3. Методологічна переорієнтація пострадянських істориків України

В одній із статей заступник директора Інституту історії України Олександр Реєнт образно порівняв сучасну вітчизняну історичну науку з флотом «без пізнавального прапора», маючи на увазі методологічну невизначеність більшості істориків, відсутність чітких наукових засад, апробованого методо логічного інструментарію. Результатом цього, на його думку, є поява праць, що у кращому разі човгають рейками, прокладеними ідеологами партапарату радянської доби, а в гіршому -линуть у вільне плавання з вітрилами, в які дмуть вітри кон'юнктури. Сформовані на методологічно-ідеологічних конструкціях марксизму: «базис-надбудова», «класи і класова боротьба», «партійність науки», «інтернаціоналізм», «хто не з нами - той ворог» та ін., переважна більшість пострадянських істориків формально «розпрощалися» з рудиментами історіографії авторитаризму, перестали вживати марксистську термінологію, але фактично продовжували підсвідомо сповідувати традиції старої науки, її організаційні форми.

Методологічній переорієнтації пострадянських істориків сприяло видання українською мовою теоретико-методо-логічних праць західних учених. Маємо на увазі дослідження Карла Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» (К.: Основи, 1994), двотомника Арнольда Тойнбі «Дослідження історії» (К.: Основи, 1995). До речі, саме в цій фундаментальній праці А. Тойнбі, слідом за М. Данилевським, О. Шпенглером, обґрунтував концепцію нелінійного, а поліцентричного розвитку історичного процесу, в основі якого лежить зміна людських цивілізацій. Кожна нова цивілізація збагачує і утверджує нову систему загальнолюдських цінностей та їх пріоритетів.

З рядом важливих проблем методології історії українське суспільство ознайомилося завдяки публікації в Україні праць істориків діаспори: Л. Винара, О. Пріцака, О. Оглоблина, І. Ли-сяка-Рудницького, Р. Сербіна, Р. Шпорлюка та ін. Особливий інтерес становлять теоретико-методологічні дослідження Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984) Йдеться, зокрема, про розвідку «Проблеми термінологій і періодизації в українській історії» (т. І), в якій викладені погляди історика на принципи періодизації українського національно-визвольного руху в контексті європейського історичного процесу. Американський історик українського походження Роман Шпор-люк дослідив як спільні ознаки українського національного відродження його три фази: академічну, культурну і політичну, так і його особливості на Наддніпрянщині та в Галичині1.

Свідченням зрослого зацікавлення істориків проблемами методології стали дослідження відомого львівського історика Леоніда Зашкільняка 2. У них методологія історії розглядається як окрема наука, що вивчає природу, принципи і методи історичного пізнання, створення і поширення в суспільстві історичних знань. Автор простежив розвиток світової історичної науки та основних історіософських течій від давніх часів до кінця XX ст. Як своєрідна «наукова революція» 50-60-х рр. XX ст. розглядається звернення істориків до методів і теоретичних засад соціальних, гуманітарних і природничих наук, як «шлюб з розрахунку», що стало наслідком сцієнтизації наук про природу та суспільство. Завдяки працям Л. Зашкільняка та інших дослідників історики України дістали змогу оз¬найомитися із сучасними західноєвропейськими парадигмами історії, зокрема постструктуралізму, постпозитивізму, неомарк-сизму, когнітивно-соціологічної, соціокультурної, інформаційної та інших теоретично-пізнавальних моделей. Автор виділив у структурі методології суб'єктивно-об'єктивний та об'єктивно-суб'єктивний сегменти. Ряд важливих методологічних проблем порушили М. Брай-чевський, Я. Дашкевич, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, І. Курас, С. Кульчицький, М. Ковальський, І. Колесник, Л. Таран, В. Масненко, О. Удод, О. Реєнт, В. Смолій, В. Ульяновський та інші історики. Сучасний методологічний арсенал української історіографії дедалі більше наповнюється тими здобутками світової історичної науки, що пов'язані, насамперед, з антро-пологізацією історико-наукового пізнання, за яким у центрі історичного процесу стоїть Людина у її багатоманітних і різнопланових взаємозв'язках з природою і соціумом. Водночас дедалі ширше обстоюється ідея історіографічної синерги (поєднання) набутків методології західних істориків та національної традиції, закладеної В. Антоновичем, М. Гру-шевським, Д. Дорошенком, І. Крип'якевичем, Ф. Шевченком та іншими українськими істориками. Важливу роль у методологічному переозброєнні істориків старшої генерації та методологічній підготовці молодого покоління служителів Кліо відіграють наукові, науково-методологічні та методичні конференції, творчі дискусії. Всеукраїнська наукова конференція «Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи» (Харків, листопад 1995 р.) засвідчила не тільки зрослий інтерес до методології історичної науки (доповіді А. Болебруха, М. Дмитрієнко, А. Епштейна, Л. Зашкільняка, Я. Калакури, І. Колесник, Ю. Пінчука та ін.), але й наявність великих розбіжностей у підходах українських істориків до вузлових методологічних питань історії. Роздавалися голоси про «доповнення» формаційного підходу, про недопустимість «переінакшування» історії, про доцільність збереження та використання «науково-теоретичних досягнень марксизму-ленінізму».

Говорячи про методологічну переорієнтацію пострадянських істориків, слід мати на увазі, що вона проходить не в ізоляції від трансформації всього українського суспільства від авторитаризму до демократії, від перемін в інших галузях суспільствознавства: філософії, політології, правознавстві, літературознавстві, культурології, соціології та ін. Історики поступово беруть на озброєння набутки суміжних наук, при¬слухаються до пропозицій їх представників, до думки громадськості. Важливі питання методології сучасної української історіографії порушив визначний літературознавець Іван Дзю-ба, наголосивши, що Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами XX і XXI ст., але й з проблемами, успадкованими з XVII, XVIII і XIX ст. Проблемне поле української нації, а значить й української історіографії, має значно складніший рельєф, ніж більшість модерних націй. Насамперед, це проблема історичної ідентичності України, усвідомлення єдності українського етносу, народу, нації з часів Київської і козацько-гетьманської доби, яка потребує всебічного дослідження. По-друге, подолання комплексу малоросійства, що пов'язана з синдромом меншовартості та провінційності, а також вкрай небезпечного стереотипу «зрадництва» українських еліт. На розвитку української історіографії, її змісті і світоглядній спрямованості праць негативно відбивається деукраїнізо-ваність частини суспільства, національна індиферентність і знекоріненість багатьох істориків, брак у них почуття українського патріотизму. Дають про себе знати десятиріччями нав'язуваний інтернаціоналізм, глорифікація старшого брата, кривава боротьба з так званим українським буржуазним націоналізмом, комплекс меншовартості. Не мало істориків виявилися неспроможними відповісти на виклик сучасності, зосередитись на нових проблемах, застосувати нову методологію до переосмислення минувшини. Очевидним є те, що владні структури недостатньо спираються на здобутки науки, в т. ч. й історичної, не надають належної підтримки, зокрема фінансово-організаційної, її інституціям.

Отже, методологічна переорієнтація пострадянських істориків триває. Реформування діяльності наукових і видавничих історичних інституцій, кафедр в умовах переходу від монополії державно-компартійної ідеології до ідейного плюралізму, національно-державницьких і загальнолюдських цінностей - складний і тривалий процес. Можна солідаризуватися з думкою О. Реєнта про те, що криза будь-якої діючої системи є однією з фаз її поступальної ходи2. Це стосується й історичної науки.

4. Методологічній переорієнтації пострадянських істориків сприяло видання українською мовою теоретико-методо-логічних праць західних учених. Маємо на увазі дослідження Карла Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» (К.: Основи, 1994), двотомника Арнольда Тойнбі «Дослідження історії» (К.: Основи, 1995). До речі, саме в цій фундаментальній праці А. Тойнбі, слідом за М. Данилевським, О. Шпенглером, обґрунтував концепцію нелінійного, а поліцентричного розвитку історичного процесу, в основі якого лежить зміна людських цивілізацій. Кожна нова цивілізація збагачує і утверджує нову систему загальнолюдських цінностей та їх пріоритетів.

5. Державницький напрямок в укр..історіогр.

