Виробництво цукру в Російській імперії в 1893-94 рр. (тис. Пудів)

Київщина	19354,8
Поділля	8928,5
Харківщина	4253,2
Курщина	2557,4
Волинь	1824,6
Чернігівщина	814,2
Тамбовщина	443,4
Вороніжчина	329,8
Полтавщина	208,6
Тульщина	139,6
Бассарабщина	122,1
Орловщина	97,2
Самарщина	39,5
ВСЬОГО	30112,9

        Йшов процес зростання міст. Якщо до реформи 1861 р. лише Одеса мала понад 100 тис. жителів, то на кін. XIX ст. було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У цих містах було сконцентровано 35 % усього міського населення України.    Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство.    Перехід на капіталістичну систему господарювання сприяв піднесенню сільськогосподарського виробництва. На кін. XIX ст. Україна давала 43 % світового врожаю ячменю, 20 % – пшениці, 10 % – кукурудзи. Але в самій Україні, яка мала статус „європейської житниці”, українець в середньому споживав хліба менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.    Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів Російської імперії. Але при цьому її розвиток мав ряд особливостей: – по-перше, лише 15 % підприємств України виготовляли готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину – низькими (див. табл. 3); – по-друге, розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі, а капіталі, що надходив ззовні – з-за кордону і з Росії. Більша частина прибутків іноземців вивозилася.  Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.

Таблиця 3

Структура промислового виробництва України 1912 р.

№ з/п	Галузі виробництва	Валова продукція
1.	Гірнича, гірничозаводська, металургійна	45,9
2.	Добування й обробка мінералів	36,2
3.	Харчова промисловість	10,4
4.	Обробка металів і виробництво	2,1
5.	Обробка дерева	1,8
6.	Хімічна промисловість	1,5
7.	Текстильна промисловість та інші галузі виробництва	2,1

45. Соціально-економічне розвиток України під владою Росії в першій половині XIX ст.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кін. XVHI ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії відійшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилася під владою імперії Романових.

Адміністративний поділ

У 1796 р. було проведено зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина — в Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобережну Україну поділили натри губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. У 1828 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У лютому 1832 p., після придушення польського повстання 1830— 1831 pp., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та "Литовського Статуту" в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву "Україна". Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася "малоросійська ментальність". Царський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн осіб, як органічну частину Російської імперії.

Національна політика

Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини II — німкені за походженням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С.Уварова, заснована на тріаді "православ'я, самодержавство, народність ", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями розглядалось як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову. Цілі нації, в тому числі й українська, зневажливо іменована "хохлами", зводилися в Російській імперії до становища другорядних етнічних національних груп, змушених сприймати російську мову як державну, позбавлених права на судочинство власною мовою, не згадуючи вже про можливості будь-якого державного самовлаштування чи самоідентифікації себе як нації. Ця політика подавалася у вигляді не лише піклування про збереження Російської імперії як могутньої світової держави, а й турботи проте, щоб росіяни не почувалися іноземцями на "окраїнах", бо ці "окраїни " мали бути лише органічними частинами єдиної і неподільної Росії.

Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетворенні місцевого населення в культурному відношенні на "істинних росіян". Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, натомість запроваджувалася російська. Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи, що неминуче вів до зменшення чисельності української інтелігенції, стало перетворення у 1810 р. Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад — духовну академію.

Важливе місце у колонізаторських планах російського царату належало ново приєднаним землям Правобережної України, які аналогічно до Лівобережжя мали бути позбавлені своїх самобутніх рис. Особливо це виявилося після придушення там польського визвольного повстання 1830—1831 pp. Щоб обмежити вплив польського дворянства на Правобережжі, імператор Микола І у листопаді 1831 р. утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній, яка мала " привести у відповідність до великоруських губерній всі західні землі в усіх галузях життя ". Як наслідок, протягом кількох місяців замість польських шкіл (українських майже не було) запровадили російські, а закритий у Кременці польський ліцей замінили новозаснованим на його базі російським університетом Святого Володимира у Києві. Характеризуючи завдання нового університету, згаданий вже С.Уваров цинічно заявив: "Університет Св. Володимира — моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виковуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії".

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримав в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії у 1780-х роках. Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх податних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Загальна чисельність набору залежала від обставин, коливаючись від 5— 7 до 70 рекрутів на кожну тисячу осіб. Термін служби становив: до 1793 р. — довічно, з 1793 — 26 років, з 1834 — 20 і з другої половини XIX ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено загальною військовою повинністю). Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вирокові. Не дивно, що, за словами дослідників, рекрутів нерідко перевозили закутими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати. Кандидатури рекрутів визначала міська або сільська община, а з числа поміщицьких селян — поміщик

46. Союз гетьмана України І. Мазепи із королем шведів Карлом ХІІ. Зруйнування Батурина російськими військами.

