54. Формування української козацької держави в роки української Національної революції XVII ст.

Однією з головних передумов визрівання в Україні Національної революції, що вибухнула з початком 1648 р., стали стрімкі процеси розвитку козацтва, яке упродовж другої половини XVI - початку XVII ст. зазнало разючих внутрішніх змін і набуло принципово нового сприйняття себе із зовні. Насамперед козацтво неймовірно зросло кількісно. Крім того, воно усвідомило себе виразником національно-релігійних інтересів українського народу, зуміло здійснити внутрішнє переродження зі стану "в собі" та "для себе" у стан, який претендує на політичне лідерство, на роль репрезентанта волі свого народу, тобто той статус, який в тогочасній політичній практиці трактувався як "політичний народ". Важливість такої метаморфози значно підсилювалася тією обставиною, що українська шляхта в цей час поволі втрачає позиції виразника інтересів свого народу внаслідок інтенсивних процесів покатоличення та масового засвоєння українським нобілітетом надбань польської культури.

Сформувавши на Запорожжі певні норми суспільної організації, що несли в собі такі привабливі для пригноблених соціальних груп елементи загальної вільності, права на володіння своєю землею, права бути підсудним лише своїй корпорації тощо, козацтво з кінця XVI ст. активно переносить свій устрій на волость. Тим самим козацькі ідеали та норми життя поступово проникають не лише на прикордонні зі Степом райони, а й у внутрішні землі українських воєводств.

Відсутність релігійної толерантності в Речі Посполитій, особливо в роки королювання Сигізмунда III, змушує козацтво активно втрутитися в процеси міжконфесійної боротьби, надавши їй більш жорстких форм, аніж ті, що існували в межах не достатньо ефективної шляхетської сеймової боротьби.

Чисельне зростання козацтва та зміцнення його економічної спроможності, в тому числі й унаслідок розвитку, по суті, фермерського типу господарювання (хутірське господарство), неминуче провокує загострення конфлікту соціально-економічного характеру. Адже розширення козацького землеволодіння відбувається в умовах інтенсивного зростання фільваркового господарства магнатів і заможної шляхти. Становлення фільваркової системи об'єктивно породжує посилення позаекономічної експлуатації селянства, збільшення кількості панщини, поширення кріпосницьких порядків на ті регіони пристепової України, де до цього часу вони не набули поширення. І якщо на західноукраїнських землях чи на Волині становлення фільваркового господарства ґрунтується на давніх традиціях шляхетського землеволодіння, то зовсім інший характер набувають ці процеси на Подніпров'ї. Крім того, що тутешнє селянство не було призвичаєне до кріпосницької залежності, воно також мало перед собою приклад існування вільного козацького господарства. Украй важливою передумовою бурхливого поширення революційних процесів саме в цьому регіоні виступав також і особливий склад душі, ментальних уявлень і орієнтирів, які сформувалися в жителів прикордонних слобод і містечок. Адже вище наголошувалося на тому, що фактор постійної загрози з боку войовничих південних сусідів виробив у тамтешнього люду звичку в разі потреби зі зброєю в руках боронити свою волю та волю своїх близьких. Насування загрози для вільного життя не з півдня, а із заходу не міняло суті ставлення цієї частини українського населення, яка виробила в собі звичку відповідати на застосування сили також силою спротиву.

Варто звернути увагу й на той факт, що непомірне розростання фільваркового господарства магнатів і заможної шляхти виступало серйозним гальмом у розвитку вільнонайманого цехового ремесла та зародженні мануфактурного виробництва. На відміну від країн Західної Європи, де швидкими темпами проходили процеси модернізації, інтенсивно протікали процеси формування міської буржуазії, землі, що входили до складу Корони Польської, залишалися острівцем фільварково-панщинного типу господарювання, яке гальмувало поступальний рух уперед.

