Порівняльна характеристика досвіду менеджменту

Японія США

Структура управління

Нестандартна, гнучка. Формалізована

Субординація

Згори до низу. Голова і рівноправні члени

Характер прийняття рішень

Колективний на основі згоди. Індивідуальний

Форма відповідальності

Колективна. Індивідуальна.

Організація контролю

Колективна Індивідуальна

Швидкість службового росту

Уповільнений Швидкий.

Критерії просування по службі

Вік/стаж Особистий результат.

Орієнтація управління

На групу На окрему особистість.

Оцінка результату управління оплата

По колективному результату По індивідуальному.

Система найму на роботу

Довготермінова Короткотермінова.

Специфіка Українського менеджменту полягає

◊ слабкість законодавчої бази;

◊ податкові проблеми, невизначеність механізмів ціноутворення;

◊ відсутність теорії українського менеджменту;

◊ ігнорування та невміння використати на практиці сучасні методи управління.;

◊ необхідно змінити стереотипи свідомості і поведінки людей;

необхідна підготовка кваліфікованих кадрів менеджерів нової формації.

Лекція № 12. Капітал. Витрати виробництва, ціна і прибуток.

План: 1. Соціально-економічний зміст поняття “капітал”. Постійний і змінний капітал.

2. Виробничі фонди підприємства і витрати виробництва, собівартість. Амортизація.

3. Ціна і прибуток.

1. Первісне значення слова “капітал” (від лат. capitalist) – головний. Згодом у німецькій та французькій мовах цим терміном стали позначати головне майно, головну суму. Першу спробу наукового аналізу капіталу зробив Аристотель. Він запровадив поняття “хремастика” (хрема – майно, володіння). Під хремастикою учений розумів мистецтво забезпечення достатку або діяльність, спрямовану на накопичення багатства, на отримання прибутку, на вкладення і накопичення капіталу. Класики політичної економії А.Сміт та Д. Рікардо ототожнювали капітал з накопиченою працею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, харчів, грошей тощо). Водночас вони стверджував, що праця – єдине джерело вартості лише в умовах простого товарного виробництва, а за капіталізму таким джерелом є й інші фактори, зокрема капітал.

Сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру капіталу, пов`язали його з особистим фактором виробництва, з фактором часу.

Капітал – самозростаюча авансова вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід.

Загальне поняття “капітал” конкретизується у багатьох формах капіталу: власний/залучений, речовий/людський, промисловий/торговельний/позичковий, основний/оборотний, реальний/фіктивний, індивідуальний/колективний/суспільний, національний/міжнародний, постійний/змінний.

Складові капіталу, які витрачаються на організацію виробництва, відіграють неоднакову роль у створенні вартості та додаткової вартості. Витрати виробника на придбання засобів виробництва є незмінними й переносяться конкретною працею на новостворений продукт. Маркс назвав їх постійним капіталом і позначив буквою “с” (від початкової букви латинського слова constant – постійний ). Постійний капітал бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, є фактором виробництва, створює споживчу вартість, але не бере участь в процесі збільшення вартостей, а отже, не створює додаткової вартості.

Інша частина витрат виробника, яку він авансує на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість у процесі виробництва, - це змінний капітал, “v” (varitous – змінюваний). Він збільшує первинну вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, який отримує робітник у формі заробітної плати, а й створює надлишок вартості – додаткову вартість.

Змінний капітал, представлений функціонуючими працівниками, створює нову вартість, в тому числі додаткову. Наприклад, на фабриці фонд заробітної плати робітників протягом місяця становить 10 тис. дол., а вони виробляють продукції (після відрахування перенесеної вартості постійного капіталу) на суму 40 тис. дол. Додаткова вартість становитиме 30 тис. дол.

Додаткова вартість – це вартість, створена працівниками понад вартості робочої сили і безкоштовно привласнена власником засобів виробництва. Виходячи з цього, вартість товару (w) можна виразити так:

W = C + V – m

де m – додаткова вартість.

