1.Поняття приватного та публічного права

Вислів давньоримського юриста Ульпіана дозволяє вважати, що основа градації права на приватне і публічне - є предмет правового регулювання, тобто інтерес:

а) загальнозначимих (публічний) інтерес, інтереси суспільства, держави в цілому;

б) інтереси приватних осіб.

Сутність приватного права виражена в його принципах - незалежності та автономії особистості, визнання захисту приватної власності, свободи договору. Приватне право - це право, що захищає інтереси особи в його взаєминах з іншими особами. Воно регулює сфери, безпосереднє втручання у які регулюючої діяльності держави є обмеженим. Індивід самостійно вирішує, чи використовувати йому свої права чи утриматися від дозволених дій, укладати договір з іншими особами або вступити в інший спосіб.

Інша річ сфера дії публічного права. У публичноправового відносинах держави сторони виступають як юридично нерівноправні. Однією з таких сторін завжди виступають держава або її орган (посадова особа), наділений владними повноваженнями. У сфері публічного права відносини регулюються виключно з центру, яким є державна влада.

Система публічного та приватного права обумовлена ​​їх природою, особливостями національної правової системи. З урахуванням цього і представлена ​​публічна і приватно-правова система (див. додаток

Звичайно, безумовної публічно-правовий або приватно галузі не існує. Публічно-правові елементи присутні в приватному праві, а приватноправові в публічному. Будь-яка норма права в будь-якій галузі права - якщо мова йде не про довільне встановлення, а дійсно про норму права як конкретної вимоги принципу формальної рівності - об'єднує в собі (і повинна об'єднувати за принципом формально-правової рівності) обидва початку: публічно-правове та приватно -правову. При всій важливості та принциповості розподілу права на приватне і публічне, критерії такого поділу неоднозначні, а межі досить умовні і розмиті.

Представлена ​​в нормі права і в праві в цілому загальна воля (загальне благо, інтерес) - це і є правовий спосіб і правова форма обліку, узгодження, поєднання публічних і приватних інтересів у відповідній сфері та галузі нормативно-правового регулювання.

Правомірний інтерес (тобто визнаний і захищається правом інтерес) - це результат узгодження і компромісу різних конфліктуючих інтересів на основі критерію їх відповідності вимогам загальноправовий принцип формальної рівності.

Загальний інтерес - все правомірне з усіх конфліктуючих інтересів всіх відповідних суб'єктів.

Таким чином, правомірні приватні та публічні інтереси захищаються (і повинні захищатися) всіма нормами, нормами всіх галузей права.

Деякі автори визначають приватне право як сукупність правових норм, які охороняють і регулюють відносини приватних власників у процесі виробництва і обміну, їх інтереси як вільних суб'єктів ринку. Це визначення, на мій погляд, дещо однобічний - воно характеризує приватне право лише з економічного боку.

Публічне ж право становлять норми, що закріплюють і регулюють порядок діяльності органів державної влади та управління, формування і роботи парламентів, інших представницьких та урядових установ, здійснення правосуддя, боротьбу з посяганнями на існуючий лад.

2.Европейська система приватного права. Східно-європейська система цивільного права

Для цієї системи характерним є відсутність чіткого розподілу права на приватне і публічне. Причому, сказане стосується не тільки періоду існування, так називаного, соціалістичного права, але і практично всієї історії розвитку права в країнах цієї групи.

У зв'язку з цим у цивільному праві дуже сильний вплив публічно-правових елементів, надання державним установами пільг і переваг і відповідно обмеження (аж до повної ліквідації) права приватної власності.

Джерелами цивільного права, як правило, є кодекси. Однак останні супроводжуються величезною кількістю підзаконних актів, що нерідко змінюють і доповнюють Цивільний кодекс і інші кодифіковані акти.

Для юриспруденції характерна слабість юридичних традицій і почуття права (правосвідомості), що часом веде до превалювання в регулюванні торгового (цивільного) обороту так званих організаційно-правових коштів.

Система побудови цивільних кодексів близька до пандектної, але з деякими варіаціями (наприклад, за сферу цивільно-правового регулювання виводиться сімейне право, але вводиться право авторське й ін.).

Помітний вплив на структуру і зміст цієї системи права зробило візантійське (греко-римське) право, пряма чи завуальована рецепція якого мала місце в країнах цієї групи.

Східноєвропейська система цивільного права існувала і понині зберігає значення в Албанії, Болгарії, Румунії, Сербії, Білорусії і т.д.

Центральноєвропейська система цивільного права

Ця система цивільного права формувалася паралельно з романською і німецькою системами, унаслідок чого має ряд загальних рис, як з першої, так і з другий.

Зокрема, для неї характерна наявність цивільних кодексів у державах, що відносяться до цієї групи; превалювання законодавчих актів над судовою практикою. У більшості випадків структура Кодексів тяжіє до пандектної системи, утім, не відтворюючи в точності останню (як правило, сімейні відносини виводяться за сферу дії цивільного кодексу).

На відміну від західноєвропейських систем права, відсутнім є розподіл права на публічне і приватне, а в цивільному праві істотна увага приділяється публічно-правовим елементам.

Помітну роль у формуванні цієї системи цивільного права зіграв опосередкований характер рецепції римського права. Тут вона відбувалася шляхом запозичення ідей і рішень із законодавства західноєвропейських країн, де цей процес базувався на вивченні й аналізі першоджерел і засвоєнні в такий спосіб "духу римського права".

Центральноєвропейська система цивільного права поширена в Угорщині, Словаччині, Словенії, Польщі, Чехії, Хорватії і т.д.