61. Українська зарубіжна історіографія 1918-1939 років: тематика історичних досліджень.

Це міжвоенний період. У цей час наукове життя зосередилося переважно в Европі ( Чехія, Польша, Італія, Німетчина) де осіла значна кількість україностьких емігрантів. Було засновано низко наукових інститццій та навчасльних закладів, у яких проводилися історичні досладження. Меншеми були історичні дослідження в канаді на США. У канаді діяла колегія святого Андіря, там же та в США прйювали окремі українськи дослідники зокрева В.Галич Канаду з лекціями з історії украхни та історії жуночого руху відвідав Д.Дорошенко, булі плани створення кідькох українськиз наукових інституцій в США, зокрема українського наукового інституту. Період може буди поділенній на дві частини межею між якими є кінець 20-30 років – згортання украенізації і початок переслідування українських вчених в Україну, що спричинило припинення наукових контактів. Перший період повязаній із досить плідною науковою співпрацею між істориками в іміграції та на українськихземлях ( наддніпрянщині і галичені) переважно нукових видяннях, другий період – із припиненням таких звязків у цей період в іміграції розгортаеться співпраця між українськими та західними дослідниками, відбуваеться формування державницького напряму української історіографії, широка тематка наукових досліджень повязана з розвитком схеми, концепціх, історіх центральної та хідної Европи М.Грушевського.

62. 1939-1945

1939-1944. Вересень 39 весна 45 другий період.Припиняються діяльність українських наукових установ в польщі (як на польских так і на украхнських землях); Українського наукового інституту у Варшаві, певній час історики продовжують працювати в чехії наприклад дії і публікуе дослідження українське історично філологічне товариство у Празі, німетчині італії франції. Продовжуються контакти між дослідниками на українських землях та в єміграції. Незадовго після входження галичини до складу радянської україни припиняеться діяльність наукового товариства імені шевченка

2. 1944 – вена 1945 – ряди еміграційних істориків поповнються за рахунок втікачів іх радянської україни. Зокрема на запрошення Дорошенка до УВУ в Празі приїздять Оглоблін Полонська-Василенко Корінний, які разом зі свохми колегами зі старої еміграції весною 1945 опиняються переважно в німеччині.

63. 1945-1952 таборовий період. У таборах для переміщенних осіб опинилися історики різних поколінь. Із багатьох частин України та ін. Кріїн. Зменшуеться кількість опублікованних досліджень, що можна пояснити як переважною відсутністью джерел для прці вчеих істориків, так і обмеженними умоваи книго видання. Але праці,ю що друкуються, продовжують національно держевницьких напрям. Відбуваеться зародження або відродження діяльності українських установ – української вільної акадеії наук та наукового товариства імені Шевченко, які обьеднують істориків у відповідних секціях. Проводяться наукові конференції на яких вислуховуються доповіді частина яких у вигляді авторефератів пізніше публікуеться на сторінках видань, зокрема УВАН бюлетень та літопис, НТШ сьогочасне і минуле та інше. Або у вігляді статей – у періодисних виданнях переважно газетах.

64. 1952-1991 Єміграція. Винар ділить його на два основних пів періода розподілом е 1965 коли було створено українське історичне товариство. Відмінність між двома пів періодами полягае в тому що до 1965 українські історики працювали в межах специлізованних наукових інституцій – українська вільна академія наук, наукове товариство імені шевченка та ін. Неіснувало спеціалізованного наукового історисного видння після 1965 року більшість представників української зарубіжної істориографії на заході обьедналися у професійне товариство , мали власний фаховий журнал де друкували рельтати досліджень, У ІТ стало афілійованим членом американської історичної асоціації, проводили спеціальні конференції з українськими і не українськими науковими установами, серед яких канадський інститут українських студій, американська славістична асоціація, український науковий інститут гарвардського університету, українська вільна академія наук у США наукове товариство імені Шевченко

