48. Україна пріцак

Україна—земля, по якій найбільше європейських народів прийшли на свою кінцеву батьківщину. У стародавні часи вона була відома під назвою Скіфії чи Сарматії — за назвами тих народів, які панували у причорноморських степах задовго до приходу слов’ян. Україна займає найбільшу частину південної зони Європейської рівнини — від волзької переправи до карпатських ущелин; по ній проходить головний суходільний шлях з Азії до Європи. Її сучасна слов’янська назва означає "на краю" [* Тут автор повторює поширену помилку, яка ґрунтується на схожості слова Україна та російського "окраина". Борис Грінченко у своєму Словнику української мови першим значенням слова Україна дає "країна" і не наводить жодного значення, подібного до "околиці" чи "кордону". Таке значення практично було неможливим для слов’ян, які вважали територію теперішньої України центром слов’янських земель. — Перекл.], що є близьким до американського терміна "прикордоння". За фокусну точку України на дніпровських порогах, де степовий шлях перетинався з річковою торговельною магістраллю, люто билися всі новоприбульці, адже це була точка переходу між заселеними землями на Заході й відкритим степом на Сході. Україна має багаті мінеральні ресурси, скажімо, донецьке вугілля та криворізьке залізо. Її уславлені чорноземи — найбагатші сільськогосподарські ґрунти Європи, і до 1914 р. Україна була чи не найбільшим експортером зерна на континенті.

А втім, крім Кримського півострова і долин головних річок — Дністра, Дніпра й Дону, — де містились як Хозарія, так і перша держава східних слов’ян, більшу частину України було послідовно заселено лише за нових часів. Доти ж на широких відкритих просторах "диких степів" панували кочовики й точилися війни козаків з татарами. Османське врядування у XV-XVIII ст. наблизило Україну до Чорного моря й мусульманського світу. Польське врядування після 1569 р. привело на Україну силу польських землевласників і польських євреїв. Російське врядування, яке поступово, з 1654 по 1945 р., охоплювало дедалі ширші території, принесло росіян і русифікацію. 1775 р. російська армія зруйнувала Січ запорозьких козаків на одному з дніпровських островів; Кримське татарське ханство було знищене Росією 1783 р. За царату всю країну офіційно називали "Малоросією". Південні провінції, які призначалися для нової колонізації, отримали назву "Новоросії".Проте, оскільки на рівнині завжди панувала політика сили, українці рідко малу нагоду керувати своєю долею. У XX ст. їх постійно гнобили. Недовговічна Українська Республіка, що в 1918-1920 рр. правила за головне бойовище для червоних та білих росіян, загинула від ударів Червоної армії (див. с. 957-958). Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918-1920 рр., колективізації 1930-х років, терору та голодомору 1932-1933 рр. та нищень другої світової війни мають бути близькими до 20 млн. чоловік. Дехто з них, у розпачі від свого безсилля супроти росіян, поляків та німців і неспроможності помститися гнобителям, спрямував свою лють на сусідів. Населення України за кількістю дорівнює населенню Англії чи Франції і має численні меншини, проте українцям відведено дуже мало місця в історичних працях. Протягом багатьох років українців репрезентували західному світові як "росіян" чи "радянських людей", коли їх годилось похвалити, а "українцями" називали лише тоді, коли вони чинили зло. Вони не мали свободи слова аж до 1990-х років. У грудні 1991 р. Республіка Україна нарешті проголосила свою незалежність, зазираючи в непевне майбутнє.

49-50. Ната́лія Дми́трівна Поло́нська-Василе́нко.1884 — 1973) — одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України. Її археографічні студії стали одним із джерел розвитку української історичної науки. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, академік Української Вільної Академії наук та Міжнародної Академії наук у Парижі.БіографіяНародилася 31 січня (13 лютого за новим стилем) 1884 р. у м. Харків. Закінчила Києво-Фундуклеївську жіночу гімназію (1900), Київські Вищі жіночі курси (ВЖК) (1911), історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві (1913). У 1912–1915 рр. — асистент кафедр російської історії та методики Київських ВЖК. З 1913 р. працювала в Університеті св. Володимира. У 1915 р. склала магістерські іспити. З 1916 р. — приват-доцент Університету св. Володимира. Брала участь у діяльності Київського товариства пам'яток старовини та мистецтва (з 1911), Київського історичного товариства Нестора-літописця (з 1912), Таврійської ученої архівної комісії (з 1916). У 1918–1924 рр. була вченим секретарем та викладачем Київського археологічного інституту.

