31. Передумови утворення держави у східних слов'ян. Держава антів. Заснування Києва.

Давньоруські літописи висвітлюють історію східних слов'ян лише з часу, коли вони почали розселятися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. У складеній київським ченцем Нестором близько 1111 р. «Повісті временних літ» намальовано барвисте, вражаюче історичним розмахом полотно того розселення: «Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами. а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвалися дреговичами (від слова «дрегва», болото. — Авт.), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами,— за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім'ям — словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами. Ось так розповсюдився слов'янський народ, а за його ім'ям і грамота назвалась слов'янською». Процес розселення слов'ян почався наприкінці V і в цілому завершився в VIII—IX ст. Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості, що й відбито в літописі Нестора: «Мали бо вони (племінні союзи. — Авт.) звичаї власні й закони батьків своїх і сказання, кожний свій норов». Мовлене літописцем підтверджується пам'ятками археології. Відмінності в культурі й побуті між племінними об'єднаннями так і не були подолані в часи існування Давньоруської держави та її народності (ІХ-ХІІІ ст.).

Породження родоплемінного ладу — великі й малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня — племінні княжіння. Нестор-літописець розповідає, що після смерті Кия, Щека і Хорива «почав рід їх тримати княжіння у полян». Далі він повідомляє: «А у древлян своє княжіння, а у дреговичів своє, а у словен своє в Новгороді, а інше — на Полоті, де полочани». По тому говориться про кривичів, сіверян, весь, мурому, черемисів, мордву, тобто про слов'ян і не слов'ян, що теж мали власні княжіння. Час утворення тих племінних княжінь: на півдні Східної Європи — VIII, а на півночі — IX ст.

Їх створення зумовлене виникненням приватної власності і пов'язаним з нею майновим і соціальним розшаруванням суспільства. Ті княжіння були до державними об'єднаннями, що заклали фундамент східнослов'янської державності. Вони передували першій східнослов'янській державі, що склалася навколо Києва в середині IX ст., яку умовно можна назвати Київським князівством Аскольда.

Могутність і влада глав племінних княжінь грунтувалися на розгалуженій системі укріплених поселень-градів, величезну кількість яких (по кілька сотень у кожному княжінні) зафіксувало германське джерело другої половини IX ст. — так званий Баварський географ. Частина тих градів, найперше Київ, були протомістами і у VІІІ-Х ст. перетворилися на справжні феодальні міста. Можна припустити наявність примітивного апарату влади у цих племінних княжіннях. Але в них ще не існувало соціально обособленої потомственої знаті з князем на чолі. Своєрідність суспільного поступу східних слов'ян характеризується й тим, що племінні княжіння зберігалися ще протягом століття по тому, як виникла Давньоруська держава. «Світлі й великі князі» угод Олега з Візантією 907 і 911 рр. — не хто інші, як глави княжінь. Лише Володимиру Святославичу в 80-рр. X ст. удалося зламати їх владу й остаточно приєднати землі племінних княжінь до складу держави. 

Держава антів (слов'ян)

Перша достовірна згадка про державу антів відноситься до 385 р. н. е. Її містить книга візантійського автора Йордана «Про походження і діяння готів»: «Він (король остготів Вінітарій) повів військо в межі антів і коли вступив туди, в першому ж бою був переможений, але надалі став діяти рішучіше й розі­п'яв їхнього короля (Кех'а) Божа із синами його і сімдесятьма ргітаїез (найпершими) для остраху, щоб трупи розіп'ятих подвоїли страх впокорених». З цього повідомлення випливає, що Бож був правителем держави. В ті часи словом Кех нази­вали фараонів, царів, королів та інших глав держав.

Найперші страчені особи — це, вочевидь, урядова знать.

Подальша історія держави антів пов'язана з гунами й ава­рами, які здійснювали протекторат над слов'янами.

Після розпаду держави гунів і смерті Атилли (453 р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Про-копій Кесарійський зазначає, що в першій половині VI ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азов­ське море). Але на той час анти, як пише інший візантійський автор, Псевдо-Маврикій, не мали єдиного глави держави. За Менандром, південні слов'яни наприкінці VI ст. корилися волі князів. А очолював їх Давріт. З ним і «найважливішими князями слов'янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов'ян (див.: Вестник древнейистории.— 1941. № 1. С. 248). З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов'ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта пере­бували князі, які правили на місцях.

На підставі цих свідчень можна говорити, що держава антів складалася з князівств (княжінь). Князі разом з главою дер­жави вирішували питання зовнішніх зв'язків, а також роз­в'язували внутрішні проблеми.

Наприкінці VI ст. анти вели оборонні війни проти авар. Навала останніх і навіть їхнє панування не зруйнували основи східнослов'янської державності — князівств. Їх перелік міс­тить «Повість временних літ»: поляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радомичі, дре­говичі, кривичі, ільменські словени. Більшість із них істо­рики-славісти вважають державними організаціями.

Який же державний устрій і яке право існували у слов'ян­ських князівствах з часу держави антів і до утворення Київсь­кої держави? Цього питання не прояснюють пізніші джерела, тож дати конкретну відповідь на нього неможливо. Зазначимо лише, що на території сучасної України у І—VIII ст. відбувався складний і суперечливий процес державотворення.