1.4. Контекстуальна синонімія як явище мовленнєвого рівня

Відомі на даний час семантичні концепції у тій чи іншій мірі виокремлюють у мовному значенні два основні аспекти: мовно-системний та мовленнєвий. Деякі лінгвісти вважають за необхідне проводити розрізнення між системними, усталеними, об’єктивними фактами синонімії і оказіональними, суб’єктивними або метафоричними вживаннями слів у мовленні [28, c. 50], пов’язаними з конвенціоналізацією нових смислів.

Розмежування фактів синонімії на мовні і мовленнєві також уже не раз привертало до себе увагу дослідників [151; 177; 181], хоча існуючі на даний час теорії лексичної семантики не враховують непрямі, контекстно залежні значення слів у лексикографічно зафіксованих системах синонімів (рядах, гніздах, “пучках”[111] тощо). Це пояснюється, зокрема, тим, що дотепер контекстно залежна природа лексичних знань залишається неповністю зрозумілою [164, c. 111].

1.4.1. Дефініція контекстуальної синонімії та її місце у загальній теорії синонімії. Контекстуальна синонімія визначається нами як явище мовленнєвого рівня, яке передбачає референтну ідентичність номінативних одиниць, що синонімізувалися у контексті, їхню семантичну подібність, єдність функціонально-стилістичних показників та однакову прагматичну спрямованість. Оскільки ми розглядаємо явище синонімії на мовленнєвому рівні, для нашого дослідження релевантними є такі критерії синонімічності:

• референтна ідентичність;

• семантична подібність або сумісність;

• єдність функціонально-стилістичних показників;

• залежність від контексту.

Ми не виключаємо родо-видові відношення з числа синонімічних кореляцій на мовленнєвому рівні, оскільки синонімізація двох чи більше імен передбачає еквівалентні, партитивні або гіпер-гіпонімічні відношення між ними [95, c. 95].

У працях, де розглядаються загальні та часткові питання синонімії, представлені різні класифікації системних синонімів. Найчастіше виділяють такі основні типи системних синонімів: 1) абсолютні; 2) семантичні (ідеографічні); 3) стилістичні [114, с. 21]. Проте, до цього часу немає загальноприйнятого терміна на позначення синонімів, які виходять за межі лексико-семантичної системи мови і не є закріпленими в узусі. Дослідники називають їх по різному: контекстуальні або контекстно залежні [84; 99; 100; 114; 144; 177; 168], синтаксичні [19], мовленнєві [24], контекстуально-мовленнєві [96], контекстні [69], ситуативні або ситуативно-мовленнєві [29; 120], комунікативні [104], індивідуальні [20], авторські, оказіональні [138]. Проте, не зважаючи на термінологічне розмаїття, чіткого визначення така синонімія не має.

Наприклад, деякі дослідники пропонують відрізняти від мовних синонімів контекстуальні, які є індивідуально-стилістичним використанням слова, не закріпленим у загальнонародному вжитку [144], інші називають такі синоніми оказіональними, пояснюючи їхню появу індивідуальним задумом того, хто пише або говорить, особливостями його мови та “низкою інших причин” [138, c. 105].

Існує визначення мовленнєвих синонімів як формально відмінних одиниць означування, тобто слів або груп слів, які на підґрунті актуалізованих семантичних, семантико-дистрибутивних, стилістичних, функціональних, структурно-граматичних і / або словотвірних ознак здатні називати одне і те ж явище дійсності або одне і те ж поняття в однаковому аспекті або в різних аспектах в одному і тому ж контексті або в різних контекстах [107, c. 41]. У такій дефініції не враховуються, поряд з актуалізацією перелічених вище ознак слів, випадки модифікації у контексті усіх або деяких ознак, які, на нашу думку, теж є одним із джерел утворення контекстуальних синонімів і так само належать до фактів мовлення.

Нечіткість визначень часто пов’язана з уявленням про безмежність контекстуальної синонімії і відсутність у ній будь-яких закономірностей. Доцільним, на наш погляд, є визначення такої синонімії як контекстуальної відповідно до концепції Г.В.Колшанського [58, c. 110], який зазначає, що синонімія як категоріальне семантичне явище може розглядатися лише на рівні контексту, адже адекватність сигніфікативного змісту слів та виразів визначається у межах усього контексту, а не виокремленням певних слів, які зустрічаються в різноманітних контекстах і мають деяку спільність значення. Під контекстом у такому разі розуміється не синтагматична модель слова, а лексично релевантна сфера спілкування, тобто та глобальна ситуація, яка включає не тільки мовні засоби, а й усі кореляти ситуації [58, c. 28].

Контекст характеризується як мовними, так і позамовними чинниками, починаючи з конкретної ситуації, у якій відбувається спілкування, і закінчуючи комплексом соціальних та культурних умов, які уворюють фон акту комунікації. Отже, глобальний контекст, завдяки якому відбувається трансформація значення (як значущої одиниці тексту) у смисл (значущу одиницю мовлення), має таку градацію: 1) вербальний контекст; 2) контекст ситуації; 3) парамовний контекст; 4) культурний контекст; 5) психологічний контекст.