У 1918–1920 рр. завідувала музеєм старожитностей Університету. У 1925–1927 рр. — архівний реєстратор і помічник ученого архівіста Центрального архіву давніх актів. З 1924 р. — співробітник ВУАН. З 1929 р. — член Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України, у 1929–1934 рр. — вчений секретар Комісії для вивчення соціально-економічної історії України XVIII–XIX ст. З 1930 року — член Археографічної комісії. З жовтня 1934 р. — співробітник Рукописного відділу Всенародної бібліотеки України. У 1938–1941 рр. — старший науковий співробітник сектору історії феодалізму Інституту історії України АН УРСР.У жовтні 1940 р. у Москві захистила докторську дисертацію на тему: «Очерки по истории заселения южной Украины в середине XVIII века (1734–1775 гг.)».

У листопаді 1940 р. відновила професорство в Київському державному університеті. Залишилася при німцях. 20 жовтня 1941 р. очолила Археологічний інститут, а з грудня того ж року і Київський центральний архів давніх актів. У 1942 р. — співробітник Музею-архіву переходової доби м. Києва. У вересні 1943 р. виїхала спочатку до Львова, потім на еміграцію до Німеччини. Професор Українського вільного університету у Празі (1944–1945) та Мюнхені (1945–1973). Декан філософічного факультету УВУ (1945–1972). Дійсний член Українського історичного товариства (1965–1973), УВУ і НТШ, а з 1953 р. — Міжнародної академії наук у Парижі.

Померла 8 червня 1973 р. у м. Дормштадт, похована у м. Новий Ульм, Німеччина.

ПраціДомашний и общественный быт Московской Руси. — К., 1912. — 64 с.;

Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Записки НТШ. — Т.173. — Мюнхен, 1962. — С. 7-112;

Історія України. — Мюнхен, 1972–1976. с.Дві концепції історії України і Росії. — Мюнхен, 1964Революція 1917: спогади / «Український історик», 1988, № 01-04; 1989, № 01-03У третьому розділі “Доробок Н.Д. Полонської-Василенко з історії Південної України”, розглядається наукова спадщина вченої, розкриваються історичні та історіографічні погляди на розроблювані дослідником проблеми історії Південної України. Розглянуто формування поглядів Н.Д. Полонської-Василенко щодо одного з основних предметів її студій. Вони відбувались на основі ґрунтовного опрацювання доробку А.О. Скальковського, Д.І. Яворницького, Я.П. Новицького, Д.І. Багалія, М.Є. Слабченка. Під впливом економічно-матеріалістичних позицій вчена категорично відмовилась від традиційної ідеалізації запорозького товариства і намагалась чітко визначити соціально-економічні й політичні фактори, що обумовлювали розвиток Запорожжя впродовж XVIII століття.

Історія запорозького козацтва в студіях Н.Д. Полонської-Василенко постала як гострий політичний і соціально-економічний процес. Головним зовнішнім чинником, на думку науковця, що визначав перебіг запорозької історії у XVIII ст., була політика уряду Російської імперії по відношенню до причорноморських степів. Протягом 1920-х років формується дослідницьке бачення історії краю як історії боротьби запорожців за свої земельні та політичні “вольності”. Головні підвалини боротьби запорожців за свої землі Н.Д. Полонська-Василенко бачила у площині економічних інтересів. Поступово це бачення закріплюється, вводиться нею в більш ширший контекст української історії.

Сформоване наукове бачення історії запорозького козацтва постало в результаті серйозних джерелознавчих та історіографічних студій вченої. Такий підхід дозволив Н.Д. Полонській-Василенко заповнити значні дослідницькі лакуни в історії Запорожжя. Археографічні публікації вченої та ґрунтовна комплексна реконструкція зимівчаного господарства й нині не втрачають свого наукового значення.

Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років історіографічна ситуація визначила появу нових моментів у роботах Н.Д. Полонської-Василенко. Впроваджується теза про класове розшарування запорозького козацтва, про початок доби розвитку торгівельного капіталу на Запорожжі часів Нової Січі, і, як наслідок, появу серед запорожців представників дрібної буржуазії та заможної верстви, або класу запорозької старшини. Саме запорозька старшина, на думку історика, як “торговельна буржуазія” через реалізацію своїх економічних інтересів визначила конкретний напрямок розвитку всього Запорожжя у XVIII столітті.

За останніх часів Запорожжя формувався новий економічний побут, відбувався перехід від стадії натурального до капіталістичного господарства. Не дивлячись на марксистське оформлення, Н.Д. Полонська-Василенко чітко встановила тенденції економічного і політичного розвитку Січі у добу напередодні зруйнування. Дослідник вважала її кульмінаційним пунктом в історії розвитку господарства Запорожжя, моментом найбільших досягнень, за яким почалася руйнація соціально-економічного ладу цілої країни.

В дисертації аналізуються історіографічні розшуки дослідника, визначається їх проблемно-тематичний характер. У 1920-х роках вчена одна з перших серед українських істориків ґрунтовно проаналізувала твори С.І. Мишецького, Г.Ф. Міллера, О.І. Рігельмана; І.М. Болтіна та Леклерка, що торкались запорозького козацтва, провела їх текстологічний аналіз, встановила оригінальні та компілятивні відомості кожної роботи, їх подальший вплив на історіографію Запорожжя, з’ясувала пануючі тенденції, що відбились по відношенню до запорожців в історичній літературі XVIII ст. – у творах російських авторів і у автора з оточення українського гетьмана. Здійснений історіографічний аналіз не містив оцінок крізь призму класового підходу. Вчена у такий спосіб показувала зміни у ставленні до запорожців, суперечливі настрої, що панували у тодішньому суспільстві, зв'язок між суспільною думкою й історичною літературою XVIII ст. Вдалим історіографічним прийомом стало дослідження політичних уявлень та історичної свідомості XVIII ст. через порівняльний аналіз історичної літератури та народної історичної пісенності. Рецензії історика на праці В.О. Біднова, М.Є. Слабченка не втратили своєї цінності для сучасних істориків та історіографів Південної України.

Важливим напрямком досліджень Н.Д. Полонської-Василенко стає заселення та колонізація Південної України у XVIII столітті. Дисертант приходе до висновку, що реконструкцію та осягнення історії регіону детермінувала попередня історіографічна традиція, закладена ще А.О. Скальковським. Новоросійський край сприймався дослідниками як окрема історична область Російської імперії і пов’язувався з історією “русского” народу. Водночас, історія Новоросії повинна була представити успіхи урядових заходів щодозаселення та розвитку краю протягом XVIII–ХІХ ст. Магістерські студії Н.Д. Полонської базувались саме на таких засадах. Трохи раніше Д.І. Багалій склав перший загальний нарис історії заселення та колонізації Новоросійського краю у XVIII – на поч. XIX ст. Історик представив струнку схему розвитку краю і прописав ряд концептуальних положень, що вплинули у майбутньому на студії Н.Д. Полонської-Василенко, зокрема про запорозький період в історії Новоросійського краю та запорожців як безпосередніх учасників колонізації; про роздачу запорозьких земель урядом, створення великого землеволодіння, закріплення землі за дворянством та привнесення кріпосництва – як основні віхи історії краю; про слов’янську (сербську) колонізацію Новоросії як таку, що не виправдала себе; про велике значення вільної народної колонізації краю.

У 1920-х роках Н.Д. Полонська-Василенко, маючи значний зібраний матеріал для розробки цього напряму та відштовхуючись від схеми Д.І. Багалія, проймається історіографічною традицією, що поширюється в українській історіографії протягом першої третини ХХ ст. Ця традиція протиставляє урядовій колонізації народну, початки якої виводяться із запорозької доби. Історія південного краю уявляється дослідниками як історія освоєння степів українським народом. У наслідок цієї вільної колонізаторської діяльності степ поступово перетворювався на Степову Україну. Ці обидві традиції мали різні дискурсивні витоки й схиляння Н.Д. Полонської-Василенко до другої не в останню чергу було зумовлено історіографічною ситуацією 1920-х років. У результаті багаторічних розшуків, представлених в розлогих статтях, археографічних роботах, докторській дисертації (“Очерки по истории заселения Южной Украины в середине XVIII в. (1734-1775 гг.)”), постало синтезне бачення історії Південної України. Вчена одна з перших об’єднала розрізнені сегменти історії заселення задніпровських місць, Нової Сербії та Слов’яносербії, Ново-Слобідського полку, Запорозьких Вольностей, першої Новоросійської губернії і представила цілісну картину заселення і колонізації Південної України протягом 1710-х – 1770-х років. Це була детальна фактологічна реконструкція історії краю з точки зору інтересів запорозького козацтва та українського народу.

