1.Об'єкт і предмет історіографії

Термінологія. Поняття "історіографія" є багатозначним і ві-дображає еволюцію терміна ще з часів середньовіччя. Воно по¬ходить з Франції, де у XIV ст. "історіографом" називали митця, який у рукописах малював мініатюри історичного плану. Почина¬ючи з XV ст., на Заході Європи історіографом вважали придворного письменника, зобов'язаного складати опис офіційної історії країни або правлячої династії. З часом така практика поширилася на країни Європи та Азії, протримавшись до XIX ст. Ще 1803 р. посаду офі¬ційного російського історіографа займав знаний російський історик М. Карамзін. У середньовіччя і новий час поняття "історіографія" набуло значення безпосереднього процесу "писання" історії дина¬стії, країни, знатних родів тощо. Проте невдовзі цей термін стали застосовувати й до відповідних творів. Поняття "історіографія" як писання текстів про минулі події, а згодом - як історична наука збе¬рігає своє значення донині. Практично всі історики вживають цей термін стосовно історичних досліджень та історичної науки в цілому. З кінця XVIII ст., коли історичні твори, поєднавшись з теорія¬ми просвітників про універсальний і закономірний характер істо¬ричного розвитку, стали претендувати на наукове, а не божественне пояснення суспільних змін, з'явилася потреба критичного осмис¬лення цих творів і вміщених у них "історичних прогнозів". Було покладено початок роздумам над продуктами інтелектуальної твор¬чості істориків та їх корисності для пізнання світу в цілому.

Історіографічна рефлексія, як критичні роздуми над історич¬ними творами, бере свій початок у XVIII ст. в західноєвропейсько¬му напрямі, пов'язаному з критикою літературних і публіцистичних творів, в яких автори пропонували свої погляди щодо розв'язання тих чи інших суспільних проблем. Критика намагалася визначити підходи і способи, які спонукали цих авторів пропонувати свої розв'язки. "Критичний метод" як спосіб розгляду різноманітних лі-тературних творів став одним із засобів трактування історичних знань, стимулювавши народження історії як науки, а також історіо¬графії як окремої галузі "критики" власне історичних праць. Таким чином поняття "історіографія" набуло додаткового значення, яке прив'язувало його до критичного осмислення історичних творів з погляду їх наукової переконливості.

На цьому пригоди з поняттям "історіографія" не закінчилися. Разом з інституціалізацією історичної науки у XIX ст. його пере¬несли на твори істориків і весь комплекс історичної науки. У другій половині XIX ст. історіографія стала синонімом історичної науки як такої. Надалі, в міру збагачення й поглиблення історичних знань й у зв'язку з потребою їх осмислення та систематизації, це поняття на¬було значення спеціальної дисципліни, що займається вивченням виникнення і поширення історичних знань. У такому вигляді, з пев¬ними модифікаціями, воно увійшло у XX ст.

Модифікація заторкнула розгалуження історіографії на проб¬лемну і рефлексивну (теоретичну). Під проблемною історіографією сьогодні розуміють аналіз нагромаджених знань з конкретної істо¬ричної проблеми або явища ("історіографія Французької революції XVIII ст.", "історіографія італійського ренесансу"). Рефлексивна (теоретична) історіографія зосереджує увагу на загальному розвит¬кові історичних знань та інституцій певної епохи чи періоду в річи¬щі історії науки ("французька історіографія XX ст.", "італійська історіографія міжвоєнного періоду"). Такий підхід до визначення поняття "історіографія" іноді (зокрема на Заході) окреслюють тер¬міном "історія історичної науки" або, здебільшого, "історія істо¬ріографії". Але у традиції Східної Європи та деяких інших регіонів світу прижився також термін "історіографія" для позначення дис-ципліни, яка вивчає процес створення і функціонування історичних знань. Тому надалі ми будемо вживати поняття "історіографія" у двох основних значеннях - історичної науки як пізнавального проце¬су в цілому, і як спеціальної науки про здійснення та результати цього процесу. Обидва значення, хоча й близькі за змістом, але різняться між собою, про що йтиметься далі.

