
- •Світогляд
- •Історичні типи світогляду
- •Сутність, структура та призначення філософії
- •4. Проблема основного питання філософії
- •Специфіка та основні школи філософії стародавньої індії
- •Веданта
- •Буддизм
- •7. Джайнізм
- •8. Йога
- •9. Характерні риси та основні школи середньовічного китаю
- •I. Стародавня філософія (VII в так н. Е..-III ст. Н. Е..)
- •III. Нова філософія (з XIX ст. Донині)
- •10. Конфуціанство
- •11. Даосизм
- •12. Законники
- •13. Загальна характеристика античної філософії: етапи розвитку, представники, коло проблем
- •14. Піфагор, геракліт, демокрит, мілетська школа
- •15. Сократ
- •16. Платон
- •17. Аристотель
- •18. Загальна характеристика філософії середньовіччя: етапи розвитку, коло проблем, представники
- •19. Патристика. Августин.
- •20. Схоластика. Ф.Аквінський.
- •21. Світоглядні ідеї екклесіасту та обявлення іоанна богослова (біблія)
- •22. Загальна характеристика філософії відродження: специфіка, коло проблем, представники.
- •23. Гуманізм в італії: данте алігєрі, франческо петрарка, джованні бокаччо, лоренцо валла.
- •24. Н.Макіавеллі. «господар»
- •25. Томас мор. «утопія»
- •26. Томазо кампанелла «місто сонця»
- •27. Загальна характеристика філософії нового часу (XVII): специфіка, коло проблем, напрямки, представники.
- •28. Емпіризм та раціоналізм в філософії XVII ст.
- •29. Ф.Бекон
- •30. Т.Гоббс
- •31. Дж. Локк
- •32. Р.Декарт
- •33. Б.Спіноза
- •34. Г.Лейбніц
- •35. І.Кант
- •36. Г.В.Ф.Гегель
- •37. Л. Фейербах
- •39. А.Шопенгауер
- •40.З.Фрейд. Психоаналіз.
- •41. Концепція культури з.Фрейда.
- •42. Екзистенціалізм: загальна характеристика
- •43. Герменевтика
- •44. Прагматизм
- •45. Позитивізм
- •46. Українська філософська думка
- •47. Буття
- •48. Матерія
- •50. Простір і час
- •51. Субстанціональна і реляційна концепція простору і часу
- •52. Відображення як загальна властивість матерії
- •53. Свідомість: структура та функції. Виникнення свідомості та її суспільна природа.
- •54. Духовність
- •55. Сутність та структура пізнавального процесу
- •56. Форми чуттєвого і раціонального пізнання
- •57. Концепції істини
- •58. Наукове пізнання і його специфічні ознаки
- •60. Сучасні концепції розвитку
- •61. Принципи і закони діалектики
- •62. Метафізика. Еклектика
- •63. Синергетика
- •64. Філософські категорії: загальна характеристика
- •65. Сутність і явище
- •66. Зміст і форма
- •67. Причина, привід, наслідок
- •68. Необхідність і випадковість
- •69. Можливість і дійсність
- •70. Одиничне, особливе, загальне
- •71. Розуміння людини в історії філософської думки
- •72. Людина: індивід, особа, особистість
- •73. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства
- •74. Концепції сенсу життя людини
- •Способи осмислення людського буття:
- •75. Поняття суспільства. Рушійні сили розвитку суспільства
- •76. Суспільне виробництво та його структура
- •77. Сфери суспільного життя (економічна, політична, соціальна, духовна) та їх специфіка
- •Особливості економічного життя
- •78. Історичний процес: формаційний та цивілізаційний підходи
- •79. Загальна характеристика інформаційного суспільства
- •80. Глобалізація: сутність, суб’єкти, наслідки. Глобальні проблеми сучасності.
14. Піфагор, геракліт, демокрит, мілетська школа
Піфаго́р (580 до н. е. — 500 до н. е.) — давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзм став легендою і джерелом дискусій уже в стародавні часи.
Філософське вчення
Введення терміну «філософ» приписують Піфагору, який назвав себе не мудрецем, а «тим, хто любить мудрість». Філософи належать до особливого типу людей, які замість того, щоб турбуватися про славу чи визнання, гроші чи прибуток, все життя присвячують вивченню природи речей.