65. сучасне українське наукове життя в діаспорі

5 період від 1991 року до сьогодні період спевпраці українських історикив незалежно від їхнього місця проживання . Виходять спільні видання праці вчених друкуються без залежності від країни перебування підпиані угоди про співпрацю між українськими науковими установами в діаспорі та науковими інститутами націальної академії наук україни, українськими університетами. Українські материкові дослідникі завдяки одержанню гарантів на наукові досладження та викладання поза україною підвищюють свою кваліфікацію на українських кафедрах неукраїнських унівеситетів та УВУ. Журнал « Укріїнський історик» мае редакційне бюро в національному університеті остовська академія а в журналі співпрацюють відчизняні та зарубіжні історики. Сьогодні існуе кілька спроб структурувати українське наукове життя в діаспорі враховуючи що більшість українських вчених належало до українських наукових установ та організацій доцільно буду розглядати останній як місце для реалізації наукової творчості. Традиційно установи подяляють на такі основні категоріі :

1- укріїнськи наукові установи і товариства

2- українського американські і українсько канадські.

У 2005 ВИНАР уточнив поділ стосовно установ що існували другої світової війни.

1 Українські наукові установи які мають свої власні статути свої плани діяльності то свої наукові серійні або не серійні видання

2- українськи високі школи університети

3- україносзнавчі наукові центри які діють при американських та канадських університетах

4- професійні українські організації які займаються академічноюта науковою діяльністю

5 кординаційна надбедова українських наукових установ – світова наукова рада світового конгресу українців.

Типологізація ВИНАРА дозволяе точніше охариктезувати діяльність інституції головна відмінність між ними полягае у формах діяльності у засобах фінансування та звідності.

68. Масонські організації України у творах польського дослідника Л.Ґасса

Польський історик Людвік Ґасс є, одним з найвидатніших представників сучасної історіографії в галузі дослідження масонства. Він першим у зарубіжній та вітчизняній історіографії відокремлює новітнє українське масонство, як предмет дослідження, від російського, вказуючи на їх розбіжності, публікує документи з французьких архівів, досі невідомі широкій громадськості, здійснює спробу наукового аналізу шляхів розвитку українського масонства в контексті загальноєвропейського руху "вільних мулярів" .

Зазначимо, що внесок Л.Ґасса в дослідження масонства взагалі й російського масонства зокрема відзначався ще радянськими дослідниками (М.Зубков, О.Соловйов) .

Відправною точкою теоретичних суджень польського історика є констатація того, що політичному життю цивілізованого суспільства притаманна наявність таємного й явного у деякому їх співвідношенні. Таємне й відкрите в політичному процесі знаходиться в діалектичній єдності й протилежності, а межа між ними має класовий характер. Таким чином, методологічною основою досліджень польського історика є марксистський підхід, але набагато менш догматичний, ніж у радянській історіографії.

Л.Ґасс наголошує на доцільності відокремлення масонства у вузькому розумінні цього слова, яке піддається однозначному визначенню, від масонства як цілого в широкому сенсі, значно менш конкретного. Перше він визначає як географічно поширені впливові таємні об'єднання, що ведуть своє організаційне походження від "Великої Ложі Англії", мають структурною основою ложу, члени якої були наділені певними ступенями посвячення, й проводять свої зібрання у відповідності з ритуалом даного обряду масонства. Масонство в широкому сенсі, на думку вченого, є великим й складним самокерова- ним рухом, до складу якого, окрім масонських лож, що являють собою його стрижень, входять різного роду об' єднання, які іноді називають парамасонськими. Загальним ідейним знаменником для них виступають ідеали гуманізму й національної спільності людей, а організаційним - ієрархічність функцій й функціонерів, відкритих й таємних цілей, засобів й способів діяльності. Дослідник відмічає ідеологічну суміш у цьому масонському конгломераті, але вбачає й спільні етичні риси [11].

Торкаючись питання про зв'язок масонства з політикою, Л.Ґасс зазначає, що "послідовне сповідування принципів гуманізму та терпимості, які є основоположними для масонства як учення, ...неминуче було рівносильне заняттю кожним його представником своєї політичної позиції щодо принципових питань сучасності. Це не означало, однак, прийняття масонами як організацією тієї чи іншої конкретної партійно- політичної точки зору" [12]. Зосереджуючись інколи на координації зусиль близьких політичних угруповань, підкреслює історик, масонство не заглиблювалося в питання повсякденної політики, приділяючи увагу стратегії й тактиці політичної боротьби.