Релевантними рисами контекстуальних синонімів визнаються їхня чітко виражена контекстуальна обумовленість і закріпленість [100, c. 7], одиничний (як правило, індивідуальний) характер семантики (а нерідко й словотвору), функціональна обмеженість, відсутність у словниках та складність дослівного перекладу на іншу мову [138, c. 105-106]. Тому для висвітлення проблеми контекстуальної синонімії вирішальним є розрізнення двох типів контекстуальної інформації, або двох типів комунікативного контексту: вузького  семантичного, або вербального, і широкого  прагматичного, або прагмастилістичного. У широкому розумінні контекстуальна інформація – це все те, що реципіент повідомлення повинен взяти до уваги для визначення комунікативної інтенції продуцента [165]. Вузький, вербальний аспект контексту реалізується в мовних одиницях і конструкціях, які мовець використовує для висловлювання своєї інтенції. Таким чином, дослідження контекстуальної синонімії доцільно проводити, щонайменш, на двох мовних рівнях: семантичному та прагматичному.

1.4.2. Інтегральний підхід до вивчення контекстуальної синонімії. Більшість лінгвістів, що у своїх працях розглядали питання контексту, схильні вважати, що визначеня ступеня впливу контексту на значення і синонімію слів є вирішальним чинником для вивчення проблеми синонімії у цілому [10; 58; 63; 71; 72; 108]. Так, вказується на існування певної залежності між словами-синонімами й контекстом: чим ближчими за смислом є самі слова, тим меншою для розуміння їх синонімічності є роль контексту, і навпаки, чим більшою є їх семантична відмінність, тим більшого значення набуває контекст, який нейтралізує цю відмінність у даному випадку вживання. Таким чином, “синонімія в умовах контексту розв’язується зовсім по-іншому, аніж синонімія у словникові” [58, c. 111].

Існує думка, згідно якої контекст є основним чинником взаємопов’язаних процесів синонімізації та десинонімізації лексичних одиниць. Під його впливом відбувається перебудова лексикографічно зафіксованих синонімічних рядів, яка, з одного боку, обумовлює десинонімізацію одних, а з іншого боку, синонімізацію інших слів [44, c. 58]. У зв’язку з цим слід зазначити, що правильне розуміння ролі контексту у функціонуванні синонімів є суттєво важливим для мовознавства. Контекст не є підґрунтям для того, щоб говорити про синонімізацію, оскільки у такому разі роллю контексту було б урівнювання значень слів, або підтвердження у деякому сенсі тавтологічності мовних виразів. Визначення мети комунікації як відбирання контексту з можливою нейтралізацією особливого значення слова і ствердження його синонімічності з іншим словом є неадекватною інтерпретацією ролі контексту. Мета комунікації полягає не у тому, щоб дублювати значення слів, а у тому, щоб адекватно висловити відповідну думку, тому природною функцією контексту є те, що він показує лише можливу подібність значень різних слів, але цю подібність він не доводить до ототожнення, а, навпаки, вказує на існуючий контраст і перетворює, таким чином, відтінок значення на повноцінне значення відповідного слова [58, c. 109].

Вважається, що для того, щоб лексичні одиниці стали контекстуальними синонімами, їхні мовно-системні значення повинні знаходитися у таких відношеннях:

• словниковий синонім має у мові більш вузьке значення, контекстуальний – більш широке значення, але в одному і тому ж семантичному просторі;

• контекстуальний синонім має у мові більш вузьке значення, аніж його словниковий синонім;

• словниковий і контекстуальний синоніми знаходяться у мові в одному семантичному просторі, але їх не можна співставити за об’ємом значення;

• словниковий і контекстуальний синоніми належать до різних семантичних просторів, проте слово з контекстуальним значенням може перейти до іншого семантичного простіру за умови існування характерних для цього семантичного простору елементів контексту.

З даного розуміння контекстуальної синонімії випливає, що значення контекстуального синоніма стає доступним для розуміння тільки за умови експліцитної або імпліцитної наявності словникового синоніма з подібним значенням. Словниковий синонім, навпаки, є незалежним від свого контекстуального синоніма.

Наведеній вище концепції контекстуальної синонімії можна протиставити іншу точку зору, згідно з якою однією з облігаторних ознак контекстуальних синонімів є відсутність системності, усталеності, співвіднесеності їх із синонімами мовного плану [99, c. 118].

Ми вважаємо, що встановлення семантичного зв’язку між двома контекстуальними синонімами та відображення його у свідомості стає можливим завдяки їхній суміжності, функціональній подібності, синтагматичним та парадигматичним зв’язкам.

Отже, явище контекстуальної синонімії базується на частковій або повній семантико-смисловій спільності двох або більше номінативних одиниць, що належать до одного контексту, яка вбачається й існує тоді, коли зазначені номінативні одиниці мають один або більше спільних семантичних компонентів [84, c. 70]. При цьому можна стверджувати, що при контекстуальній синонімії відбувається семантичне зближення одиниць, які у парадигматиці не мають облігаторних ознак синонімії. Такі ознаки формуються лише у синтагматиці за певних контекстуальних умов на основі змістовних одиниць контексту [100, c. 15].

Виникнення контекстуальних синонімів ілюструє розвиток мовної семантики, який повинен аналізуватися не лише на рівні змін, зафіксованих і закріплених в узусі певного діахронічного діапазону, а ширше – у плані постійних коливань, зсувів, інновацій, постійної “плинності”, тобто у плані динаміки мови, враховуючи індивідуальні оказіональні утворення [124, c. 3].

