Розділ 1. Теоретичні й методологічні засади дослідження контекстуальної синонімії
Синонімія як реальна властивість мов різних типів залишається у сучасній лінгвістиці об’єктом дослідження, що становить значний інтерес як у емпіричному, так і в теоретичному плані. Мовна природа синонімії пояснюється асиметрією знака та значення, яка виникає внаслідок відхилення від упорядкованості, регулярності, одноманітності у будові та функціонуванні мовних одиниць і відображає одну з особливостей існування природної мови як динамічної системи, що постійно розвивається й модифікується. Зростання інтересу українських науковців до проблеми синонімії [27; 40; 41; 51; 62; 86; 93] обумовлене тим, що вивченню цього багатопланового універсального мовного явища у вітчизняних дослідженнях останніх двох десятиліть приділялося недостатньо уваги.
1.1. Основні підходи до поняття “синонімія” у лінгвістиці та критерії визначення синонімічності номінативних одиниць
У численних дослідженнях з синонімії неодноразово робилися спроби провести межу між синонімією й несинонімією, які могли б сприяти створенню єдиної цілісної концепції – загальної теорії синонімії [6; 20; 22; 25; 107; 151; 177]. Під терміном “синонімія” продовжують об’єднувати явища, схожі лише за своїми структурними та семантичними ознаками [49] або логічними чи функціональними властивостями [95, с. 94].
Попри всі розбіжності у тлумаченні синонімії більшість дослідників схильні вважати, що при розгляді явища синонімії необхідно чітко розрізнити плани мови та мовлення, тобто визначити статус мовної та мовленнєвої синонімії як об’єктів лінгвістичного дослідження [107, c. 6-7; 120, c. 15; 121, c. 176]. Дане твердження є вихідним для нашого дослідження, оскільки, як справедливо зазначає Г.Г.Почепцов [104, c. 51], існують ситуації спілкування, в яких комунікативна семантика слова суперечить його мовній семантиці.
Проблему синонімії, яка належить до дискусійних проблем мовознавства, неможливо вирішити лише тими засобами, які пропонує семантика. Новий погляд на діалектику семантичних відношень, залучення досвіду численних досліджень мовної картини світу, а також усіх психологічних, біологічних і соціологічних явищ, які спостерігаються при функціонуванні знаків, робить очевидним той факт, що комплексний розгляд синонімів як специфічного виду мовних знаків повинен відбуватися у напрямах, що відповідають трьом розділам семіотики: семантиці (вченню про відношення знаків до об’єктів дійсності), синтактиці (вченню про відношення між знаками) і прагматиці (вченню про відношення знаків до їх інтерпретаторів – користувачів знакових систем) [89, c. 63; 193, c. 222], оскільки, на відміну від слова як одиниці мовної системи, яке має лише одну референцію – посилання на об’єкт, слово як одиниця мовлення вказує не лише на об’єкт, але й на мовця чи реципієнта, а в деяких випадках і на контекст [104, c. 56-57].
Основна одиниця мови, яку характеризують як знак, – це слово. Тому синонімічні відношення традиційно розглядають як реляційне явище, що є притаманним лексико-семантичній системі мови і має тісний зв’язок із процесом номінації [120, c. 8; 143, c. 95].
Для визначення поняття синонімії в існуючих лінгвістичних дослідженнях з даної проблеми пропонуються різноманітні підходи, в основу яких покладено певні критерії.
Розрізняють такі чотири основні підходи до вивчення явища синонімії: з точки зору змісту синонімів, їх взаємозамінюваності в одному й тому ж контексті, різної стилістичної характеристики та денотативної співвіднесеності контекстуальних дескрипцій. Кожен з названих вище підходів бере до уваги один з аспектів значення лексичних одиниць: сигніфікативний, структурний, прагматичний і денотативний.
Деякі лінгвісти вважають, що явище синонімії є абсолютно довільним, тому слід сприймати його як таке без застосування будь-яких критеріїв визначення [20, c. 15, 34; 135, c. 265-267].