51. Іларіон.У книзі описано всі дохристиянські вірування, слов'янську міфологію, головних дохристиянських богів, українську демонологію, дохристиянську богослужбу, відунство і повір'я, життя людини в обрядах і повір'ях, смерть, похорон і загробне життя, стародавні народні свята, двоєвір'я, вдачу і суспільне життя наших прадавніх предків. Чудова, високохудожня форма літературного тексту робить видання доступним широкій аудиторії читачів.

Україна має свою прадавню дохристиянську міфологію у вигляді анімістичної віри (з латинської аnimus – душа, живе). Оскільки міфологічний світогляд був антропоморфним, то було неминучим формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення всього сущого. Людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась, як до істоти живої. Культ природи стояв в основі первісного релігійного світогляду, а релігія була одухотворенням усього довкілля. По цьому людина стала все своє довкілля уособлювати, очоловічувати, віра ставала антропоморфічною (з грецької antropos –людина). Оці три елементи: анімітизм – оживлення, анімізм – одухотворення й антропоморфізм – очоловічення становлять основу давнішого вірування,.. бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т.ін. – усе це живе, має свою душу.

У праці митрополита Іларіона (Огієнка) він розглядає давні українські традиційні вірування, з якими християнські священники часто стикалися. І хоч розглядає це все через призму свого релігійного світогляду, але любов до свого народу заставляє його з приязню і цікавістю вивчати віру предків.

Іва́н Іва́нович Огіє́нко (церковне ім'я : Іларіон; * 2 січня (14 січня) 1882, Брусилів — † 29 березня 1972, Вінніпег) — український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922). Народився у містечку Брусилів Радомишльського повіту Київської губернії (нині — селище міського типу, районний центр Житомирської області) в бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Займав активну громадську позицію, був міністром освіти УНР, працював в урядах УНР

Історико-релігійна монографія

Дохристиянські вірування

1.Наші початкові вірування.Досліджуючи сьогочасні позахристиянські вірування українського народу, ми бачимо, що вони дуже широкі й вироблені в певну систему. Проте які б широкі не були ці вірування, ми відразу помічаємо, що це тільки порозрізнювані уривки з вірувань первісних, а їх давньої повної системи встановити тепер нема вже можливости. Історичний джерельний матеріял, який маємо, невеликий, а головно неповний, і він часто не дає змоги говорити про чисто українські вірування, він свідчить взагалі про первісну слов'янську віру, без застосування її до одного якогось народу.

Слов'янський народ у своїх віруваннях багато одержав іще з доби індоєвропейської, коли він жив більш-менш спільним життям зо всіма іншими народами, а про це виразно свідчить те, що в народніх віруваннях індоєвропейських народів іще й тепер чимало спільного. Ще більше спільного в первісній вірі народів слов'янських, і тому виділити з нього чисто українські вірування часто нема змоги. І взагалі треба підкреслити, що досліджувати стародавні вірування, розвій чисто духового життя, тепер, по тисячі минулих роках, дуже трудно, в порівнянні, скажемо, з дослідом стародавнього релігійного культу (обрядів), що дається нам значно легше.

Первісна людина широкими очима дивилася на все своє довкілля,[1] на все те, що її оточувало, від чого залежало все її життя, і що було сильнішим від неї. Кругом у природі були живі духи, що панували над певними своїми ділянками. А природу первісна людина знала досконало, ліси, поля, річки, звірів, птахів, дерева, зілля і т. ін.

І легко поставали думки, як зробити так, щоб це сильніше не було на шкоду мені, як жити з ним у повній згоді. Це все, сильніше за людину, згодом стало мститися, як сила вища, як божество, з яким треба було скласти відповідні лояльні стосунки. Це й був уже зародок первісної релігії. Слово Релігія, religio зв'язок, звичайно, з божеством, від лат. religere зв'язувати; Віра це вже система вірувань, система зв'язків людей з божеством.