Поняття "історіографія" походить з грецької мови і розшифро¬вується як "історіа" - розповідь про минуле і "графо" - писати, й нині може бути інтерпретоване як "історіописання" або творення історич¬них текстів. І хоча така інтерпретація не зовсім точно відображає зміст і предметну сферу пізнання виникнення та розвитку історичних знань, але вона міцно увійшла до лексикону істориків й набула легітимності для означення окремої наукової та академічної дисцип¬ліни. Проте відбулося це тільки у середині і другій половині XX ст., коли окреслилися ознаки теоретичної та організаційної зрілості істо¬ріографії як окремої наукової дисципліни. Підставою для цього послу¬гували успіхи наукознавства та одного з напрямів сучасної історичної науки - інтелектуальної історії, що запропонували і застосували ре¬альні моделі дослідження процесів виникнення й функціонування наукових історичних знань у соціумі, обґрунтували теорію і методи їх вивчення. Підхід до історичних праць як до наукових творів дав змогу визначити об'єктну і предметну сферу нової дисципліни, вклю¬чити її до окремих наук соціально-гуманітарного профілю.

Зміни, які відбулися в наукознавстві та історичній науці в сере¬дині XX ст. (про них йтиметься далі), зіграли "на руку" терміну "істо¬ріографія". Якщо раніше він так чи інакше збігався з поняттям "історія історичної науки", то після ударів, завданих модерному світобаченню зародженням постмодернізму, історіографічне вивчення остаточно на¬дало перевагу пізнавальним (епістемологічним) і знаннєвим (когні-тивним) підходам до дослідження історичної творчості, в центрі якої опинилися свідомісні процеси - історична думка, знання, світогляд, ментальність. Зовнішні прояви історіописання (твори, інституції, сус¬пільні умови тощо) не зникли з поля зору історіографів, вони розгля¬дають їх передусім як передумову й тло формування індивідуальної та колективної історичної свідомості. За таких умов поняття "історіо¬графія" є більш адекватним і містким терміном для окреслення цієї наукової дисципліни, ніж "історія історичної науки".

Поняття "світова " історіографія можна визначити, виходячи з розуміння загального і особливого в науковому пізнанні. Як і в кожній науці, історичне знання створюється за певними моделями-взірцями - парадигмами, які містять в собі сукупність поширених і прийнятих на даний час світоглядних та наукових поглядів, інстру¬ментарій, котрі забезпечують виконання дослідницької програми з наступною інтеграцією здобутого знання у загальну наукову карти¬ну світу. За умов розвинутості комунікацій у сучасному інфор¬маційному просторі наукові знання порівняно швидко стають над¬банням світової спільноти, заповнюючи існуючі у ній прогалини (лакуни). В історії, подібно до інших наук, пізнавальні здобутки заторкують переважно світоглядні, методологічні та фактологічні аспекти конструювання знань і забезпечують як взаємопроникнення підходів, так і нагромадження чимраз більшої фактографічної ін¬формації. Але на відміну від природничих наук, які здебільшого мають справу з неживою природою, в історичних знаннях у значно більшому обсязі представлені соціально-культурні, свідомісні за по¬ходженням індивідуальні і колективні особливості світобачення та світосприйняття. Іншими словами, особливий індивідуально-куль¬турний шар історичних знань займає в них значно більше місця, ніж в природничих, і пов'язаний з ідеологічними, психологічними, ак-сіологічними (ціннісними) орієнтаціями їх творця-історика. Суб'єк¬тивний характер історичних знань, попри застосування істориком наукових методів і теорій, завжди залишається значним.