Такий стан речей зумовлений:

• невпинним розвитком полісемії мовних одиниць;

• узагальненим характером мови та її одиниць;

• рухомістю відношення іменування (тобто зв’язку між означуваним та значущим) [173];

• існуванням на всіх рівнях мови правил комбінування, за допомогою котрих з невеликої кількості мовних одиниць нижчих рівнів (фонем, складів) утворюється велика кількість значущих одиниць вищих рівнів (морфем, слів і, далі, речень), або, у цілому, існуванням певних парадигматичних правил сполучуваності цих же одиниць;

• існуванням імпліцитних семантичних та зовнішніх формальних ознак, завдяки чому одні мовні одиниці угруповуються, а інші диференціюються між собою [101].

Термін “контекстуальна синонімія” вживається у зв’язку із залежністю синонімічних відношень від контексту. Тому доцільно розрізнити поняття “контекстуальне значення” і “контекстуально обумовлене значення”.

Будь-яка мовна одиниця у процесі породження мовлення набуває цінності й визначеності дякуючи знаходженню у контексті, який дає можливість прослідкувати її у динаміці. Зауважимо, що кожне слово має характерний для нього контекст, який обумовлюється ним, а не навпаки. Контекст у цьому випадку наділяється роллю перетворення певного стандарту на його різновиди, за рахунок чого кожен конкретний мовленнєвий відрізок отримує своє звучання у новому стилістичному ракурсі [58, c. 47,49]. Таким чином, контекст слова, або контекстуальна модель, служить підставою для правильного декодування конкретного значення, і у цьому сенсі можна вважати, що контекст актуалізує закладені у слові семантику, граматику і прагматику [76, c. 102-108]. Будь-яке реалізоване у мовленні значення є у такому разі контекстуально обумовленим. Контекстуально обумовлене значення – це результат мовленнєвого варіювання актуальних смислів мовних одиниць. Мовленнєве варіювання відзначають малопомітні зміни семантичних відношень, при цьому відбуваються зміни в інтенсивності окремих сем, реалізуються потенційні властивості семантики слова, акцентуються його асоціативні і факультативні ознаки.

Під контекстуальним значенням нами розуміється таке значення, яке не просто випливає з контексту, а саме виникає, вперше утворюється у слова в мовленні за певних контекстуальних умов і не є узуально закріпленим [12, c. 138]. Іноді контекстуальний семантично рухомий зміст слів може виявитися прямо протилежним словниковому. Контекстуальне значення – це нове, мовленнєве значення слова, відмінне від мовного значення слова. Воно не відповідає жодному із значень, зафіксованих і закріплених за мовною одиницею у словниках і є наслідком модифікації її семантичного змісту у мовленні. У такому разі можливо говорити про контекстуально модифіковане значення.

Проте непоодинокими є випадки, коли окремі контекстуальні синоніми, що у певному контексті належать до одного контекстуального синонімічного ряду, представлені лексичними інноваціями або авторськими оказіоналізмами, утвореними для позначення шуканого смислу лише у даній ситуації, як, наприклад, Campanile-Panorama, Touristen-Panorama, Januar-Panorama у такому контексті:

1. [...] was fьr eine Sicht! [...] es war mir aufbewahrt, dieses Panorama von der Adria bis zu den Alpen, das Campanile-Panorama [...] es ist das berьhmte Touristen-Panorama, aber dennoch ist es ganz unabgenutzt, das eisige Januar-Panorama, die Vogelperspektive, winterwinddurchstrцmt, das Cosmorama, ultramarintief und golden (A.Andersch, 138).

Значення подібних контекстуальних синонімів є контекстуально актуалізованими, оскільки усвідомлюються реципієнтом на основі інформації, імплікованої загальним контекстом художнього твору: події розгортаються у зимовій Венеції – місті, відомому своїми мальовничими краєвидами, які приваблюють туристів з усього світу, та за рахунок наявності у тому ж контексті синонімів з контекстуально модифікованим значенням (Sicht, Panorama, Vogelperspektive, Cosmorama).

Відносно того, звідки і яким чином у слова, зануреного у контекст, може виникати нове, контекстуальне значення, висувається ряд гіпотез.

Так, існує думка, що ідентифікація і наступна актуалізація лексичних значень слів у цілісному тексті зумовлена семантичною ітеративністю, яка є умовою і результатом проекування глобального смислу висловлення на лексико-семантичний варіант слова і розуміється як дворазове або багаторазове варійоване повторення семантичних ознак (сем) у складі лексичних значень слів, залучених до створення тексту, які внаслідок цього вступають у контекстуальні відношення [1, c. 3]. Текст у даному разі розуміється як цілісне, зв’язне, ієрархічно організоване вербальне повідомлення, що має прагматичну настанову. Таким чином, однозначність вираження і передачі думки зумовлена відтворенням одних і тих же семантичних елементів у висловленні, а семантичний стан слова у мовленні є результатом взаємодії компонентів значення цього слова і загального змісту висловлення, його комунікативної спрямованості.

Є гіпотези, які передбачають безкінечну смислову валентність слова (наявність нескінченного смислового поля, з якого у контексті виокремлюється та чи інша вузька ділянка) і які приводять до думки про те, що усі випадки вживання слова у новому значенні заздалегідь потеційно присутні у слові [142, c. 96].

Ми вважаємо, що випадки нетрадиційного вживання слів, які дають їм нові значення, не можуть бути заздалегідь закладеними в уже існуючих значеннях цих слів; контекстуальне значення виникає саме внаслідок вживання слова відносно тих предметів або явищ, які той, хто говорить, бажає назвати у контексті.