Польський історик характеризує новітнє масонство як наддержавний та наднаціональний ідеологічний рух, який, згідно з проголошеними ним засадами, об'єднував своїх прибічників незалежно від ступеня посвячення у місцевих осередках, що називалися ложами. Проте незважаючи на універсалістичний характер усього масонського руху, його національні відгалуження, незалежно від їхніх цілей, відігравали різну роль у суспільному житті країни. Деякі масонські об' єднання, підкреслює дослідник, свідомо брали активну участь у суспільно-політичному процесі, впливаючи на нього в потрібному напрямку, нерідкими були випадки, коли певні політичні угруповання використовували місцеві або загальнонаціональні масонські організації для своїх потреб, щоб через них впливати на суспільство, центральну владу або на важливе для них закордонне оточення [13].

Специфіка українського масонства, на думку вченого, полягає в тому, що український народ "протягом тривалого часу не мав власної державності й виборював право на самовизначення". Таким чином, головним мотивом дослідження стає "проблема взаємозв'язку, хоча б непрямого, тих або інших масонських угруповань, із процесом українського національного відродження в XIX ст., в наступному - із національно- визвольною боротьбою, або - дивлячись ширше - місце та роль їх у процесі формування українського народу". Оскільки українські масонські осередки становили інтегральну складову масонства тієї держави, частиною якої були українські землі (Річ Посполита, Російська імперія, монархія Габсбургів), або масонства панівного народу, зауважує історик, то з точки зору вивчення українського масонства акцент у дослідженні слід зробити на характеристику особового складу масонів, а також на діяльність окремих лож, які складалися не тільки з українців, але й з представників панівного народу та мали зв'язок із суспільно-політичним рухом [15].

На думку Гасса, хронологічні рамки даного етапу розвитку українського масонства - 19001917 рр. - визначаються проведенням Першого українського масонського конгресу (1900), з одного боку, та Лютневою революцією в Росії (1917) - з іншого. Проведення конгресу у січні 1900 р. стало черговим проявом зовнішнього масонського життя на українських землях, що входили до складу Російської імперії. На ньому була створена Велика Ложа України, перша в історії країни центральна масонська інстанція, проте місце проведення та особовий склад Конгресу залишаються невідомими. Історик проводить паралель між заснуванням в 1900 р. РУП та створенням Великої Ложі України "З'єднані слов'яни", назва якої вказує на континуїтет масонської традиції від київської ложі 1818 року з тією ж назвою. Він також наводить дані про існування лож у Києві, Кам'янці-Подільському, Полтаві, Одесі, Житомирі та заснування нових осередків, зокрема лож "Шевченко" у Харкові (1901) та "Братерство" у Чернігові (1904). Це, на думку Ґасса, засвідчує "більш ранній та міцний розвиток новітнього масонства на Україні, ніж в інших регіонах російської держави" [17].

Наступний етап у розвитку українського масонства - 1917-1920 рр. - співпадає з роками національно-визвольних змагань, але це є темою окремого дослідження. Історик вказує на зміну логіки політичної боротьби, форм та методів діяльності масонських лож у період революційного вибуху та соціально-економічної й політичної кризи. На думку історика, ще Велика Французька еволюція XVIII ст. засвідчила, що "саме у переломні моменти історії масонські узи практично розриваються, поступаючись зв'язкам та розбіжностям іншого роду - ідейно-політичним, соціальним". Різка поляризація поглядів призводить до занепаду діяльності лож. "Логіка політичної боротьби та масових рухів, - підсумовує Людвік Ґасс, - була сильніше за загальні формулювання масонської доктрини та методи дій у ложах, які були пристосовані до мирного функціонування механізму партійно-політичного життя" [27].Підсумовуючи, автор хоче зазначити:роботи Л.Ґасса написані на основі архівних документів (зокрема, архіву "Великого Сходу Франції"), дані з яких уперше ввійшли до наукового обігу, та рідкісної історіографії досліджуваних епох;

