1.2. Післявоєнні роки

Ці роки у його літературній творчості склалися не зовсім добре. Не тому, що він не писав, а тому, що його твори не друкували. Продовж майже півстоліття лише на початку шістдесятих років в обласній газеті «Закарпатська правда» було надруковане одне-єдине оповідання «Сивулькове свято». Чому? Не було що друкувати? Ні. Сливка написав багато оповідань, здавав в Ужгороді у видавництво, але в надрукуванні книжки відмовляли, мотивуючи тим, що твори безідейні. Було й таке, що рукописи оповідань інколи видавництво автору не повернуло. Так сталося і з рукописами оповідань, зданими у видавництво «Крапати» у 1987 році. О.Сливка потрапив у немилість радянської влади, несправедливо забули й відкинули письменника.

Письменницька шухляда розбухала від рукописів написаних творів. І ось через більш, ніж півстоліття прихильники таланту О.Сливки стали свідками дивного воскресіння його творчості. А причина цьому – настирлива праця, організаторська робота його товариша-літератора Івана Івановича Губаля, який показав таки світу народжені заздалегідь твори свого старшого колеги по перу. Він, за словами О.Сливки, «воскресив мене (О.І.Сливку), витягнув із прірви забуття, повернув до літературної творчості… зумів запалити в мені бажання працювати над пожовтілими від давності рукописами оповідань, вселив у мене надію, що всі перепони до їхнього видання зняті» [Цит. за 17; 3].

Отож, лише у кінці 80-их він активно включається у літературний процес краю, один за одним пише оповідання. І лише у роки незалежності України воскресили письменника. У 1995р. Олександра Сливку було прийнято до Національної спілки письменників України, в 1999р. до 90-річчя від дня народження письменника, вийшла збірка п’єс під назвою «Драматичні твори». До неї ввійшло шість п’єс: «На пасовищі», «Серена», «Джерга», «Святий Миколай», «Бородате непорозуміння», «Пташиний суд», написані автором у 30-40 роки двадцятого століття. У них письменник відтворює нелегке життя верховинців, їх взаємини з урядовцями, соціальні біди, складні дитячі долі.

У 2001р. побачила світ у видавництві «Гражда» в Ужгороді збірка спогадів О.Сливки – «Минулося, та не забулось», до якої входить тринадцять замальовок різної тематики. З інтересом читаємо матеріали про Хустський замок, про автономну Подкарпатську Русь, народження і трагічний кінець Карпатської України, про організацію «Пласт» у Хустській гімназії, про всесвітній скаутський з’їзд у Празі на початку липня 1931р. Загалом книжка справляє приємне враження, у ній багато поваги до людей, любові до рідного краю.

Будучи на заслуженому відпочинку, О.Сливка живе активним, повнокровним життям. Хоч нелегко переносить самотність, бо дружина Маргарита померла майже три десятиліття тому, проте поруч, в одному дворі живе син Олександр та внучка Мар’яна із сім’ями, оточений щебетливими правнуками. Вони йому допомагають, підтримують його морально й матеріально. Олександр Іванович бере активну участь у роботі Хустського міськрайонного літературно-мистецького об’єднання «Чиста криниця» імені Д.Вакарова, в обговоренні творів літераторів-початківців, допомагає молодим, вчить їх. Разом із літстудійцями виступає на літературних вечорах у школах, в установах культури. Його виступи цікаві, носять виховний та пізнавальний характер. Учасники зустрічей слухають його з великим задоволенням.

Поза школою О.Сливка працював лектором республіканського товариства «Знання» (12 років), двічі був обраний судовим засідателем у м.Тячів і Хуст.