5.4. Козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст.

Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які поча­ли колонізувати «уходники» й запорожці, утиски козацької вер­стви викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокоти­лися дві хвилі народних виступів (у 1591—1596 та 1625—1638 рр.), рушійною силою яких стало козацтво.

Перша проба сил: Косинський та Наливайко

Перше велике козацьке повстання 1591—1593 рр., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем «заслуженого козака», дрібного шляхтича з Під- ляшшя Криштофа Косинського. Тривалий час він перебував на Запо­різькій Січі, займав важливі військові посади, був обраний гетьма­ном.У 1591р.білоцерківський староста Я. Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана Косинському, наклалася на глибокі соціально-еко- номічні суперечності тодішнього життя та непослідовну політику польського уряду щодо козацтва, яка неодноразово змінювалася від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки. Наприкін. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиденцію і замок Я. Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та се­ляни навколишніх міст і сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започат­кували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер. XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.

Поступово повстанський рух проти польської влади набув знач­ної сили і протягом 1592 р. охопив Київське, Волинське, Брацлав- ське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Богуславом, Переяславом, штурмували Київський за­мок. На визволеній території старшина приводила до присяги Вій­ську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козаць­кого устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-еко- номічні права й розширення козацьких порядків на нових землях.

Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхетське ополчен­ня під командуванням київського воєводи К. Острозького. На поч. лютого 1593 р. під м. П'ятка (теперішняЖитомирщина) відбула­ся вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів і нестачі харчів майже тиждень мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Знач­них втрат зазнала й шляхта, а тому змушена була піти на укладен­ня перемир'я. За його умовами К. Косинський зобов'язався склас­ти гетьманські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчи­няти бунтів, козаки мали повернути все награбоване майно, а селя­ни, що пристали до повстання, мусили повернутися до своїх панів.

Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 р. К. Косинсь­кий на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріж­жя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О. Виш­невенького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К. Косинського було підступно вбито. Але й по смерті ватажка ко­заки не припинили облоги Черкас, змусивши О. Вишневецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.

Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстан­ня 1594—1596 рр., яке очолив Северин Наливайко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільськоїобл.). У молоді роки перебував на За­поріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, служив V КНЯЗЯ К.Острозького. Але після битви під П'яткою покинув служ­бу, очолив козацький відділ, що діяв проти турків на нижньому Дністрі.

Влітку 1594 р., повернувшись з успішного походу в Молдавію, С. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлав- ської шляхти, вимагаючи стацій (натуральних податків) або за­бираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією про об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, надіслав запорожцям 1,5 тис. коней, захоплених у турків. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміністрацію, захопили Брацлав і проголосили його « вільним козацьким містом ». Це, по суті, стало початком повстання.

Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям прибув загін за­порожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, представни­ком козацької реєстрової старшини. Об'єднане військо Наливайка й Лободи, що налічувало бл. 12 тис. чол., спершу зробило кілька походів у Молдавію, де, зокрема, змусило її правителя відмовити­ся від підданства турецькому султанові, а з весни 1595 р. цілком зосередилося на боротьбі з польсько-шляхетським режимом. У той час Наливайко пішов на Волинь та Білорусь, здобуваючи міста й бе­ручи з них контрибуцію. Аналогічно діяв і гетьман Григорій Лобо­да, який зі своїми запорожцями подався на Подніпров'я. Ще один козацький загін полковника Матвія Шаули, здобувши Київ, на­правився у Білорусь. Наприкін. 1595 — на поч. 1596 р. повстанці вже контролювали все українське Правобережжя та Південно- Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду ви­кликали звістки про наміри повсталих створити на визволеній те­риторії незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з кня­зем.

У значній мірі успішне розгортання повстанського руху було зумовлене відсутністю шляхетського війська, яке тоді воювало у Молдавії. Таз його поверненням відбувається ускладнення ситу­ації. Польський уряд доручив придушити повстання польному геть­манові С. Жолкевському, одному з найкращих полководців того часу. Виступивши навесні 1596 р. з добірним військом і значною артилерією, він вирішив розбити козаків по частинах і спочатку вдарив на військо Наливайка. Але той з півторатисячним загоном, вдало маневруючи, зумів уникнути нерівного бою і під захистом табору з возів відступив до Поділля, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви.

