Повстання 1637—1638 років

Страта І. Сулими, «очищення» реєстру Війська Запорізького від бунтівників та його скорочення до 7 тис. осіб викликал и масове обу­рення та стали приводом до нового повстання, яке очолили П. Бут (Павлюк), Я. Острянин (Остряниця), Д. Гуня. На першому його етапі керівником став полковник реєстровців Павло Бут — учасник зруй­нування Кодацької фортеці. У червні 1637 р. він разом із загоном запорожців і реєстровців захопив у Корсуні артилерію реєстрового війська і перевіз її на Січ. Обраний там гетьманом, П. Бут звернув­ся до українського народу з універсалом , яким закликав усіх всту­пати до козацтва і в серпні на чолі козацького війська вирушив із Запоріжжя на волость. Невдовзі повстанський рух поширився на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжі. Його підтримала час­тина реєстровців. Відбувалося масове «покозачення» населення, яке почало громити панські маєтки, розправлятися з орендарями. Навіть польний гетьман М. Потоцький мусив визнати, що в Україні « всі до останнього покозачились... тут кожний хлоп — козак ». Пе­релякана шляхта тікала зі своїх маєтків до Польщі.

16 грудня 1637 р. під Кушейками, поблизу Черкас, зійшлися 15-тисячне польське військо під проводом М. Потоцького і по­встанці, яких було бл. 10 тис. чол. Бій був запеклим. Козаки успіш­но відбили три штурми, виявивши неабияку мужність, а ті, у кого не було зброї, «били жовнірів голоблями та дишлями». Навіть після того, як полякам під час четвертого штурму вдалося підпалити ко­зацькі вози з порохом, що вибухнули з надзвичайною силою, коза­ки утримували свої позиції. Тільки пізньої ночі бій почав згасати, а на світанку повстанці, які зазнали значних втрат, почали відступа­ти. Вони дійшли до м. Боровиці, південніше Черкас, де й закріпи­лися. Почалася облога, безперервні обстріли й штурми містечка. Старшина умовила П. Бута погодитися на переговори з М. Потоць- ким, під час яких козацький гетьман був підступно схоплений. Його та ще кількох старшин згодом стратили у Варшаві. Повстанці, за­лишившись без керівництва і 24 грудня капітулювали.

Після цього М. ГІотоцький розпорошив решту повстанських за­гонів і надзвичайно жорстоко приборкав селянський рух на Ліво­бережжі. Однак Запоріжжя лишалося нескореним. Сюди, якірані- ше, стікалися великі маси народу. Спроба І. Караїмовича, що став старшим над реєстровими козаками, розгромити Січ на поч. 1638 р. наштовхнулася на рішучу протидію реєстровців, які не хотіли во­ювати з січовиками. Запорізьким гетьманом було обрано Яцька Острянина, котрий звернувся до народу із закликом до повстання проти соціального, національного та релігійного гніту. Навесні зно­ву розпочалися бойові дії. Повсталі, кількість яких зросла до 12 тис., захопили Чигирин, Кременчук, а потім вдало відбили ворожий на­ступ під Голтвою, знищивши до 3,5 тис. вояків і змусивши неприя- теля відступати. Але на підмогу полякам прийшов зі свіжими си­лами Я. Вишневецький. У запеклому бою під Жовнином (недале­ко від впадіння Сули в Дніпро) коронному війську пощастило в кіль­кох місцях прорвати козацький табір, захопити 8 гармат і багато пороху. Вважаючи подальший опір марним, Я. Острянин з части­ною війська прорвався на Слобожанщину.

Тіжповстанці, щозалишилися, обрали гетьманом Дмитра Гуню і під його керівництвом зуміли дати відсіч полякам, а потім віді­йшли до самого Дніпра, де під шаленим обстрілом заклали новий добре укріплений табір. Зважаючи, що його важко буде взяти штур­мом, поляки вирішили заволодіти ним за допомогою облоги, яка тривала протягом другої половини червня — початку серпня. Крім того, щоб деморалізувати козаків і прискорити їхню капітуляцію, М. Потоцький наказав мордувати та знищувати в околицях мирне населення. Одночасно він запропонував повстанцям переговори на умовах збереження реєстру в дотеперішній кількості. Козаки на цю пропозицію відповіли, що піднялися на боротьбу не за здобуття привілеїв кільком тисячам реєстровців, а за визволення всього укра­їнського народу від польського ярма. Тоді М. Потоцький наказав вести штурм безперервно: вдень і вночі. Потерпаючи від нестатків їжі й боєприпасів, повстанці мужньо захищалися, надіючись на успішну місію козацького полковника Філоненка, який пробивав­ся до них із двотисячним загоном та запасами харчів і боєприпасів. Але до табору зуміли дістатися лише кілька сот козаків, а запасів харчів ледве вистачило на два дні. Втративши останню надію на допомогу, частина повстанців 7 серпня погодилася почати перего­вори з польським гетьманом. Ті, хто не бажав компромісу з воро­гом, на чолі з Гунею і Филоненком покинули табір і подалися на Запоріжжя.

Після укладення договору козаки, покладаючись на польські обіцянки, почали невеликими групами розходитися по домівках. Проте пани й на цей раз не дотримали слова, винищивши більшу їх частину. По всій Україні почався жахливий терор, жертвами яко­го стали сотні й тисячі безвинних людей, незважаючи на стать і вік. Уцілілі змушені були визнати ухвалу польського сейму — т. зв. Ординацію Війська Запорізького реєстрового, за якою: 1) скасову­валася виборність старшини, козацький суд і посада гетьмана, замість якого призначався обраний сеймом із числа шляхти комі­сар. Військові осавули й полковники теж призначалися з відданих Речі Посполитій шляхтичів; 2) козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, авсі «виписники» мали повернутися у підданство до своїх панів; 3) реєстрові козаки могли проживати лише в Черкаському, Канівському та Корсунському староствах; 4) міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх доньок заміж за козаків; 5) для контролю Запорізь­кої Січі тут постійно мали перебувати два полки реєстровців. На Запоріжжя можна було переходити тільки за окремим дозволом, порушники каралися смертю.

Здавалося, що цього разу козацтво було зламане остаточно. По­ляки відбудували Кодак, щоб тримати в шорах січовиків. Запану­вала глуха реакція. Період козацької активності змінився десяти­літтям т. зв. золотого спокою. Проте це був спокій перед бурею. Україна нагромаджувала сили для рішучої боротьби за волю і че­кала для цього слушної нагоди.

113