Від Курукового озера до Кодацького порога

На поч. 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польськими вла­стями знову загострюються. Невдоволені наслідками Хотинського миру козаки, ігноруючи всілякі урядові заборони та демонструю­чи свою незалежність, активно пустошили володіння Криму та Ту­реччини, втручалися у внутрішні справи цих країн тощо. Така по­ведінка викликала занепокоєння польської влади, в т. ч.й короля, який зазначав з цього приводу: «По містах і містечках королівсь­ких уся влада в руках козаків: захоплюють собі судівництво, зако­ни видають».

Для приборкання козацтва та повстанського руху, який розгор­тався у Середньому Подніпров'ї, влітку 1625 р. сюди було спрямо­вано 30-тисячне польське військо на чолі з С. Конєцпольським. Проти нього виступили об'єднані сили місцевих повстанців та за- пороясців — всього бл. 20 тис. війська, яке очолив гетьман Марко Жмайло. Запеклий бій між українцями та поляками, який відбув­ся 25 жовтня 1625 р. під містечком Криловим не дав переваги жодній зі сторін. Наступного дня М. Жмайло, намагаючись уникнути штур­му, відвів своє військо до Курукового озера (неподалік Кременчу ка), де заклав табір. Невдалі спроби польського війська здобути його та різке похолодання змусило С. Конєцпольського запропонувати повстанцям переговори. Поміркована частина козацької старши­ни погодилася на цю пропозицію, а тому скинула з посади М. Жмай- ла, який виступав за продовження воєнних дій, і обрала замість нього Михайла Дорошенка. Новий гетьман 5 листопада підписав з Конєцпольським Куруківську угоду, яка передбачала: 1) амністію повстанцям; 2) збільшення козацького реєстру з 3 до 6 тис. чол.; 3) збереження за козаками права обирати старшого, якого мав потім затверджувати король; 4) заборону козацьких походів на Крим і Туреччину тощо.

Куруківська угода задовольнила інтереси лише тієї незначної частини козацтва, яка потрапила до реєстру, але зовсім не влашто­вувала десятки тисяч нереєстрових козаків, які за її умовами мали повернутися в підданство до панів. Тому більшість із них відійшла на Запоріжжя. Сюди втікали тисячі селян і міщан, які не хотіли більше терпіти панської сваволі. Вже на літо 1629 р. за порогами Дніпра зосередилося бл. 40 тис. люду, готового в будь-який момент піднятися на боротьбу проти польсько-шляхетського режиму. Ос­танньою краплею, що переповнила чашу народного терпіння, ста­ла діяльність Грицька Чорного, який добився гетьманської посади після смерті у кримському поході М. Дорошенка. Новий гетьман виявляв цілковиту лояльність до Польщі, прийняв унію, жорсто­

ко карав незадоволених польською політикою, намагався посили­ти контроль уряду за Січчю, поклявся вести смертельну боротьбу з самовільним козацтвом. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом енергійного і талановитого Тараса Федоровича (Трясила), а Г. Чорного викрали й засудили до страти. У березні 1630 р. 10-тисячне козацьке військо вирушило з Січі на «волость». Його очолив Т.Трясило, який звернувся до українського народу з універсалом, де закликав до повстання проти поневолювачів. На його поклик до війська стали приєднуватися селяни, міщани, час­тина реєстрового козацтва. Повсталі оволоділи Корсунем, Каневом, Баришівкою, іншими селами та містами й зупинилися у Переяславі. Незабаром все Середнє Подніпров'я піднялося на ляхів.

На придушення повстання з Бара вирушив коронний гетьман Конєцпольський, який закликав шляхту приєднуватися до його війська, щоб «погасити цю пожежу хлопською кров'ю». По дорозі жовніри вирізали мешканців Лисянки, Івниці, Плесецького, Ди- мера та інших сіл і міст Подніпров'я, не зважаючи ні на стать, ні на вік. У травні почалися запеклі бої між 20-тисячним польським військом та приблизно 30-тисячним повстанським табором під Пе­реяславом, які тривали три тижні. їх апогеєм стала знаменита « Та­расова ніч », коли невеликий козацький загін проник у вороже роз­ташування і знищив усю Золоту роту, яка охороняла штаб і склада­лася зі 150 представників найзнатніших родів польської шляхти. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Загалом поляки втратили бл. 10 тис. чол. та майже всю артилерію. Було блоковано шляхи для відступу. Становище ускладнювалося також активними діями по­встанських загонів по всьому Подніпров'ю. Перемога була близь­кою. Але на заваді їй знову стали незгоди і чвари між повстанцями. Частина старшини й реєстровців хотіла використати сприятливий момент для закріплення своїх прав і привілеїв, а тому погодилася на пропозицію С. Конєцпольського розпочати переговори. Т.Тряси­ло ж, не бажаючи йти на угоду зі шляхтою, разом з 10 тис. своїх прихильників відійшов на Запоріжжя. 8 червня 1630 р. між козаць­кою старшиною, що залишилась, і С.Конєцпольським було укла­дено Переяславську угоду. Вона зберігала умови попередньої Ку- руківської угоди, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Гетьманом реєстру затвердили Тимофія Орендаренка.

129

Переяславська угода, як і її попередниця — Куруківська, вик­ликала величезне невдоволення серед широких кіл українського суспільства. Тисячі повстанців відмовлялися повертатися в крі­пацьке ярмо і створювали нові загони або втікали на Запоріжжя, в багатьох місцевостях мали місце заворушення. Не допомогли й ви­дані новообраним королем Владисл авом IV та затверджені на сеймі

9 — 5-2004

у 1633 р. «Статті для заспокоєння руського народу», за якими уза­конювалося існування православної церкви та повернення їй час­тини майна. Тому на поч. 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив постанову « Про припинення козацького свавілля ». Було вирішено збільшити кількість коронних військ на Подніпров'ї, щоб зміцни­ти контроль за українським населенням, а для повної ізоляції За­порізької Січі від решти України протягом березня —липня 1635 р. біля Кодацького порога збудували Кодацьку фортецю (тепер у ме­жах м. Дніпропетровська). Сильний гарнізон, який складався з 200 німецьких найманців на чолі з французьким офіцером Ж. Маріо- ном, не пропускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз'їзди патру­лювали околиці, затримуючи всіх, хто добирався на Запоріжжя чи з нього. Порушників заарештовували й відправляли на важкі ро­боти або в тюрми. Розуміючи, що без припливу свіжих сил Запорі­зька Січ не може існувати, запорожці вирішили ліквідувати небез­пеку. У ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. З тис. січовиків на чолі з геть­маном нереєстрового козацтва Іваном Сулимою здобули фортецю, зруйнували її мури й винищили гарнізон. Ця подія могла стати сиг­налом для нового козацького повстання. Однак незабаром реєстро­ва старшина підступно, при допомозі підісланих зрадників, схопи­ла І. Сул йму та його найближчих соратників. їх було відправлено у Варшаву і там страчено через четвертування.