В.Липинський започаткував новий напрям історичних досліджень - державницький. З цих позицій написані майже всі його історичні праці: монографія про Данила Братковського (1908 р.), "Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії" (Київ-Краків, 1908), розвідки "Назви Русь і Україна і їх історичне значення", "Відгомін минулого", "Недоспівана пісня", "Станіслав-Михайло Кричевський", "Документи Руїни", "Богдановим шляхом"(1912р) та ін. Основним моментом існування й розвитку України вчений вважав незалежне, суверенне життя її як самостійної держави. Адже без власної держави годі сподіватися будь-якого економічного, політичного та культурного розвою нації. Створення самостійної держави для Липинського - це питання існування українців як нації. Адже нація і держава - поняття взаємозалежні. Без першого немає другого, і навпаки. Липинський трактував націю як категорію надетнічну, головним критерієм буття якої є усвідомлення всіма народами, що вони живуть в Україні, усвідомлення своєї єдності в Українській державі. Ширення ідеї незалежної України, за Липинським, є головною метою українського суспільства, без огляду на етнічне походження окремих його верств. Друга важлива теза в теорії В.Липинського - висвітлення тяглості української державності. В найбільшому своєму історичному творі "Україна на переломі" він переконливо довів існування Української держави за часів Б.Хмельницького - зразкового будівничого державної структури України, яку В.Липинський пов'язував лише з ідеєю гетьманства, відкидаючи шлях демократичної республіки. В.Липинський провідною верствою суспільства вважав у кожний історичний період аристократію (еліту). В давньоруські часи - це князь та дружина, в польсько-литовський - українська шляхта, в XVII ст. , під час занепаду шляхти та її полонізації роль аристократії перебирають козацтво і частина старої шляхти, що відмежувалась від покатоличеної собратії; у XVIII -XX ст. -нащадки русифікованої та полонізованої шляхти, заможне селянство і, частково, інтелігенція, Слід мати на увазі, що аристократія для Липинського - активний, організовуючий елемент у кожній нації. Україна, на його думку, тому й втратила свою незалежність, що провідна верства її була поступово залучена до польського та російського державних організмів.У науковій спадщині С.Томашівського з української історії середини XVII ст. помітна зміна підходу до висвітлення історичного процесу: від наслідування традицій української народницької історіографії до дослідження державницьких традицій. Загалом консервативно-державницька концепція С.Томашівського базувалася на чотирьох основних ідеях: 1) особлива роль Галичини та греко-католицької церкви в майбутньому державному творенні України; 2)український консерватизм; 3) об'єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції.Т. вважав, що Галичина запозичила від Заходу все необхідне, у тому числі греко-католицьку церкву та культуру Натомість запровадження християнства у його східній формі прирекло Україну на довготривалу інтелектуальну стагнацію та вивело її з числа повноцінних членів загальноєвропейської спільноти. Т. був переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти за всіх історичних катаклізмів "український дух" саме завдяки своїй близькості до Заходу, опорі на українську греко-католицьку церкву і пам'яті про давні традиції української державності, витоки яких сягають Галицько-Волинської Русі. Головну роль у цій триєдиній опорі української державності він відводив греко-католицькій церкві, яка відкрила українцям Галичини доступ до надбань західної цивілізації. Т. вбачав у Галичині своєрідного посередника між Сходом та Заходом. А отже, саме вона завдяки церковній унії з Римом і своїй західноєвропейській сутності повинна стати взірцем.

6.

М. Драгоманов – державницький підхів у націонал-лібералізмі

Розвиток соціально-політичної думки в Україні тісно пов’язаний з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895).

У магістерській дисертації «Питання про історичне значення римської історії і Тацит» (1869) Драгоманов писав, зокрема, що він покладав «найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці» [25, 8].

У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в промислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. основою політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовності і при високому розвитку мас, через що й досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань» [11, 138 ].

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному ґрунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів» [11, 132]. Учений уважав, що жодні компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного ладу.

М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам — державній і союзній. Зміни в основні закони мали вноситися в разі згоди третин голосів членів обох дум і затверджуватися Державним собором, обираним зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів [25, 14].

Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу, Глава, держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.

Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу — управи.

До функцій обласних дум та їхніх управ входили вирішення місцевих господарських проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти і под.

Зносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема з міністрами, регулювалися законодавством. Можливі суперечності розглядалися Верховним судом.

До третьої гілки влади — судової, окрім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави, їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.

Силові структури діяли на обох рівнях. На загальносоюзному рівні утворювалася невелика армія, а в областях — ополчення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах.

Центральне місце в суспільних поглядах Драгоманова посідає ідея поступу: вищого ступеня соціальної справедливості та духовної культури [25, 28]. Обґрунтування її вчений вважав найважливішим досягненням європейської науки. І тут слід наголосити, що опинившись на еміграції, Михайло Петрович прагнув здійснити введення справи українського визвольного руху до загальноєвропейського контексту: зорієнтувати українську справу на взірці європейської науки і культури [25, 36]. Бачучи, “головним ділом” у людській історії – невпинний суспільний розвиток, Драгоманов визнавав найважливішим “поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний… ” [11, 139].

Соціальний устрій суспільства на думку мислителя гармонійно повинні розвивати особистості, об’єднані в асоціації на добровільних засадах [25, 35]. Саме вільний індивід, з його нічим не обмеженою волею, є для М.П.Драгоманова атомом соціуму, фундаментом соціального й міжнародного порядку.

Функції держави, що є за Драгомановим чимось чужим і не притаманним для людства, у суспільстві “вільних індивідів” має виконувати “товариство-товариств”, що утворюється знизу з ініціативи самих таки “індивідуальних особистостей – федеративна спілка з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад. Найближчим до свого ідеального соціального устрою Драгоманов бачив швейцарські кантони, де він прожив 15 еміграційних років.

Необхідною об’єднуючою між собою умовою для асоціацій індивідів розглядуваний нами мислитель вважав національне, що “живе в людині”. Національне, національність є сукупністю спільних людських ознак. І не брати до уваги національного, у прагненні людства об’єднатися, не можна – бо людство і є “лише сукупністю націй” [11, 142]. Та все ж “громаду” Драгоманов ставить понад національні елементи асоціацій, вважаючи національність лишень ґрунтом, формою та способом, що мали би послужити в першу чергу “добробутові”, “…й просвіті нашого народу, а вкупі з ним й його національності” [11, 144]. А саме лише припущення про те, що питання національності й усього, що з нею пов’язане – “є перше, головне діло” у справі майбутнього українського народу, Драгоманов характеризує як примарну та регресивну [25, 38].

Щодо втілення своїх суспільних ідей у життя, то вчений виступав противником загальної соціальної революції, котра не могла би на його думку витворити новий лад суспільного життя. Надія на соціальну революцію, вважав мислитель, веде у глухий кут. “Не революція, еволюція” – було девізом Драгоманова. Новий суспільний устрій повинен органічно та поступово сформуватися із попередніх йому ладів.

Отже, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.

Оцінюючи роль М. Драгоманова в розвитку української політичної думки, можна сказати, що він, як і М. Костомаров, є її основоположником. Головні наукові праці М. Драгоманова було присвячено теоретичній політології, політичній історії або конкретній політиці («Рай і поступ», «Старі хартії вольностей», «Чудацькі думки про українську справу», «Восточная политика Германии и обрусение» та ін.).

М.Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у наукових працях, громадській та політичній діяльності проаналізував та синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний розвиток світу триває і досі.

Підсумовуючи, зазначимо, що витоки національно-державницької думки України кінця ХІХ – початку ХХ століття базуються на інтелектуальній та громадсько-політичній спадщині М.Драгоманова – одного з фундаторів вітчизняної політичної науки, праці якого стали основою для подальших наукових та політичних пошуків як прихильників ліберально-демократичних ідеалів, так й ідейних опонентів драгоманівської традиції. Саме М.Драгоманов одним з перших почав обґрунтовувати у дусі загальноєвропейських демократичних тенденцій ідею необхідності творення української політичної нації. Незважаючи на те, що політичний мислитель тривалий час залишався прихильником ідей панславізму, він створив новаційну для свого часу європоцентристьку модель суспільно-політичного розвитку, яка стала основою для подальших розробок щодо визначення ідеї національного розвитку української державності.

7.

Українознавчі студії як джерело поширення знань про Україну в європейській спільноті

Четвер, 11 березня 2010, 14:11

Українознавчі студії як джерело поширення знань про Україну в європейській спільноті

У сучасних реаліях особливо гостро стоїть питання щодо поширення знань про Україну в міжнародній спільноті. Це пов’язано, в першу чергу, з проблемою входження нашої країни до ЄС. Моніторинг громадської думки засвідчив, що понад 55% опитаних у шести найбільших країнах ЄС – Німеччині, Франції, Великобританії, Італії, Іспанії та Польщі – підтримують вступ України до ЄС, якщо вона виконає необхідні для цього умови. Близько третини опитаних (34%) проти цього вступу. Серед молоді 7 з 10 опитаних (69%) очікують, що ця подія станеться не пізніше ніж за 10 років. Опитування проведено наприкінці грудня 2006 р. – початку січня 2007 р. компанією TNS Opinion (Франція) на замовлення YES [7].

