
- •1.Об'єкт і предмет історіографії
- •3. Методологічна переорієнтація пострадянських істориків України
- •17. Серед істориків-емігрантів старшого покоління необхідно згадати також в. Біднова та о. Лотоцького.
- •34. Переяславська рада 1654 року в українській зарубіжній історіографії*
- •35. Передумови Визвольної війни українського народу середини XVII ст.
- •36. Хмельниччина на сторінках «Українського історика»
- •38. До питання українсько-татарських відносин у добу Хмельниччини.
- •39. Держава Богдана Хмельницького і Переяславська угода в працях в’ячеслава Липинського.
- •40. Зборівський похід та угода 1649р. У зарубіжній історіографі
- •41. Деякі питання біографії Богдана Хмельницького у зарубіжній історіографії
- •42. Кисіль кивонос.У зарубіжній історіографії.
- •43. Олександр Оглоблин та його дослідження з історії Хмельниччини
- •44. Від українсько-московського договору 1654 року до Віленського перемир’я
- •45. Визвольна війна українського народу середини XVII століття на Волині
- •46. Норман дейвіс міжвоєнний період
- •48. Україна пріцак
- •61. Українська зарубіжна історіографія 1918-1939 років: тематика історичних досліджень.
- •67. Я. С. Калакура. Гетьманату скоропадського в зарубіжній
- •70. Сучасні дослідження історії україни зарубіжними вченими.
- •56.Німецька історіогр. Трансформація ідеології радянської влади та націоналістичного руху України під впливом подій Другої світової війни: погляди зарубіжних історіографів
- •68. Масонські організації України у творах польського дослідника л.Ґасса
70. Сучасні дослідження історії україни зарубіжними вченими.
У короткому описі неможливо охопити усі навіть найважливіші сучасні дослідження закордонних істориків, котрі стосуються історії України, тому у цій відповіді йтиметься лише про її окремих представників та окремі дослідницькі традиції.Серед досліджень зарубіжних дослідників української історії можна виділити декілька напрямків:1. Спроби написання синтетичної історії України2. Дослідження, присвячені т.зв. «складним» темам історії України, напр. польсько-українському конфлікту, діяльності ОУН-УПА, Голокосту та Голодомору та ін..3. Тематика, присвячена україно-російським відносинам, переосмисленню радянського минулого історії України.Професор Віденського університету Андреас Каппелер до української тематики прийшов через вивчення російської історії. Вагому складову його наукових пошуків становить тематика україно-російських відносин у ХІХ столітті та становища українців у етнічній ієрархії Російській імперії.У своїх працях він часто звертається до проблем російського та радянського імперіалізму. Одна з останніх робіт –«Великороси» і «малороси»: Російсько-українські взаємини та сприйняття в історичній перспективі» (Сіетл, 2003).Інший збірник - "Важкий шлях до нації", присвячений українській історії ХІХ-ХХ століть.У 2007 році вийшла друком його «Мала історія України» (перше видання – 1994 рік, німецькою мовою). Найважливішим у підході Каппелера у цій монографії є концепція багатоетнічної України - автор інтегрував в українську історію поляків, євреїв, росіян, німців.Вагомий внесок у дослідження проблем україно-російських відносин зробив також Марк фон Хаген, керівник журналу «The Journal of Modern History», професор Колумбійського університету. Окрему увагу він приділив дослідженню радянського минулого історії України та його переосмисленню.Професор Єльського університету у США Тімоті Снайдер є автором монографії The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999, котра подає синтетичну версію в т. ч. українського націєтворення. На жаль, ця робота ще не була перекладена українською мовою. Одна із цікавих гіпотез Снайдера стосується «сталінського» періоду історії України. На його думку, Голодомор в Україні став наслідком політики колективізації, але він не був навмисно спланований радянським керівництвом. За Снайдером, Сталін скористався голодом в Україні,щоб знищити як заможних українських селян, так і національно свідомих партійних активістів. Схожі до Снайдера інтерпретації містять роботи італійського історика Андреа Граціозі та американця Террі Мартіна.