“Золота булла” юридично закріпила політичну роздробленість Німеччини
Важливим здобутком Карла IV було зміцнення статусу Чехії та усунення від виборів короля головних конкурентів – герцогів Австрії та Баварії, які не потрапили до колегії курфюрстів. Булла залишалась основою імперського законодавства до 1806 р. – тобто часу ліквідації Священної Римської імперії.
Політику поступок князям заради збирання родового домену продовжували й інші Люксембурги. Останнім представником династії був Сигізмунд (1410 – 1437 рр.). За його правління відбувались Хрестові походи проти гуситів і які фактично призвели до виходу Чехії зі складу імперії. Після його смерті Корона в 1438 р. повернулась до Габсбургів.
Таким чином, в Німеччині у XIV – XV ст. перемогли тенденції до політичної роздробленості, усамостійнення князівств і земель, що узаконила “Золота булла” Карла IV. Центр політичного життя змістився на Схід – в Чехію, Австрію, а також в Прибалтику.
Питання 7.
На період XIV – XV ст. папство зіткнулось з новою проблемою в особі національних централізованих держав, можливості яких були значно більшими у порівнянні з ХІІ – ХІІІ ст. Це показала боротьба з французькими королями, результатом якої став так званий “Авіньонський полон пап” (1309 – 1377 рр.), який вважається епохою “французького папства”. За цей час змінилось 7 пап, причому зі 110 кардиналів 90 були французами. В Авіньоні папи були вільними від італійської аристократії, розгорнули нечувану діяльність, що справило немаловажний вплив на інші християнські держави Європи.
Переїзд папської курії до Франції, розбудова резиденції і палаців, широка дипломатична діяльність з метою збереження італійських володінь та звільнення від французького королівського впливу вимагало великих грошових ресурсів. Тому Авіньонський період відзначався черговим поверненням до аморального способу життя і недотримання вимог у поведінці: мали місце продаж церковних посад, відбувається торгівля індульгенціями9. Це поєднувалось із розкішшю життя і побуту пап та вищого духовенства, викликало осуд і критику у всій Європі.
Окрім того у інших країнах викликала відверто про-французька орієнтація пап та відверто фіскальна політика. Особливо це стосувалось Англії як супротивника Франції у Столітній війні (1337 – 1453 рр.). Невипадково там зародився рух за національну Церкву, з’явились перед-реформаційні настрої. Великої популярності набували вчення Джона Вікліфа (1320 – 1384 рр.), який відкидав посередницьку роль Церкви і папства у прощенні гріхів та розподілі благодаті. Єдиним джерелом християнського віровчення він вважав Святе Письмо. Думки Вікліфа були засуджені як єретичні, хоча праці автора розповсюдились всією Європою, а найбільше в Чехії, де отримали продовження і розширення в діяльності Яна Гуса (1370 – 1415 рр.). На початку XIV ст. ідеї відокремлення Церкви від Держави висловлювали Марсілій Падуанський, Уільям Оккам, Данте Аліг’єрі та ін.
Загалом, результатом Авіньонського полону пап стали зміцнення прибутків і матеріального становища папства, а з іншого – різке падіння його репутації у всій Європі.
У 1377 р. папа Григорій ХІ (1370 – 1378 рр.) скористався з послаблення Франції у Столітній війні і повернувся до Риму. Наступного року він помер і колегія кардиналів розділилась у рішенні щодо обрання наступника: італійці обрали італійця Урбана VI (1378 – 1389 рр.), а французи – француза Климента VIІ (1378 – 1394 рр.). Останній повернувся до Авіньону. Обидва відлучили один одного від Церкви і створили свої власні колегії кардиналів та церковний апарат. На даному тлі розділились навіть Ордени.
Таке становище було вигідне світським правителям, оскільки їх позиція була вирішальною у виборі орієнтації духовенства їхніх володінь. Дж. Лінч справедливо зауважив, що церковний розкол відобразив політичні антагонізми тогочасної Європи. Так Климента VIІ підтримали Франція, Бургундія, Шотландія, Неаполітанське королівство, а Урбана VI – Англія, Фландрія, Португалія, Угорщина, Польща, Скандинавські країни ті більшість німецьких князів. Водночас виникла і третя сила – соборний рух, прихильники якого прагнули реформувати папство і поставити його під контроль загальних Церковних Соборів. Вони твердили, що не одна людина в особі папи може бути непогрішною, а тільки вся Церква загалом.
Церковний розкол увійшов в історію як “Велика схизма” (1378 – 1417 рр.). У 1409 р. було скликано Собор в Пізі, який усунув обох пап і обрав нового єдиного – Олександра V (1409 – 1410 рр.). Однак попередні папи Григорій ХІІ (1406 – 1415 рр.) і Бенедикт ХІІІ (1394 – 1423 рр.) не погодились із рішенням Собору і пап стало троє. З метою усунення розколу у 1414 р. було скликано Собор у м. Констанца. Тут вдалось задекларувати вищість рішення Собору над постановами папи і обрати нового понтифіка – Мартина V (1417 – 1431 рр.). Прибічники соборного руху намагались впровадити в Церкві свого роду соборне управління і продовжували наступ на права папства.