Нині Україна практично не дбає про поширення знань про себе у світі та Європі зокрема. Слід констатувати, що на сьогодні відсутні концепція та програма розбудови об’єктивних знань про нашу державу та їх системне й систематичне розповсюдження у світовому просторі, немає опрацьованої політики роботи з іноземними ЗМІ, не готуються фахівці для роботи із заходом щодо обміну інформацією, лобіювання наших інтересів. Україна не підтримує розвиток і діяльність провідних українознавчих центрів, які впродовж десятиліть взяли на себе обов’язок розвивати українську науку та культуру поза межами батьківщини, поширюючи їх у світі, а сьогодні через фінансові труднощі приречені на вимирання. Прикладом такого недбальства з боку нашої країни може слугувати ставлення до Українського Вільного Університету (Мюнхен) та НТШ у Сарселі (Париж).

За відсутності в нашій державі цілеспрямованої політики та програми входження України в культурний європейський простір особливої ваги набуває діяльність європейських українознавчих студій, які на сьогодні є одним із найпотужніших джерел для поширення знань у зовнішньому європейському світі.

Аналіз літератури засвідчує наявність значної кількості наукових досліджень щодо історії становлення та розвитку українознавчих студій. Ці теми відображені у працях С.Наріжного, О.Пріцака, О.Пахльовської, П.Кононенка та багатьох інших науковців.

Проте, незважаючи на інтенсивне дослідження цієї проблеми, ще недостатня увага приділяється такому важливому аспекту цієї проблеми, як роль українознавчих студій у сучасному світовому культурно-освітньому просторі.

Мета цієї доповіді – окреслити проблематику сучасного стану українознавчих студій у Європі, їх значення та роль для поширення знань про нашу державу.

Важливість цього напряму діяльності добре розуміли наші попередники, які, опинившись із різних причин за межами України, цілеспрямовано працювали для того, аби відкрити її світові, використовуючи найрізноманітніший інструментарій. Так, ще М.Драгоманов мету свого перебування за кордоном і напрям своєї діяльності сформулював у журналі «Громада»: дати матеріал про Україну, її зв’язок із Європою розвивати як двосторонній, надати українському рухові загальноєвропейського звучання, домогтися його підтримки у світі. Іншими словами, ввести український рух у загальноєвропейський контекст [1]. Як свого часу Т.Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу рідного народу, так і М.Драгоманов у 73–90-х роках ХІХ ст. підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та теоретичних узагальнень тощо.

За словами О.Пріцака, творця «Гарвардського чуда»: «Найбільша прислуга, яку українознавча наука може дати українському народові … є знання про Україну у всіх аспектах українського «я» – історії, культури, мови, літератури, політики, економії і т.д., знання з точністю термометра, з прецизією годинника і невблаганністю таблички множення» [6, 65]. Ці ідеї народилися і почали реалізовуватися ще у 1920–31 роках, коли вперше в історії української культури постали українські наукові інституції у Європі.

Так, Український Науковий Інститут у Берліні своїм завданням поставив «плекання української науки і культури на німецькому терені, нав’язання та посилення культурно-наукових взаємин між Україною та західноєвропейським, головно німецьким науковим світом, а провід Інституту старається викликати зацікавлення українськими справами у передових людей німецької інтелектуальної еліти й знайомити чужих учених з українськими науковими дослідами» [5, 211].

Підводячи підсумки 10-річної діяльності Українського Вільного Університету, його керівники констатували: «Сам факт існування УВУ в Празі … підносить значіння культури українського народу перед чужинцями» [5, 136].

На урочистостях із нагоди 10-річчя діяльності Української господарської академії у Подєбрадах було зазначено: «УГА є поважною культурною цінністю. Вона виявила себе як осередок наукової дослідчої праці. Вона спричинилася до значного поширення наукової та фахової літератури на українській мові. Вона нарешті зробилася одним з більших організуючих центрів української інтелігенції за кордоном» [5, 165].

Український академічний комітет, заснований у 1924 р., одним із завдань своєї діяльності ставив «поширення зносин з закордонними вченими», був фактично репрезентантом української науки за кордоном [5, 195].

Починаючи з перших кроків своєї діяльності, українознавчі студії ставили за мету не лише збереження та розвиток української науки про нашу державу, але й поширення цих знань у світовій науковій та культурній спільноті, введення її у світовий та європейський контекст. Це непросте завдання в умовах бездержавності реалізовувалося різними засобами: публікаціями наукових праць іноземними мовами, співробітництвом із чужоземними органами та видавництвами, участю у створенні енциклопедій та словників, викладанням у вищих школах та працею у науково-дослідних інститутах за кордоном, членством в іноземних наукових структурах, участю у міжнародних конгресах, конференціях, виставках. Адже, як зазначає О.Пріцак, «подібно як держава, – наука може існувати і розвиватися тільки тоді, коли має міжнародне визнання» [6, 69].

Величезний перелік діяльності українознавчих студій у Європі в напрямку міжнародної співпраці висвітлений у монографії С.Наріжного «Українська еміграція» [5].

На сьогодні українознавчі студії за кордоном як джерело поширення знань про Україну, за умови відсутності програми культурної інтеграції у Європу, як це є, скажімо, в Литві, Польщі чи Чехії, виникли і розвиваються виключно завдяки ентузіазму та жертовній праці наших співвітчизників, яким доводиться часто долати сильний опір і несприйняття.

Прикладом цьому може слугувати процес становлення, утвердження і розвитку українознавчих студій у Гарварді та сподвижницька праця його творця – О.Пріцака, який заклав концептуальні основи діяльності студій, фактично розробив їх модель, яка реалізується не лише на Американському континенті, але поволі втілюється в університетах європейського простору [6].

Щороку зростає число іноземців, які прагнуть більше дізнатися про Україну, її історію, культуру, традиції. І якщо україністика в університетах США чи, скажімо, у Мюнхенському Українському Вільному Університеті відома давно, то в деяких навчальних закладах на Заході її народження зростає прямо пропорційно інтересам іноземців до України в останні десятиліття. Серед таких вузів – університет у північному німецькому місті Ґрайфсвальд, де україністика є відносно новою дисципліною. Тут, починаючи з 1996 р., коли була створена єдина у всій Німеччині кафедра українознавства (згодом перейменована на кафедру українських студій), проводиться Ukrainicum – інтенсивний курс української мови, організований кафедрою українських студій Ґрайфсвальдського університету кожного року. Метою цього курсу є пропаганда та популяризація української мови та культури в німецькомовному світі. Його організатори та активні захисники – завідувач кафедри проф. В.Мокієнко, доц. Р.Ґьобнер та науковий співробітник Інституту славістики О.Кратохвіл.

Недостатньо, але все ж розвиваються українознавчі студії й у Франції. Викладання української мови в Інституті славістики університету Сорбонни розпочалося відносно недавно. Відсутність традицій та системного методичного, методологічного підходів у організації українознавчих студій стримує виведення цього предмета на рівень викладання інших слов’янських мов. Українська мова викладається також у Паризькому національному інституті східних мов і цивілізацій (ІНАЛКО), який має статус автономного державного вищого навчального закладу. У ньому вивчаються всі слов’янські мови, культура й цивілізація слов’ян. Українську мову й українознавство почав викладати в 1938 р. проф. І.Борщак за ініціативою відомого славіста А.Мазона (Колеж де Франс). А в 1966 р. була створена кафедра української мови й літератури, якою керувала М.Шеррер-Долгорука. Від часу свого заснування й до сьогодні кафедра україністики належить до відділу Центральної й Східної Європи. Нещодавно було впроваджено нову дисципліну «Сучасна Україна» – про відродження незалежної України в 1991 р., про її державотворчий процес, а також українську політику, народне господарство, міжнародні відносини та торговельні можливості [6].

Л.Попович, завідувач кафедри української філології Бєлградського державного університету, виступаючи на конференції із нагоди 50-річчя кафедри українознавства Варшавського університету, наголосила, що з 1997/98 навчального року українську мову викладають в університеті протягом двох семестрів. Сьогодні її вивчають понад 50 студентів. До 2010 р. університети в Сербії передбачено підняти до міжнародних вимог, а це накладає додаткові обов’язки.

Із часу запровадження вивчення української мови в Белградському державному університеті переклади з української літератури та наукові українознавчі дослідження стали звичним явищем у сербському культурному житті, що свідчить про абсолютну перевагу систематичного виховання відповідних кадрів і висуває піклування цією справою як першочергове завдання всіх, від кого залежить якість рецепції української культури у світі.