Водночас, як засвідчує досвід світового історіописання, ос-новні зміни в створенні історичних знань відбувалися раніше й про¬ходять сьогодні під впливом найбільш поширених у світовій науці історичних парадигм. Кожна з них раніше чи пізніше (залежно від епохи і стану суспільства) здобувала собі перевагу, витісняючи ін¬ші, попередні (історіографія античного світу, середніх віків, нового часу, просвітництва, романтизму, позитивізму, марксизму, соціоло¬гізму, антропологізму). Таким чином, можна стверджувати, що змі¬на парадигм історіописання демонструє взаємопроникнення, поши¬рення і застосування провідних моделей історіографії відповідного часу в усіх куточках світу, включених до сучасних інформаційних потоків. (Зрозуміло, що процес включення країн і народів до світових комунікацій не був таким простим та одночасним, і донині існують значні відмінності щодо участі різних держав у світових інформа¬ційних потоках, зокрема у т. зв. "країнах третього світу"; але процеси глобалізації, попри їх суперечливість, а часом конфліктність, стиму¬люють комунікативну інтеграцію).

Отже, якщо йдеться про "світову" історіографію, то треба ро¬зуміти, що для розвитку історичного мислення і практики фахових дослідників минулого першочергове значення має можливість вико¬ристання методологічних здобутків історичної думки та їх застосуван¬ня у своїх дослідженнях. Успішні теоретико-методологічні напра-цювання окремих істориків і колективів (шкіл, напрямів) здобувають нових послідовників і стають світовим надбанням. Тоді можна гово¬рити про світову історіографію як спільний феномен світової фа¬хової спільноти. Це не означає, що йдеться про поширення єдиної всеохопної парадигми історіописання (хоча й не виключено такого стану в минулому чи майбутньому), здебільшого говориться про співіснування декількох поширених моделей історіописання. Так, відомий американський історик Ґ. Ґ. Іггерс (1997) виокремив три головні стадії і парадигми світової історіографії останніх двох сто¬літь: "класичний історицизм" XIX ст., соціальну історію XX ст. і постмодернізм. Така класифікація не вичерпує різноманітності під¬ходів до історії, але узагальнює найбільш поширені методологічні орієнтації істориків, показуючи їх зв'язок і певну залежність від загальносвітового розвитку історичної думки.

Однак, як зазначалося вище, нові ідеї і підходи в історичному пізнанні народжуються в певних національних (державних) середо¬вищах (спільнотах) і проходять складний шлях адаптації, перш ніж перетворитися на авторитетну модель. Застосування поширених моделей і теорій історичного пізнання відбувається не на порожньо¬му ґрунті, а в середовищі істориків конкретної країни, суспільства, культури, характеризується специфікою історичного матеріалу та суспільно-політичних очікувань. Тож національно-державні, тобто суспільно-політичні виміри сучасного історіографічного процесу залишаються суттєвим чинником історичної творчості, без якого не можна зрозуміти основних тенденцій світової історіографічної практики. Тому, маючи на увазі світовий контекст розвитку сучас¬ної історичної думки і науки, ми водночас збираємося простежити за еволюцією і здобутками провідних історіографій світу.

Останнє поняття з назви цієї наукової дисципліни - "сучасна" -теж вимагає окремого пояснення. Переважно "сучасними" назива¬ють події або явища, котрі відбуваються в межах одного покоління (15-20 років). Але для інтелектуальної діяльності рамки "сучасно¬го" визначаються, як правило, виникненням, сприйняттям і поши¬ренням відповідних парадигм фахової діяльності, що адаптуються, застосовуються і вдосконалюються цією спільнотою. За такого підходу зміна взірців у розвитку світової історичної науки розпочи¬нається у 50-х роках XX ст. й досягає "критичної маси" у 70-90-х ро¬ках. Тому, говорячи про "сучасну світову історіографію", ми будемо акцентувати увагу на такому трактуванні "сучасності", яке охоплює період другої половини XX - початку XXI ст. Меншою мірою це стосуватиметься посткомуністичних країн, де зміна парадигм істо¬ріописання припала на кінець 80-початок 90-х років XX ст., і там відлік сучасної історіографії доцільно розпочинати з цього часу.