Очевидно, ми мали дохристиянську релігію, як мали її й інші народи. І зовсім правильно проф. О. Потебня твердив: Занадто рано поховали в нас слов'янську мітологію: порівняння імен грецьких з санскритськими показує, що вже перед розділом греків і індусів була розвинена релігія. Було б дивно, коли б слов'яни її не мали. Замовчування в наших літописців та інших, або поверхові згадування народніх вірувань пояснюються зневажливим відношенням монахів до цих вірувань. З відсутности даних не можна робити тільки негативні висновки. Адже, коли б не заховалось Слово о полку Ігореві, можливо, що хтось би вивів з того, ніби в слов'ян не було народньої поезії.[2]

Початкові вірування були найтісніше зв'язані з життям, з природою свого довкілля, бо це вимагалося своїм господарським побутом, це були вірування натуралістичні, на природі побудовані. Людина хотіла бути зо своєю природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і тому початкова релігія заснована була на боротьбі з своїм довкіллям за своє існування, власне на певному ставленні до цього довкілля, до сонця, води, землі, дерев, і т. ін., а особливо до звірини. Первісна віра була віра практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов'язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра й життя були нерозірвально пов'язані сотнями ниток.

Давня віра була вірою анімістичною (лат. animus душа, живе), цебто людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась, як до істоти живої. Культ природи стояв в основі первісного релігійного світогляду, а релігія була одухотворенням усього довкілля.

По цьому людина стала все своє довкільне уосіблювати, очоловічувати, віра ставала антропоморфічною (гр. antropos людина). Оці три елементи: анімітизм оживлення, анімізм одухотворення й антропоморфізм очоловічення, становлять основу давнішнього дохристиянського вірування, це бачимо в усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т. ін., усе це живе, має свою душу, чоловіковидне.

Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, глибоко просяк навіть розвій нашої мови, в якій позостався аж до сьогодні. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, вітер свище, несе його, небесне світило, і сотні інших, усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ми тепер не віримо в їхній реальний зміст, а сприймаємо тільки як свій словарний фразеологічний трафарет.

Звичайно, для первісної людини ці вирази були зв'язані з його віруваннями, більше того постали з них. Анімізм і антропоморфізм це основні риси дохристиянського вірування:

52. ІСТОРИЗМ. Уперше термін «історизм» почав вживати нім. історик літ. Ф.Шлегель 1797 у своїх фрагментарних зауваженнях з філології, вказавши на неісторичність «популярної філософії» 18 ст., позбавленої «всіх персональних індикацій». Тим самим він утверджував розуміння історичності всієї дійсності, яка осмислювалась як «індивідуальні» зміни в часі («розвиток»). Нині цей термін означає: 1) заг. методологічний принцип історизму, включений у структуру матеріалістичної діалектики; 2) історизм як духовно-культ. рух 19 ст.; 3) історизм як вид і спосіб істор. думки, що сприяв академічному становленню історичної науки, вирізняючи її пізнавальну стратегію від природничо-наук. В першому випадку в принципі І. виражена ідея загальності та універсальності істор. підходу до аналізу розвитку природи та сусп-ва, тобто необхідність розглядати всі явища з точки зору їх генезису, виникнення, розвитку та подальших змін.У 1-й третині 19 ст. І. означав історично орієнтоване пізнання індивідуального в його «конкретному часі й просторі», спрямоване на фактологічне емпіричне дослідження («історична школа права»). Власне І. позначав т. зв. переломний час кін. 18 — поч. 19 ст., вирізняючи донаук. етап розвитку істор. науки від наук., який характеризувався появою розвиненої істор. свідомості — становлення різниці та зв’язку між трьома модальностями часу (минуле, сучасне і майбутнє). В ході тривалих сучасних дискусій визначені базові елементи змістовного наповнення поняття І. та його етапи на основі виділення домінуючих тлумачних моделей і методологічного інструментарію в істор. текстах та їхній зв’язок з пануючими історіософськими системами. Так, в «історизмі епохи Просвітництва» виділяють «універсалізм» істор. процесу і оптимістичну теорію прогресу. «Класичний історизм» 19 ст. вказує на ґрунтовну історизацію думки в гуманітарних науках і взаємозв’язок між «розумінням», як її центр. методологічною категорією (на відміну від категорії «пояснення» в природничих науках), та утвердженням поняття раціональної й духовної людини як суб’єкта історії. Т. зв. саморефлектуючий історизм утвердився в теоретико-методологічному дискурсі наприкінці 20 ст. і зосереджується на понятійному апараті істор. науки. К.Поппер на основі різниці в пізнавальній стратегії природничих та гуманітарних наук («генералізації» та «індивідуалізації») і розмежування їхньої методології виділяє «пронатуралістичний історицизм» і «антинатуралістичний історицизм».