Автором іншої синтетичної роботи з історії України, котра з’явилась у 2007 році, є «Історія України» Пола Роберта Магочі, де подано детальний аналіз політичної, соціальної та економічної, релігійної та культурної історії України.Історію України він подає у ширшому культурному та порівняльному контексті європейської історії, що дає йому можливість уникати обмеженості національної традиції історіописання. Як і Каппелер, Магочі представляє історію України не тільки як історію українців, але й інших національних груп, але у порівнянні з Каппелером Магочі подає набагато ширший фактичний матеріал, котрий умістився на більше як 600 сторінках.Складним питанням україно-польських відносин під час 2 Світової війни присвятив свої дослідження польський історик Гжегож Мотика. Вони заслуговують на увагу в силу того, що польський історик намагається представити обидві сторони конфлікту.На окрему увагу заслуговують також праці Ларрі Вулфа – «Винайдення Східної Європи…», де він аналізує інтелектуальні репрезентації Східної Європи у західноєвропейському дискурсі до ХІХ ст. Ця історія стосується української історії опосередковано але, може бути яскравим прикладом «історії ідей» для українських істориків. Найбільш цікавим у цьому випадку може бути стаття Вулфа про «винайдення Галичини», де він показує інтелектуальні дискусії в історії Галичини.
55. Англійська. Більшість західних авторів, серед них Д. Трейдголд, М. Флоргнський, П. Дункан, Д Уорнс, Б. Бейлг, А. Тойнбг, А. Сгтон, стверджують, що населення СРСР, насамперед народи України, Прибалтики, Білоруси, Кавказу та кримські татари зустрічали німців не як завойовників, а як визволителів, з радістю і надіями, квітами, хлібом і сіллю. Зупиняючись на причинах, що обумовили таку теплу зустріч, Р. Гінглг, А. Фгшер, Б. Грейсон говорять про прагнення цих народів за допомогою німців звільнитися від ненависного радянського режиму, покінчити зі сталінською тиранією, знищити колгоспи та відновити свободу віросповідання.
Зупиняючись на першій реакції населення Західної України на наступ німецьких військ, М. Купер і Дж. Армстронг зазначають, що ще до появи німців у тих чи інших районах місцеві мешканці самі проводили активну «антисовєтську» діяльність. Зокрема, легко озброєні партизани ефективно діяли проти загонів НКВС Такі повстання відбувалися в районі Самбора через 48 год після початку війни і далі на схід у районах Підгаєць і Монастирська Українська міліція взяла на себе функції поліції та розформувала колгоспи ще до появи німців.Ці дослідники спираються на німецькі джерела періоду війни або газети, які видавала ОУН У більшості своїй такі матеріали мали пропагандистський характер і до них треба ставитись критично.М. Чировський і Дж. Райтлгнгер вказують, що серйозними чинниками, які мали вплив на пронімецькі і «антисовєтські» настрої, були репресії з боку НКВС та масове знищення в'язнів напередодні та на початку війни Про вбивство 10 тис в'язнів у Львові пише К. Меннінг.
На реакцію різних прошарків українського населення на німецьку окупацію зупиняються ряд англійських і американських дослідників Зокрема, в книжці «Советські партизани у Другій світовій війні» (1963) йдеться про те, що, як показали події війни, радянське населення проявило одночасно і лояльність, і нелояльність до режиму. Певні елементи суспільства, особливо ті, хто через свій персональний статус мав безпосередній інтерес у збереженні режиму, твердо залишався на «совєтському» боці. Серед молоді та частково серед міського населення, насамперед серед промислових робітників, прорадянські настрої були сильнішими, ніж серед старшого покоління і селян. Серед останніх колгоспники були особливим джерелом прихованого невдоволення. Водночас частина інтелігенції не була відданою режимові, оскільки вона особливо потерпіла в період сталінських репресій і багато п представників були готові підтримати будь-який антисталінський рух.