Інші дослідники вказують на такі можливі критерії синонімічності лексичних одиниць:
поняттєвий (який базується на виявленні спільності поняття, що висловлюється) [148, c. 331];
семантичний (виявлення спільних сем у компонентному складі значень досліджуваних одиниць) [109, c. 7];
дистрибутивний (виявлення спільних дистрибутивних показників для встановлення синонімічних одиниць) [83, c. 63-64];
сполучуваності (встановлення однакових наборів лексичних оточень для гіпотетичних синонімів) [64, c. 169-170];
функціональний (виявлення потенційної можливості однакового функціонування синонімів у тексті і, відповідно, можливість іхньої взаємозаміни) [52, c. 58].
На наш погляд, було б доцільним об’єднати деякі із зазначених вище критеріїв, тому що ґрунтовне дослідження синонімії потребує розширеного підходу з позицій подвійних аспектів мови. Тому розрізнятимемо такі основні критерії синонімічності:
структурно-семантичний (адже, по-перше, зв’язок поняття та значення був і залишається однією з центральних проблем семантики з самого початку її становлення як окремої дисципліни; по-друге, важливою для встановлення синонімічності лексичних одиниць є їхня структурна оформленість);
семантико-синтаксичний (адже в обох згаданих вище випадках до уваги береться синтагматична модель слова), за допомогою якого встановлюється реалізація парадигматичних відношень в синтагматиці і взаємодія семантичної і синтаксичної функцій слова.
Окрім зазначених аспектів, у лінгвістичних працях при дослідженні синонімії враховують такі моменти:
стратифікаційні характеристики синонімів (тобто можливість членування синонімічного ряду на архаїзми, історизми, неологізми, а також просторіччя й оказіоналізми) [28, c. 55; 169, c.109];
джерело етимологічного розвитку [107, c. 42-43].
Однак, навіть після спроб комплексного використання декількох чи усіх згаданих вище критеріїв [21; 151] досі невирішеною залишається проблема диференціації абсолютної, або істинної синонімії та неабсолютної синонімії, або квазісинонімії [22, с. 74; 75, с. 171-175; 130, с. 219; 161, с. 270]. Більшість лінгвістів, не заперечуючи факту існування у мові абсолютної синонімії, вказують на те, що репрезентанти цього явища у дуже обмеженій кількості зустрічаються у системах термінів і властиві лише синхронному плану мови [62, c. 89; 92, c. 18; 135, c. 265; 161, c. 270; 164, c. 107]. Одним із джерел утворення абсолютних синонімів у мові можуть стати національні варіанти та місцеві діалекти, що є особливо характерним для німецької мови. Для того, щоб вважати два слова абсолютними синонімами, необхідно довести їх повну тотожність в усіх мовних планах. У такому разі потрібно застосувати комплекс усіх можливих критеріїв синонімічності. Заміна одного абсолютного синоніма іншим у будь-якому контексті не повинна спричиняти змін ні у семантичному плані, ні в умовах істинності висловлення або його комунікативному ефекті [137, c. 113; 164, c. 107].
Для того, щоб бути синонімами з максимальною тотожністю, лексичні одиниці повинні мати мінімальні розбіжності не лише мовного, а й позамовного плану. Оскільки синонімія належить до динамічної сторони синхронії [107, c. 34], її репрезентанти реалізують тенденцію до диференціації семантично рівнозначних слів в одному або одночасно у декількох мовних аспектах: семантичному, синтаксичному, функціонально-стилістичному, прагматичному, – адже комунікативна цінність синонімів полягає не в повній їх тотожності, а, навпаки, у їхніх відмінностях. З погляду прагматичного аспекту синонімії справедливою є точка зору, яку висловлюють, зокрема, М.В.Нікітін та О.С.Кубрякова: системна упорядкованість лексики є відображенням системності уявлень людини про навколишню дійсність і тому визначається не лише внутрішньомовними, а й позамовними чинниками [67, c. 34-47; 95, c. 20-38]. І саме існування прагматичного аспекту мови спричиняє перетворення синонімів з омосемантів на парасеманти.