керуючись принципами історизму та діалектики, автор прагне послідовно простежити діалектичний зв'язок масонства зі складним суспільно-політичним розвитком держав, країн і народів регіону Центральної та Східної Європи;

58.- 59. (Нім) Серед еміґрантів, зокрема у США й Канаді, а нашвидкуруч зібрані дані дали імпульс для створення Комісії з питань українського голоду при Конґресі США. Комісія (під керівництвом Джеймса Мейса), яка провела обширні дослідження з опитуванням свідків трагедії упродовж 1984—1988 років, завершила свою роботу обширною доповідною запискою (рапортом) Конґресові США . Одночасно з офіційними американськими дослідженнями Великого Голодомору в Україні тривала (і триває й досі) велика дослідницька, видавнича та усвідомлююча акція української західної діяспори, про що засвідчує серія видань, здійснених від 1980-х років і до перших років нового ХХІ століття. Цілий цикл праць видано насамперед завдяки жертвенності мецената і видавця М. Коця .Особливий вклад у дослідження та суспільне усвідомлення проблеми зробив Українсько-канадський дослідний і документаційний центр у Торонто, з рамени якого було теж створено документальну стрічку „Жнива розпачу“ — фільм широко висвітлювався також по телебаченню України. Значний внесок в усвідомлення національної проблеми геноциду — Голодомору — здійснили теж представники української діяспори в Австралії, де, зокрема, підготовлено документальну великоформатну книгу „Злочин“ [6]. Своєрідним підсумком досліджень Голодомору 1932—1933 рр. є великий (який налічує понад 6384 бібліографічні одиниці) бібліографічний покажчик праць, пов’язаних з цією проблемою, створений Одеською обласною бібліотекою. Особливе значення для міжнародного визнання московського злочину супроти України мають численні англомовні видання з цієї проблеми, починаючи від відомої монографії Роберта Конквеста [7] та подальших, включно з найновішими публікаціями 2003 р. [8, 9]. Врешті-решт цей сучасний інформаційний тиск спричинився до значних зрушень в увазі до проблеми та її інтепретації в Україні. Важливим етапом усвідомлення масштабів трагедії були „десантні слухання“ і засідання за круглим столом Світового Конґресу Українців у серпні 2003 р. Не зважаючи на спроби саботажу слухань проблеми з боку комуністів та „бізнесових безбатченків“ так зв. „більшости“ у Верховній Раді, ці слухання завершилися резолюціями з визнанням Голодомору 1932—1933 років актом національного геноциду України. Все це врешті-решт спонукало керівництво держави і, зокрема, Президента Л. Кучму, поставити питання Голодомору 1932—1933 років на форумі ООН, що, своєю чергою, викликало ланцюгову серію слухань і визнань геноциду в парламентах численних країн світу. Отже, щойно тепер справа одного з найбільших злочинів історії проти великого європейського народу набирає належного визнання і головне — самоусвідомлення уцілілими нащадками української трагедії. Виходячи саме з потреби подальших наукових досліджень, пропонована стаття є спробою стислого підсумку суті даної історичної проблеми, що має свої, можливо незворотні, наслідки в українському соціюмі. Те, що Голодомор 1932—1933 років однозначно попадає під категорію геноциду, переконливо показав на конференції НТШ у Ню Йорку в листопаді 2003 р. той самим проф. Джеймс Мейс, колишній виконавчий директор Комісії Конґресу США з проблеми українського Голодомору [12]. Термін „геноцид“ був