Про Всесвіт
Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт «Космосом» через ту впорядкованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Початком, що об'єднує всі речі, виступають числові співвідношення, які виражають гармонію й порядок природи: «Всі речі суть числа».
Всесвіт, за Піфагором, — шароподібний і складаєть з десяти небесних сфер. В центрі Всесвіту розташований невидимий із землі «вогонь», який піфагорійці називають «стражем Зевса». Навколо нього обертаються всі сфери, в тому числі й Земля. Кожна сфера є визначена числом і дає притаманний лише їй звук, в результаті космос в цілому являє собою гармонійний світовий хор.
Про Бога
За вченням Піфагора, «Бог — це число чисел», це єдиний Бог, що містить в собі все. Бог виявляється як закон і сам є закон. А прийняття цього Закону — Клятва слухняності закону. Піфагорійці, даючи клятву, були впевнені, що справа, яку вони обіцяють виконати, освячена божественним Законом.
Про гармонію
Гармонія присутня скрізь у Всесвіті: і в комбінації ритмів астрономічних тіл, за якими вони обертаються в просторі, відомій як «музика сфер», і в мистецтві музики, яка очищує душу. Гармонія встановлена не лише на фізичному рівні, але також і в зв'язках між космічним і моральним порядком. Піфагор увів звичай застосовувати музику для очищення душі й практикував лікування музикою. Деякі мелодії були проти пригнічуючих душу страждань — смутку й мук, другі — проти гніву й злості, а треті — проти пристрастей. Піфагорейцями було відкрито гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони, що ними керують.
Про еволюцію
Друга сторона вчення Піфагора говорить про Еволюцію, як закон космосу, єдиний для всього. Безсмертна душа людини, діючи згідно з цим законом, переходить з одного тіла в інше, набирає необхідного досвіду, пізнає світ, закони, Природу, завойовує Мудрість, щоб повернутися на свою Божественну Батьківщину.
Про дружбу
Піфагорійці високо цінували дружбу, яка розглядалась як невід'ємна умова спільного життя, що добре ілюструє відомий вислів: «між друзями всі речі — спільні». Піфагорійська дружба досі слугує гідним прикладом відданих, чесних, щирих стосунків між людьми.
Про перевтілення душі
За Піфагором, душа є безсмертною та перевтілюється після смерті в інші живі істоти, зокрема, у тварин. Грецький філософ Ксенофан висміював це бачення: «Одного разу Піфагор проходив біля людей, які знущалися з собаки. „Не бийте його. Це душа одного мого друга. Я впізнав її по голосу.“»
Філософські твори
«Про природу»
«Про виховання»
«Про державу»
«Про світ»
«Про душу»
Гераклі́т Ефе́ський — грецький філософ - досократик. Єдиний відомий твір — «Про природу». Автор відомої фрази «Усе плине, усе змінюється» За деякими даними, саме в працях Геракліта вперше фіксується поняття космополіта -громадянина космополії (всесвітнього града, всесвітнього суспільства), громадянина всесвіту.
Гераклітові належить філософський прозовий твір «Про природу». Виклад думок у цьому творі затемнений стилістично загадковістю, тому ідеї його не цілком чіткі, темні (недарма Геракліта називали «темним»).
У вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську термінологію це поняття, яке у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу та мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.
Геракліт — один із перших філософів, хто помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, а суперечливість зближує протилежності. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос. У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все і має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. Це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — логосу.
Демокріт (бл. 460 – 370 рр. до н.е.)
Вихідна думка вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і порожнечі, все існуюче перебуває в нескінченній багатоманітності першопочаткових, неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплюючись, то розчіплюючись одна з одною».
Суть онтології Демокріта зводилось до двох основних положень:
- усі речі складаються зі сполучень атомів, багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз’єднання, тому речі розрізняються лише є кількістю атомів, їх формою, порядком і положенням;
- атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх, по відношенню до атома місце яке він займає випадково.
Людина – також скупчення атомів, але вона відрізняється від інших живих істот наявністю душі. Душа – це речовина, що містить дрібні, найбільш рухомі, вогняні атоми. Вона знищується зі смертю тіла, складається з двох частин: розумної, яка міститься в грудях, і нерозумної, яку розсіяно по всьому тілу.
Пізнання, вважав Демокріт, полягає у сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, образи речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні відчуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається тільки розумом.
Мілетська школа - (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.
У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.
Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».