У березні 1596 р. повстанські загони об'єдналися під Білою Цер­квою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Зго­дом в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася одна з вирі­шальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір сховатися за московським кордоном. Але їх просування гальмував величезний обоз приблизно з 7—9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. У травні 1596 р. нар. Солони- ці під Лубнами (теперішня Полтавщина) повстанці потрапили в оточення переважаючих сил польського війська, яке налічувало понад 5 тис. жовнірів та декілька тисяч обслуги. Тут козаки спору­дили міцний табір, який оточили возами в 7—9 рядів, окопали ро­вом і шанцями. Наукріплення і вози поставили бл. 20 гармат. Май­же 2 тижні вони героїчно оборонялися. Декілька великих штурмів табору не дали полякам нічого. Навпаки, козаки самі робили небез­печні вилазки і С. Жолкевський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорва­тися через ворожі лави, але не хотіла залишати напризволяще жі­нок, дітей, старих, поранених. А всі вибратись із пастки не могли.

Розуміючи, що козацький табір неприступний і знаючи, що на виручку обложеним іде допомога із Запоріжжя, С.Жолкевський вдався до такого засобу, як підступність, демонстративно ведучи переговори лише з Г. Лободою і поширюючи різні чутки. У резуль­таті цього козаки звинуватили останнього в зраді і стратили. Но­вим гетьманом було обрано запорозького старшину Криштофа Кремпського.

На початку червня у розташування Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Протягом кількох днів по­ляки вели безперервний обстріл табору. Загинули сотні людей, ще більше було поранено. Становище ускладнювалося через спеку, не­стачу води, харчів та фуражу, почалися повальні пошесті на людей та худобу, бракувало боєприпасів. Тому було вирішено задовольни­ти польські вимоги. Деморалізовані повстанці зв'язали С. Наливай­ка і його найближчих соратників і видали Жолкевському. Проте їх це не врятувало. Поляки поставили нову вимогу, про яку мовчали раніше — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли повстанці відмовилися, то раптовим нападом беззахисний табір було розгром­лено. «Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі», — писав один із поляків. Тільки К. Кремпському з частиною козаків вдалося прорватися на Запоріжжя. Керівників повстання після страшних тортур було страчено у Варшаві. Зокре­ма С. Наливайкові та М. Шаулі відрубали голови й четвертували.

Козацькі виступи 1591—1596 рр. викликали переляк серед польської шляхти, яка на сеймі проголосила козаків ворогами дер­жави та ухвалила «винищити їх до останку». Однак усі ці постано­ви залишилися на папері. По-перше, Запорізька Січ була недоступ­ною для польського панства і надалі залишалася головним осеред­ком козацької вольниці. ГІо-друге, на поч. XVII ст. Польща всту­пила в період безупинних воєн з Волощиною, Швецією, Московщи­ною, а тому раз по раз мусила звертатися за допомогою до козаків (зокрема у 1609 р. на московській території у складі польського війська діяло 40—50 тис. козаків). Тому вже у 1601 р. польський сейм скасовує свої рішення про ліквідацію козацького стану, які так і не набрали чинності. Правда, Солоницький погром вплинув на внутрішній розкол козацтва, який проявився ще у відносинах між прихильниками Наливайка і Лободи. У козацькому середовищі виникли дві течії: радикальна, яку представляло незаможне козац­тво, що прагнуло до покращення свого становища шляхом негай­них і рішучих дій проти польського панства, та поміркована, до якої належали матеріально забезпечені козаки, схильні до компромісів та мирного розширення своїх прав і привілеїв у Речі Посполитій. Домінуванням останньої течії, найяскравішим представником якої був гетьман П. Сагайдачний, а також активною участю козацтва у зовнішньополітичних акціях, насамперед проти Криму та Туреч­чини, і пояснюється той факт, що протягом трьох десятиліть в Укра­їні не було великих народних виступів.