Хотинська війна

Тим часом міжнародне становище Речі Посполитої різко усклад­нилося після нищівної поразки її війська від турків влітку 1620 р. під Цецорою, що в Молдавії. Навесні наступного року 160-тисячна турецька армія під проводом самого султана при 260 гарматах та 4 бойових слонах для залякування «невірних» (тобто християн), а також 60 тис. татар вирушили, щоб довершити розпочатий розгром. Через нечисленність польського війська, яке становило трохи більше ЗО тис. чол. при 38 гарматах, уряд Речі Посполитої звернув­ся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення їхніх прав і при­вілеїв. Оскільки турецько-татарська навала загрожувала понево­ленням і українському народові, Козацька рада ухвалила надати поміч у боротьбі проти «бусурманів» і одночасно, аби домогтися в цій ситуації своїх вимог щодо розширення козацьких прав та за­твердження нововисвяченої вищої православної ієрархії в Україні, відрядила до короля посольство на чолі з П.Сагайдачним. 40-ти- сячне ж козацьке військо під керівництвом гетьмана Я. Бородавки вирушило в Молдавію назустріч ворогові. Крім того, щоб розпоро­шити сили турків, було вирішено активізувати воєнні дії на Чорно­му морі, куди відправили бл. 10 тис. запорожців. Вони діяли завзя­то і, за словами козацького літописця С.Величка, «самому Цари- граду превелике сум'яття і жах учинили...»

Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м. Хоти на, де поляки зайняли оборону. Сюди поквапився П. Сагайдачний, яко­му король на словах пообіцяв задовольнити вимоги українців. Не заставши козаків під Хотином, він вирушив їм назустріч, по дорозі був поранений і мало не потрапив у турецький полон, та все ж зумів прорватися до козацького табору, що знаходився в той час під Мо- гилевом. Тут козацтво, незадоволене невдалим керівництвом Я. Бо­родавки у молдавському поході, скликало Раду, яка скинула його з гетьманства та засудила до смерті. Новим гетьманом знову обрали П.Сагайдачного.

1 вересня 1621р. козацьке військо прибуло під Хотин. Наступ­ного дня сюди підійшли турки й татари, які зразу ж ударили на позиції козаків, сподіваючись, що ті ще не встигли як слід укріпи­тися. Проте, зазнали великих втрат і змушені були відступити. На­далі турецька армія практично безперервно здійснювала атаки на козацький табір, небезпідставно вважаючи, що розбивши його, лег­ко впорається з поляками. Козаки ж, у свою чергу, робили сміливі вилазки у ворожий стан і навіть мали можливість під час однієї з них цілковито розгромити турків, але у вирішальний момент корон­ний гетьман Ходкевич, який очолював польське військо, наказав припинити бій, посилаючись на наближення ночі. Про значення ко­заків у воєнних діях свідчить той факт, що султан оголосив, що не буде ні їсти, ні пити, поки не покінчить з ними, та пообіцяв за кож­ну козацьку голову нагороду в 50 злотих (для порівняння: у 1572р. реєстровим козакам було призначено річну плату в 10 злот их).

Майже цілий вересень велися кровопролитні бої поблизу Хоти­на, але турки, втративши бл. 80 тис. чол., так і не змогли взяти фор­теці. 29 вересня почалися переговори про укладення миру, котрий був підписаний 9 жовтня. Загалом умови Хотинського миру були вигідні для поляків: 1) кордон Польщі з Туреччиною встановлювався по Дністру; 2) турки й татари зобов'язувалися не чинити грабіжниць­ких походів на територію Речі Посполитої; 3) польський уряд по­годився заборонити козацькі експедиції проти Криму і Туреччини.

Парадоксально, але факт: козацтво, яке своїм безприкладним ге­роїзмом, великою мужні січо і самопожертвою не тільки врятувало від розгрому Річ Посполиту, а й розвіяло міф про непереможність Ту­реччини та, значно послабивши останню, примусило її відмовитися від планів завоювання Європи, не отримало від своєї перемоги жод­них здобутків. Польща не виконала навіть скромних козацьких ви­мог щодо виплати сталої платні, забезпечення воєнних інвалідів, ви­ведення коронного війська з Київського воєводства тощо, не кажучи вже про заборону виходити в Чорне море. Підступність польського уряду, а також отримане на початку війни поранення прискорили смерть П. Сагайдачного, який помер 10 квітня 1622 р., заповівши пе­ред тим усе своє майно українським братствам Києва і Львова.

Після смерті гетьмана Сагайдачного зміцнене ним військо про­довжило його справу. Походи на Туреччину та Крим здійснювали­ся майже кожного року, а то й по кілька разів на рік. Однак, почи­наючи ще з кін. XVI ст., українське козацтво, яке поступово пере­бирало на себе роль провідної сили суспільства, вже не обмежува­лося лише захистом від турецько-татарської агресії, а й цілеспря­мовано боролося за соціальні та національні права свого народу. Ігнорування польським урядом козацьких прав лише загострюва­ло цю боротьбу.