Наше дослідження ґрунтується на концепції синонімії, запропонованій Н.Г.Іщенко [49, c. 37-40]. Дана концепція базується на понятті синонімічної значущості, під якою вчений розуміє семасіологічні та семіологічні властивості синонімічних одиниць, створювані системними відношеннями між значущим та позначуваним при лексичній синонімії, між мотивуючим (кореневим) та мотивованим (похідним) при словотвірній синонімії. Н.Г.Іщенко також наголошує на тому, що диференційні ознаки обумовлюють характер і тип синонімічних відношень у системі мови та функціонування синонімів у мовленні.
Якщо визначати явище синонімії на основі семантичних критеріїв, то необхідно визнати факт існування двох можливих точок зору:
– розуміння синонімії як абсолютної тотожності мовних одиниць за значенням (і, відповідно, розуміння її репрезентантів як омосемантів);
– розуміння синонімії як близькості або тотожності мовних одиниць за значенням (відповідно, розуміння її репрезентантів як парасемантів).
Перше тлумачення синонімії базується на принципі “одне слово – одне значення” або на абсолютному нерозрізненні лексичних значень у синонімічних слів [74, c. 15]. Таким чином, або ігнорується існування відтінків у значеннях слів, або відтінок значення тлумачиться як самостійне значення слова [20; 193].
Прихильники другої концепції синонімії вважають, що синонімічні відношення пов’язують слова, які а) означають одне і те ж поняття, але є відмінними за відтінками значення і / або стилістичним забарвленням, і тому здатні викликати різні конотативні асоціації [49, c. 25; 93, c. 171; 164, с. 172; 169, с. 174], б) означають різні поняття, які у деяких випадках можуть бути рівнозначними, і мають відмінності як у плані змісту, так і в семантичному об’ємі [151].
Першу точку зору з багатьох причин не можна вважати прийнятною експлікацією синонімії, вважає Л.Тондл [130, c. 218-219]. Поняття “однакове значення” є семантично невизначеним, тому експліканс, що оперує цим поняттям, не може бути зрозумілішим і визначенішим, аніж експлікандум, який містить поняття синонімії. Інші заперечення щодо визначеності самого поняття “тотожність” можуть виникати у зв’язку з тим, що не вказується або не передбачається точна релятивізація даного поняття. Така релятивізація можлива відносно: а) певної мови або мов; б) певної диференціації мовних виразів; в) носія або носіїв мов; г) певного розуміння значення і видів значення, певного способу виявлення значення і критерія значення (смислу). Зауважимо, що розглядаючи лексичне значення як реляційну категорію, тобто враховуючи не тільки відношення денотата до сигніфіката, а й усілякі можливі відношення знака до інших знаків [24, c. 128], доведеться згодитися з тим, що абсолютно тотожних за значенням слів або не існує зовсім, або ж, якщо такі трапляються на певному синхронному зрізі мови, то одне з слів або невдовзі вийде з ужитку, або матиме модифіковану семантичну функцію [162, c. 270].
Таким чином, визнання абсолютної тотожності значень як критерія синонімічності неминуче призводить до повного заперечення синонімії як лексичної системи [154, c. 145]. Однак, якщо мовне значення строго відокремити від значущості, знакової функції і мовленнєвого смислу, то синонімію можна тлумачити як тотожність мовних одиниць, які є відмінними за своїми значущостями: стильовими, узуальними, темпоральними, генетичними, дериваційними та іншими [24, c. 128-129].
З іншого боку, розуміння синонімії як парасемантії піднімає питання про ступінь та характер семантичної близькості, необхідні й достатні для того, щоб визнати два слова синонімами [51, c. 71-74]. При такому підході складно відмежувати синонімічні відношення у лексиці від еквонімічних – семантичних зв’язків між іменами – еквонімами, які являють собою слова одного рівня узагальнення при спільному гіперонімі – імені родового поняття [95, c. 94], антонімічних – які передбачають таксономічне взаємовиключення імен, і т. ін. Таким чином, постає ще одна проблема: правомірність розгляду імен, які знаходяться у родо-видових відношеннях, як лексичних синонімів [107, c. 12; 118, c. 95].
