Розділ 5

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

5.1. Формування козаччини на українських землях

Центральним явищем історії України XVI—XVIII ст. було ко­зацтво, яке втілило в собі кращі національні риси українського народу. Воно виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх во­рогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігій­ному гнобленню, стало творцем нової форми державності на україн­ських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходи­лася на межі двох різних цивілізацій: європейської (хліборобської, християнської) та азійської (кочової, мусульманської). Саме спе­цифічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і поро­дили такий феномен як українське козацтво.

Причини зародження козацтва

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку україн­ських земель XV — першої пол. XVI ст. було зосередження переваж­ної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. їхня південна межа фактично проходила по лінії укріплень Кам'янець — Бар — Він­ниця — Біла Церква — Черкаси — Канів — Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською навалою. Незаселені південні території відзначалися великими природними багатства­ми, які вражали сучасників. По Україні ходили легенди про над­звичайну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зернових, про безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, про дніпров­ські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на «уходи » — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі пла­тили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці При­дніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску танаціональ- но-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, —Галичини, Західної Волині, Захід­ного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С.Грондський зазначав: « Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобу­вали собі право на свободу».

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але вод­ночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багать­ма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем «козаків» починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже, зародження українського козацтва було зумовлене наяв­ністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричи­нене трьома головними взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та націо­нал ьно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від та­тарських набігів.