Виділяються окремі складові І. як духовно-культ. руху та світогляду 19 ст.: а) протест проти раціоналізму Просвітництва доби з його скептичним ставленням до минулого, але сприйняття оптимістичної просвітницької ідеї «прогресу»; б) «історична свідомість романтизму» з властивим йому постійним пошуком у минулому смислу сьогодення; в) індивідуалізація як усвідомлення ідеї, що індивідуум формується історично; г) ідея «народного духу», котра виникла внаслідок «повторного пробудження» ідентичностей національних в Європі.І. як теор. основа істор. науки формував 3 її базові складові: а) ідеалістичні істор. поняття; б) канонізація дослідницьких регулятивів до єдності істор. методів; в) поширення фахових претензій на заг. освіту сусп-ва. По-перше, історія була самовиявом і самоуявленням людини 19 ст. як індивідуального елементу культ. розвитку заг. духу. Людські вчинки обумовлювалися «ідеями», котрі виступали як духовні рушії, спрямовуючи практичні дії на зміну існуючого світу, і У 1-й третині 19 ст. І. означав історично орієнтоване пізнання індивідуального в його «конкретному часі й просторі», спрямоване на фактологічне емпіричне дослідження («історична школа права»). Власне І. позначав т. зв. переломний час кін. 18 — поч. 19 ст., вирізняючи донаук. етап розвитку істор. науки від наук., який характеризувався появою розвиненої істор. свідомості — становлення різниці та зв’язку між трьома модальностями часу (минуле, сучасне і майбутнє). В ході тривалих сучасних дискусій визначені базові елементи змістовного наповнення поняття І. та його етапи на основі виділення домінуючих тлумачних моделей і методологічного інструментарію в істор. текстах та їхній зв’язок з пануючими історіософськими системами. Так, в «історизмі епохи Просвітництва» виділяють «універсалізм» істор. процесу і оптимістичну теорію прогресу. «Класичний історизм» 19 ст. вказує на ґрунтовну історизацію думки в гуманітарних науках і взаємозв’язок між «розумінням», як її центр. методологічною категорією (на відміну від категорії «пояснення» в природничих науках), та утвердженням поняття раціональної й духовної людини як суб’єкта історії. Т. зв. саморефлектуючий історизм утвердився в теоретико-методологічному дискурсі наприкінці 20 ст. і зосереджується на понятійному апараті істор. науки. К.Поппер на основі різниці в пізнавальній стратегії природничих та гуманітарних наук («генералізації» та «індивідуалізації») і розмежування їхньої методології виділяє «пронатуралістичний історицизм» і «антинатуралістичний історицизм».Виділяються окремі складові І. як духовно-культ. руху та світогляду 19 ст.: а) протест проти раціоналізму Просвітництва доби з його скептичним ставленням до минулого, але сприйняття оптимістичної просвітницької ідеї «прогресу»; б) «історична свідомість романтизму» з властивим йому постійним пошуком у минулому смислу сьогодення; в) індивідуалізація як усвідомлення ідеї, що індивідуум формується історично; г) ідея «народного духу», котра виникла внаслідок «повторного пробудження» ідентичностей національних в Європі.

