44. Від українсько-московського договору 1654 року до Віленського перемир’я

. Під вплив радянської, а також російської зарубіжної історіографії попали не тільки вчені «соціалістичного табору» але й деякі представники Заходу. Вони розглядають стосунки між Україною і Росією з проімперських позицій, або ж крізь призму загальновідомих теорій «возз’єднання» чи «приєднання відрізаної гілки»1.

Однак більшість зарубіжних дослідників акцентує увагу саме на протиріччях та конфліктах які мали місце в історії українсько-російських відносин. Одні стверджують, що взагалі договір 1654р. не приніс миру, безпеки і автономії Україні, створивши передумови для війни, громадянських конфліктів і політичного занепаду2. Інші вважають, що для царя договір був першим кроком у напрямку військової окупації земель України. Це була зустріч двох різних світів, яка, незважаючи на спільну православну віру, не могла привести до союзу, а лише до постійного непорозуміння і взаємних конфліктів3. Треті пишуть про безперервну боротьбу українців і великоросів протягом усієї історії їх існування, протиставлення Козацької демократичної держави «варварській Московії»4. В окремих працях звинувачується увесь російський народ, котрий нічого не зробив, щоб перешкодити відступу царя від умов Переяславської угоди5.

Історики наголошують, що договір 1654р. призвів до перегрупування військових сил: татари перейшли на бік Польщі і з союзників України стали її ворогами. Виникла страшна небезпека комбінованого удару з заходу (Польща) і півдня (татари). Ситуація вимагала внесення коректив до прийнятого царським урядом плану військових дій, згідно з яким передбачався основний удар у напрямі Смоленська і наступ на Білорусію. Але московське керівництво проігнорувало зміну ситуації. Як пише Р.Бжеський, «тим часом москвини не спішили з війною і почали військові дії літом 1655 року»6.

Звичайно, щодо дати він припускається помилки, адже незаперечним фактом є битва українського і московського війська проти польської армії у січні 1655р. під Охматовом. Але погоджуємось, що царський уряд віддав перевагу військовим діям саме на землях Смоленщини та Білорусії, не дбаючи про інтереси українського народу.

Результатом такої політики з боку Московської держави було те, що восени 1654р. армія Речі Посполитої на чолі з С.Чарнецьким перейшла в наступ. Як пише польський історик Л.Кубаля «Брацлавшина стала пустинею. Згідно з реляцією польського гетьмана 50 міст і 1000 церков лягли в попелі і руїні, а 100 тис. людей загнано в Крим. У березні спалено й пограбовано ще щонайменше 60 міст, а 200 тис. забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що полягли від польської шаблі по різних містах, слободах і селах, яких 100 тис., а також і тих, що згинули в битвах, з голоду і від вогню»7.

Залишається фактом, що обіцяне гетьману прибуття на Волинь московського війська зірвалося. Відомо також, що перебуваючи в околицях Білої Церкви Б.Хмельницький безупинно посилав гінців до царя і командуючого російськими військами В.Шереметьєва, благаючи подати допомогу. Однак лише в другій половині грудня московське військо виступило в Україну.

Крім того успішні дії козацьких і московських військ на землях Литви, Смоленщини та Білорусії були затьмарені непорозуміннями між союзниками. Справа в тому, що І.Золотаренко, який очолював козацьке військо, запроваджував у Білорусії «українську адміністрацію і проводив козацьку організацію місцевого населення ділячи край на полки й сотні. Очевидно, він дістав від гетьмана інструкції прилучити Білорусь безпосередньо до України»8. Деякі історики зазначають, що населення цього краю віддавало перевагу Українській державі, радо визнаючи владу гетьмана і приймаючи козацький устрій9.

Д.Дорошенко приходить до висновку, що вже перший рік українсько-московської спілки значно ослабив надії українців на московського царя як «могутнього протектора, який мовляв, принесе нарешті Україні свободу і спокій»10. Ще категоричніше висловлюється М.Андрусяк, зазначаючи, що дуже швидко після укладення угоди гетьман і козацька старшина зрозуміли помилковість цього кроку11.

Ставлення гетьмана до Москви починає кардинально змінюватися. Він, як стверджує видатний політолог В.Липинський12, кладе кінець втручанню у внутрішні справи, а щоб унезалежнити себе й у зовнішній політиці, вважає потрібним відновити союз з іншими державами.

Протягом весни й літа 1655р. Б.Хмельницький розвиває надзвичайно інтенсивну дипломатичну діяльність: ведуться переговори з послами Трансильванії, Туреччини, Польщі (яка робить спробу прихилити гетьмана на свій бік), Бранденбургу, відновлюються дружні відносини з Валахією і Молдавією. Як бачимо, гетьман не виконував ті пункти «Березневих статей», які обмежували самостійність України у сфері міжнародних відносин (заборона дипломатичних зносин з Польщею і Туреччиною) і з якими він не міг погодитися.

З-поміж інших держав дослідники виділяють Швецію, яка не межувала безпосередньо з Україною і не могла окупувати її землі13. Саме позиція Швеції ще раніше (1648-1649рр.) утримувала Австрію від надання військової допомоги Речі Посполитій. До того ж, шведський король Карл Х весною 1655р. розпочав війну з Польщею.

Влітку відновлюються військові дії козацького і московського війська проти шляхетської армії. Після звільнення Поділля, де відбулися переговори з послом Швеції (серпень 1655р.) і було досягнуто домовленості, що всі українські землі ввійдуть до складу Козацької держави, Б.Хмельницький переносить кампанію на Західну Україну. Польське військо було розбите під Городком, розпочалася облога Львова. Але гетьман відмовляється від штурму міста й обмежується невеликою контрибуцією, застерігаючи мешканців Львова, щоб вони не вели ніяких переговорів з представниками московського війська. Такі дії Б.Хмельницького історики пояснюють присутністю «москалів», які вимагали, щоб усі здобуті міста вважалися власністю царя й присягали йому на вірність14. Доходило навіть до військових сутичок між союзниками.

Інформація про це стала відомою урядові Речі Посполитої, і король запропонував гетьману розірвати союз із царем і з’єднатися знову з Польщею, обіцяючи «найвигідніші умови». Б.Хмельницький, враховуючи реальну ситуацію, не відмовляється від переговорів, розуміючи в той же час, що Польща не погодиться виконати основну вимогу козацького уряду – відступити «Русь включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем»15.

Про конфлікти між Московією і Україною стає відомо і в Західній Європі. В англійській пресі (Several Proceedings. - 1654-13-20, April) вже тоді писалося, що, «непорозуміння між Хмельницьким і московинами щодня зростають» Про «тріщини» у відносинах між союзниками повідомляє і часопис «Gazette de France» від 12 лютого 1656р. «Великий князь Московський робить все можливе, щоб утримати Хмельницького в союзі з собою...».

І все-таки, незважаючи на погіршення відносин між двома державами, здавалося, що реальним стало звільнення всіх етнічних українських земель. Як зазначає О.Оглоблин, на роки після Переяславської угоди припадають найбільші успіхи у державному будівництві України й найбільші обсяги її міжнародної політики, які зробили Козацьку державу «вирішальним чинником у східноєвропейських подіях того часу». Але саме в цей час погіршилася міжнародна обстановка16.