Певну увагу деякі західні автори приділяють впливові національних чинників та особливостей історичного розвитку на характер ставлення населення окупованих територій до німців і до радянської влади. Так, Р. Смаль-Стоцький пише про різницю у ставленні до німців населення західної та східної України Він підкреслює, що німецьку армію, яка просувалася з разючою швидкістю, зустрічали квітами як визволительку до переправи через Дніпро. За Дніпром «советський» опір посилився.
Отже, як зазначає Р. Смаль-Стоцький, поведінку, політичні настрої «підсоветських» народів (насамперед, це стосується Західної України) треба розглядати через призму національно-державницької ідеї, бажання значної частини представників цих народів здобути національну незалежність, порвати з московською імперією будь-якими засобами, навіть через підтримку німецької армії.
Значну увагу західна історіографія приділяла дослідженню діяльності ОУН і УПА в роки війни, масштабу націоналістичного руху в Україні, рівня підтримки його населенням.
Серед джерел насамперед слід назвати чотири томи документів, опублікованих за кордоном ОУН-Б (один том з діяльності ОУН, два томи — УПА і один — Українська Головна визвольна Рада), а також матеріали, які публікує. Об'єднання колишніх вояків УПА в США та Канаді у збірниках «Літопис УПА» (вже вийшло більш як 20 томів). Великою цінністю для дослідників є документи німецьких таємних архівів, які опублікував В. Косик у фундаментальній монографії «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» (Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993), а також в трьох томах «Літопису УПА (Т 6, 7, 21)» (Торонто, Львів, 1993). У 1996 р побачила світ робота В. Сергійчука «ОУН-УПА в роки війни Нові документи і матеріали» Упорядник вперше публікує документи з українських архівів, що пролежали не один десяток років під грифом «Цілком таємно». Передусім це донесення радянських партизан і розвідників, агентури НКВС з окупованої фашистами території України, в яких подана не відома досі інформація про ОУН і УПА.
Певну цінність має книга документів і матеріалів «Українська повстанська армія 1942—1952», підготовлена П. Мірчуком (Мюнхен, 1953). Написана по гарячих слідах, ще в період боротьби УПА, вона несе в собі живе дихання того часу. Разом з тим з об'єктивних причин робота має певну однобічність та декларативність викладу матеріалу.
Слід звернути увагу також на матеріали, наведені в книзі І. Бгласа «Репресивно-контрольна система в Україні 1917—1953 Документи і матеріали Кн 2» (К, 1994).
Певну цінність для дослідження теми становлять спогади безпосередніх учасників тих подій, зокрема М. Лебедя «Українська повстанська армія», Я. Стецька «30 червня 1941», Тараса Бульби- Боровця «Армія без держави» та ін. Ці роботи були опубліковані в 40—50-х роках і нині перевидані Вони містять багато цінного матеріалу. Разом з тим треба пам'ятати, що автори дають значною мірою своє бачення подій, яке не завжди відповідає реаліям. Окремо слід звернути увагу на роботу С. Бандери «Перспективи української революції». Потрібно підкреслити, що наукове дослідження цієї теми аж до 90-х років проводили в основному західні вчені Коротко зупинимося на окремих дискусійних питаннях. Так, М. Чировський стверджує, що дух українського націоналізму в період війни поширився скрізь як на Правобережжі, так і на Лівобережжі України і притягував до себе всі активні елементи у великих і малих містах, а також у сільській місцевості. Дж. Армстронг у книзі «Український націоналізм 1939— 1945» говорить про суттєві відмінності в ступені поширення націоналістичних настроїв і прийняття ідей ОУН у Західній Україні та в ряді районів Центральної України, з одного боку, і в Східній Україні — з другого.
Більшість дослідників однозначно стверджує, що населення західних районів України негативно ставилось до радянських партизан, значно підтримуючи УПА. Разом з тим Дж Армстронг пише про неприйняття націоналізму більшістю населення Східної України. Автор стверджує, що негативну реакцію населення Східної України викликала сама націоналістична доктрина, в якій недостатньо уваги приділялося громадським правам, економічному прогресу, соціальним реформам.