Об'єкт і предмет історіографії. Як і кожна наука, історіо-графія повинна визначити свій об'єкт пізнання та його предметну сферу. Варто нагадати основні поняття наукової гносеології (теорії пізнання). Об'єктом пізнання вважається та річ або явище реальної дійсності, на яке спрямовані пізнавальні зусилля дослідника. Пред¬метом пізнання вважаються ті риси і властивості об'єкта пізнання, які проявляються у його (їх) взаємодії з дослідником або іншими об'єктами та явищами реального світу.

Зважаючи на ці позиції і попередні міркування, можна встано¬вити, що об'єктом пізнання в історіографії є історичні знання, представлені в працях і виступах (лекціях, доповідях) фахових до¬слідників минулого — істориків, які формують науковий образ мину¬лого на засадах поширених в історичній науці моделей і схем істо¬ричного пізнання (дослідження).

Треба зауважити, що в сучасній світовій та українській істо¬ричній думці існують значні розбіжності у трактуванні об'єкта вивчення історіографії. Ним вважають і історичну науку в цілому, і "історіографічний процес", й історію історичної думки тощо. На наш погляд, такі визначення заводять дослідника в інші, неприта¬манні історіографії галузі - наукознавство, інтелектуальну історію, теорію історії. Саме історичне знання, здобуте в результаті пізна¬вальних зусиль дослідника, є об'єктом вивчення історіографії як наукової дисципліни, а підсумком пізнавальних зусиль - одержання нового - історіографічного знання - про історичне знання і способи його створення та сприйняття. Запропоноване визначення об'єкта дозволяє чітко окреслити його предметну область, яка дає змогу одержати нове знання про історичне знання, а також, що не менш важливо, розмежувати історіографічне та історичне знання.

У зв'язку з цим виникає непросте питання про співвідношен¬ня історіографії та історичної науки (щодо якої теж часто вживаєть¬ся термін "історіографія"). Окреслення наведеного вище об'єкта пізнання історіографії дозволяє, на нашу думку, задовільно розв'я¬зати цю суперечність. Історична наука створює знання про минулу реальність (люди, події, явища), в той час як історіографія роз¬криває процес створення цих знань істориком, їх парадигмальний характер, методологічну і соціально-культурну зумовленість.

Предметну сферу визначеного нами об'єкта пізнання історіо¬графії - історичних знань - можна окреслити, зважаючи на їхню структуру:

1) світоглядний складник, що включає в себе ідеологічну компоненту - систему ідей і цінностей історика, з позицій яких він сприймає і пояснює навколишній світ, часто неусвідомлено переносячи їх на минулі події;

2) методологічний (теоретичний) складник, що передбачає наявність у дослідника знань про мету, принципи і засоби (методи)здійснення історичного пізнання, а також його приналежність до визначеного наукового напряму, школи, інституції;

3) фактологічний (джерельний) складник, пов'язаний з умінням дослідника працювати з історичними джерелами і реконструювати на їх підставі минулу дійсність;

4) соціально-культурний складник, який забезпечує присутність у створюваних істориком знаннях впливів соціального (родинного)оточення, його ментальних структур, зокрема історичної пам'яті;

5) психологічний складник, що відображає присутність індивідуально-емоційних переживань, симпатій та антипатій історика у здобутих ним знаннях;

6) мовнолінґвістичний складник, що передбачає використання дослідником відповідного вербального представлення історичної інформації, яке забезпечує зрозумілу й прийнятну для фахівців інтерпретацію історичних знань.

Через окреслену вище предметну сферу історіографія прагне якомога повніше реконструювати шлях формування історичних знань та їхню значущість як для створення, доповнення або зміни історичної картини, так і для обслуговування пізнавальних потреб соціуму в цілому. Зрозуміло, що вивчення історичних знань через визначену предметну сферу є завданням надзвичайно складним і працемістким. Але вона, як ідеал дослідження, загострює увагу історіографа - дослідника історії історичних знань - на потребі вра¬хування всіх цих складників з метою глибокого наукового аналізу оприлюднених і поширюваних історичних знань.

