6. Види права власності

З моменту виникнення Риму його право знало однорідну влас­ність, такою саме вона була при завершенні свого розвитку в Ста­родавньому Римі. Проте між виникненням Риму і його падінням під впливом багатьох факторів — економічних, соціальних, істори­чних та розвитку цивільного обороту тощо — власність трансфор­мувалася в різні види відповідно до історичного часу. Але за своєю сутністю власність Стародавнього Риму була в усі часи його існу­вання однорідною — рабовласницькою.

Розвиток права власності в Римі — тривалий і складний процес. Особливо це проявляється в класичну епоху. Безперечно, зміна економічних відносин зумовлювала й відповідні зміни у формах власності.

Римська імперія існувала майже півтора тисячоліття. Держав­ний устрій, економічні відносини, організація суспільства протя­гом цього часу не залишалися незмінними. Можна без перебіль­шення сказати, що процес трансформації власності і права влас­ності був безперервним, тому ми й називаємо його розвитком. Інакше кажучи, власність як певне юридичне явище перебуває в постійному русі. Не важко помітити, що і в наш час розвиток влас­ності не припиняється. Проте свій розвиток вона у Римі почала з так званої квіритської власності.

Тривалий час римляни знали і визнавали найбільш давній, відо­мий ще Законам XII таблиць, вид права власності — квіритську власність. Межі і зміст його встановлені цивільним правом і свої витоки беруть з глибокої давнини. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, які належали до одноіменного стародав­нього роду, а квіритське право власності встановлювалось на особ­ливо важливі, з точки зору господарювання, речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше поширилось на інші. Характерно спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім й латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин jus commercii.

Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми її набуття: манципація і уступка права під час процесу (in jure cessio).

Квіритська власність була суто римською, національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Римська держа-ва-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, але з виходом Риму за межі міських стін тут же перетворилася на га­льмо розвитку цивільного обороту.

Преторська або бонітарна власність — (in bonis habere). Кон­сервативний характер права квіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороту, а й стримував розвиток права власнос­ті. Об'єкти права квіритської власності могли відчужуватися тіль­ки засобами спеціально встановлених для цього правових форм манципації і уступки права (in jure cessio). Якщо ж річ набувалась без дотримання зазначених вимог, то право власності до набувача не переходило з усіма наслідками, що з цього випливали. Відчу­жувач залишався квіритським власником, а набувач — лише доб­росовісним володільцем без права на річ.

Це вбачається з такого уривку Дигест: «Нам варто зазначити, що в перегринів право власності єдине: і кожний або є власником, або власником не вважається. І римський народ колись користував­ся таким правом: і кожен або був власником за правом квіритів, або не вважався таким. Але згодом право власності поділилося так, що один міг бути власником за правом квіритів, а інший мати річ в майні (in bonis).

Якщо я передам тобі манципну річ без виконання манципації і не цидирую її, а просто передам, то ця річ стане твоєю бонітарною власністю (in bonis), за правом же квіритів залишиться моєю до того часу поки ти, володіючи нею, не набудеш її за давністю: адже раз здійснено захоплення (usucapio), відповідно річ стає твоєю за повним правом, тобто і бонітарною власністю, і за правом квіритів, так ніби вона була манципована або уступлена перед магістратом» (Гай, 2.40—41).

Гай тут наводить приклад відчуження манципної речі шляхом простої традиції (traditio). Проте за квіритським правом для пере­несення права власності на манципну річ вимагається виконання спеціального ритуалу або спеціальної цивільної процедури манци­пації або цесії (mancipatio або in jure cessio). Якщо вони не будуть виконані, а манципна річ буде відчужена через просту традицію, то відчужувач залишається квіритським власником, а набувач стає лише бонітарним. Однак у процесуальному плані відчужувач є слаб­шим порівняно з набувачем, оскільки втратив одну з підстав права і перетворився на чистого власника — в nudum ius Quiritum.

Ще один видатний римський юрист Модестін писав: «Вважається, що річ знаходиться в нашому майні, якщо володіючи ми маємо позо­вне заперечення або, втративши річ, — позов для її поновлення».