Існує думка, що контекстуальне значення відносно слова є “чимось зовнішнім”, а не внутрішньо притаманним слову [142, c. 97-98], оскільки не може відтворюватися поза контекстом. У зв’язку з цим виникає необхідність розгляду низки наступних питань: що змушує людину вживати у мовленні слова зі зміщеними, переосмисленими значеннями, що робить можливим вживання у мовленні таких лексичних одиниць і що забезпечує взаєморозуміння комунікантів при вживанні “звичних” слів у незвичних ситуаціях або контекстах?

Вживання слова з переосмисленою семантикою у новому, нетрадиційному контексті викликане прагненням індивіда акцентувати ту чи іншу особливість референта новим, незакріпленим у мовній номінації способом, оскільки номінативні одиниці з подібним значенням, що вже існуюють в узусі, є для нього не досить адекватними для того, щоб передати той особистісний смисл, який він хоче вкласти у позначення того чи іншого поняття. Тому ні логічно, ні практично не можна вважати неприпустимим існування та функціонування різних субстанційних знаків, які виражають той самий концепт, ту саму ідеальну сутність [59, c. 76].

У лінгвістичних дослідженнях відзначається, що така властивість знаків природної мови, як нечіткість, розмитість простору, який вони охоплюють, що ґрунтується на відсутності жорстких розрізнювальних ліній та наявності численних зв’язків і переходів між самими предметами, явищами й ситуаціями реальної дійсності, надає вживанню лексичних одиниць потрібної гнучкості та породжує те, що лінгвісти називають “контекстуальними значеннями мовних одиниць” [10, c. 9-10; 87]. Зазначена вище властивість мовних одиниць створює можливість вживання їх для забезпечення номінативних потреб у навколишній дійсності, що постійно змінюється [169, c. 81]. Крім того, оскільки структури комунікативних одиниць мови у своїй основі об’єктивно відображають закономірності зв’язків реальних предметів та явищ, то вони створюють предумову для їх використання у так званому індивідуальному плані, яке потім стає надбанням усього колектива з тієї причини, що усі члени цього колективу з самого початку володіють структурою мови [59, c. 82].

Слід зауважити, що мовне спілкування здійснюється не лише мовними і не тільки паралінгвістичними засобами, а й такими фоновими знаннями, які практично неможливо обмежити будь-якими жорсткими рамками комунікації. До цих умов можуть бути віднесені усі можливі імплікації, пов’язані з культурно-соціальними нормами, які притаманні не тільки колективу, а й окремим групам, і тому мають велику кількість різноманітних варіантів [58, c. 36-37].

У природних ситуаціях для носія мови смисл слова зливається з його значенням і актуалізується у складі деякого фрагмента образу світу при взаємодії знання і переживання відношення до цього знання. “Ідентифікуючи слово як таке при поєднанні зовнішнього (текстового) і внутрішнього (перцептивного, когнітивного, афективного, вербального й невербального контекстів), індивід н е г а й н о [розрядка автора] осмислює текст, а не “видобуває” зміст із значень слів” [46, c. 70]. Подібне осмислення залишається непоміченим за рахунок його природності, неминучості згідно з принципом “презумпції осмисленості” того, що включається до міжсуб’єктних взаємодій.

Урахування відображуваної позамовної ситуації та позамовний досвід накладають свій відбиток на інтерпретацію слова у конкретному контексті. У центрі уваги індивідів при цьому знаходиться смисл повідомлення, тоді як засоби вираження цього смислу (у нормі) є інструментами, достатньою мірою засвоєними, а тому непомітними до того моменту, коли виникне потреба специфічного, цілеспрямованого вибору або аналізу таких засобів.

Таким чином, дослідження явища контекстуальної синонімії іменників повинне здійснюватися на основі інтегрального підходу до значення, який випливає із розуміння його як відображувального явища.

1. Типи контекстуальних синонімів за способом створення. У семантичному плані контекстуальному синоніму властивими є номінативна факультативність, незаданість мовною системою, невідтворюваність поза контекстом та пантемпоральність. Контекстуальний синонім є мовленнєвим знаком, а це означає, що його значення є результатом складної взаємодії знакового і семіоімплікаційного значень. Семіоімплікаційне значення є значущим середовищем, у яке занурені власне знакові значення висловлень і текстів [95, c. 18]. У деяких випадках воно є рівноправним із знаковим значенням, розширює й мотивує його. Взаємодія мовного і семіоімплікаційного значень у мовленні служить однією з причин зміни кодифікованого значення мовного знака.

Лексичне значення є складним утворенням, безпосередньо вплетеним у когнітивні структури свідомості, що робить його по суті невичерпним і таким, що не піддається повному науковому аналізу. Це пояснює неодноразові спроби відокремити лексичне значення хоча б частково від тих численних джерел, з яких воно поповнюється: розрізнення “найближчого і найдальшого” значень [106], перше з яких пов’язане з опосередкованими поняттями людей щодо тих реалій, з якими співвідносяться через ці поняття дане значення [101, c. 17], а друге – з науковими, суб’єктивними чи прагматичними уявленнями про них. Взаєморозуміння у процесі комунікації досягається завдяки усвідомленню загальновідомих, відносно стабільних інтенсіональних компонентів значення.

У контексті актуалізується і додаткова інформація про денотат – імплікаційні ознаки, що знаходяться на периферії змісту лексичного значення. Імплікація буває сильною або високовірогідною, слабкою, маловірогідною і заперечною, до того ж не обов’язково істинною, а й сумнівною (у разі, коли до імплікаціоналу підключені усі традиційні стереотипні асоціації, пов’язані з певним класом) [95, c. 61-62]. Імплікаціонал значення створює периферію його інформаційного потенціалу, і саме завдяки його наявності стає можливим мовленнєве лексико-семантичне варіювання слова.