Вищесказане свідчить про те, що історіографія на сьогодні достатньо відмежувалася від історичної науки, залишаючись пов'я¬заною з нею через систему історичних знань. Натомість, з іншого боку, для розв'язання власних завдань вона повинна тісно співпра¬цювати з багатьма іншими соціально-гуманітарними науками, з яких запозичує насамперед методи і термінологію пізнання, - філо¬софією, методологією історії, спеціальними історичними дисциплінами, соціологією, політологією, психологією, культурною антро¬пологією, мовознавством, економікою, наукознавством, інформати¬кою та деякими іншими, без яких неможливо розкрити вказані вище складники історичних знань.

2.Методологічні аспекти. Як і кожна наукова дисципліна, історіографія виробила свої теоретичні підстави - методологію, що містить такі пізнавальні категорії як об'єкт, предмет і методи. Ос¬кільки історіографія творить особливі історіографічні знання, що спираються на історіографічні факти і містять їх теоретичні узагаль¬нення (концепції, теорії), то їй властиві всі головні компоненти пізнавальної діяльності - творення історіографічних фактів, їх гене¬ралізація (узагальнення) і конструювання теоретичних історіогра¬фічних знань. На кожному з етапів історіографічного пізнання - від постановки історіографічної гіпотези (моделі) і до одержання теоре¬тичних історіографічних знань — використовуються як загальнонау-кові (аналіз, синтез, індукція, дедукція тощо), так і адекватні для цього предмета дослідження методи (див. предметну сферу). Облас¬тю, в якій збігаються різні методи історіографічного дослідження, є нині вивчення ментальних структур свідомості історика(ів), в яких концентруються як зовнішні (освіта, наука, соціальне середовище, інституції, державна політика тощо), так і внутрішні (індивідуальні особливості дослідника, його культурно-ціннісні орієнтації, світог¬ляд) чинники (І. Колесник).

Сучасні історіографи виокремлюють два основні рівні методів історіографічного пізнання: (1) методи конкретного історіографічно¬го аналізу і (2) методи історіографічного синтезу. Якщо перший рі¬вень безпосередньо пов'язаний з особливістю предмета вивчення (соціальні, культурні, психологічні, інституційні, мовні та інші складники історичних знань), то методи другого рівня спрямовані на узагальнення (генералізацію) здобутих з допомогою попередньо¬го аналізу історіографічних джерел знань.

Історіографічне джерело - це текст наративного чи доку-ментального характеру, який містить інформацію про минулі події та явища і постає як результат свідомої пізнавальної діяльності суб'єкта у певних соціально-культурних обставинах. У такому ви¬падку кожний історичний текст є водночас і історіографічним, тоб¬то таким, що є продуктом творчості (конструювання) особи, не¬залежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Кожний такий текст у відкритій (експліцитній) чи прихованій (імпліцитній) формі містить

і зберігає інформацію про світогляд творця тексту, його уявлення про минуле і способи його пізнання, соціокультурні орієнтації, середо¬вище тощо. Дяя виявлення авторських поглядів, здебільшого прихо¬ваних за понятійно-категоріальним апаратом і оціночними судження¬ми, необхідно вміти "розшифрувати" такий текст, а також віднайти у джерелах соціально-культурні та ідеологічні інспірації дослідника.