На черговому Соборі в м. Базель 1431 р. виник конфлікт між Собором і папою. Новий понтифік Євген IV (1431 – 1447 рр.) покинув Собор і скликав свій у м. Феррара, який згодом переїхав до Флоренції і отримав назву як Ферраро-Флорентійський (1438 – 1445 рр.). З папою перебралась і більшість духовенства – учасників Базельського Собору. Однак ті, хто залишились знову посилили розкол, обравши свого папу – Фелікса V (1439 – 1449 рр.). Натомість Євген здобув ряд важливих дипломатичних перемог. Зокрема, він зумів домовитись з грецькою православною Церквою про укладення унії.
На Собор у Флоренції прибула візантійська делегація, що складалась з 700 чоловік на чолі з імператором Іоанном VIII Палеологом (1425 – 1448 рр.) та патріархом Константинополя – Йосифом ІІ. 6 липня 1439 р. було підписано постанову про возз’єднання обох Церков під назвою “Радійте, Небеса”. Православне духівництво визнало зверхність папи і прийняла догмат про filioque, чистилище. Натомість зберегла обряд, грецьку мову Богослужіння і шлюб священиків.
Візантія сподівалась отримати допомогу у боротьбі з турками-османами, але Флорентійська унія не була прийнята нижчим духовенством та загалом грецьким суспільством. Там ще з часів IV Хрестового походу 1202 – 1204 рр. і розорення Константинополя хрестоносцями були сильними анти-латинські настрої і тому унія практично провалилась. Православний патріарх Єрусалиму на Соборі в 1443 р. скасував унію.
Однак унія в Західній Європі підкреслила авторитет папи Євгена IV. Крім того, він домовився з провідними європейськими монархами щодо надання певних поступок в сфері церковних справ. В результаті цього соборний рух втратив підтримку і зазнав поразки, а буллою папи Пія ІІ (1458 – 1464 рр.) в 1460 р. ідеї соборного руху були засуджені.
Таким чином, після всіх розколів папство відновилося у попередній формі і Церква була позбавлена необхідності проведення низки нових реформ. Папи дедалі більше вели світський спосіб життя, який мало чим відрізнявся від звичайних італійських князів, захоплювались періодом Відродженням і навіть протегували йому. Все це викликало широке незадоволення в Європі і створювало підґрунтя для Реформації.
1 Генріх ІІІ вважав, що помазання на престол дає благодать священтсва, а отже імператор мав водночас дві влади – світську і духовну. Невипадково у ХІ ст. навіть існувала формула «король і священик».
2 Новий папа хоч і був малим на зріст, але дуже енергійним і войовничим. Справи Церкви у його відомстві перебували вже понад 20 років, а тому він добре розумівся на існуючих проблемах. Цікаво, що він сам хотів стати на чолі Хрестоносного рушення на Близький Схід і визволити Гріб Господній.
3 У Дж. Лінча «Середньовічна Церква» є повний перелік тез, серед яких основними вважаються наступні. Римська Церква заснована Богом і тільки ним. Тільки римський єпископ (папа) може називатись вселенським, і тільки він може скасовувати рішення інших осіб. Римський папа з моменту обрання набуває святості від заслуг святого Петра. Лише затверджені ним книги, Собори є канонічними і взагалі римська Церква ніколи не помилялась і не помиляється (С.199-200).
4 За Інокентія ІІІ (1198 – 1216 рр.) папська теократія досягла апогею: саме він офіційно проголосив пап вікаріями Христа, тобто Його намісниками, заступниками на Землі.
5 Назва “гвельфи” походить від герцогів Баварії та Саксонії – Вельфів, які були суперниками імператорів і об’єднували навколо себе противників імперії в Німеччині. “Гіббелінами” називались прихильники правлячої династії Штауфенів (1138 – 1254 рр.), а назва походить від родового замку.
6 Він наказав усім мешканцям покинути місто, після чого Мілан піддався грабежу і плюндруванню. Навколо міста символічно було проведено борозну, яку посипали сіллю. Це означало, що дане місце назавжди має залишитись пусткою.
7 Відоме лише одне повстання “штедінгів” – нащадків нідерландських колоністів на Півночі Європи, яке відбувалось у 30-х рр. ХІІІ ст. під гаслами проти бременського архієпископа. Було придушене за допомогою спеціально для цього організованих Хрестових походів.
8 У 1074 р. в Кельні мало місце повстання проти свого сеньйора-архієпископа. З 1128 р. відомий перший цех чоботарів Вюрцбурга у Баварії.
9 Індульгенцією називали документ, купівля якого буцімто відпускала покупцеві його гріхи. Дана ідея визріла на теорії про надлишок благодаті, накопичений заслугами святих, яким розпоряджається католицька Церква в особі пап.