Прибічники функціонального підходу до явища синонімії вважають, що синонімію у широкому розумінні доцільно розглядати як специфічний тип варіантних відношень, а саме: як функціональну еквівалентність мовних знаків, тобто їхня здатність виконуванти одну й ту саму функцію в межах одного і того ж або одних і тих же речень [139, c. 17; 168, c. 86]. Таким чином, стверджується, що при визначенні синонімії інваріантним є не просто значення слова, а його семантична функція в реченні. Якщо смисл якогось речення не змінюється при комутаційній перевірці, яка здійснюється шляхом взаємозаміни гаданих синонімів, то такі одиниці можна вважати лексичними варіантами, що виконують у даному реченні однакову семантичну функцію, тобто функціональними еквівалентами [69, c. 122-123]. При цьому увага дослідників акцентується, зокрема, на найбільш поширеному виді функціональної еквівалентності – так званій вторинній синонімії, яка уважається однією з властивостей природніх мов, що забезпечує їм необхідну гнучкість, здатність бути економічними і у той же час досить надлишковими. Цей вид синонімії пов’язаний з явищем полісемії у тому сенсі, що на рівні неосновних значень, які перехрещуються, одне слово стає функціональним еквівалентом іншого в певному контексті, який обумовлює дане неосновне вторинне значення.
Синонімія такого типу може пов’язувати два слова у значеннях, котрі для кожного з них є вторинними [69, c. 126-127]. Однак за рахунок існування абсолютної і когнітивної синонімії, яка зв’язує слова в їхніх основних значеннях, сфера синонімії виявляється ширшою за явище багатозначності. Очевидним вважають і той факт, що полісемантичне слово має більш складну мережу синонімічних відношень, тому що воно здатне входити до численних синонімічних рядів як за одним, так і за кількома своїми значеннями [44, c. 64].
Розуміння синонімії як окремого випадку функціональної еквівалентності мовних одиниць [8, c. 41] базується на уявленні про надлишковість мовної системи. Термін “функція” вживається стосовно прагматичного, семантичного або синтаксичного статусу конституентів висловлення, який змушує їх виконувати певну роль відносно один одного (або сприяти функціональності висловлення в цілому) [190, c. 32].
В основі функціональної еквівалентності мовних знаків лежить категорія спільної семантичної функції як інваріанта, а варіантами є лексеми, які цю функцію виконують [8, с. 39-41]. Адекватність функцій пропонується встановлювати шляхом комутаційної перевірки. Якщо смисл певного речення не змінюється при взаємозаміні слів, то ці слова можна вважати функціональними еквівалентами [69, c. 123].
Семантико-синтаксичний підхід до явища синонімії базується на ствердженні того, що неодмінною властивістю синонімічних одиниць повинна бути взаємозамінюваність у контексті (збіг синтаксичних моделей), яка і виступає в цьому випадку основним критерієм синонімічності. Проте, не відкидається думка про те, що синтаксичний опис синонімів неможливий без звернення до значення [109; 162].
Серед існуючих підходів до значення слід виокремити такі:
індуктивно-аналітичний, що передбачає аналіз ситуацій, у яких, як можна вважати, присутнє значення [186];
дедуктивно-гіпотетичний, пов’язаний з висуванням гіпотез про природу значення і практичною їх перевіркою;
семантико-лінгвістичний, що полягає в аналізі семантики та вживання слова “значення” і семантично близьких йому слів, таких, як, наприклад, “смисл”, “концепт” [56; 194].
Окрім того, сучасний cинтетичний підхід до мови передбачає звернення до часткових теорій значення, які існують у філософії, логіці, семіотиці, психології, теорії інформації і т. ін. [89, c. 63; 115, с. 40-44]. Це дозволяє дослідникам визначати синонімію не лише як мовне, але і як контекстуальне явище.