Процес перетворення думки на одиницю мовлення обов’язково проходить етап номінації. Найбільш поширеним способом номінації є називання шляхом yказування на одну з ознак номінанта. У мові може існувати ціла низка номінацій на позначення одного й того ж об’єкта, пов’язаних між собою синонімічними відношеннями. Для певного набору смислів мовець підшукує корелятивну йому одиницю номінації, джерелом якої стає, як правило, лексикон, що є своєрідною схованкою готових номінацій. Між існуючим словниковим запасом та комунікативними потребами мовців завжди існувала й існуватиме фундаментальна невідповідність [189, c. 6].

Тенденція до економії та компактності [195, c. 124] мовних засобів, прагнення закодувати в обмеженій кількості запам’ятовуваних одиниць необмежену кількість предметів, явищ та ситуацій навколишньої дійсності змушує мовця використовувати потенційні можливості одиниць номінації. Цьому сприяють і мовні, і позамовні чинники [76, c. 189; 101, c. 143].

На відміну від позамовних чинників, які досить детально описуються у працях з семасіології, мовні чинники є менш дослідженими. До мовних чинників, що призводять до виникнення семантичних змін можна віднести такі: 1) парадигматичні відношення слів; 2) синтаксичні зв’язки слів; 3) зіткнення синонімів; 4) граматичне місце слова, його функцію та її зміну; 5) еліпсис; 6) аналогію [118, c. 3].

Дослідники звертають увагу на два типи мотивів для відбору номінативних одиниць із усіх можливих варіантів: перший тип – це зміст висловлення, другий тип – вираження цього змісту [102, c. 33].

Відсутність загальноприйнятої одиниці на позначення потрібних смислів або складність видобування її з пам’яті або пізнання призводить до необхідності створеня потрібної одиниці номінації [47, с. 25-28; 68, c. 117; 102, c. 36; 110, c. 303; 148, c. 138].

Ця операція може бути здійснена:

• шляхом вторинної номінації (на основі метафоричних або метонімічних зв’язків слів);

• шляхом створення лексичних інновацій за певними правилами (аналогії, деформації) на основі словотвірних моделей або нових конфігурацій окремих морфем;

• шляхом запозичень з інших мов.

Таким чином, ми маємо підстави для опису контекстуальних синонімів-іменників за принципом способу створення. Контекстуальна синонімія іменників у сучасній німецькій мові може виникати внаслідок синонімізації в контексті:

– номінативних одиниць із спільною семою / семами в їх узуально закріпленій семантиці за рахунок переінтерпретації або приглушення їхніх диференційних сем:

2. [...] wollten sie einen Ortsnamen, ein Ziel hцren (B.Honigmann, 58) (спільна сема – “ort” ─ “місце”).

При цьому досить поширеними є випадки синонімізації в контексті іменників з конотацією іншомовності (+), та іменників германського походження або таких, що в синхронії подібних конотацій не мають (-). Наприклад, у наведених нижче контекстах це контекстуальні синоніми Triumph (+) – Freude (-); Covergirl (+), Mannequin (+) – Bildschцnheit (-):

3. Sie will vor allem diese Freude nicht sehen mьssen, diesen Triumph ьber sie [die Alte] (B.Schroeder, 64);

4. Seine Erwдhlte ist Covergirl und Mannequin, eine Bildschцnheit (I.Schramm, 42);

– номінативної одиниці з узуально закріпленою семантикою та лексичних інновацій, створених ситуативно, наприклад, Ruhe і Friedhofsfrieden, Ruinenruhe у такому контексті:

5. Wenn du endlich Ruhe haben willst, Friedhofsfrieden, Ruinenruhe, dann rьste zum Krieg (B.StrauЯ, 167);

– номінативної одиниці з узуально закріпленою семантикою і номінативних одиниць з переосмисленою семантикою – вторинних номінацій, наприклад:

6. [...] Vito цffnet beim Reden den Mund, daЯ man die Vorderzдhne sehen kann, eine Reihe kleiner weiЯen Stummel (Z.Jenny, 56);

7. Dann riЯ eine Hand, eine Klaue an seinen Haaren (C.Ransmayr, 89).

Контекстуальний синонім, представлений іменником з мовно закріпленим значенням (Vorderzдhne; Hand), є ядерним, оскільки ідентифікує актуальний зміст решти контекстуальних синонімів (Stummel; Klaue). Зазначимо, що номінативна функція лексичних одиниць – вторинних номінацій витискується великим прагматичним зарядом, який зазвичай співвідноситься з емоційно-оцінною функцією. Характеристика предметів і явищ, яка при цьому досягається, є результатом відхилення від мовної норми. Значення номінативних одиниць у цьому випадку матиме чітко виражений контекстуальний характер. Для їх правильного декодування важливу роль відіграватиме не лише лінгвістичний досвід, а й спільний позамовний досвід комунікантів, фонові знання, до яких можуть бути віднесені різноманітні імплікації, пов’язані з численними культурно-соціальними нормами колективів і окремих груп [58, c. 36-37], а також наявність поля опередніх висловлень, де слово по-різному реалізувало відтінки своїх значень, і точне називання просторово-часових і модальних координат відображуваного [142, c. 100-104].

Специфічність семантичних змін при вторинній номінації, на відміну від прямої номінації, полягає у новому погляді на речі або явища з точки зору актуалізації екстенсіонального значення через встановлення можливих денотативних зв’язків між референтами. У цьому відбивається потужна природна тенденція, що спрямована на наближення форми прояву й змісту за рахунок перенесення значення на таку ж форму, яка поширюється на інше споріднене цьому значенню явище, внаслідок чого виникає внутрішня образність мовлення.