Поширення в західній історіографи набуло трактування, що населення України в роки війни перебувало між двома тоталітарними імперіями, які боролися між собою, і українці, що були в УПА (наведено цифру 400 тис разом з учасниками підпілля ОУП), боролися одночасно зі сталінським режимом і німецькою армією.
57. Витоки, ідейні джерела, причини самостійницького руху на території України в період Другої світової війни, його організаційні форми та реальні результати стали предметом спеціального дослідження багатьох зарубіжних дослідників, а праці П.Альтера [19], Б.Анберсона [20], Д.Армстронга[21], Ф.Баркгорна [22], Д.К.Марпліса [23], Р.С.Салліванта [24], Х.Сетон-Вотсона [25], Е.Д.Сміта [26] стали класичними. Та якщо дослідження П.Алтера та Е.Д.Сміта мають переважно теоретичний характер, то всі інші апелюють до конкретно-історичної тематики. Саллівант і Мерпліс обґрунтовують, яким чином більшовицька політика в Україні вплинула на деформацію суспільної свідомості, звертаючи увагу на те, що "сепаратистські тенденції" придушувалися жорсткими репресивними методами. Глибока за аналізом теоретичних підвалин українського націоналізму, його організаційної структури, еволюції ідеологічних і програмних засад, практичної діяльності праця Д.Армстронга - перша і єдина у своєму роді спроба комплексного дослідження цього історичного феномену в зарубіжній історіографії. Об'єктивна реконструкція подій, аналітичні, неупереджені підходи забезпечили не лише високий науковий рейтинг дослідження, а й переведення "українського питання" з політичної в суто дослідницьку площину.
Публікації теоретичного спрямування дозволяють зрозуміти динаміку складних суспільних процесів, основу яких становлять фактори самоорганізації людських спільнот, їх національної самоідентифікації, виникнення політичних та військових структур, які беруть на себе функції репрезентантів і борців за інтереси окремих категорій населення та націй, тощо. Ознайомлення з працями А.Авторханова, Р.Арона, З.Бжезінського , Е.Гобсбаума,Н.Дейвіса, Е.Каннетті, Р.Конквеста дали можливість простежити взаємозв'язок між різними чинниками суспільного розвитку і реальний зміст таких понять, як "народ", "влада", "режим", "партії", "суспільні рухи", "громадські об'єднання", а також з'ясувати необхідний мінімум умов для суспільної самодіяльності й різних форм волевиявлення населення, здатність реально впливати на ті чи інші явища й процеси. Саме у зарубіжній україністиці вперше з'явилися публікації, в яких розкривається діяльність громадських, церковних, політичних інституцій, військових діячів, вчених і митців, котрі виявили власну суспільну позицію у період окупації. Татуйовані радянською історіографією, у зарубіжних публікаціях постають живі образи людей з притаманними їм сильними рисами характеру, успіхами й невдачами. Ось такими є статті Л.Винара про Є.Онацького та О.Оглобліна і книга Ю.Семенка про В.Доленка .
До проблеми українського національно-визвольного руху зверталися також історики сусідніх держав, на території яких діяли осередки ОУН та підрозділи УПА. Проте якщо в Румунії та Угорщині на цю тему є лише кілька помітних публікацій, то у Чехії, Словаччині, а особливо у Польщі написано значно більше. Звичайно, праці останнього часу істотно відрізняються від тих, що з'явилися за комуністичного режиму і виконували швидше ідеологічну, а не наукову функцію. Окрему історіографічну нішу ця проблематика займає у Польщі, що пояснюється гостротою українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни, протидією українського й польського націоналістичних рухів у ареалах спільного проживання - Холмщині та Підляшші, Надсянні, Волині, Галичині. Оскільки йдеться про величезний масив літератури, зупинимося лише на тих, які ілюструють основні тенденції польської історіографії.
Публікації з даної теми з'явилися ще за часів Польської Народної Республіки, і серед перших стала сьогодні загальновідома, а тоді вилучена з наукового обігу книга А.Тесняка і В.Шоти "Дорога в нікуди".