Це лише декілька прикладів, які засвідчують українську присутність в академічному та науковому європейському світі. Почала «скресати крига» в цьому плані в університетах країн СНД. Набрано групу студентів-україністів у Московському університеті імені Ломоносова та в Тюменському університеті, у Мінському та Брестському університетах. Але найбільш послідовно така робота провадиться у Тбіліському університеті, де багато років україністикою опікується О.Баканідзе

Сьогодні ж можна говорити про україністику в багатьох вищих навчальних закладах зарубіжжя [3].

Українознавчі студії існують у різних формах, але здебільшого – як компонента у рамках славістичних студій. Проте їх значення важко переоцінити, оскільки через знання про Україну, її мову, культуру формується когорта людей, які будуть здатні на індивідуальному рівні органічно взаємодіяти з громадянами своєї історичної батьківщини чи країни, культуру якої вони вивчають і у сфері виробництва, політичних відносин, і у сфері духовній; перетворити набуті знання на активне знаряддя у своїй професійній діяльності; виступити симпатиком України; прямо чи опосередковано впливати на громадську думку країни проживання [4].

До початку 90-х років україністика була присутня щонайбільше в чотирьох країнах. У трьох з них – США, Канаді, Німеччині – її розвивала переважно українська діаспора, і лише в Польщі вона йшла нарівні з іншими слов’янськими мовами як спеціальність. С.Козак, завідувач кафедри україністики Варшавського університету, що існує вже півстоліття і нині є потужним осередком вивчення та розвитку української мови, літератури, культури та історії поза межами України, у своїй статті «Polsko-ukrainskie kulturowe pogranicze» відзначає широкий ареал дієвих у Польщі осередків інтердисциплінарних студій, міжнародних конференцій та дискусій: Інститут Центрально-Східної Європи в Любліні на чолі з проф. Є.Клочовським, кафедра україністики Варшавського університету та Польське українознавче товариство, Ягеллонський університет, Південно-Східний інститут у Перемишлі, Католицький університет та Університет Марії Кюрі-Склодовської у Любліні, Вища педагогічна школа в Ряшеві [8]. Цей перелік не є звичним науковим етикетом – за цими осередками стоїть поважний науковий доробок.

Слід констатувати й появу нових осередків українознавчих студій на теренах Польщі, а саме міждисциплінарних україністичних студій, започаткованих у 2006 р. у Державній вищій професійній школі в Перемишлі. Новий напрямок є етапом у здійсненні великого проекту – створення на українсько-польському пограниччі Східноєвропейської академії, яка буде продовжувати славну традицію вищих шкіл, розташованих на кордоні Європейського союзу та держав, що бажають долучитися до нього. Перемишльська україністика буде творчо використовувати контакти з науковими центрами Західної України як частиною будованої мережі своїх міжнародних контактів та змістового збагачення науки.

Можливо, саме завдяки діяльності цих інституцій у Польщі виходить величезна кількість досліджень про Україну, і ця держава на політичному і культурному рівнях проголошує вхід України до ЄС одним із власних стратегічних пріоритетів.

Саме на кафедрі україністики Варшавського університету була реалізована концепція українознавчих студій, розроблена О.Пріцаком. На кафедрі викладають україністичні предмети, а також фольклор, історію, етнологію. Услід за цим введено нову дисципліну – «трансформаційні процеси в Україні», якої навчають політологи Варшавського університету. В останні роки запроваджено вивчення таких предметів, як мова українських медіа, антропологія, культура, історія українського мистецтва, історія української культури. Отже, запропоновано широкий українознавчий профіль не тільки виключно філологічний, а й загальнокультурний, інтердисциплінарно-контекстовий. Тут проводиться велика наукова праця, яка потужно інтегрована у світовий науковий контекст. Свідченням цьому є видання 16 томів «Варшавських українознавчих зошитів», кілька двомовних словників, навчальних посібників, розмовників, монографій, сотні статей.

«Варшавські українознавчі зошити» – це величезний доробок українських науковців, покликаний інтегрувати українознавчий науковий рух, синтезувати напрацювання європейської та світової україністики.

С.Козак, керівник кафедри, зазначає: «Ми радіємо, що україністика є важливою і помітною науково-дидактичною дисципліною у нашому університеті. Ми горді, що сьогодні хоче її вивчати широке гроно молоді. Польща входить у Європейський союз, і ми будемо чи не найбільш потужною кафедрою україністики в Європі. Так структурно розбудованої, як наша (стаціонарне і заочне навчання), поза Україною немає. Наші бібліотечні зібрання – значні і весь час збільшуються, викладацький склад стабільний, підсилений викладачами з України» [8].

Сьогодні в авангарді європейських україністичних студій є також Італія. Проведено численні міжнародні симпозіуми з української тематики, вийшли друком дослідження, присвячені ключовим проблемам історії та культури нашої держави, у 2000 р. зусиллями професора О.Пахльовської створено кафедру україністики у Римському університеті Ла Сапієнца.

Фактично, базуючись на засадах створення та розвитку українознавчих студій О.Пріцака, вдалося створити самостійну, незалежну від спонсорів чи інших зовнішніх факторів, одиницю у державній системі італійських університетів, офіційно інтегрувати її у систему західної освіти, в зовнішній науковий світ.

Ведеться робота над розбудовою другої кафедри та створенням курсів у різних університетах Італії. Важливим кроком для поширення знань про Україну на європейському просторі було створення у Венеції в 1992 р. Італійської асоціації українських студій, першим президентом якої був професор Венеційського університету Д.Джіраудо. Відтоді україністичні симпозіуми проводяться кожні два роки. Нині президентом Асоціації, яка стала іноземним членом НАН України, є відомий славіст, професор Міланського університету Д.Броджі.

Завдяки зусиллям україністів українська тематика завойовує цікавість не лише безпосередніх фахівців, а й істориків, літературознавців, соціологів та ін.

Останнім часом дедалі більше цікавляться Україною італійські історики й політологи. Саме у цьому ключі намагаються працювати творці українознавчих студій – вивести україністику з суто філологічного поля на простір історії. Під кінець ХХ ст. західна політологія, насамперед британська, французька, німецька, почала вивчати феномен України. І хоча ці студії ще не мають системного характеру, проте в цих працях можна простежити нове бачення України згідно з реаліями сучасного світу. Серед позитивних зрушень останнього часу слід окремо наголосити про співробітництво з Римським інститутом Луїджі Стурцо на чолі з його президентом – проф. Ґ. Де Роза. На сьогодні Україна є чи не центральним проектом наукової діяльності вченого. Організовано ряд симпозіумів: «Доба Давнього Києва та її спадок у зустрічі з Заходом», «Голодомор і смерть української землі 1932–1933 років»; круглий стіл про перспективу стосунків між Україною та Польщею, метою яких є не лише поглиблення наукового знання про ті чи інші факти історії нашої держави, а й політичний резонанс «українського питання» у сучасній Європі. Так, на симпозіумі про Голодомор була прийнята резолюція, звернена до уряду й парламенту Італії із проханням визнати Голодомор геноцидом проти українського народу. Резолюція перебуває на розгляді в парламенті Італії.

У Інституті досліджень історії суспільства та релігії міста Віченци в жовтні 2003 р. відбулася Міжнародна конференція про трагедію Голодомору 1932–1933 років в Україні. Ініціював її, а відтак і видання книжки, відомий італійський історик, президент зазначеного інституту, професор Ґ. Де Роза – видатний дослідник, патріарх італійської історичної науки, довічний сенатор Італійської Республіки, тобто постать видатна і в науковій, і в політичній сфері Італії [9].

На сьогодні серед україністів більшість – українці. Але потроху починають з’являтися достойні дослідники і серед представників інших національностей. Особливо це спостерігається не так у галузі дослідження української літератури, як у сфері історії й політичної історії. Україністикою займаються, наприклад, англійський історик Е.Вілсон, канадські політологи Д.Арел, Л.Уей і Д.Пізано. Українську літературу досліджують визначний американський вчений Д.Фрік, німецький дослідник А.Кратохвіл, фінський науковець Й.Ремі. Українським мовознавством займається австрійський дослідник М.Мозер. Але найбільше їх таки в галузі історії: визначний італійський історик А.Граціозі, канадець Д.Марплз, англієць Д.Сондерс, голландець К.Беркоф, американці Б.Бек і А.Ділон. І це далеко не повний список. Велика увага до України виникла після Помаранчевої революції. Це також більшою мірою простимулювало вивчення історії, політології. На конференціях збільшується кількість доповідей, присвячених Україні, і вони привертають велику увагу.

