28. Національне відродження і соціально-політичні рухи у Наддніпрянській Україні в другій половині XIX ст.

Соціальна і політична ситуація. Наприкінці 40-х років XIX ст. Російська імперія, добившись успіхів у війнах проти Османської імперії, йде на конфлікт з провідними європейськими державами — Англією та Францією. Приводом стала суперечка на Святій землі між православним та католицьким духовенством за право тримати ключі від Віфлеємського храму та ремонтувати купол над Гробом Господнім в Єрусалимі. Як наслідок — вибух Кримської війни 1853—1856 pp., у котрій проти Росії виступили Англія, Франція, Туреччина й Сардинське королівство. Великий Кобзар відгукнувся на цю подію влучними рядками: «І знов війна, мов пси голодні за маслак, пани гризуться...»

Хоча військові дії велися на Балтійському та Білому морях, у Тихому океані, на Кавказі, де посилився національно-визвольний рух гірських народів на чолі з Шамілем, однак головним театром війни став Кримський півострів. Стривожені поразкою у Синопській битві турецького флоту від російського, яким командував віце-адмірал Павло Нахімов (його рід виводився з козацької України), союзники висадили десант під Євпаторією і почали просуватися на Севастополь. Російська армія програла генеральну битву під Альмою і відступила до Бахчисарая. З цього моменту головні події розгорталися під Севастополем, який союзники облягали протягом майже року. Незважаючи на героїзм оборонців Севастополя, серед яких особливо відзначилися й українці Петро Кошка та Гнат Шевченко, ситуація ставала безнадійною. Військово-технічна і соціально-економічна відсталість Російської імперії, бездарність її вищого військового командування, стали головною причиною поразок.

Спроба російської армії прорвати блокаду Севастополя ззовні провалилася (битва на Чорній річці), а після взяття союзниками Малахового кургану доля Севастополя, а з нею і всієї війни, була вирішена. У цій кривавій облозі обидві сторони понесли жахливі як на ті часи втрати. З російського боку загинули навіть командувачі Чорноморського флоту і оборони Севастополя: адмірали П. Нахімов, В. Корнілов та В. Істомін. Красномовний факт: поранених вивозили з Криму до найближчого великого міста в тилу — Катеринослава (нині — Дніпропетровськ). Це місто нараховувало тоді 20 тис. мешканців, а за кілька воєнних років на його Севастопольському кладовищі було поховано 40 тис. солдатів, матросів та офіцерів... Кримська війна була несправедливою з обох боків, провадилася за чужі українському народу інтереси і нічого крім нових випробувань та горя йому не принесла. Російська імперія змушена була підписати Паризький мирний договір 1856 р., за яким втрачала, зокрема, острови в дельті Дунаю та частину південної Бессарабії, мусила тимчасово вгамувати свій апетит щодо завоювань на Балканах і оволодіння протоками Босфор і Дарданелли. Поразка у Кримській війні болісно вдарила по імперському самолюбству російських обивателів, викликала широке невдоволення діями уряду, посилила позиції реформаторів. Не перенісши тяжких поразок і розчарувань, цар Микола І помер у розпалі війни (1855), а його син і спадкоємець Олександр II (правив у 1855—1881) поспішив провести ряд важливих перетворень, щоб не допустити вибуху революції.

А що революція вже назрівала, яскраво доводили численні селянські повстання в Україні, Прибалтиці, Грузії і в самій Росії. В Україні особливого розмаху сягнула так звана Київська козаччина 1855 р. — масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків. Саме тут, у серці колишньої Гетьманщини, слова царського маніфесту про формування державного ополчення для участі у Кримській війні були витлумачені селянами-кріпаками у зовсім іншому дусі. Поширилися чутки про те, що той, хто запишеться в козаки і піде воювати у Крим, стане вільним і отримає поміщицькі землі. Тоді селяни стали масово писатися у козаки, формувати органи місцевого самоврядування, відмовлятися відробляти панщину, дехто почав готуватися до переселення до Таврії. Цей рух («У Таврію по волю») охопив 8 повітів Київської губернії з 12 (понад 500 сіл), і тільки після збройних сутичок у ряді сіл поліції та регулярним військам вдалося його придушити. У Корсуні у квітні 1855 р. зібралося 4 тисячі селян, які чекали оголошення про волю. Коли ж вони дістали негативну відповідь на свою вимогу, то кинулися проти війська з вилами та сокирами. Внаслідок сутички 13 селян було вбито, а 27 поранено. У 1856 р . до Криму втекло понад 10 тис. кріпаків, готувалися масові переселення селян Катеринославської губернії, які вдалося зупинити тільки з допомогою насильства.

