еміграції. Хоча в науковій спадщині Д. Дорошенка ми не знайдемо жодного дослідження власне Кирило-Мефодіївського товариства, але історик завжди цікавився цією проблемою й звертався до неї неодноразово в багатьох працях. Так, історія товариства розглядається в книжках «П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність» (1918) і «М. І. Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність» (1920). Обидві книжки вийшли в Києві, причому остання, коли Д. Дорошенко вже залишив межі України. У цих творах (особливо в книзі про Костомарова) історик дуже докладно подає розгляд діяльності Кирило-Мефодіївського братства, виникнення його ідеології. Він виділяє три основних джерела походження: ідей кирило-мефодіївців: 1) декабризм; 2) польський національний рух; 3) панславізм. Для Дорошенка, як і для багатьох інших українських істориків, Кирило-Мефодіївське братство – це «гурт молодих народолюбців українських», до якого Куліш і Шевченко формально не належали, хоча й були близькими до нього. В. Міяковський не розподіляє кирило-мефодіївців на «два крила», як це робила радянська історіографія. Він пише, що навіть Костомаров (якого радянські історики затаврували «буржуазним лібералом і націоналістом»), «як і Шевченко мислив тоді вільну Україну «без царя і пана», але відсутність у нього Шевченкової прямолінійности, твердости і щирости робила його нестійким на цих позиціях» [23]. В. Міяковський і надалі продовжував слідкувати за розвитком історіографії Кирило-Мефодіївського товариства. Так, у 1963 р. він відгукнувся рецензією на книгу радянського історика П. А. Зайончковського «Кирилло~Мефодиевское общество 1846 - 1847», де зробив ряд слушних зауважень.

Цікавим є ще одне видання, що вийшло в соту річницю діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (1946) у Мюнхені. Це велика книга Романа Млиновецького «Історія українського народу. (Нариси з політичної історії)». Загалом погляди Р. Млиновецького на товариство традиційні, однак він категорично відокремлює Шевченка від кирило-мефодіївців, бо Кобзар «кипів ненавистю до москалів» і його обурювала «ідея поєднання з москалями», яку проповідував Костомаров. Отже, Костомаров і Шевченко представляли дві течії українського національного відродження: Шевченко – українську, а Костомаров – українофільську.