Проте не слід розраховувати на спорадичний інтерес до нашої країни, її історії, культури з боку інших держав, оскільки ми не маємо належного авторитету і ваги у зовнішньому світі, що могло б стати потужним фактором виникнення такого зацікавлення. Поширення знань про Україну та утвердження її позитивного іміджу у світі повинно стати стратегічним, фінансово забезпеченим напрямом зовнішньополітичної діяльності в нашій державі. Одним із найдієвіших джерел поширення таких знань про Україну на світовому культурно-освітньому просторі надалі залишаються українознавчі студії, які творилися впродовж століть нашими попередниками, а сьогодні потребують особливої уваги, опіки та фінансової підтримки з боку держави. Зокрема, на організаційному рівні необхідним, на нашу думку, є створення координаційного центру українознавчих студій з метою узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду, проведення методологічної, науково-методичної, кадрової реформ, вироблення спільної концепції та фінансово забезпеченої програми розвитку українознавчих студій у світі. Лише на таких засадах можна розраховувати на успіх справи.

10.

Украї́нський ві́льний університе́т (УВУ) — приватний український університет поза межами України, заснований 17 січня 1921 року у Відні, столиці Австрії. Ініціатори його заснування — українські професори університетів Австро-Угорської і Російської імперій, Союз письменників і журналістів, студенти, які після Першої світової війни й Українських визвольних змагань опинились в еміграції.Зміст [сховати]

Восени 1921 року осідок УВУ перенесено до Праги, столиці Чехо-Словацької Республіки: у Празі УВУ одержав приміщення та фінансову підтримку від уряду Чехо-Словацької Республіки, очолюваного президентом Томашом Масариком. Саме тоді у Празі проживала значна кількість українських професорів та високошкільної молоді, що й сприяло розвиткові УВУ: на перший семестр вписалось понад 700 слухачів. Протягом свого існування в Празі УВУ розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехо-Словацькій Республіці та поза її межами.

В Університеті було відкрито лише два факультети: філософський і правничий. Професорська колегія складалась із визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх кафедр та прав викладати у вищих навчальних закладах України. Серед них такі визначні вчені, як Дмитро Антонович, Леонід Білецький, Іван Горбачевський, Станіслав Дністрянський, Дмитро Дорошенко, Олександр Колесса, Степан Рудницький, Володимир Старосольський, Степан Смаль-Стоцький, Андрій Яковлів, Сергій Шелухін.

Унаслідок воєнних подій у 1945 році, більшість професорів і студентів були змушені покинути Прагу та переселитися на Захід, в Баварію. У Мюнхені починається восені 1945 року третій період (після віденського і празького) існування УВУ. Початки були дуже тяжкі: Університет матеріально опирався винятково на власні сили. На обидвох факультетах 1947 року кількість викладачів УВУ доходило до 80, включно з такими визначними вченими, як-от: Ю. Бойко-Блохін М. Васильїв, Григорій Ващенко, В. Державин, В. Доманицький, Павло Зайцев, Б. Крупницький, Володимир Кубійович, Зенон Кузеля, Олександр Кульчицький, П. Курінний, Іван Мірчук, Олександр Оглобин, Л. Окіншевич, Ю. Панейко, Наталія Полонська-Василенко, Іван Раковський, Ярослав Рудницький, Вадим Щербаківський, — а пізніше: Юрій Старосольський, О. Юрченко, В. Янів, Олекса Горбач, Я. Падох, Іван Кошелівець,проф. В.В. Коптілов.

У Мюнхені Український Вільний Університет, внаслідок плідної науково-дослідної і педагогічної праці, отримав у 1950 році офіційне визнання Баварського уряду і право промоцій та габілітацій (розпорядження Баварського Державного Міністерства Освіти й Віросповідань від 16 вересня 1950, № ХІ 60710). Досягнення УВУ визнано при введенні нового Баварського високошкільного закону, коли окремою Новелею до нього від 28 червня 1978 року підтверджено право промоцій і габілітацій УВУ, тобто право надавати титули магістра, доктора і габілітованого доктора. Згодом Міністерство освіти України визнало правочинність дипломів УВУ договором УВУ і тим же Міністерством від 12 листопада 1992 року.

Сьогодні УВУ дає змогу студентам з України вивчати ті предмети, які в СРСР були заборонені, або спотворені до невпізнанності. Крім того, молодь з України має нагоду вивчати життя Заходу, користатися бібліотеками Заходу. Тут же в УВУ навчаються і студенти діаспори. Тому одна з найважливіших ролей Університету — бути науковим мостом між світом діаспори і сучасною Україною. Професорська Колегія і Сенат УВУ вірять, що 3-я фаза діяльності УВУ буде теж успішною.

В зв’язку з фінансовими труднощами університет продав своє давнє приміщення на вул. Pienzenauerstr. 15 (в найдорожчому районі м. Мюнхена - Боґенгаузені) у 2008 році та здійснив купівлю скромнішого, але більш функціонального приміщення на вул. Barellistr. 9a (у районі Німфенбурґу), а також створив за рахунок залишку коштів власний фонд, відсотки з якого забезпечуватимуть подальшу діяльність УВУ.

Визначні професори

Історики: Дмитро Дорошенко, Олександр Оглоблин, Наталія Полонська-Василенко;

Географи: С. Рудницький, Володимир Кубійович;

Філологи: С. Смаль-Стоцький, О. Колесса, Ю. Шевельов, Я. Рудницький, О. Горбач, В. Державин;

Філософи: Д. Чижевський, І. Мірчук, О. Кульчицький, В. Янів;

Етнографи: З. Кузеля, В. Петров;

Історики мистецтва: Д. Антонович, В. Залозецький;

Історики Церкви: В. Біднов, М. Чубатий, О. Лотоцький;

Юристи: С. Дністрянський, О. Ейхельман, Р. Лащенко, В. Старосольський, А. Яковлів, Л. Окіншевич, В. Панейко, С. Шелухін;

Економісти: В. Тимошенко, О. Мицюк, Є. Гловінський.

11. Справжнім центром наукових досліджень в галузі української історії було Українське Історично-Філологічне Товариство у Празі, засноване 1923 року. Його постійним головою був історик мистецтва, професор Дмитро Антонович (1877–1945), син Володимира Антоновича; секретарями були професор Василь Біднов (до 1929 р.), Симон Наріжний (1929–1944) та Володимир Міяковський (1944–1945). Протягом двадцяти двох років його існування у Празі членами товариства були не лише українські історики, які мешкали у Празі, але й історики з усіх центрів еміграції, з Галичини, згодом емігранти з Наддніпрянщини. Більшість доповідей, що читалися на зібраннях товариства, стосувались проблем української історії та історіографії. Товариство видавало свої“Праці”, п’ять томів котрих побачили світ, більшість статей з яких також були видані у вигляді репринтів. Воно видало ще декілька тематичних збірників (зокрема, збірник, присвячений дискусії про походження українського народу: “Откуда есть пошла Русская земля”, Прага, 1934; та збірник “Пам’яті проф. Василя Біднова”, Прага, 1936).

12. Наукові історичні дослідження проводились у Празі також у Музеї Визвольної Боротьби (заснований 1925 р.), в Українському Педагогічному Інституті ім. Драгоманова (1923–1933),що видавав свої “Праці”, три томи яких було надруковано,в Українському Правничому Товаристві (починаючи з 1923 р.),в Українському Соціалогічному Інституті (пізніше Інституті Соціальних Досліджень), деякою мірою в Українській Сільськогосподарській Академії (заснованої 1922 р. та згодом перейменованої в Український Технічно-Сільськогосподарський Інститут) у Подебрадах (проблеми історії господарства), та в інших закладах і товариствах. Українські історики співпрацювали з деякими чеськими науковими установами, що друкували їхні праці (наприклад, у “Çasopis Národniho Musea”).Певне значення для української історіографії мали українські наукові з’їзди у Празі. Два таких з’їзда відбулися у 1926та 1932 роках. Матеріали першого з’їзду були надруковані у Празі 1928 р. у формі звіту; другого – під заголовком “2 Український науковий З’їзд у Празі”, Прага, 1934.Потрібно відзначити, що українські видавництва у Празі (як громадські, так і приватні) видавали серії праць з української історії. Серед них на увагу заслуговує “Наукова бібліотека” видавництва Юрія Тищенка.

13. Іншим важливим закордонним українським дослідницьким центром була Варшава. На факультетах Варшавського університету працювало декілька українських вчених. З 1924 р.частиною університету був православний богославський факультет, де працювали також українські історики і правознавці (В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, В. Заїкін);він видавав журнал “Еλіс” (“Надія”).