Типи семантичних змін у кінцевому рахунку відповідають логічним відношенням понять, таким, як:

• підпорядкування (включення), на основі якого розвивається розширення, звуження (спеціалізація), а також, враховуючи конотації, “погіршення” / “покращення значення”;

• співположення як основа зміщення значення;

• відношення контрадикторності, що призводять до явища енантиосемії (внутрішньослівної антонімії);

• перехрещення, яке породжує метафору та метонімію [33, c. 262].

Основою семантичної зміни значення слова є не лише вихідне, базове значення, а й відповідна прототипічна ситуація, яка є, по-перше, джерелом тієї когнітивної схеми, яка в узагальненому вигляді міститься у похідних значеннях слів, об’єднуючи різні ситуації з різнотипними об’єктами в одну групу, що реалізує “деяку спільну ідею”, а по-друге, – джерелом численних імплікацій, які не відзначаються у висхідному значенні (оскільки не є потрібними для його тлумачення), але на яких базуються як метафоричні, так і неметафоричні значення [70, c. 108].

Зміна значення слова проходить через такі три етапи:

• інновація у мовленні (нове слововживання), частіше індивідуального характеру, яка не змінює семантичну структуру слова;

• формування нового значення – як частини семантичної структури слова внаслідок регулярного нового вживання, особливо якщо воно супроводжується істотними розбіжностями відношень номінації;

• утворення омонімів при розходженні лексичного значення слова та втрата зв’язку між ними [33, c. 262].

На нашу думку, поява у іменників контекстуального значення пов’язана з першим етапом семантичних змін. Найбільш чутливим мовним показником семантичної зміни мовної одиниці є її лексична сполучуваність, що формалізує значення. Важливо, що ініціатором будь-яких семантичних змін є мовний зміст, який разом з мисленням і свідомістю безпосередньо відображає зовнішні зміни, а мовна форма перетворюється у цілому під впливом змісту, хоча зміни цих двох мовних аспектів не завжди можна прямо пов’язати одну з одною.

Таким чином, семантична зміна відбувається від змісту до форми, але не навпаки. У свою чергу, зміна мовної форми відбувається під впливом семантичних перетворень, які трансформуються при переході до зовнішніх мовних форм так, що “[...] складається стале традиційне уявлення про зміни зовнішньої форми за своїми власними правилами та законами, не пов’язаними з мовним змістом” [101, c. 190]. Розширення смислового потенціалу імеників уможливлюється різноманітними видами семантичних зв’язків мовних одиниць, які упорядковують і організують людське мислення у цілому. У семантичних зв’язках виявляється не лише структура мовної системи – у них реалізуються і семантичні властивості значущих одиниць та компонентів цієї системи [101, c. 180]. Нагадаємо, що думка про певну залежність семантики повнозначних слів від їхніх синонімів у свій час висловлювалася Й.Тріром [23, c. 199].

Випадкові зв’язки, що базуються, зокрема, на асоціативному зближенні слів, теж належать до мовної реальності “[...] і їх необхідно враховувати при розгляді системності мови, своєрідність якої якраз і полягає в тому, що в ній співіснують між мовними одиницями зв’язки логічні, закономірні, які можна прогнозувати, і зв’язки випадкові, непередбачувані, ситуативні” [101, c. 180], до яких, зокрема, можна віднести зв’язки, що обумовлюють явище контекстуальної синонімії.

Основні шляхи семантичних змін мовних одиниць зумовлюються, “[...] з одного боку, особливостями асоціативного характеру мислення – існуванням двох типів асоціацій при гносеологічному угруповуванні явищ дійсності: за їх суміжністю та подібністю, а з іншого боку – існуванням двох аспектів мови як знакової системи” [124, c. 4], які є матеріальною основою її функціонування та розвитку, – позамовної співвіднесеності одиниць (“семантики” в загальносеміотичному розумінні данного терміну) і внутрішньомовної співвіднесеності, тобто синтактики. Проте існує і третій аспект – прагматика, яка опосередковано впливає на процес семантичної зміни, визначаючи його спрямованість, стимулюючи або стримуючи його. Оскільки пошук форми, яка відповідала б актуальному смислу висловлення, здійснюється людиною, яка належить до певної соціальної, професійної, вікової, етнічної, статевої та інших груп і, до того ж, може знаходитися в певному емоційному стані, будь-який з перелічених прагматичних параметрів може вплинути на хід зазначеного вище процесу [42, c. 29].

Відповідно, основу усіх можливих використань мови як засобу спілкування, пізнаня та впливу утворюють три функції мови: номінативна, синтаксична та прагматична як універсальні властивості мови, що відповідають трьом аспектам загальної семіотики: номінації, предикації та локації. Первинним апаратом номінації є характеризуючі знаки (іменні та дієслівні класи слів), предикації – елементарні синтаксичні контактні словосполучення, локації – дейксис ситуації спілкування, а вторинний апарат ґрунтується на транспозиції знаків.