Робоча сила – це прихована здатність до праці, а не сама праця. Щоб вона відбулася, робітникові необхідно продати “робочі руки” тим, у кого є засоби праці.

Товар робоча сила, як і будь-який інший товар, має дві властивості: вартість і споживчу вартість. Вартість товару робоча сила визначається вартістю матеріальних і духовних благ, необхідних для нормального відтворення робочої сили і робітника як особистості, а також для утримання його сім`ї. Споживча вартість даного товару полягає в його здатності виробляти додаткову вартість.

Відношення додаткової вартості до змінного капіталу є нормою додаткової вартості.

Засоби виробництва складаються із засобів праці (верстати, машини, устаткування) та предметів праці (сировина, паливо, електроенергія тощо). Засоби виробництва у процесі праці є невід`ємним фактором виробництва, але самі національного доходу не створюють.

2. Виробничі фонди – сукупність засобів і предметів праці, необхідних для ведення виробництва, виражена у грошовій формі. Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг), фонди сфери виробництва і сфери обігу, на основні і оборотні фонди тощо. Поділ на основні і оборотні фонди здійснюється залежно від перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт.

Основні виробничі фонди (основний капітал) – частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами, в міру їх зношування. Предмети праці (сировина, паливо, енергія, куплені напівфабрикати, тара тощо) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одразу. Наприклад, певна кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тканину. Оборотні виробничі фонди (оборотний капітал) – частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл і вартість якої при цьому повністю переноситься на новостворений продукт і після реалізації продукту повертається до підприємця у грошовій формі.

Щоб забезпечити своєчасне і повне оновлення основних виробничих фондів, запроваджуються норми амортизації, що враховують фізичний і моральний знос. Амортизація – це процес поступового перенесення вартості засобів праці у міру їх зносу на вироблений продукт і використання цієї вартості для наступного відтворення засобів праці. Вартісне зношування є грошовими виразником фізичного і морального зносу. Фізичне зношування – поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і частини вартості, яка переноситься на вартість створюваного продукту. Моральне зношування – втрата основними фондами частини своєї вартості, яка не переноситься на вартість створюваного продукту.

Норма амортизації – виражене у відсотках відношення річної суми амортизації до вартості елементів основного капіталу

Витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукту називають собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю

Собівартість продукції підприємства складається із затрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів та інших затрат на виробництво та реалізацію. Отже, собівартість – це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво та реалізацію продукції.

Ці затрати за їх економічним змістом можна згрупувати таким чином: 1 – матеріальні затрати; 2 – витрати на оплату праці; 3 – відрахування на державне соціальне страхування; 4- відрахування на обов`язкове медичне страхування; 5- амортизація основних фондів, включаючи прискорену амортизацію; 6 – інші витрати.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підприємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості – основа зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток.

Важливу роль у зниженні витрат виробництва відіграє економія від масштабів виробництва та ефективне використання особистого і речового факторів виробництва. В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива.

3. Зниження витрат виробництва значною мірою залежить від ціноутворення. За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:

Цв = С + V + р,

де Цв – ціна виробництва, с – постійний капітал, v – змінний капітал, р – прибуток.

Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу коливання попиту і пропозиції. За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.

Ціна – це грошовий вираз ціни виробництва, взаємодії закону вартості та закону попиту і пропозиції. Ціна виконує такі основні функції: облікову; розподільчу; стимулюючу.

Облікова функція полягає в тому, що ціна є засобом обліку суспільно-необхідної, а отже, й корисної праці. Такий облік дає змогу здійснювати еквівалентний обмін товарів, визначати економічну ефективність виробництва, встановлювати оптимальне співвідношення між нагромадженням і споживанням та інші пропорції.

Розподільча функція ціни реалізується у процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому випадку такий перерозподіл вартості, й насамперед додаткової вартості, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм переливання капіталів на користь галузей, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тому, що ринкові ціни спонукають підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва тощо.