Найвищої пошани від української історіографії заслуговує діяльність Українського Наукового Інституту у Варшаві, очолюваного О. Лотоцьким (пізніше А. Яковлівим), заснованого 1928 р. (формально 1930 р.) “з метою сприяння тим галузям української науки, котрі не мають умов для вільного розвитку в совєтській Україні”.Інститут розгорнув широку науково-видавничу діяльність, переважно в царині української історії. Серед п’ятидесяти чотирьох томів “Праць…”, виданих інститутом, були такі важливі роботи з української історіографії, як “Нарис історіїУкраїни” Д. І. Дорошенка у двох томах, що вийшли як складова частина “Праць Українського Наукового Інституту у Варшаві”, тт. 9 та 18, Варшава, 1932–1933; монографія Б. Крупницького “Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Огляд його політичної діяльности”, у “Працях…”, т. 42, Варшава, 1938;збірник “Мазепа” у 2-х тт., редагований Д. І. Дорошенком,у “Працях...”, тт. 46 і 47, Варшава, 1938–1939; монографія А. Яковліва “Українсько-московські договори в ХVІІ–ХVІІІ ст.”у “Працях…”, т. 19, Варшава, 1934; монографія О. Лотоцького“Українські джерела церковного права”, у “Працях…”, т. 5,Варшава, 1931; монографія С. М. Кучинського “ZiemieCzernihowsko-Siewierskie pod rzådami Litwy”58* у “Працях…”,т. 33, Варшава, 1936; монографія М. Гандельсмана “Ukraiñska polityka Ks. Adama Czartoryskiego przed wojnå Krymska ”59* у“Працях…”, т. 35, Варшава, 1937; збірник “З минулого”, тт. І–ІІ, у “Працях…”, тт. 48 і 49, Варшава, 1938–1939; нарис О. Доценка “Зимовий похід 1920 р.” у “Працях…”, т. 13, Варшава,1935; збірник документів П. Шандрука “Українсько-московська війна 1920 р”, т. І, “Праці…”, т. 15, Варшава, 1933;“Діяріуш Гетьмана Пилипа Орлика”, т. І, під редакцією ЯнаТокаржевського-Карашевича, у “Працях…”, т. 17, Варшава,193680; “Архів Михайла Драгоманова”, т. І, “Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.)”,у “Працях…”, т. 37, Варшава, 1938;81 мемуари О. Лотоцького,“Сторінки минулого”, №№І–ІІІ, у “Працях…”, тт. 6, 12 та 21, т. 40, Варшава, 1939; нарис В. Лева “Український переклад хроніки Мартина Бельського”, у “Працях…”, т. 29, Варшава,1936; та інші.

14.

Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук (УМ-МАН) , наукова установа, заснована в травні 1938 постановою Уряду УНР в екзилі з метою продовжувати розпочату працю ВУАН у Києві, відновити ліквідовані наукові видавництва в Україні та інформувати чужинецькі наукові установи про Україну та українську науку.

Академія мала тільки один відділ — українознавства з 24 катедрами, які творили науково-дослідницькі групи.

Першим президентом був Степан Смаль-Стоцький (потім з серпня 1938 — Іван Фещенко-Чопівський), секретарем Андрій Яковлів.

Вийшли 2 тт. «Праць Відділу українознавства». З початком Другої світової війни УМ-МАН перестала існувати.

1978 року з ініціативи члена уряду УНР в екзилі д-ра Ярослава Рудницького діяльність УМ-МАН було відновлено. Він же став її першим президентом.[1] Діяльність УМ-МАН обмежується дослідженнями в галузі україністики, число її членів обмежено 12-ма.

Що п'ять років відбуваються асамблеї УМ-МАН. УМ-МАН окремими томами видає «Праці» своїх відділів.

15.

Перші публікації,присвячені Ю. Липі, датуються кінцем 30-х –початком 90-х рр. ХХ ст. Більшість тодішніх авторів(Л. Биковський, Є. Маланюк, І. Крип’якевич) розкривали переважно сторінки життя діяча. Виняток може становити праця «Відвічна вісь України» (1939)історика І. Крип’якевича, в якій автор, схвальновисловившись про прагнення Ю. Липи виробити допустиму стратегію розвитку української держави, критикує вузьку, з його точки зору, аргументацію природності для Укр Перші публікації,присвячені Ю. Липі, датуються кінцем 30-х –початком 90-х рр. ХХ ст. Більшість тодішніх авторів(Л. Биковський, Є. Маланюк, І. Крип’якевич) розкривалипереважно сторінки життя діяча. Виняток можестановити праця «Відвічна вісь України» (1939)історика І. Крип’якевича, в якій автор, схвальновисловившись про прагнення Ю. Липи виробитидопустиму стратегію розвитку української держави,критикує вузьку, з його точки зору, аргументаціюприродності для України орієнтації на Південь, доЧорного моря [1].Процес дослідження та оцінки наукового доробкувченого припадає в Україні на початок 90-х роківминулого століття. Сьогодні інтерес до постаті Липи-геополітика та його чорноморської доктрини помітнозростає, набуваючи нового виміру. Адже доситьдовгий час українська спільнота була позбавленаможливості знайомитись з його літературною танауковою спадщиною. Під штампом «націоналістичналітература» праці Ю. Липи припадали пилом успецфондах бібліотек. Його геополітичні напрацюванняцікаві і політологам, і історикам, і географам, та йполітикам варто було б звернути на них увагу.Свідченням зацікавленості вітчизняною науковоюдумкою чорноморською концепцією Ю. Липи є виданняу 2007 році Липівської «Всеукраїнської трилогії», доякої увійшли три науково-політологічні праці:«Призначення України», «Чорноморська доктрина» та«Розподіл Росії» [2; 3]. Книга являє собою фунда-ментальне наукове дослідження геополітичних проблемУкраїни, актуальних сьогодні.Р. Казанков, аналізуючи визначення ролі чорноморського регіону представниками українськогонаціонального руху, у своїй роботі не вдається доглибокого наукового аналізу чорноморської концепціїЮ. Липи [4]. Він наводить окремі ідеї, висунутіавтором щодо стратегічної важливості для Україниморських та річкових шляхів, вісі «Південь – Північ»у розвитку регіонального співробітництва, необхідностістворення «Чорноморської фортеці», до якої входитимутьЧорне море та причорноморські країни. Дослідникнаголошує, що «розбудова Чорноморської фортеці заЮ. Липою призведе до того, що країни цієї фортецістануть незалежними від зазіхань ближчих і дальшихмогутніх держав і блоків. Цей союз дозволитьреанімувати промисловість і сільське господарствоУкраїни, Румунії, Болгарії та Білорусі. А Литва,Латвія та Естонія переорієнтують свою економічну івоєнну політику на користь Чорноморського регіону.Адже відкриття світових ринків збуту для цих країн,як і країн Чорноморської фортеці, ніхто і ніколи негарантував» [4, с. 48].

На особливу увагу заслуговують праціЛ. М. Домащенко [5-8], у яких автор аналізує гео-політичні концепції вітчизняних мислителів першоїполовини ХХ століття М. Грушевського, С. Рудницькогота Ю. Липи, робить спробу з’ясувати спільне івідмінне у поглядах вчених на визначення таобґрунтування чорноморської орієнтації України.Дослідниця пропонує використати їхні концепції урозробці сучасної геостратегії України. Так,Л. М. Домащенко, зокрема, схиляється до думки, щочорноморський напрямок розвитку сучасної України,запропонований Ю. Липою, є природним і важливимдля розвитку регіонального співробітництва у напрямкуПівдень – Схід.Певну увагу поглядам Ю. Липи на Чорноморськийбасейн приділяють автори сучасних підручників,зокрема А. І. Кудряченко [9], В. П. Дергачов [10],Ф. М. Рудич [11], В. В. Холод [12], але вони в тій чиіншій мірі повторюють один одного як у наведеномутеоретичному матеріалі, так і у висновках, підкреслюючи, що головною метою незалежної України маєстати об’єднання країн усього Чорноморськогобасейну, геополітичною віссю українських земель єне вісь «Захід – Схід», а вісь «Північ – Південь». Цюж думку продовжили у своїх роботах В. Булгаков[13], Ю. Кочубей [14], А. Бедрій [15]. Хоча, якщо мизвернемось до історії, то побачимо, що більшістьсвітових конфліктів зосереджувались на протистоянніЗаходу і Сходу.На підтримку твердженням Ю. Липи, сучаснийдослідник Юрій Кочубей, відмічає, що на сучасномуетапі розвитку української держави «ми повинніпросуватися через Чорне море, на Південь, де ще єможливості налагодити взаємовигідне економічнеспівробітництво і знайти союзників для вирішенняважливих для нашої країни політичних і безпековихпитань, виходячи з національних інтересів України»[16]. Автор переконаний, що праці Ю. Липи містятьположення, які знаходять свій прояв сьогодні: союзусіх причорноморських держав, єднання народіввсього чорноморського простору.