Разом із семантичною зміною слова у мовленні відбувається порушення (деформація) норми у різних планах мовного рівня: графічному, звуковому, семантичному, асоціативному. Відхилення від норми відіграють помітну роль як у дії механізмів мови, так і у їх пізнанні. Відомо, що “людина сприймає світ вибірково і перш за все помічає аномальні явища, оскільки вони завжди відокремлені від середовища існування” [9, c. 300], а тому завжди є інформативними. “Розвиток семантики стимулюється аберраціями. Усім ненормативним явищам забезпечений прямий вихід у лексику [...] Фіксація явищ, що відхиляються, і патологічних властивостей вельми ефективно служать цілям ідентифікації об’єктів, їх виокремленню з класів їм подібних” [9, c. 307]. Ненормативні явища також регулюють кількість повідомлюваної інформації, її обов’язковість або необов’язковість. Вони самі по собі сприймаються семіотично, як знаки прихованого змісту.

Отже, на семантичні зміни, що відбуваються на мовленнєвому рівні, впливають такі три чинники (якщо виходити з трихотомії “світ – людина – мова”): онтологічний (пов’язаний із зовнішнім світом), синергетичний (саморегулюючий чинник системи) і прагматичний (пов’язаний з комунікативною інтенцією мовця), – які необхідно враховувати при дослідженні, зокрема, контекстуальної синонімії.

1. Синтагматична реалізація контекстуальних синонімічних відношень. Явище контекстуальної синонімії яскраво ілюструє інтеракцію двох протилежних тенденцій, характерних для процесу текстотворення. З одного боку це прагнення економії, яке полягає в уникненні дублювання одного й того самого набору сем у межах одного контексту, з іншого – прагнення різноманітності, переміщення акценту з одних сем на інші.

Слід враховувати й те, що мовленнєва діяльність передбачає використання різноманітних способів вербалізації думки залежно від комунікативної ситуації: в одних випадках мовець чітко дотримується мовленнєвих приписів, а в інших передбачається настанова на мовленнєву творчість. Таким чином, мовець може використати різноманітні варіанти вираження потрібного змісту, вживаючи, наприклад, поряд з повнозначним словом розгорнутий опис того змісту, який він у нього вкладає. Так, у художніх творах сучасних німецьких авторів часто трапляються приклади контекстуальної синонімії іменника та словосполучення, наприклад, offene Wasser – Lagune, holzerne Puppe – Pinocchio у наведених далі контекстах:

8. Und das Wasser hab ich gern, die Kanдle [...] Und das offene Wasser, die Lagune (A.Andersch, 32);

9. […] wie eine holzerne Puppe, wie ein Pinocchio lag er auf dem HolzstoЯ [...] (P.Sьskind, 32).

У німецькомовних художніх творах непоодинокими є випадки контекстуальної синонімії простого іменника (або деривата) і складного іменника-інновації – комунікативного еквівалента, який заповнює комунікативну лакуну, що існує. Узуальна незакріпленість таких складних іменників нерідко сигналізується дефісним написанням:

10. Ihre ganze Deckung, ihre Psycho-Rьstung, zeigt sich jetzt (B.StrauЯ, 28);

11. Vielleicht fehlte ihm ein biЯchen Menschensympatie, jener kleine Zug von Philantropismus, der uns als Menschen erst vollstдndig macht (I.von Kieseritzky, 106);

12. [...] dann kommt Anna mit in die Kьche, [...] die aber so voller Tцpfe, Geschirr und Zutaten ist, das es Anna gefдhrlich erscheint, sich auch nur zu rдuspern, so als kцnne durch einen einzigen [...] Luftzug alles zum Kippen, zum Durcheinandergeraten und Insichzusammenstьrzen gebracht werden (B.Frischmuth, 93).

Дані синоніми-іменники передають ідентичний зміст, проте, не можуть вважатися семантичними дублетами, оскільки зміна способу вираження, як правило, модифікує значення [102, c. 37].

Отримавши контекстуальне значення, іменник може стати синонімом до того іменника або субстантивного сполучення, з яким він у своєму узуально закріпленому значенні ще не синонімізувався, як, наприклад, слова das Geschopf і das Madchen у такому кoнтексті:

13. […] und alle diese Geshopfe, auch weniger anziehenden unter ihnen, doch junge Madchen, immer mit mir zusammen in der Halle. (Е.Canetti, 294).

Таким чином, між двома лексичними одиницями встановлюється новий семантичний зв’язок: виникає контекстуальна синонімічна пара, або контекстуальний синонімічний ряд, який складається з синоніма чи синонімів з контекстуальним значенням – контекстуальних синонімів і синоніма з мовним значенням – опорного члена контекстуального синонімічного ряду.

Існує припущення, що такий зв’язок стає очевидним завдяки тому, що, опиняючись у певному контексті, контекстуальний синонім втрачає деякі компоненти свого словникового значення і набуває компонентів значення свого словникового синоніма, асоціюючися з тим же предметом або явищем, що й словниковий синонім. При цьому вирішальну роль для розуміння контекстуального синоніма відіграють компоненти значення, які він отримав від свого словникового синоніма [114]. В основу такого підходу покладена диференційна концепція значення, націлена на мінімізацію кількості семантичних компонентів слова з метою спрощення опису значення, яка на сучасному етапі розвитку семасіології виявила свою суттєву обмеженість, хоча й відіграла певну позитивну роль, дозволивши виділити основні структурні компоненти великої кількості лексичних одиниць [123, c. 12-13].

Ми притримуємося інтегральної концепції значення [59; 95; 101; 123], яка ґрунтується на розумінні його як відображувального явища, залучаючи до поняття значення усі семантичні ознаки, що виявляються у слові – як структурно релевантні, так і структурно надлишкові [123, c. 15]. Тому дозволимо собі не погодитися із згаданою вище точкою зору на зв’язок між членами контекстуальної пари з таких причин.