І. як теор. основа істор. науки формував 3 її базові складові: а) ідеалістичні істор. поняття; б) канонізація дослідницьких регулятивів до єдності істор. методів; в) поширення фахових претензій на заг. освіту сусп-ва. По-перше, історія була самовиявом і самоуявленням людини 19 ст. як індивідуального елементу культ. розвитку заг. духу. Людські вчинки обумовлювалися «ідеями», котрі виступали як духовні рушії, спрямовуючи практичні дії на зміну існуючого світу, і через керівні інтереси приводили до прийняття тих чи ін. істор. рішень. По-друге, І. визначав істор. метод як систему правил, що спрямовує процес вивчення минулого, порядкує професійною операцією пізнання — наук. дослідженням. Ці правила ґрунтувалися на істор. гносеології, в основі якої лежала герменевтика людських дій та мотивів, й історія пізнавалася шляхом їх «розуміння» за філологічною моделлю проникнення у смисл текстів. Ключовими для методології історії стали слова Й.-Г.Дройзена: «Сутністю історичного методу є пошук розуміння, інтерпретація». Упорядкування методологічного інструментарію здійснювалося за допомогою знаменитої «тріади»: евристика, критика, інтерпретація. По-третє, малася на увазі обумовленість минулих людських дій, мотивів прийняття рішень ціннісними нормами. Істор. наука пізнанням минулого робить внесок до культ. прогресу, виконуючи загальноосвіт. функцію в сучасному сусп. житті, оскільки дії й мотиви поведінки людини обумовлені історично й їхнє пізнання складає вищий сенс буття. І. розвивав політ. теорію, легітимуючи політ. стан сусп-ва аналізом його істор. розвитку.У сучасному розумінні І. розглядається у зв’язку з проблемами інституціоналізації (див. Інституціоналізація історичної науки) й означає наук. парадигму істор. науки 19 ст., яка зводиться до 5 ґрунтовних ознак: а) інтереси (орієнтація на змінні потреби життя); б) «концепція ідеї» (формування домінуючого погляду на обумовленість людських дій в минулому); в) методи істор. реконструкції; г) форми історіографічного викладу; ґ) функції практичної орієнтації сусп-ва.

СТЕЛЬМАХ Сергій Петровичдоктор історичних наук, професор “Відродження історизму?” Теоретичні проблеми історичної науки ХІХ ст. в сучасній зарубіжній історіографії // Історія та історіографія в Європі. Вип.3. К.,2004.

53. У 1960 р. побачила світ книга Р. Задеснянського "Апостол української національної революції". Ця велика біографічна розвідка про Шевченка, яких тоді багато видавалося по обидва боки океану, містила великий розділ "Шевченко і Кирило-Методієвське Брацтво". Погляди на саме братство й роль у ньому Шевченка тут дуже відрізняються від інших книг. Ця робота одночасно б`є і по радянській, і по діаспорній історіографи. Так, Р. Задеснянський категорично відмовляється називати об`єднання кирило-мефодіївців "Кирило-Мефодіївським братством", назвою, яка була прийнята в діаспорній українській історіографії. Він пише: "Ніде це "Общєство" не звалося "Кирило- Методієвським Брацтвом". Саме товариство автор уважає "оформленою організацією". Історик запекло доводить, що Шевченко ні в якому разі не міг входити до цього "Общєства", бо ідеологія кирило-мефодіївців - "провінціяльний патріотизм", який не міг зашкодити Росії й вів тільки до її посилення, "пропагував... збільшення створеної москалями держави і не обіцяв ані одній неслов`янській землі добровільного звільнення!" Р. Задеснянський зазначає, що, "коли б ми прийняли, що Шевченко був членом того "Славянскаво Общєства", ...то ми мусіли тоді перекреслити все написане Шевченком у"Кобзарі" з "Заповітом" включно, мусіли прийняти за правильне неймовірне припущення, що Шевченко зрікся самостійницьких поглядів, перестав ставитись вороже до Московщини..." [16, с. 179]. Питанню, чи належав Шевченко до товариства, чи не належав, автор надає надзвичайної політичної ваги. Шевченко в інтерпретації Р. Задеснянського "український націоналіст і революціонер", який "ненавидів москвинів і намагався розбудити національну свідомість і ненависть до москвинів". Безумовно, поет знав про товариство, але не міг увійти до нього через велику "ідеологічну прірву" між ним і кирило-мефодіївцями. Твердження Р. Задеснянського про те, що братчики, серед яких був і Шевченко, заклали початок політичному прагненню до незалежної України, підриває наріжний камінь національної української історіографії. Цікаво, що менше ніж за десять років було зроблено чотири перевидання цієї книги [16, с. 178 - 202]. Концепція Кирило-Мефодіївського товариства Р. Задеснянського дуже подібна до поглядів Р. Млиновецького, в обох - це нелегальна українофільська організація, яка насправді мала промосковську орієнтацію й виступала за посилення Російської імперії. І тут, і там Шевченко - "ворог москалів", і тому не міг вступити до товариства за ідеологічними переконаннями. Впадає також в око, що книги Р. Млиновецького й Р. Задеснянського послідовно виходили в Мюнхені, а за прізвищами "Р. Млиновецький" та "Р. Задеснянський" може переховуватися одна й та сама особа.