Все це змусило царат прискорити проведення реформи, початок якої поклав маніфест Олександра II від 19 лютого 1861 р. На його підставі кріпосне право скасовувалося, волю отримали понад 20 млн селян Російської імперії. Але вони діставали землі набагато менше, ніж тримали її з панської волі у кріпацькому стані. До того ж вони мали виплачувати поміщикам гроші (викуп) за свій наділ землі. На користь поміщиків забиралися ліс, луки тощо. Таким чином, аграрна реформа, попри всю її важливість була грабіжницькою, гальмувала розвиток капіталізму на селі, який став розвиватися повільно (за прусським зразком). Особливо болісно це вдарило по українському сільському господарству й українському селянинові, якому царат нав'язав саме такий шлях. Для України з її традиціями козацького, фермерського землеволодіння ідеально пасував би інтенсивний, фермерський, так званий американський шлях розвитку капіталізму на селі. Як наслідок, у 1861—1864 pp. в Україні стався новий вибух невдоволення, нові селянські виступи, які збіглися в часі з черговим польським повстанням, але й вони були придушені царатом.

Земельна реформа уряду Олександра II відкривала ряд інших ліберальних перетворень 60—70-х років XIX ст. (військова, фінансова, судова, шкільна, земська та міська реформи), які дозволили Російській імперії скоротити відставання між нею та провідними державами світу, насамперед у галузі економіки. Так, відходив у минуле рекрутський набір з його 25-річною солдатчиною. Запроваджувалася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 20-річного віку. Термін служби становив 6 років (на флоті — 7 років). Росія отримувала масову армію нового типу, в якій офіцерами були переважно дворяни. Створювалося 10 військових округів, з котрих три знаходилися в Україні (Київський, Одеський, Харківський). Внаслідок фінансової реформи створювався Державний банк, відбулися значні зміни в системі оподаткування. Вони сприяли поліпшенню фінансової системи, але основний тягар податків припадав, які і раніше, на плечі трудящих мас. Судова реформа мала своїм наслідком запровадження головних принципів буржуазного права: формальна рівність усіх громадян перед законом, змагальний характер і гласність процесу та незалежність суддів. Але запровадження нової судової системи було непослідовним: збереглися волосні суди для селян, обмеженими були й гласність процесів і незалежність суддів від адміністрації. Дуже важливою була земська реформа, яка дала поштовх відродженню традицій місцевого самоуправління. Дещо пізніше вона була доповнена міською реформою, яка запроваджувала нову систему установ — міські думи та управи. Хоча у нових органах (губернські та повітові земські збори та управи, міські думи та управи) внаслідок дискримінаційної системи виборів переважали багаті люди (дворяни й купці), вони відіграли значну роль у вирішенні багатьох питань: коштом земств відкривалися й утримувалися лікарні, благодійні установи, школи, велася статистика і т. д. Характерним є приклад Феодосії, де місцева дума завдяки ініціативі, а значною мірою і коштам знаменитого художника Івана Айвазовського (Айвазяна) збудувала водогін, який діє і в наші часи, провела благоустрій міста і т. д. Саме в земствах знаходили собі місце роботи чимало українських патріотів, котрих як «неблагонадійних» не брали на державну службу.

Незважаючи на прогресивність реформ, вони виявилися неспроможними вирішити наболілі проблеми, знову загострилося аграрне питання. Селяни, страждаючи від малоземелля та податків, розпочали протести проти несправедливого ладу. Активізувався й суспільно-політичний рух, внаслідок чого було вбито народовольцями імператора Олександра II.

Син і спадкоємець вбитого імператора Олександр III (царював у 1881—1894 pp.) був ще непослідовнішим політиком, ніж його батько. Замість того щоб іти вперед до демократизації суспільства, зокрема до конституційної монархії, до розв'язання національного питання тощо, він зволікав, часом навіть робив кроки у зворотному напрямку. З одного боку, уряд дбав про економічний розвиток держави, сприяв будівництву нових фабрик і заводів, залізниць, розробці покладів вугілля, залізної руди та інших корисних копалин, припинив брати з селян сумнозвісне подушне. Було створено Селянський банк (1882), який дав певний шанс для успіху селянській верхівці й підприємливим селянам. За Олександра III Російська імперія не воювала, і це дуже позитивно вплинуло на економіку та фінанси країни, піднесення рівня життя її громадян. Припинилися переслідування старообрядців, проведено ряд заходів, які сприяли розвитку культури й мистецтва тощо.

У той же час були проведені так звані контрреформи, внаслідок яких дрібна міська буржуазія була відсторонена від участі у міському самоуправлінні, посилились репресії та цензура, була фактично ліквідована автономія університетів і т. д. Особливо виразно реакційний курс Олександра III виявився у циркулярі про «кухаркиних дітей» 1887 p., який не давав змоги дітям з простолюду вступати до гімназій. Та й самих гімназій на всій підросійській Україні лишилося аж... 130. Значно звужувалися й перспективи університетської освіти, оскільки зросла платня за навчання. Саме ці реакційні заходи дали підставу критикам з сумом жартувати, що всеросійське «Министерство народного просвещения» перетворилося на «Министерство народного затемнения».