впроваджений Рафаелом Лемкіном у 1946 та 1948 рр. при формулюванні міжнародної конвенції про геноцид. Відповідно до цієї конвенції усі групи людської раси вносять свій окремий вклад у людську цивілізацію, і якщо одна з них є повністю чи навіть частково знищена, то це стає непоправною утратою для людства. Відповідно до цих засад „геноцид“ окреслюється як спроба знищити повністю чи частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу з наміром змінити її національний характер кримінальними методами. Саме під таке визначення потрапляє Голодомор 1932—1933 років, що тепер додатково прояснилося при вивченні раніше таємних кремлівських документів, яке провів канадський дослідник Террі Мартін [13]. Ці дослідження заслуговують детальнішого висвітлення, оскільки в них ретельно прослідковано і доказано національне підґрунтя Голодомору в межах УРСР та на Кубані. Зокрема, Кубань не була звичайною „позаукраїнською територією“, а краєм, в якому в кінцевому підсумку була розіграна кремлівська антиукраїнська карта. Террі Мартін нагадує, що упродовж двадцяти років, не зважаючи на часті зміни партійного керівництва України, останнє багатократно ставило питання про приєднання до УРСР Кубані та південно-західних теренів Курщини й Вороніжчини, де компактно проживало понад п’ять мільйонів етнічних (і, звичайно, на той час україномовних) українців. І хоча ці намагання не увінчалися успіхом і були відкинуті, наркомом у справах національностей Сталіним, проте 80 відсотків цих теренів були охоплені масованою українізацією. Отже, при визначенні Сталіним „національних“ критеріїв опору колективізації та здачі лишків зерна (часто вже неіснуючих, бо нормативно надмірних) і Україна, і Кубань були трактовані партійним репресивним режимом практично однаково. Далі на підставі документів Террі Мартін показує, що неспроможність здійснити заплановану хлібозаготівлю у листопаді-грудні 1932 р., а також рішучі протести партійних керівників України, які в цей час фіксували масовий мор селян, розглядалися Сталіним як націоналістичний контрреволюційний опір, що чинився у змові із західними силами (петлюрівців і навіть Пілсудського). Закликаючи до репресивного тиску при заготівлях та придушення опору виконанню насправді нереалістичних постав зерна, Сталін у своєму листі від 11 серпня 1932 р. стверджує*: „Головною справою тепер є Україна. А справи в Україні жахливі. Вони жахливі також у партії. Вони кажуть, що у двох українських областях (я думаю, що це в Київській та Дніпропетровській) понад 50 райкомів висловилося проти планів хлібозаготівель, вважаючи їх нереалістичними. В інших райкомах справа також не виглядає краще. На що це подібне? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Це жахіття для Совєтських органів. Чубар не є керівником. Це жахливо для ҐПУ. Реденс не проводить боротьби з контрреволюцією у такій великій республіці як Україна. Якщо ми не докладемо зусиль для поліпшення становища в Україні, можемо її втратити. Пам’ятайте, що Пілсудський не дрімає, а його аґенти в Україні в багато разів сильніші, ніж це думають Реденс і Косіор. Пам’ятайте, що в Українській компартії чимало нестійких елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, як і прямих аґентів Пілсудського. Як тільки справи погіршають, ці елементи відкриють фронт усередині і поза партією проти партії. Найгірше те, що українці просто не усвідомлюють цієї небезпеки“.