Важливо було й те, що усвідомлення козацтвом - фактично лицарським станом за своїми функціональними суспільними обов'язками - свого статусу народу політичного неминуче мало висунути на порядок денний політичного життя Речі Посполитої проблему юридичного закріплення цього становища.

Однак становий егоїзм шляхти, в тому числі й тієї її частини, що була етнічно пов'язана з українськими землями, заважає польській владі адекватно оцінити ситуацію та привести юридичний бік справ у відповідність із фактичними реаліями. Більше того, влада обирає вкрай ризиковану лінію поведінки, коли в моменти гострої необхідності заохочує козацтво до військової служби, а в часи затишшя - намагається ліквідувати будь-які ознаки лицарського статусу козацтва.

Приводом для актуалізації кризової ситуації стала поява в оточенні короля Владислава IV планів щодо організації широкомасштабного хрестового походу проти османів, в яких неабияка роль відводилася українському козацтву. У квітні 1644 р. у Варшаві відбулася таємна зустріч короля з козацькою реєстровою старшиною - військовими осавулами Іваном Барабашем та Ілляшем Караїмовичем, полковим осавулом Максимом Нестеренком та чигиринськими сотником Богданом Хмельницьким. У її ході й обговорювалися плани організації масштабної виправи козаків на Чорне морс проти турецьких військ. Користуючися сприятливою нагодою, старшина домоглася від короля обіцянки стосовно відновлення старих козацьких вольностей, збільшення реєстру до 12 тисяч осіб та надання козацькому регіону особливого статусу. Оскільки проти планів короля існувала серйозна опозиція, було вирішено приготування до майбутньої війни проводити у глибокій конспірації.

Коли підготовка до морської виправи козаків була вже в розпалі, восени 1646 р. під тиском сейму Владислав зрікається своїх планів щодо війни з Османською Портою і до козаків надходить наказ згорнути будь-які подальші приготування. Але для Богдана Хмельницького та його однодумців продовження військових приготувань забезпечувало можливості згуртування козацтва, значного поліпшення його матеріального становища під час масштабного походу на турецькі землі, а також консолідації козацьких сил на тлі небаченого досі наступу польських й українських магнатів на землі, які козацтво вважало споконвічно своїми.

Для Хмельницького настрої суспільного невдоволення були особливо зрозумілими й близькими, адже саме в цей час він утягується в особистий конфлікт із чигиринським підстаростою (тобто управителем замку та належної до нього волості) Даніелем Чаплинським, за спиною якого стояв могутній патрон - коронний хорунжий Олександр Конєцпольський. Намагаючись відібрати в козацького сотника хутір, привілей на який він отримав з рук короля лише щойно, в 1646 р., Чаллинський здійснює наїзд на господарство свого опонента, робить спробу його фізичного знищення. Й оскільки випадок з його цькуванням польським адміністратором не був поодиноким, козацький старшина дуже швидко знаходить однодумців. На осінь 1647 р. справою підготовки чергового козацького повстання, крім Богдана, опікувалися також інші козацькі лідери. Серед них були Федір Вешняк, Кіндрат Бурляй, Богдан Топига, Іван і Данило Гирі, Сава Москаленко, Філон Джеджалій, Максим Кривоніс, Іван Ганжа та інші.

Підняти повстання планувалося восени 1647 р., під час запланованого походу коронного хорунжого О.Конєцпольського проти татар. Однак викриття задумів Хмельницького польській владі осавулом Романом Пештою зірвало ці плани. Чигиринського сотника було заарештовано та кинуто до в'язниці. Лише завдячуючи допомозі полковника Станіслава Кричевського, в майбутньому впливового лідера повсталих, Хмельницькому вдалося вирватися на волю. Після цього, в січні 1648 р., він разом з невеликим загоном своїх однодумців подався на Запоріжжя. 9(19) лютого 1648 р. на Січі відбулася козацька рада, учасники якої обрали Хмельницького гетьманом.