ВІЙСЬКОВО - ПОЛІТИЧНИЙ СОЮЗ ІВАНА МАЗЕПИ ТА КАРЛА ХІІ – СПРОБА  ПОШИРЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ

2009 року відзначатиметься 300-річчя Полтавської битви, наслідки якої призвели до краху армії короля Швеції Карла ХІІ та руйнації Гетьманщини. 

Період розбудови незалежної української держави налічує не одне століття. Ідея звільнення від панування іноземців та поновлення державності бентежила кращих синів країни. Певний слід в історії політичної думки в Україні залишив гетьман Іван Мазепа (1644—1709). I. Мазепа мріяв замінити демократичний порядок самоустрою на українських землях монархією в особі гетьмана. Як відомо, він  поширив свою владу на значну територію України, прийняв під своє керування всупереч московському цареві правобережних козаків.  Соборність та незалежність України – мета,  задля досягнення якої  гетьман Іван Степанович Мазепа здійснив важливі зрушення у відносинах України з Росією, Польщею та Швецією.

Суперечливій постаті Івана Мазепи, його політичній діяльності та трагічним подіям часів Північної війни на території України присвячено наукові дослідження, монографії, статті відомих сучасних та видатних історіографів минулого. До цієї теми зверталися вітчизняні та зарубіжні дослідники, серед яких Д.Бантиш – Каменський, М.Костомаров, Б.Крупницький, Т.Мацьків, О.Оглоблин, О.Субтельний, І.Борщак, В.Станіславський, С.Павленко, Т.Яковлєва, В.Шутой, П.Енглунд, Г.Нордберг, Г. Адлерфельд, А.Єнсен та багато інших.

Протягом багатьох століть, ще з часів Київської Русі, існували зв’язки між шведами та русичами – пращурами українців. У XVIII столітті, під час Північної війни 1700-1721 рр.,  в якій примусово брала участь і Україна, що понесла важкі економічні та людські втрати, гетьман І.Мазепа і частина українського козацтва, які прагнули відтворення незалежної Української держави, стали до союзу зі шведським королем Карлом XII, армія якого у жовтні 1708 р. вступила на українські землі.

Гетьман  Мазепа вів активне листування з Петром І, повідомляючи про усі зміни як внутрішнього життя автономії, так і про просування шведської армії українськими землями [4]. Пристосовуючись до обставин, гетьман, разом з тим, проводив українську політику, залишаючись  правителем країни з її осібним державним життям, давніми політичними й культурними традиціями. Він всебічно сприяв розвитку церкви, національної культури, освіти, мистецтва -  проводив національно – культурний курс, спрямований на піднесення народної освіти, культури, зміцнення Української держави [1].

 Російська ж сторона чим далі, тим більше нехтувала українською автономією, розпоряджаючись ресурсами Гетьманщини на свій розсуд, обмежуючи права України та знищуючи її самобутність.

Мазепа усвідомлював, що тільки сильна гетьманська влада, незалежна від боротьби старшин, може захистити державно-національні інтереси України проти будь – яких зазіхань на українські землі.

Гетьман розумів, що його країна, у разі перемоги Петра І та союзницької Польщі, не буде соборною ще невизначений час, а, у разі перемоги Карла ХІІ, – буде покараною як союзниця Москви.

Важливою подією української історії 1708 року стало політичне рішення І.Мазепи розірвати відносини з Московською державою. Це стало наслідком „продержавницьких шукань гетьманської еліти, її опору російському абсолютизму” [13].

Гетьман Мазепа зважився на ведення таємних переговорів з королем Карлом XII з метою створення воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономію України. Таким діям Мазепи сприяло різке зростання податкових, військових та інших тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни як союзниця Москви, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, І.Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів [9]. Він розпочав таємні перемовини з королем Швеції та С.Лещинським через польських посередників з метою отримання гарантованого протекторату Швеції. Надмірна таємність перемовин свідчила про намагання гетьмана не нашкодити ідеї державності України передчасними діями, обрати найвірніший шлях. Такі вагання можна пояснити його невпевненістю у перемозі шведського війська, доброю обізнаністю можливостей Петра І. Щоб мати можливість вибору, Мазепа вимушений був якомога довше грати роль вірного підданого царевого. Водночас він намагався переконати С.Лещинського та Карла, що співчуває їхній справі. Своїми виваженими діями  гетьман хотів запобігти спустошення України, зберігав вірність цареві, намагаючись з’ясувати „з якою потенцією Станіслав до кордонів України прийде і яке буде війська шведського в державі московській просування”[18].

Договори Мазепи зі шведським королем  Карлом XII спиралися на історичну традицію союзу України зі Швецією, що почалася за Б. Хмельницького та І. Виговського [6,9,10].