Залежно від типів ринкової системи виділяють регульовані та нерегульовані ціни.

В Україні класифікація цін здійснюється їх поділом на оптові ціни підприємства, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаються із собівартості й прибутку.

За реалізовану продукцію підприємство отримує відповідну суму грошей – валову виручку. Одна її частина спрямовується на заміщення зношених засобів виробництва (с), інша – на заробітну плату працівників (v), що разом становить собівартість продукції. Різниця між валовою виручкою і собівартістю – це й є прибуток (кількісне визначення цієї категорії).

Лекція: № 13. Доходи населення та його соціальний захист.

План: 1. Доходи: їх суть, джерела, розподіл і роль.

2.Суть, форми і система заробітної плати.

3.Мотивація праці і захист працюючих.

1. Доходи — це грошові надходження за одиницю часу юридичних та фізичних осіб; показник господарської діяльності підприємств, установ, організацій.

Розрізняються доходи від реалізації та позареалізаційні'. Доходи від реалізації - це фінансові надходження (валова виручка) від реалізації продукції, робіт і послуг споживачам та замовникам. Позареалізаційні доходи формуються за рахунок різних додаткових надходжень: дивідендів від акцій, проценті від облігацій, отриманих штрафів тощо. Різниця між валовою виручкою від реалізації продукції, робіт і послуг та їх повною (комерційною) собівартістю становить чистий дохід підприємства або прибуток. Після сплати податків та інших обов'язкових платежів залишається чистий прибуток, який належить підприємству. Залежно від походження (джерела) доходів, їх поділяють на чотири основні групи: зарплата, процент, рента та прибуток.

* Зарплата - оплата праці, як правило, в грошовому обчисленні, яку за трудовою угодою власник підприємства, організації чи установи або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

* Процент — (від лат., сота частина якої-небудь кількості або числа) плата кредитору за користування позиченими цінностями; один із видів доходу.

* Рента - економічна форма реалізації земельної власності, частина прибутку, яка виступає у формі плати за право користуватися землею.

* Прибуток - перевищення сукупних доходів над сукупними витратами.

У процесі розподілу чистий доход - (різниця між ціною всієї реалізованої продукції і витратами на її виробництво, тобто собівартістю) набирає форму прибутку, відсотка (процента) і ренти. Якщо сюди додати ще й заробітну плату, то одержимо всі наявні первинні форми розподілу чистого продукту. В результаті цього чистий продукт розподіляється між його безпосередніми виробниками і власниками засобів виробництва.

В реальному економічному житті в нашій країні ці первинні доходи виступають як:

- зарплата робітників сфери матеріального виробництва;

- доходи селян від громадського господарства;

- прибуток підприємств;

- доходи селян, робітників і службовців від підсобного господарства.

Первинний розподіл доповнюється перерозподілом чистого продукту, необхідність якого зумовлена:

• завданням концентрації ресурсів для вирішення важливих соціальних проблем;

• існуванням невиробничої сфери, на утримання якої кошти надходять шляхом перерозподілу доходів;

• важливістю залучення коштів підприємств і населення на громадські потреби; • потребами НТР, прогресивних змін у структурі суспільного виробництва, розвитку окремих економічних регіонів країни.

Головним знаряддям перерозподілу чистого продукту є державний бюджет, через який проходить приблизно 60% національного доходу. Важливу роль у цьому розподілі відіграє податкова система, оплата населенням послуг, механізм цін, а також добровільні платежі в громадські організації.

У результаті розподілу й перерозподілу національного доходу складаються кінцеві доходи різних груп населення, держави, підприємств виробничої і невиробничої сфери. Формуванням фондів споживання - (частина національного доходу, яка надходить членам суспільства в особисте споживання безплатно або на пільгових умовах понад винагороду за працю) і нагромадження завершується процес розподілу й перерозподілу, після чого він підходить у стадію кінцевого використання, коли доходи використовуються для забезпечення особистих потреб.