43. Олександр Оглоблин та його дослідження з історії Хмельниччини

Олександр Петрович Оглоблин (1899-1992), вихованець і професор Київського університету, належить до числа найвидатніших українських істориків XX століття. Він є автором понад 700 публікацій, його науково-академічна і громадська діяльність пов’язана з визначними культурно-освітніми центрами Західної Європи і США.1 Творчість О.П.Оглоблина характеризується приналежністю до державницької школи в українській історіографії. Сам дослідник писав, що він є істориком документальної школи, стоїть на грунті джерельних фактів і там шукає історичної істини. «Я абсолютно відкидаю будь-яку підпорядкованість історії, як науки, будь-яким стороннім цілям та завданням, інтересам та бажанням, навіть найкращим та найшляхетнішим. Я противник нагинання історичних фактів чи концепцій до якихось політичних, а навіть патріотичних інтересів. Я згоден з тим, хто сказав, що патріотизм – це чеснота, а не наукова метода».2

Визначальним для наукових праць О.П.Оглоблина є вивчення української історії з точки зору боротьби українського народу за свою державність і незалежність. Тому дослідник значну увагу приділив Хмельниччині, питанням державного будівництва у середині XVIIст. Серед найважливіших публікацій слід назвати такі роботи, як «Золотий спокій» (1948), «Хмельниччина і українська державність» (1954), «У країнсько-московська угода 1654» (1954), «Думки про Хмельниччину» (1957), «Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654р.» (1965). В історіографічних оглядах Л.Винара3 та Ю.Бойка4 ці та інші дослідження ученого отримали високу оцінку, як новаторські та оригінальні.

Так, наприклад, у статті «Золотий спокій» історик переглядає усталені і звичні для нас положення про економічне виснаження краю напередодні всенародного зриву у 1648р. і про лише негативні наслідки церковні унії 1596р. Навпаки, протягом першої половини XVII століття, на українських землях творяться нові цінності – політичні, економічні, церковно-культурні. Олександр Петрович пише про значний поступ сільського господарства і промисловості, про виникнення нових міст і сіл, про колонізаційні процеси і досягнення в житті українського народу, про розвиток української національної ідеології і культури.

Отже, за О.П.Оглоблиним, Хмельниччина була не соціальною, а насамперед, національно-визвольною революцією, не стихійним протестом, а конечною необхідністю. «Хмельниччина – це передусім українська національно-визвольна революція, наслідком якої була війна України проти Польщі, визволення Наддніпрянської України з-під польської влади й відродження української державності у формі козацько-гетьманської держави».5

Ця ідея відродження української державності і «тяглості українства» від княжих часів до козацтва була створена, на думку О.Оглоблина, у першій чверті XVIІ-століття, її поширенню сприяли в тій чи іншій формі, крім самого козацтва, Києво-Могилянський осередок і волинський гурток української протестанської шляхти. Так поступово формувалася і зростала ідеологія української державності.

Напередодні і в ході Хмельниччини існувало також декілька концепцій нового державно-політичного устрою українських земель: 1) концепція ягеллонського легітимізму, або автономії у складі Речі Посполитої; 2) Великого князівства Руського; 3) концепція «москвофільська» і 4) найголовніша концепція «Козацької Речі Посполитої, держави Війська Запорозького» на терені цілої України.6 Змагання двох найголовніших концепцій – старої руської держави («Князівства Руського») і нової «Козацької держави» накреслені в Оглоблина досить широко і цілком переконливо. Тут сказане, відзначає Ю.Бойко, нове слово, що залишиться назавжди внеском у нашу історичну науку.7

Новаторським виявився і порівняльний аналіз Зборівської (1649) та Переяславської» (1654) угод. Маючи перед собою таких визначних попередників, як М.Грушевський, В.Липинський, А.Яковлів та ін., О.П.Оглоблин не тільки поглибив їх висновки, але й обгрунтував цілий ряд нових думок про перебіг подій на Україні під час Хмельниччини. Такими, зокрема, є його твердження про існування в козацькій державі протягом певного періоду двоєвладдя: влади гетьмана і козацької старшини з одного боку і влади київського митрополита з духівництвом та українською православною шляхтою з іншого. Ідея двоєвладдя була покладена в основу Зборівської угоди, натомість угода 1654р. остаточно закріплювала владу гетьмана.8

Зауважимо, що процес формування гетьманської (монархічної) влади відтворено в працях О.Оглоблина, як складний і поступовий. Гетьман змушений був рахуватися з демократичними традиціями у козацькому війську, з існуванням козацької та церковної і шляхетської опозиції. Тогочасна ситуація в Україні, а особливо історичні портрети Б.Хмельницького, А.Киселя, С.Косіва змальовані досить аргументовано та логічно. Характеристичні оцінки історичних діячів та тогочасних політичних концепцій не втратили свого значення і сьогодні. Цікавим і актуальним є, наприклад, порівняльний аналіз постатей Киселя і Хмельницького, їх вчинків і значення їх діяльності. Високі якості гетьмана, як здібного дипломата, визначного державного діяча та полководця, поєднуються із складністю його особистості.9

На особливу увагу заслуговують студії О.П.Оглоблина над Переяславською угодою 1654 року. Учений заглиблюється у такі складні питання, як причини і обставини українсько-московських домовленостей, хід і наслідки переговорів тощо. Історик вважає, що для правдивої оцінки державно-політичного характеру Переяславської угоди потрібно не лише дослідити історико-правничий бік справи й висвітлити зовнішньо-політичний аспект цього питання (як це переважно було дотепер), але поруч з цим, розглянути цю угоду в аспекті внутрішньої політики Б.Хмельницького і, зокрема, з’ясувати, які були головні концепції державно-політичної думки на Україні в той час, і що нового внесла Переяславська угода в організацію державної влади. Такий підхід дозволив автору розкрити цікаві аспекти в українсько-московських переговорах, провести глибокий джерелознавчий аналіз наявних документів.10 На думку дослідника, Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою, вона не змінила державного статусу України, титулу і влади її гетьмана. Це був договір мілітарного союзу двох самостійних держав – України і Московщини. Однак історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Військово-політичний союз України і Московської держави поступово перетворився на панування Москви над Україною. І все ж навіть сфальсифікована, спотворена, знівечена і зламана Москвою Переяславська угода залишилася назавжди найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України.

Таким чином, зі сторінок наукової спадщини О.П.Оглоблина постає перед нами цілісна і добре змальована картина виснажливої боротьби українського народу за свою державність і незалежність у середині XVIIст. У найбільш сконцентрованому вигляді концепція Хмельниччини, як національно-визвольної революції, знайшла своє відображення у енциклопедичних статтях автора.11 Впевнені, що згадані тут наукові роботи займуть належне місце у вивченні української зарубіжної історіографії.