Методи історіографічного синтезу покликані узагальнити різноплановий історіографічний матеріал з метою усвідомлення і визначення причин, обставин і чинників творення й поширення іс¬торичних знань у соціумі. Для їх розуміння ключовими є декілька важливих категорій. Перша - історіографічний процес - це об'єк¬тивний, цілісний процес генезису та розвитку історичного пізнання, нагромадження та удосконалення історичних знань (І. Колесник). Розглядаючи історичне пізнання як цілісне конкретно-часове і конк¬ретно-просторове явище, історіографічний процес передбачає не¬розривний зв'язок його "внутрішніх" і "зовнішніх" чинників, котрі визначають предметну сферу історіографічних студій. Тісно пов'я¬зана з першою і друга категорія - історіографічна ситуація. Вона вказує на те, що певному етапу історіографічного процесу в конк¬ретному часово-просторовому вимірі відповідає його фрагмент -історіографічна ситуація з властивими саме їй прикметами історич¬ного пізнання (Л. Кертман). Можна стверджувати, що йдеться про стан історичної науки в результаті синхронізації певних рівнів роз¬витку окремих (приватних) історіографічних процесів, який дає змогу здійснювати їх узагальнення на рівні історіографічної теорії.

Історіографічна теорія, як і теорія в інших науках, - узагаль¬нене і пояснене теоретичне знання про конкретний стан історичного пізнання у його найсуттєвіших соціокультурних вимірах. Така теорія (концепція) виконує методологічну функцію, створюючи підстави для визначення суперечливих елементів нагромадженого знання, можливих шляхів його збагачення або трансформації, оці¬нювання нормативних підстав розвитку історичного пізнання. Вона виконує допоміжну функцію щодо вивчення конкретних історичних проблем, а також важливу світоглядну роль, вказуючи на зміну історичних картин світу в залежності від різноманітних соціокуль¬турних чинників.

Стрижнем будь-якої теорії й історіографічної зокрема є ідея, яка дозволяє узагальнити (генералізувати) історіографічні факти, отримані дослідником у процесі пізнання. Зрозуміло, що історіо графічні факти є першим пізнавальним здобутком дослідника, його інтерпретацією реальних подій чи явищ. У минулому в історіогра¬фічних дослідженнях наголос робився на провідному значенні соці¬ального чинника в історіописанні (позитивізм, марксизм, сцієнтизм тощо), який вважався визначальним для розуміння історичного пізнання. Сьогодні більшість західних вчених, не нехтуючи соціаль¬ними обставинами, більшого значення надають "внутрішнім", сві-домісним чинникам історіописання - переломленню в свідомості суб'єкта історії ідей, теорій, методів, тобто когнітивних (знаннєвих) чинників. Ще від знаного англійського історика Р. Д. Коллінґвуда (1945) в світовій історіографії утверджувалося переконання про те, що "вся історія - це історія думки". Наприкінці XX ст. це переко¬нання здобуло перевагу у фаховому історичному середовищі і зму¬сило дослідників шукати відповідей на поставлені запитання у свідомості істориків. Це дозволило залучити до історіографії пізна¬вальні здобутки сучасної інтелектуальної історії, орієнтованої на вивчення зародження і сприйняття (рецепції) ідей та їхньої ролі у творенні історичних знань.

Таким чином, історіографія намагається поєднувати "зовнішні" соціальні чинники руху історичних знань з "внутрішніми" інтелекту¬альними. У центрі уваги сучасного історіографічного дискурсу* є не стільки одержаний результат пізнання (знання), скільки підстави і дії, спрямовані на його одержання.

Отже, історіографічна теорія є насамперед спробою пояснен¬ня процесу конструювання історичного знання в конкретних соці¬альних, інтелектуальних і культурних просторово-часових умовах.

Підсумовуючи, можемо запропонувати визначення історіо¬графії як наукової і навчальної дисципліни. Історіографія - це спе¬ціальна історична дисципліна, яка вивчає процес виникнення, сприй¬няття і поширення історичних знань, змін в організації і методах їх отримання, виконанні певних соціальних функцій.

Курс "Сучасна світова історіографія" має на меті представити (у скромних межах посібника) нинішній стан світової історичної науки в її інтернаціональних вимірах та, вибірково, національних особливостях.