Українські історіографи вважать, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом шведського війська на Україну, чи, що більш ймовірно, після того, у жовтні;  друга, укладена в кінці березня 1709 р.

Як вдалося з’ясувати з [6,9,10],  першоджерел листування та договорів між гетьманом І.Мазепою та королем шведським Карлом ХІІ, на жаль, не збереглося. Але суть їх зрозуміло зі свідоцтв сучасників – військовослужбовців шведської армії та „Виводу прав України”, складеного у 1712 році наближеним до І.Мазепи, у майбутньому гетьманом в еміграції П.Орликом: “Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; Король шведський зобов’язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, Король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися Гетьман та його Стани. Усе завойоване на території Росії, але колись належне “руському” (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерті Генеральна Рада (“Стани”) мала обрати нового гетьмана; Король шведський не має права привласнювати собі ні титулу, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава”[11].

Очевидно, що І.Мазепа добре розумів неможливість вимагати від шведської сторони повної незалежності для України. Це б йшло усупереч з польсько – шведською угодою 1703 року. Українсько – шведська ж угода гарантувала б забезпечення політичних прав гетьмана, наданих умовами українсько – польського договору із С.Лещинським. [9]

Перші спроби Гетьмана Мазепи заручитися підтримкою союзника  у боротьбі за відновлення державності України належать до 1706 р. Шведський король Карл XII вже деякий час задумував похід проти Москви, ворогом якої була Швеція. І саме під пануванням Москви знаходилася Україна. Отже, Мазепа шукав союзу з тодішньою могутньою і переможною шведською державою, далекою від українських кордонів, яка могла б Україні допомогти, не маючи ніяких агресивних намірів щодо її території.

Серед української старшини, незалежно від планів і настроїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царату група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Того ж 1706 року полковники Горленко й Апостол волали до гетьмана : "Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі" (Лист П.Орлика до С.Яворського)[22].

 Українсько – шведські перемовини набули пожвавлення у 1707  та 1708 роках. Саме після зустрічі з Карлом ХІІ, 30 жовтня 1708 року, І.Мазепа писав Скоропадському, що „московська влада уже давно поклала собі за мету позбавити нас наших останніх вольностей та привілеїв….Тому, за згодою генеральних старшин, полковників та усього війська запорозького, мусимо просити високого покровительства шведського короля…з надією, що його королівська величність оборонить нашу любу вітчизну і наше військо від тиранічного московського іга і не тільки збереже наші права та вольності. А й помножить і розширить їх, у цьому король дав своє незрадливе королівське слово і письмово його завірив” (Лист П.Орлика до С.Яворського). Саме в цьому переконує і зміст другого українсько-шведського договору, що був підписаний 8 квітня (за новим стилем) 1709 р. у Великих Будищах. Тоді до Мазепи й Карла XII долучилися запорожці під проводом К.Гордієнка. Це було перемогою гетьмана І.Мазепи, у якого до тих часів були напружені стосунки та непорозуміння із запорожцями через внутрішню політику гетьмана. Мазепа у розбудові Української держави спирався на козацьку старшину, якій роздавав багато земель і з якої намагався утворити міцний привілейований стан. А це вело до посилення від старшин залежності основної маси населення — селянства, що й викликало його незадоволення.

Відомий дослідник діяльності Івана Мазепи Теодор Мацьків писав, що українсько – шведські угоди були „чи не найважливішими творами політики й життя Мазепи”[8]. Важко переоцінити їх історичну важливість: договори мали забезпечити „повне визволення України з – під Москви та повернення давніх козацьких прав і привілеїв”. Гетьман, „як український патріот – державник, глибоко розумів національні державні інтереси України і …. орієнтувався в тогочасній міжнародній політичній ситуації” - писав інший дослідник – Олександер Оглоблин [10]. Мета І.Мазепи – соборність, незалежність і могутність української держави – знайшла відображення у листах, документах і творах гетьмана [4, 7, 8].

Політико – правові погляди гетьмана України Івана Степановича Мазепи  сприяли формуванню і розвитку національної політичної та правової ідеології, входженню України в політичні процеси Європи, зміцненню її міжнародного авторитету

Знищення Батурина московськими військами, або Батуринська трагедія, або «Різанина в Батурині» (рос. Взятие Батурина, «Резня в Батурине») — каральні дії московських військ із захоплення і знищення столиці гетьмана Мазепи Батурина і його мешканців, що були проведені 2 листопада 1708 року. В ході цих дій були вирізані всі мешканці міста, незалежно від віку і статі.^[6] За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. В історію України ці події увійшли під назвою «Різанина в Батурині».^[7] [8] Саме місто було пограбоване, в тому числі і православні храми, а потім, за наказом Меншикова, було спалене, а церкви знищені.^[9]

Тогочасні газети так описували події у Батурині — «Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістріях шабель».