У логічній концепції значення пов’язується з функцією означення: воно утворюється віднесенням імені до денотата, його референцією, вказівкою на денотат імені. Про смисл говорять, що він – те, що буває засвоєне, коли зрозуміле ім’я [95, c. 38]. Навпаки, з точки зору психологів і деяких лінгвістів, смисл – категорія особистісна. Смисл мовних одиниць є рухомим і змінюється від людини до людини, від тексту до тексту, він утворюється напластуванням на значення, обумовленим особливостями індивідуального досвіду та психіки [95, c. 38-39]. У цій інтерпретації значення є постійною частиною змісту знаків, спільною для мовців одного мовного колективу, і забезпечує розуміння в актах комунікації. Таким чином, тут поняття “значення” і “смисл” мають відповідники “словникове значення” і “контекстуальне значення”, розрізнення яких проводив ще Г.Пауль [192, c. 75] (“узуальне” й “оказіональне” значення слова).
Найбільш традиційною щодо значення думкою у лінгвістичній науці є визначення його як існуючого у нашій свідомості відношення знаку до того, знаком чого він є. Таке визначення базується на давньому, традиційному погляді на мову як на номенклатуру, який Ф.де Соссюр [122, с. 29] у свій час назвав “поверховими уявленнями широкої публіки”. Прихильники інтроспективизму у значенні вбачають “внутрішній образ”, “енграму” або “відкладення у пам’яті”. Недолік подібних визначень полягає у їхньому спрощеному характері. Якщо розглядати значення як річ, як зовнішню даність, яка сприймається органами чуття, то за межами визначення залишаються дві місткі сфери значення: не можливо визначити, на що вказують такі слова, як час, учора, сьогодні, простір, там, це і т. ін. Необхідність враховувати той „ореол”, який мають деякі слова, змушує дослідників доповнювати “речову” і власне семантичну референцію слова поняттям “конотації” як сукупності невловимих емоційних і суб’єктивних ознак, що супроводжують “денотацію” [82, c. 143-161]. Погляд на значення як на енграму також не може пояснити, який відбиток у пам’яті залишають дейктичні слова типу там, ти, цей, є і як можливе правильне й активне вживання слів стосовно речей, відомих нам не з власного досвіду, а лише з вербального, з висловлень інших осіб. Збереження спрощеної точки зору на значення або її критичний аналіз і відхід від неї мають вирішальне значення для сучасної лінгвістики.
Оскільки у сучасній лінгвістиці мова перестала розглядатися як статичний конструкт, яким вона поставала у рамках структурного підходу, увага до її динаміки спричинила необхідність урахування у наукових дослідженнях реального субєкта мовленнєво-розумової діяльності – людини з її життєвим досвідом, системою цінностей, комунікативними потребами, сумою знань [66; 152; 158], хоча такий підхід до мови не є новим для лінгвістики. Так, у концепції Л.Вітгенштейна [30] відкидаються традиційні уявлення про мовні форми і їх значення як про класи сутностей, повязаних між собою з огляду на їх внутрішні якості, через однаковість людського духу або з причини їх входження до жорсткої, незмінної системи. Мовні форми мають значення тому, що вони використовуються людиною, і лише це використання гарантує їхній звязок із певним значенням. Таким чином, значення залежить від означувальної діяльності, а не навпаки, і у більш загальному плані мова залежить від мовленнєвої діяльності: “звуковий символ живе життям тих, хто говорить, і набуває цінності і значущості лише в узусі [82, c. 154-155].
Теза про те, що значення є функцією вживання слова, дозволяє, однак, індивідуалістичне тлумачення, коли узус розуміється як узус окремої особистості. Тому можливо розглядати семантичну поведінку людини як поведінку, що регулюється і впорядковується з огляду на внутрішню необхідність. До того ж обмеження, які ця поведінка накладає на себе для того, щоб розглядатися саме як семантична, полягають у навчанні в межах традицій певного суспільства та в необхідності систематичної координації з мовною поведінкою інших людей. За спостереженням лінгвістів, поза певною системою навчання, поза соціальною організацією слова навіть з дуже простою значущістю неминучо виявляються неоднозначними і позбавленими будь-якої референції [82, c. 155].