Книга Р. Задеснянського в діаспорній історіографії - це явище виняткове. В усіх інших працях про Шевченка, зокрема в роботі видатного письменника й літературознавця Василя Барки, Великий Кобзар безумовно належить до Кирило-Мефодіївського братства і є його натхненник [5, с. 64].

Історію Кирило-Мефодіївського товариства не обходять увагою видатні історики Дмитро Чижевський та Наталія Полонська-Василенко. Якщо для Д.Чижевського - це "романтично-християнське" товариство, то Н. Полонська-Василенко вбачає в ньому велику політичну програму. Називаючи Членів братства. жінка-історик також називає серед братчиків студента Л. Загурського, правда, до прізвища М. Гулака вона додає недоречне "Артемовський", очевидно плутаючи його з письменником. Цікаво, що Н. Полонська-Василенко - єдиний діаспорний історик, яка згадала про розподіл кирило-мефодіївців на лібералів (Костомаров, Куліш) і революціонерів (Шевченко, Гулак, Савич), Це що, рецидив радянського минулого? [31, с, 398 - 399; 28, с.ЗОб - 308]. Цікаво, що в своїй статті про Кирило-Мефодіївське братство, поданій до Енциклопедії українознавства, що вийшла в 1949 р., Н. Полонська-Василенко дотримується класичної схеми: 12 братчиків, не відзначено розходжень між ними [13, с. 470]. Загалом діаспорні історики не проводили розподіл товариства, хоча інколи й зазначали розбіжності між братчиками. Так, Іван Кошелівець відзначав ліберально-поміркований реформізм Костомарова й революційні заклики Шевченка [ 14, с. 1031 -1032].

Поступово, починаючи з 1960-х рр., українська діаспорна історіографія починає переходити на англійську мову. Це було пов`язане в першу чергу з тим, що найпотужніша українська діаспора мешкала в англомовних країнах (США, Канада, Австралія), нове покоління, народжене поза межами України, швидко англонізувалося, до того ж англійська мова дозволяла розповсюджувати свої думки у всьому світі, а україномовна читацька аудиторія поступово зменшувалася, до радянської ж України діаспорні видання практично не доходили. У 1970 - 1980-х рр. зарубіжні українські історики все більше Використовують англійську мову. Англійською мовою пишуть Юрій Луцький, Іван Лисяк-Рудницький, Орест Субтельний, Роман Шпорлюк, Зенон Когут, Павло Магочий, Тарас Гунчак та багато-багаго інших. Хоча українська мова й продовжує вживатися в науковій літературі. Нею виходить більшість статей в "Українському історику". Історія Кирило-Мефодіївського братства продовжує цікавити діаспорних науковців [1, с. 235 - 237; 2, с. 203 - 204; 20]. Однак наприкінці 1980-х рр. відбувається ренесанс української мови в діаспорі, і пов`язаний він насамперед з революційними перетвореннями в Україні та проголошенням її незалежності. Українські діаспорні історики, які нарешті отримали змогу дійти до українського читача, починають плідно працювати на ниві нової хвилі українського національного відродження. На даний момент можна сказати, що сучасна українська пострадянська історична наука фактично сприйняла ідейне підґрунтя діаспорної історіографії як продовжувачки національної української історіографії, сформованої ще М. С. Грушевським. Отже, відбулося певне злиття української пострадянської та української діаспорної історичних наук. Попри все, ренесанс україномовної діяльності діаспорних істориків е явище тимчасове, і в майбутньому слід передбачати згортання такої діяльності, що обумовлене все більшим зменшенням носіїв української мови в діаспорі.