2.Структура педагогічної психології.

Специфіка предмета і завдань будь-якої галузі нау­кового знання визначає її структурну організацію.

Психологія учіння досліджує психологічні осо­бливості індивідуальної діяльності школяру, у процесі засвоєння теоретичних знань і практичних навичок та вмінь вона виявляє провідні мотиви учіння, шукає шля­хи пробудження і стимулювання пізнавальної активно­сті та формування вміння самостійно вчитеся.

Психологія навчання досліджує закономірності за­своєння знань, навичок і вмінь на різних етапах онтоге­незу і за різних форм організації навчання; розкриває психологічні основи різних шляхів інтенсифікації навчання; аналізує способи управління учбовою діяльністю школярів, психологічно обґрунтувує спо­собів використання на уроці різної наочності і технічних засобів навчання.

Психологія виховання досліджує психологічні закономірності активного і цілеспря­мованого формування особистості людини протягом он­тогенезу

Психологія пе­дагогічної діяльності розкриває особливості педагогічної діяльності та особистості вчителя — орга­нізатора навчально-виховного процесу і учнівського колективу.

3.Педагогічна психологія на сучасному етапі реформування освіти.

Мета сучасної освіти — соціально зріла особистість: це людина, яка здатна пану­вати над випадковостями, змінювати обставини відповідно до своїх цілей, свідомо керувати собою, робити вибір і нести відповідальність за свою поведінку — за минуле, теперішнє і майбутнє (Л.І. Божович).

Соціально зріла особистість характеризується прагненням до самореалізації — досягнення найвищого розвитку своїх духовних, інтелектуальних і фі­зичних здібностей у контексті своїх відносин з іншими людьми (Г.С. Костюк)

Психологія виховання і вивчає умови соціально організованої діяльності дітей, при яких ними були б засвоєні, усвідомлені і внутрішньо прийняті ті чи інші вимоги.

Виховання тісно пов'язане з навчанням дитини. Воно здійснюється через зміст навчання (чого навчаємо?), форми, засоби його (як вчимо?).

Проте є й деяка різниця між роллю навчання й виховання в розвитку дитини.

Навчання	Виховання
діє на індивідуально-виконавчий зміст діяльності, формує знання, вміння, навички.	формує ставлення до діяльності, смисли діяльності.

Якщо навчання не спирається на життєвий смисл діяльності, на ставлення до неї, воно мало ефективне для становлення особистості дитини, учня.

Виникає питання, як поєднати навчання й виховання в цілісному процесі розвитку особистості дитини?

Виховання може здійснюватися й поза навчальним процесом.

Виховання в освітньому процесі зараз набуває особливо важливого зна­чення, бо воно у першу чергу працює на майбутнє країни, воно є найважливі­шим засобом збереження національної тотожності й самобутності.

Завдання сьогодення — змінити національно світоглядну місію школи — від школи знання і наукової поінформованості до школи культури і духовності.

Культура — латинське слово і означає «переробка, оброблення, діяння». Це завжди свідома праця над власним удосконаленням і впорядкування всього того, що оточує людину.

Освіченість та культура поведінки поняття нетотожні.

Духовність — це зверненість до загальнолюдських цінностей, це ду­ховна близькість людини до інших людей, до батьківщини, це залучення до національної культури, традицій.

«Мы рождены для вдохновенья. Для звуков сладких и молитв» (А.С. Пушкин).

Цінності, крім загальнолюдських, національних, державних, є й родинні, особисті, вони й надають смисл життю, навчанню.

Завдання сучасного виховання відновити національні і державні цінно­сті, бо духовне відродження нації неможливе без духовного виховання молоді.

Проблема духовного зростання є проблемою набування внутрішньої сво­боди. Людина стає вільною від зовнішнього примусу, але не вільною від влас­ного «Я», що рівнозначно наявності внутрішньої свободи. Почуття внутрішньої свободи пов'язано з почуттями власної гідності, самоцінності.

Самоцінність — це те, наскільки людина вважає себе гідною поваги ото­чуючих людей, навіть незалежно від результатів діяльності в даний момент.

Реалізація цінностей у життя, в практику взаємин людина — людина, визначається як моральність. Моральність це і є орієнтація в людсь­ких цінностях і обстоювання їх у своєму житті. Моральність можна вихову­вати лише створенням умов, у межах яких людина (дитина) звикає діяти мо­рально без примусу і так само природно, як і вмиватися щоранку. Моральність — це сфера вільного і відповідального вчинку стосовно оточуючих людей. Ви­ховувати гуманну людину негуманними методами — абсурд.

Проте мораль не зводиться до системи приписувань або заборон, які досить вивчити та виконувати. Важлива моральна самоорієнтація, критичне ставлення до своїх намірів, передбачення результатів свого вчинку. Моральна самоорієнтація і саморегуляція дитини і є критерієм і відображенням її особистісного психічного здоров'я.

Моральність треба розглядати в 2 площинах:

1, Ставлення до оточення.

2. Ставлення до самого себе.

Але другу площину потрібно обов'язково співвідносити з цінностями сус­пільства і всією людською культурою.

Якщо людина сама формулює для себе обов'язки, сама вимагає від себе їх виконання, сама критично оцінює саму себе, вона зростає духовно як особистість.

Завдання щодо виховання підростаючого покоління, що накреслені Проектом програми розвитку освіти в Україні на 2005—2010 pp.:

• культивувати національні, державні та загальнолюдські цінності;

• формувати творчу, духовно багату особистість з національною свідомі­стю, патріотичними почуттями на основі образів національної культури, засвоєння традицій свого народу;

• стимулювати самопізнання, почуття обов'язку та відповідальності.

Людина повинна відчувати потребу поводити себе як слід, усвідомлю­вати суспільну і суб'єктивну необхідність моральної поведінки, утверджувати власну національну гідність, внутрішню свободу як свідомо взятий на себе обов'язок перед вищими цінностями.

Лекція 2