Ми, услід за Й.А.Стерніним [123, c. 34], вважаємо, що значення слова не можна повністю ототожнювати із зафіксованими вживаннями. Насправді значення слова є завжди більш місткою величиною: семантична компетенція носія мови формується із сприйняття слова в комунікативних актах і з прямого пізнання предмета номінації у процесі суспільної практики, а це робить семантичний потенціал слова надзвичайно широким.
Експериментально доведеним є той факт, що психічна діяльність людини спирається на координовану єдність прагматичних і когнітивних структур свідомості, що організують особистий досвід індивідуума, збагачений і скорегований завдяки мові колективним досвідом людства [45, c. 88-89; 95, c. 20; 112, c. 5-31]. І будь-яке конкретне значення, чи то думка-імплікація з певного факту, чи думка, умовно-знаково з ним повязана, неминуче кваліфікується як елемент цих двох структур свідомості, що призводить до розшарування значення на когнітивний і прагматичний компоненти, які корелюють один з одним, але є різними за своєю природою: перший стосується інформації про світ на тій чи іншій його ділянці, яким він є сам по собі, поза субєктивної оцінки його індивідом; другий – інформації про субєктивне ставлення, оцінку, переживання означуваного факту, субєктивну установку індивіда на цей факт [95, c. 20]. При такому підході до значення синонімія розглядається як явище “перемикання” у значенні знаків з одного змістовного аспекту на інший, а саме “перемикання” когнітивного змісту знака у план прагматичного значення. Якщо зберегти за змістовним семантичним “перемиканням” колишній разширений смисл, то “явище перемикання аспектів у змісті знаків” може бути назване “прагмонімією”, а імена, які охоплює це явище, – “прагмонімами” [95, c. 94-95].
Але можна зберегти за “змістовним семантичним перемиканням” традиційне позначення “синонімія”, надавши йому більш вузького точного смислу. “Синонімія – не лише словникова даність мови, але й ще більше комунікативно-прагматична мовленнєва дія. Таким чином, проблема полягає не стільки у виявленні семантичних розбіжностей між синонімами, скільки у виявленні умов, за яких слова можуть нівелювати розбіжності у когнітивній семантиці й перемикати їх у прагматичний план”. У зв’язку з цим доцільно розрізняти синонімію як процесс перемикання семантичних планів (синонімізацію) та синонімію як результат, даність цього процесу” [95, c. 94-95].
Розглядаючи явище лексичної синонімії, не можна ігнорувати той факт, що випадків наявності у слова лише одного значення у природних мовах не так багато [20, c. 47]. У лінгвістичних дослідженнях вже висловлювалася думка, що синонімами слід уважати слова з однаковим “експерієнціальним” значенням, тобто два слова означають одне й те саме лише в одному з усіх можливих їх значень [175, c. 80]. Таким чином, вважати синонімами два чи більше слова без урахування їхнього семантичного об’єму (полісемії) є абсолютно невиправданим. Як можливі вирізняють такі п’ять моделей синонімів залежно від їх семантичної структури:
повний збіг значень моносемантичних слів;
збіг усіх лексико-семантичних варіантів полісемантичних слів;
повний збіг значення моносемантичного слова з одним лексико-семантичним варіантом полісемантичного слова;
збіг одного лексико-семантичного варіанта полісемантичного слова з одним лексико-семантичним варіантом іншого;
збіг декількох лексико-семантичних варіантів одного слова, що має багатозначну семантику, з декількома лексико-семантичними варіантами іншого [20, c. 82].
Слід підкреслити, що семантичне ототожнення або зближення не завжди відбувається рівномірно в усьому смисловому об’ємі слова, часто синонімічні слова, взаємозамінювані в одному із значень, втрачають таку властивість при їх співвіднесенні з іншим значенням. Із цим тісно пов’язана проблема сполучуваності слів-синонімів з іншими лексичними одиницями, тобто встановлення так званих “постійно вживаних контекстів” певних лексичних одиниць [138, c. 96-97].