Констатуючи важливість ідей ним роль України як консолідуючого центру, якаразом з іншими країнами Чорноморського регіонустворить політичну силу і здійснюватиме вплив на міжнародну ситуацію в євразійському регіоні.На аналогічних питаннях зупиняється і МирославДністрянський [17]. Даючи оцінку чорноморськійдоктрині Ю. Липи, він стверджує, що «геополітичніконцепції Ю. Липи – це моделі активного включенняУкраїни в європейські територіально-політичні процеси,які орієнтували українство не на пристосування доіснуючих, а на творення нових геополітичних реалій,утвердження України як суб’єкта світових міжнароднихвідносин», але, в той же час, М. Дністрянський, чи неєдиний зі згаданих авторів, об’єктивно оцінив поглядиЛипи: «В дусі свого часу … він перебільшувавзначення антропологічних чинників в соціально-політичних процесах, унікальність українськихкультурно-історичних традицій. Його трактуваннядавньої історії України не позбавлене міфологізації»[17, с. 77].Питання про чорноморську концепцію Ю. Липипіднімає у своїй статті доктор політичних наук,професор Микола Головатий [18]. У своїх роздумахавтор шукає втілення геополітичних ідей Ю. Липи насучасному етапі розвитку України. Чорноморськастратегія розвитку української держави, на думкуполітолога, значно ширша, адже «Юрій Липа ще у 20–30-ті роки ХХ століття межі України визначавберегами Чорного моря – від Дунаю до Кавказу».М. Головатий переконаний, що «ініціатива України узближення чорноморських держав і за часів Ю. Липи,і нині є історично виправданою, логічною» [18].Поряд з тим, дослідник сходиться у поглядах зіншими в тому, що для розвитку України найприй-нятнішим є вісь «Північ – Південь».Цікавою є стаття Романа Додонова, професораДонецького національного технічного університету«Чорноморські вектори у геополітичних концепціяхУкраїни і Росії», у якій автор, здійснюючи порівнянняросійських та українських геополітичних концепційщодо визначення місця Чорного моря у життіросійського і українського народів, торкається висунутихЛипою теоретичних аспектів проблеми [19]. Дослідникзнову підкреслює тези щодо необхідності об’єднанняукраїнської держави з державами Чорноморськогопростору. Він обґрунтовує це тим, що «прагнення жоб’єднати навколо України інші народи Причорно-мор’я пояснюється не стільки економічним, диплома-тичним, військовим потенціалом, скільки зрозумілимбажанням знайти місце молодої держави поза межамиРосійської імперії, створити новий світовий порядок,де б Україна відігравала впливовішу роль» [19,с. 137].

Окремі сторони чорноморської доктрини Ю. Липипорушують у своїх працях також О. Баган [20] таВ. Панченко [21].Здавалося б, про Юрія Липу вже написано немалопраць, проводяться щорічні Липівські читання. Однак,слід зазначити, що з усього розмаїття літератури, утому числі такої, що торкається питань геополітики,досить не велика кількість досліджень критичнооцінюють його погляди на проблему розбудовиЧорноморсдіяльність Ю. Липи в сфері геополітики мала не лишетеоретичне, а практичне втілення. Так, спільно зпрофесорами Іваном Шовгеновим, ВалентиномСадовським, Левом Биковським та ВадимомЩербаківським з початку 1940 р. Юрій Івановичналагоджує у Варшаві діяльність УкраїнськогоЧорноморського Інституту. Це був саме той заклад, дедрукувалися праці українських науковців. Першоюластівкою Інституту і стала робота Ю. Липи«Чорноморська доктрина» (1940).Чорноморська доктрина Ю. Липи з’явилася ускладний для українських земель час, напередодніДругої світової війни, коли майбутнє України важкобуло спрогнозувати. У своєму прагненні вирішити цюпроблему вчений був не один. Важливість політичногорозвитку нашої країни зумовила появу комплексулітератури, де представлені різні варіанти та підходидо визначення ролі і місця України, зокрема,Причорномор’я, в геополітичному просторі. За період1940–1942 рр. у цьому напрямку працювали:Л. Биковський «Туреччина. Бібліографічні матеріали»,Г. Братіяну «Початки торгівлі на Чорному морі»,О. Кулиняк «Чорноморська проблема в українськійпромисловості», І. Шовгенів «Чорне море. Гідрогра-фічний нарис Чорного моря та його басейну»,А. Огієнко «Комунікаційне летунство в чорноморськомупросторі. Сучасний стан і можливості розвитку»,Ю. Липа та Л. Биковський «Чорноморський простір.Атлас», Д. Нестеренко «Організація адміністрації морськихпортів України», Ю. Липа «Емоційні первні вчорноморському світогляді», М. Плечко «Українськагетьманська фльота 1918 р.», Архієпископ Іларіон«Церква під монголами ХII-XIV ст.» тощо [22, с. 33].У своїх роботах Ю. Липа виклав своє баченнязначущості Чорного моря з точки зору геополітичногцентру для кожної з країн Причорноморськогобасейну (України, Грузії, Росії, Румунії, Болгарії,Туреччини). Він обґрунтовував створення чорноморсько-балтійської федерації українців, білорусів, поляків ілитовців, де Україна – лідер, єднаючий чинник.Україна може стати могутньою державою, якщо зумієвести чесну і доброзичливу політику стосовно своготрадиційного союзника – Білорусії. Її основнимисоюзниками повинні стати Туреччина, країни Кавказута Закавказзя, Болгарія. Майбутнє України може бутиперспективним тільки у союзі з Болгарією іТуреччиною, причорноморськими країнами, які упрагненні до національної консолідації близькі доустремлінь України [23]. Таким чином, на думкуЮ. Липи економічний союз України, Туреччини таБолгарії – запорука створення вигідного великогогосподарчого простору. Однак, Ю. Липа відмічає, щоприсутність Росії в Криму робить її господаремЧорного моря і ставить у залежність від неї балканськікраїни, без яких зміст об’єднання втрачається. Вченийписав, що «не відокремлення України від Росії нашоюголовною метою, а витіснення її з Чорного моря» [24,с. 12].

До чорноморського простору, який Ю.Липа порівнюєз фортецею, можна дістатися через своєрідні «брами»,створені самою природою. Геополітик називає тритаких проходи: Західна (нижня течія і гирло Дунаю),Східна (прикаспійські степи в районі гирла Волги) таПівденна (протоки Босфор і Дарданелли) брами.Вказаний геополітичний комплекс має і своєсклепіння у вигляді українських теренів, щонависають над Чорним морем від Дунаю до Кавказу;підмурком же виступає малоазійське узбережжя.Головним недоліком цієї «фортеці» він вважає те, щоз неї існує лише один широкий шлях на великі світовіпростори. Мається на увазі т. зв. «Іранський поміст»,що дозволить сполучатися через океани з будь-якимикраїнами світу [25, с. 423].У своїй теорії Ю. Липи доводить геополітичнувизначеність України, внутрішньою річковою мережею, їїособливим рисам і важливості для всього регіону. Вйого поглядах на цій ниві відчувається впливтворчості відомих політичних географів Ф. Ратцел(1844-1904) та С. Рудницького (1877-1937).У «Призначенні України» автор вказує на об’єдну-ючий та системо утворюючий вплив річок в історіїнашої країни, адже «річна мережа формує одністьтериторії, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови йрелігії». До того ж, вчений переконує, що етнічнаспільнота, що проживає на українських землях, сухопутнішляхи в Україні сформувалися під безпосереднімвпливом такого чинника як річки.Разом з тим, для нього система річок не є чимосьзакритим і не виступає завершенням мережі сполу-чення на українських землях. Натомість річкистановлять собою ланку сполучення з іншою, щебільшою системою міжнародних комунікацій –Чорним морем [19, с. 129].У вже згадуваній праці «Чорноморська доктрина»автор розглядає всі основні річки, що належать добасейну Чорного моря: Дунай, Дністер, ПівденнийБуг, Дніпро, Дон, Кубань, Кума, Кізил-Ірмак і Маріца[26, с. 58]. При цьому особливу увагу він приділяєтаким водним артеріям, як Дністер і Дон, називаючиїх «опертям українського склепіння» на Заході іСході. Говорячи про першу з них, дослідник робитьвисновок: «Без включення сточища Дністра доУкраїнської держави не буде ані повного висловуісторичної місії України, ані стратегічної забезпекидержави». Це логічно продовжує уявлення авторадоктрини про чорноморський простір, адже повневолодіння Дністром дозволяє, з геополітичної точкизору, контролювати Молдову і гирло Дунаю – Західнубраму «фортеці».Подібну думку висловлює Ю. Липа і стосовноДону, адже завдяки утриманню цієї річки українцізможуть панувати над гирлом Волги (Східна брама).Крім того, Дон виявляється єдиним доступним виходомна «Іранський поміст», захищаючи при цьомупромислові потужності Донецько-Криворізькогоекономічного району. Отже, надійне контролюваннязазначених річок – «це міцні підвалини під безпекуукраїнського державного організму, це відділенняЧорноморського простору, замкненого в собі, підегідою України» [25, с. 146].Той факт, що, як відмічає вчений, всі річки Українитечуть з півночі на південь, ще раз доводитьправильність його твердження стосовно історичноїобумовленості геополітичного напряму р