Як вже зазначалося, не всі контекстуальні синоніми-іменники є продуктом вторинної номінації. Частина їх представлена лексичними інноваціями, не призначеними для відтворення в інших контекстах, а їх сприйняття і розуміння відбувається завдяки виявленню аналогії, що дає поштовх до нових асоціативних зв’язків: будь-яку інновацію можна з певністю віднести до однієї з частин мов, лексико-семантичної групи і т. ін. Збіг окремих компонентів слова з контекстуальним значенням і слова з мовним значенням ніяк не означає, що контекстуальний синонім отримав їх від свого мовного синоніма. Синонімічний зв’язок словникового і контекстуального значень усвідомлюється швидше завдяки такій властивості людського мислення, як прагнення до структурації та систематизації семантичного досвіду і підведення його під певні схеми, категорії та закономірності. Таким чином, синонімічні відношення між номінативними одиницями виникають саме на основі вживання їх у контекстуальному значенні.

Слід брати до уваги функціональні відмінності між членами контекстуальної пари, оскільки їх прагматичний статус не є і не може бути однаковим. Синонім з контекстуальним значенням має очевидну прагматичну спрямованість, оскільки при усуненні його з контексту ілокутивна сила висловлення суттєво знижується. Наприклад:

14. Das stдhlerne Ungeheuer, das Kriegshaus, der Panzer, wдchst herauf aus der MalchusstraЯe (R.Schneider, 334). 

Der Panzer wдchst herauf aus der MalchusstraЯe.

Друге, модифіковане речення, у якому референт (der Panzer) позначається нейтрально, тяжіє до звичайної дескрипції, тоді як перше, вихідне, здатне вплинути на емоційний стан реципієнта, а також спонукати його до негативної оцінки представленої ситуації за рахунок негативного емоційного забарвлення, наданого йому контекстуальними синонімами: Ungeheuer, який має узуально закріплену негативно-оцінну конотацію, експліцитно виражену префіксом Un-, та Kriegshaus – авторською інновацією, не закріпленою у системі мови та експресивно забарвленою завдяки новизні поєднання словотвірних елементів.

Структурною реалізацією контекстуальних синонімів у мовленні є контекстуальний синонімічний ряд, який складається, щонайменш, із двох контекстуальних синонімів [99, c. 95-97]. Але у кількісному плані він може подовжуватися унаслідок нанизування контекстуальних синонімів на смислову структуру тексту. Ми вважаємо необґрунтованим теоретичне обмеження можливої кількості контекстуальних синонімів у одному ряді, погоджуючися, однак, із тим, що найбільш поширеними є двочленні номінаційні структури.

Контекстуальні синоніми, що входять до одного ряду, пов’язані з ядерним синонімом ретроспективними відношеннями конкретизації, тлумачення або узагальнення. Разом вони утворюють своєрідну словотвірно-синтаксичну мікросистему [102, c. 40]. Ми вважаємо недоцільним говорити про внесення контекстуальних синонімів до існуючих синонімічних рядів. По-перше, контекстуальна синонімія істотно відрізняється від синонімії за іншими видами значень: лексичним, фразеологічним, граматичним, стилістичним. По-друге, словниковий синонімічний ряд є теоретичною абстракцією, релевантною лише для певного синхронного зрізу мови. Крім того, у словниках різних авторів синонімічні ряди, що мають ідентичну домінанту, часто не співпадають за кількістю включених до них синонімів. По-третє, як вже зазначалося, контекстуальні синоніми не є узуально закріпленими. Перехід контекстуального синоніма до системи мови і набуття ним узуальних рис є можливим лише за тієї умови, якщо кількість контекстів його вживання зросте настільки, що для правильного декодування його значення усвідомлення наявності відповідного словникового синоніма вже не буде важливим. Найчастіше ж семантика контекстуального синоніма має нерегулярний характер. Це підтверджується прикладом контекстуальної синонімії іменників.

У наведених нижче контекстах слова Kartoffel, Studentin, Mдdchen; Gestalt, Wolke; Verkehrsunfall, Flugzeugabsturz, Havarie утворюють контекстуальні синонімічні ряди:

15. Ich hab mich mal in eine Kartoffel verliebt.

Kubin fragte lauernd: Was fьr ne Sorte?

Eine Studentin. Es war auf einem Studentenfasching. Da tanzte ein Mдdchen, sie tanzte exzessiv, aber eben als Frьhkartoffel, ein zartes Hellbraun, etwas rosig, als Clivia (U.Timm (2), 13);

16. Und auf einmal war sie nur noch eine Gestalt aus dunklem Rauch, eine schmutzige Wolke, die am Himmel davon zog (U.Schacht, 106);

17. Das Zustandekommen eines Verkehrsunfalls, eines Flugzeugabsturzes, einer Havarie auf dem Bodensee wurden dem baffen Leser in vierfarbener Grafik ausgemalt (R.Schneider, 296).

Внесення таких контекстуальних синонімів до спільних синонімічних рядів неможливе з тих причин, що вони виникають унаслідок порушення мовної норми і є одноразовими, ситуативними. Проте, за певних умов, вірогідною є можливість переходу деяких контекстуальних синононімів до статусу мовних і, внаслідок цього, внесення їх до синонімічних рядів або гнізд. Такою умовою є, в цілому, їхня функціональна переорієнтація (термін А.Е.Левицького), тобто переорієнтація семантичної та синтаксичної сполучуваності номінативних одиниць, зміна їхніх прагматичних функцій.