У зв’язку з цим цікавим є вивчення взаємопов’язаності явищ синонімії і “регулярної багатозначності” (термін Ю.Д.Апресяна) [6]: базуючись на “синонімічній іррадіації” багатозначних слів утворюється тип паралельних синонімічних рядів, що виявляється у разі, якщо члени ряду є синонімічними у двох або декількох значеннях [140, c. 41-46]. Сутність взаємовідношення регулярної багатозначності та синонімії полягає у тому, що близькі за значенням слова часто мають однотипові похідні значення, а чинники, що зумовлюють розвиток регулярної багатозначності, містяться у реальній подібності або сумісності явищ, а також у здатності людського мислення до аналогії, до узагальнення і пренесення властивостей одних явищ на інші, подібні до них явища.
Ряд дослідників [21; 28; 101; 120; 148] виводять семантичний план синонімії на конотативний рівень, вважаючи, що семантична нетотожність синонімів пов’язана з їх конотативною диференціацією. Синоніми, які містять стилістичні конотативні компоненти, відносять до стилістичних (таких, для яких основним є протиставлення за приналежністю чи вживанням слова у тому чи іншому функціональному стилі) і розрізняють у межах стилістичної синонімії внутрішньостильову та міжстильову [74].
Існує думка, що у дослідженні синонімії досить обмежитися визначенням її як специфічного різновиду семантичної подібності у певних пар або груп лексичних одиниць, не зосереджуючись на тому, що розуміється як значення, а акцентуючи увагу на тому, як воно виявляється. Так, у концепції Д.Е.Круза [161] значення лексичних одиниць розуміється як набір контекстуальних відношень, які являють собою неподільне ціле. Ступінь синонімічності лексичних одиниць лінгвіст пропонує визначати за шкалою синонімічності, яку ми зображуємо схематично (рис. 1.1.):
когнітивна синонімія плезіонімія
абсолютна несинонімія
синонімія
Рис. 1.1. Типи синонімічності лексичних одиниць
Точкою відліку вважається абсолютна синонімія, найбільший відрізок шкали складає когнітивна синонімія, а межу між синонімією й несинонімією позначає плезіонімія. При цьому згадані вище типи синонімії визначаються на основі контекстуального підходу до значення. Згідно з цією концепцією дві лексичні одиниці можна уважати абсолютними синонімами, якщо і тільки якщо усі їхні контекстуальні відношення будуть ідентичними, хоча дуже часто це є теоретично неможливим, адже це означало б перевірку таких відношень в усіх гіпотетично можливих контекстах вживання. Однак можливий і інший шлях: проводити пошук абсолютних синонімів або, більш конкретно, семантичних розбіжностей між гіпотетичними синонімами у найменш специфічних контекстуальних умовах, а саме – з точки зору відносної нормальності [161, c. 168].
Когнітивні синоніми (до яких належать, зокрема, й абсолютні) визначаються таким чином: X – когнітивний синонім Y, якщо X та Y синтаксично ідентичні, і будь-яке граматичне розповідне речення S, що містить X, має еквівалентні умови істинності відносно іншого речення S', яке є ідентичним S з єдиною різницею у тому, що X замінене на Y [161, c. 84]. Ф.Едмондз та Ґ.Хірст пропонують включати такі синоніми до розряду “близьких синонімів” (near-synonyms) [164, c. 106]. Синоніми, що не є когнітивними, або “плезіоніми”, мають відмінність від згаданих вище в тому, що речення, які їх містять, мають різні умови істинності. Тому можна стверджувати істинність одного з членів плезіонімічної пари і одночасно заперечувати істинність іншого, за умови, що члени такої пари не знаходяться у гіпонімічних відношеннях [161, c. 285].
Розглянута вище концепція підтверджує у даному разі думку про те, що “[…] в окремих своїх пунктах словник (мови або навіть окремої людини) не стільки система, скільки конгломерат одиниць, які пам’ять звела з різноманітних джерел і які залучаються до співвідношень і функцій системи у міру необхідності” [95, c. 97], і синонімія є показовою у цьому сенсі, який би підхід не застосовувався до її інтерпретації.