16. Д. І. Дорошенко (1882–1951) народився 8 квітня 1882 року у Вільно, однак його рідною землею став Глухівський повіт Чернігівської губернії. Він походив з давнього козацько-гетьманського роду, що дав Україні двох гетьманів – Михайла і Петра Дорошенків – у сімнадцятому столітті, багато патріотів-козаків у вісімнадцятому столітті та декількох громадських діячів у дев’ятнадцятому та двадцятому століттях. Д. І. Дорошенко закінчив середню школу у Вільно, навчався в університетах Варшави, С.-Петербурга та Києва, закінчивши останній у 1909 р. Ще до Першої світової війни він заявив про себе як український громадський та політичний лідер,публіцист та педагог-історик. Він працював у С.-Петербурзі (де мешкало чимало українців), Києві, Катеринославі та знов у Києві. Його наукова робота була пов’язана з Катеринославською архівною комісією та з Українським науковим товариством у Києві, де він був секретарем та редактором “Українського Наукового Збірника”, що видавався у 1914 та 1915 рр.

Під час Першої світової війни Д. І. Дорошенко переважно як делегат “Об’єднання міст” брав участь в організації громадської допомоги жителям Галичини та Буковини, що перебували під окупацією російської армії. Після революції 1917 р.російський Тимчасовий уряд призначив його крайовим комісаром (генерал-губернатором) Галичини і Буковини. Того ж року його було обрано членом Української Центральної Ради,яка призначила Дорошенка головою Генерального секретаріату України (прем’єр-міністром українського уряду), однак він відмовився від цієї посади та був обраний Чернігівським губернським комісаром. У 1918 р. Д. І. Дорошенко став міністром закордонних справ українського уряду. У 1919 р. він був призначений приват-доцентом Кам’янець-Подільського університету, однак того ж року був змушений емігрувати.

З 1921 р. до своєї смерті Д. І. Дорошенко був професором Українського Вільного Університету (у Відні, Празі та Мюнхені), де очолював кафедру української історії. У 1926–1936 рр.він був професором української історії у Карловому університеті у Празі. Між 1926–1931 рр. Дорошенко був директором Українського Наукового Інституту у Берліні та у 1936–1939 рр. – професором церковної історії Богословського православного факультету Варшавського університету. У 1945–1951 рр. він був президентом Української Вільної Академії Наук за кордоном. Д. І. Дорошенко був дійсним членом багатьох наукових товариств, як українських так і закордонних,членом-кореспондентом Вищої школи слов’янських та східноєвропейських студій Лондонського університету (обраний 1923 р. разом з М. Грушевським та О. Колессою). Д. І. Дорошенко помер у Мюнхені 19 березня 1951 р.

Д. І. Дорошенко залишив велику наукову та літературну спадщину. Починаючи з 1899 р. він опубліковав більш ніж 1000 наукових, академічних, науково-популярних та публі цистичних праць з української історії, історіографії, історії української культури, церкви, літератури, історії культурних і політичних взаємин України із Західною Європою (переважно з Німеччиною), славістики та української історичної бібліографії такими мовами: українською, російською, білоруською, польською, чеською, сербською, англійською, французькою, німецькою, італійською та шведською87.Головними працями Дорошенка з української історії є:“Нарис історії України”, тт. І, ІІ, Варшава, 1932–1933; “ІсторіяУкраїни 1917–1923 років”, т. І, “Доба Центральної Ради”, Ужгород, 1932; т. ІІ, “Українська гетьманська держава 1918 року”,Ужгород, 1930, перевидана у Нью-Йорку, 1954; “A History of Ukraine”65*, Едмонтон, 1939; друге видання, Едмонтон, 1941;“З історії української політичної думки за часів світової війни”, Прага 1936; у співпраці з чеським орієнталістом І. Рипкою: “Hejtman Peter Doroßenko a jeho turecká politika”66*, “CasopisNárodniho Musea”, №І–ІІ, Прага, 1933; та “Polsko, Ukrajina,Krym a Vusoká Porta v prvni pol. XVII stol. ”67*, “Çasopis NárodnihoMusea”, № І, Прага, 1936.Д. І. Дорошенко написав дуже велику за обсягом монографію про гетьмана Петра Дорошенка, яка не була опублікована у повному обсязі через події Другої світової війни. Побачили світ лише окремі розділи цієї праці: “Початок гетьманування Петра Дорошенка 1665–1666” у “Працях Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі”, т. ІV, Прага, 1942,та окремо, Прага, 1941; “Польсько-українська війна 1671 року” у “Науковому Збірнику Українського Вільного Університету в Празі”, т. ІV, Прага, 1942, та окремо, Прага, 1942;“Степан Опара, невдалий гетьман Правобережної України”- у “Працях Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі”, т. ІІ, Прага, 1939, та окремо, Прага, 1937.

В галузі української історіографії Д. І. Дорошенко написав “Огляд української історіографії”, Прага, 1923, перший та до сьогоднішнього дня єдиний повний курс з української історіографії від початків українських історичних досліджень по 1923 рік; монографії про М. Костомарова88, П. Куліша89,В. Антоновича90, нариси про “Історію Русів”91, Ж. Б. Шерера92, Д. Бантиш-Каменського93, М. Драгоманова94, В. Горленка95, В. Липинського96, серію статей та рецензій.

До праць, які Д. І. Дорошенко присвятив історії культурних та політичних взаємин України із Західною Європою,окрім серії статей, належать: монографія “Die Ukraine und dasReich. Neun Jahrhunderte deutch-ukrainischen Beziehungen”68*,Лейпціг, 1941, друге видання, Лейпціг, 1942; та нарис “DieUkraine und ihre Geschichte im Lichte der westeuropäischen Literatur des XVIII und der ersten Hälfte des XIX Jhr.”69* у “Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin”, т. 1,Берлін, 1927, та окремим виданням, Берлін, 1927.

Окрім циклу статей та нарисів Д. І. Дорошенко написав також книгу з української церковної історії “Православна

Церква в минулому і сучасному житті українського народу”,Берлін, 1940.

В галузі української бібліографії Д. І. Дорошенко написав“Указатель источников для ознакомления с Южной Русью”,С.-Петербург, 1904, серію нотаток про науково-історичну літературу і велику кількість рецензій на праці з історії України та видання історичних джерел, як для українських так і для іноземних журналів (особливо “Zeitschrift für osteuropäischeGeschichte”, 1931–1934).

Мемуари Д. І. Дорошенка – це також значний внесок до української історіографії. Вони були опубліковані у вигляді численних статей та окремими виданнями “Мої спомини про давнє минуле (1901–1914 роки)”, Вінниця, 1949; “Мої спомини про недавнє – минуле (1914–1920)”, тт. І–ІV, Львів, 1923–1924.

Високої оцінки заслуговує діяльність Д. І. Дорошенка у справі популяризації історії України серед українців та взагалі у розповсюдженні наукових знань. Надзвичайне значення має його популярний курс (підручник) з української історії, котрий витримав чотири видання97. Дуже цікавими є також його нариси з історії окремих регіонів: Катеринославщини98, Чернігівщини99, Поділля100, Галичини,101 КарпатськоїУкраїни,102 та інших; історії регіонів також присвячено “Порідному краю”, Київ, 1919, друге видання – Львів, 1930, третє видання – Нью-Йорк, 1956.

Не можна не погодитися з біографом Д. І. Дорошенка професором Л. Білецьким, що праця Д. І. Дорошенка є “великою та важливою сторінкою національної історії суспільства,культури, політики та науки України”103.