Саме з цього та інших наведених уперше міркувань Сталіна чітко вирисовується націоналістична обсесія Сталіна супроти України: її не можна втратити, і тому її треба знищити! Подібний підхід Сталін нав’язує і супроти Кубані, де дано вказівку зупинити „контрреволюційну українізацію“. Саме кінець 1932 р. став поворотною часовою точкою, від якої розпочалося безповоротне зросійщення п’ятимільйонних українських ареалів СРСР за межами УРСР.Отже, багатомільйонний Голодомор 1932—1933 років треба розглядати як геноцид, або, теж відповідно до єврейської термінології, як специфічну форму голокосту. В абсолютних цифрах він суттєво масштабніший від єврейського, але інший за формою і методологією, оскільки, з огляду на великі розміри українського етносу, цей голокост не міг стосуватися фізичної екстермінації усіх етноносіїв, а головно тієї їх найвітальнішої частини, знищення якої давало найтяжчі генетичні та націоруйнівні наслідки. Судячи з цих труднощів, з якими пов’язане сучасне українське національне державотворення, важко навіть сказати, чи не має цей голокостний удар 1933-го характеру незворотної критичної дії для українства.

60. , Рос. Україністика. серед істориків це і Олена Борісьонок, автор монографії про період українізації, і Михайло Дмітрієв, передусім спеціаліст з релігійних стосунків в Україні XVI-XVII ст. Україністичні зацікавлення відчутні також в роботах провідних спеціалістів з імперського періоду російської історії Олексія Мілера та Леоніда Горізонтова. Міжнародні стосунки України та політологія в широкому розумінні цікавить Віктора Міроненка, що також є ініціатором видання серії «Бібліотека української думки». Історико-культурологічну проблемату розробляють Юрій Лабинцев та Лариса Щавинська, що видали низку праць з питань української та ширше східнослов’янської книжної культури. В царині лінгвістики маємо цікаві роботи російських діалектологів (зокрема, Марфи Толстої та Сергія Ніколаєва, Людмили Калнинь, Галини Клєпікової та ін.). Не можу не згадати про дві захищені нещодавно в МДУ україністичні дисертації на лемківському говірковому матеріалі (Мадіна Алексєєва) та на базі суржика (Тетяна Курохтіна). Різні аспекти української мовної свідомості досліджує відомий етнолінгвіст Олена Лєвкієвська. Галині Лісній та Вікторії Мушинській з Петербурга завдячуємо методологічним забезпеченням практичного вивчення української мови.

Найактивнішими з наукового погляду на сьогодні є Відділ східного слов’янства при Інституті слов’янознавства РАН на чолі з Оленою Борісьонок (див. сайт http://vostslavia.narod.ru/), Центр україністики та білорусистики на історичному факультеті МДУ, очолюваний Михайлом Дмітрієвим (див. http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/), та Центр українських досліджень в Інституті Європи РАН під керівництвом Віктора Міроненка (див.: http://www.ieras.ru/evrosouz.htm). Саме їм завдячуємо низку конференцій, круглих столів та видань, присвячених україністичній проблематиці з різних історичних епох. Україністичні осередки діють і в деяких інших містах, зокрема, у Санкт-Петербузі, в Уфі, Волгограді, Орлі. Два роки тому, 2009 року відновила також свою діяльність Асоціація російських україністів (президент – Галина Лісна).

Характерна риса сучасної російської україністики (і цим, до речі вона вигідно відрізняється від багатьох інших галузей славістики) – її молодість. У радянські часи українська проблематика в рамах лінгвістичних та історичних студій викликала інтерес не стільки як така, скільки як широке поле для порівняння. Так, український говірковий матеріал широко залучали для висвітлення типології та історії слов’янських мов, з його використанням постала низка великих лінгвогеографічних проектів: Карпатський діалектологічний атлас, Загальнослов’янский діалектологічний атлас. Українські сюжети з’являлися у працях з історії Польщі та Російської імперії, у культурологічних дослідженнях на широкому слов’янському тлі, у порівняльних літературознавчих студіях. Існували і навчальні курси, до яких залучали українский матеріал. Але коли ми в МДУ в 1999 році набрали першу групу філологів-україністів, знайти літературознавця, що міг би на гідному науковому рівні викладати історію української літератури різних епох, з різних причин так і не змогли: возили студентів до Львова, до Києва та Донецька або запрошували звідти фахівців, що читали їм лекції. Не кажучи вже про відсутність будь-яких підручників та навчальних матеріалів. З того часу ситуація і в філології, і в історії значно змінилась на краще.

65. УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА:– таке збірне визначення української націо-нальної спільноти поза межами української національної території, – відіграє величезну роль у міжнародній спільноті, бо є важливим демографічним, інтелектуальним, соціально-культурним та інформаційним ресурсом України саме тому співпраця з діаспорою повинна бути одним із пріоритетів зовнішньополітичної діяльності нашої держави . Загальновживаний етнополітичний термін «діаспора» походить від грецького «діаспора» й означає: „розсіяння по різних країнах народу, вигнаного завойовниками за межі батьківщини”. Основним документом, розробленим з метою реалізації ст. 12 Кон-ституції України щодо задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців є Національна програма “Закордонне українство” на період до 2010 р., проект якої на даний момент знаходиться на опрацюванні в Міністерстві закордонних справ України . Метою програми є збереження етнічної ідентичності зарубіжних українців шляхом сприяння процесам формування українських громадських організацій і національно-культурних автономій ефективне використання українського фактору при просуванні інтересів України у міждержавних відносинах поширення за допомогою закордонного українства відомостей серед громадських, політичних, наукових та ділових кіл зарубіжжя про торговельно-економічні, науково-технічні та туристичні можливості України, підвищення її авторитету в світі. Україні і діаспорі треба разом віднайти, сформулювати і почати реалізовувати єдину ідею, яка спроможна поєднати зусилля всього світового українства. Цією ідеєю може стати входження України до групи світових країн-лідерів, а нової української політичної нації - до групи націй-лідерів. Українці, де б вони не проживали, не лише вболівають за розвиток демократичної України і своїми досягненнями поліпшують міжнародний імідж нашої держави, а й цінують і поважають важливі для усіх події й дати в житті українського народу. Серед свят, що згуртовують і допомагають відчути справжній дух нації, – День незалежності України і День народження Кобзаря . Так, українська громада Канади відзначила День незалежності України у культурному центрі імені Святого Володимира у Оаквіллі (передмісті Торонто). У рамках святкування відбувся музичний фестиваль за участю колективів України та Канади, ярмарок, де усі бажаючі мали змогу посмакувати страви української кухні. Започатковано формування бібліотеки актуарної літератури, частину якої отримано від закордонних страхових компаній та професійних актуарних організацій Великобританії, США та Австралії. Надзвичайно важливою є й діяльність комітету „Канадсько-українські бібліотечні центри”, який вже протягом 14 років започатковує та комплектує бібліотечні фонди по всій Україні. За цей час КУБЦ, який діє при канадському Товаристві приятелів України (осередок у Торонто), відкрив 12 таких центрів у Луганську, Донецьку, Харкові, Сімферополі, Севастополі, Одесі, Сумах, Чернігові, Дніпропетровську, Маріуполі, Полтаві та Черкасах. Видання, які надсилаються в Україну, видрукувані на Заході, вони містять матеріали з української історії, культури, літературознавства та мистецтва – все, що пов’язане з українікою, у тому числі підручники та книжки для дітей. Передає канадська сторона також книжки та періодику іноземними мовами. Колекція канадського товариства в Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці досить велика. Особливий інтерес представляють книжки українською мовою, видані в Канаді, Німеччини, інших країнах, які висвітлюють історію, культуру, життя діаспори... Тепер фонд бібліотеки поповнюється виданнями журналу „Сучасність”, який є своєрідним „літературним містком” між українською діаспорою та Україною. Херсонська обласна бібліотека, яка комплектує не лише обласні, а й районні та сільські бібліотеки, гостро потребує поповнення власного фонду. Крім фінансування, актуальним є питання збереження та передачі фонду бібліотеки, що містить близько мільйона документів та книжок. Звичайно, ця проблема на сьогодні є досить поширеною для України, не лише для бібліотеки ім. О. Гончара. Допомога української діаспори Канади у відкритті бібліотечних центрів в Україні дає можливість звернути увагу нашого уряду не лише на проблему комплектування літературного фонду, але й на проблему збереження та передачі власної історичної спадщини, яка свідчить про націоналу міць і силу й забезпечує власну національну ідентифікацію .

Щодо інших форм діяльності, то темі „Україна і Європа” була присвячена міжнародна наукова конференція, яку в 2005 році провів відомий у світі науковий центр україністики в Іллінойському університеті в м. Урбана-Шампейн (США). Науковці-україністи з усієї діаспори, а також і з України, своїми аналітичними доповідями привертають увагу світової громадськості до проблем історії та культури України. Саме українська діаспора в США взяла на себе місію створювати для України міжнародний авторитет. У роботі конференції взяв участь консул України в Чикаго Б. Базилевський, який, зокрема, підтримав пропозицію київських професорів проводити подібні науково-громадські акції в усіх країнах Європи .