Таким чином, на периферії когнітивної синонімії знаходяться лексичні одиниці, слабо впорядковані розмитими еквонімічними, гіпонімічними і партитивними співвідношеннями або непослідовно диференційовані за сферами мови.
Ми підтримуємо думку тих лінгвістів, які наголошують на тому, що центральною для будь-якого підходу до вивчення синонімів є концепція диференціації, і пропонують розглядати когнітивні синоніми (близькі за концептами лексичні одиниці), зважаючи на кожен аспект їхніх значень, а саме на такі з них:
варіації денотативного плану, які ґрунтуються на розбіжностях у концептах, пов’язаних із розподілом комунікативних ролей та аспектів ситуації;
стилістичні варіації, з урахуванням діалектів та регістрів;
експресивні варіації, беручи до уваги емотивні та оцінні аспекти;
структурні варіації, зокрема, варіації сполучуваності, селективні та синтаксичні – важливо враховувати й ту обставину, що будь-які синоніми мають належати до однієї і тієї ж синтаксичної категорії [164, c. 106-112].
Аналіз синонімів з точки зору об’єму та змісту поняття, що формує значення слова, узгоджується із сигніфікативним аспектом номінації [120, c. 8]. Тому вивчення синонімів доцільно здійснювати з урахуванням номінативно-концептуальної характеристики лексичного складу мови. Синоніми розглядаються у наступних рівнях членування, які відображують парадигматику номінативних одиниць і характер лексичної абстракції:
номінативні частиномовні угруповання синонімів;
номінативні класи синонімів усередині частин мови;
поняттєво-синонімічні зони усередині класів, що містять тематично однорідні блоки синонімічних рядів або їхні об’єднання у складі лексико-семантичних груп;
найнижчий ярус парадигматичного членування – синонімічні ряди, номінативно-поняттєва специфіка яких зумовлена першими трьома рівнями членування [120, c. 8].
Також робиться спроба розглядати семантично еквівалентні різнорівневі одиниці як синоніми. Однак, є думка, що змішування семантичного і функціонально-граматичного рівнів є неприпустимим при визначенні синонімічних одиниць [107, c. 8-9].
Попри всю різноманітність підходів до аналізу синонімів дуже важливо розрізняти синоніми мовні і мовленнєві [151], адже слово, якому властивою є двоїста, повна протиріч природа, має здатність дворазового означування і належить одночасно як до одиниць мови, так і до одиниць мовлення [121, c. 176]. У зв’язку з цим вважають правомірним виділення у корпусі синонімів системно-мовних та системно-мовленнєвих синонімів, беручи за основу такого розрізнення ступінь їх контекстної залежності, похідної від номінативної специфіки синонімів [120, с. 15].
Щодо аспектів розгляду синонімії, необхідними для найбільш повного її розуміння є такі з них: взаємодія слова і поняття, співвідношення поняття і синонімічного ряду, співвідношення значення і вживання слова, роль контексту в синонімізації слів, особливості їхніх стильових та стилістичних розбіжностей, можливість внесення до одного синонімічного ряду слів і словосполучень, питома вага синонімів у різних частинах мови [26], роль парадигматичних та синтагматичних відношень між ними, амплітуда коливання розбіжностей у значеннях синонімів та лексикографічні дані (від загальномовних до індивідуального вживання), урахування чинника образно-ассоціативних зв’язків.
Таким чином, хоча й немає єдиного підходу до поняття синонімії, більшість дослідників уважає за потрібне використовувати комплекс критеріїв для визначення синонімії, оскільки абсолютизація будь-якого з них не приведе до бажаних результатів. Ми вважаємо, слідом за Н.Г.Іщенко [50, c. 198], що “[...] синонімія є явищем лінгвістичного характеру і розглядається як лінгвістична категорія”, тому пріоритетним критерієм визначення синонімії та синонімів, не відкидаючи інших, повинен бути лінгвістичний.