Фетишизація правового формалізму в цьому разі грунтовно підривала усталеність цивільного обороту, породжувала невпе­вненість у приватних відносинах. Квіритський власник, який продав свою річ без дотримання формальних вимог манципації (присутність при продажу вагаря з терезами і не менше п'яти — семи свідків), не міг перенести на набувача своє квіритське пра­во власника. По закінченні певного часу відчужувач на підставі права квіритської власності, що формально зберігалось за ним, і за наявності певних умов міг вимагати повернення проданої ре­чі, не зважаючи, що вона фактично передана продавцем покуп­цеві і за неї одержано обумовлену ціну. Внаслідок формалізму римського права ця безпідставна і неправомірна вимога задово­льнялась, що викликало справедливе обурення навіть серед па­нуючого стану.

Виявивши невідповідність цивільної правової норми фактичним відносинам, що складалися, претор вдається до практичних дій для усунення цього протиріччя. В одному з едиктів він оголошує, що далі буде надавати захист покупцеві речі, який її набув без до­тримання встановлених формальностей. Преторське правило як таке, що відповідало інтересам рабовласників, поступово перетво­рюється на правову норму. Власність, яка одержала захист прето­ра, почали називати преторською або бонітарною (від латинсько­го— in bonis habere — мати в своєму добрі), тобто річ, придбана покупцем, стає його майном. Введення названого правила прето­ром призвело до втрати значення поділу речей на манципні і неманципні, оскільки манципацію як спосіб набуття права власності та­кож фактично визнано недоцільною.

Таким чином, усунені формальні обмеження квіритськоі влас­ності. Паралельно виникла преторська власність. Для її захисту встановлено спеціальний публіціанський позов.

Основною причиною виникнення бонітарної (преторської) влас­ності було те, що заформалізовані процедури перенесення права квіритськоі власності від відчужувача до набувача виявилися пев­ним гальмом у розвитку цивільного обороту. Адже не завжди були поруч свідки, вони також не хотіли витрачати час на названу про­цедуру тощо. Крім того, довго набувач, який придбав манципну річ без виконання манципації, фактично залишався без надійного за­хисту. Процесуальні форми захисту такої власності були складні. Зазначені обставини зумовили необхідність пошуку ефективнішо­го засобу захисту бонітарної власності.

Претор Публіцій в середині І ст. до н. е. у едикті проголошує створення преторського петиторного позову Публіція (actio Publi-сіапа). Таким чином, титульний володілець (він же і бонітарний власник) одержав позовний захист. Гай писав: «Цей позов дається тому, хто не встиг набути за давністю річ, передану йому на пра­вомірній підставі, і, втративши володіння нею, витребовує її по су­ду. Оскільки він не може претендувати, що вона належить йому за правом квіритів, то вдається до фікції, що придбав річ давністю, і тоді претендує так, ніби він став уже власником за правом квіри­тів, наприклад, таким чином: «Якби А. Агерій, який купив цю лю­дину, і вона була йому передана, проволодів протягом року цією людиною, про яку йде судовий розгляд, вона повинна була б нале­жати йому за правом квіритів...» (Гай, 4.36).

Зазначений публіціанський позов надавався для захисту будь-якого титульного володільця. Таким чином, римські юристи бонітар-ну власність прирівняли до добросовісного титульного володіння.

Адже бонітарний власник, який придбав манципну річ без манци­пації, ставав саме добросовісним володільцем, оскільки з його боку не було жодних неправомірних дій і він вважав себе власником.

У класичному праві квіритська власність і преторська (чи боніта-рна) існували паралельно. Проте преторська власність розвивалася інтенсивніше, а квіритська через заскорузлість, національну (тобто суто римську міську) обмеженість, занадто заформалізовану, все більше втрачала своє значення. Юстиніан, врешті-решт, усунув відмінність між квіритською і бонітарною власністю. Однак варто підкреслити, що квіритська власність належала тільки римським громадянам, а такими в 212 р. були визнані всі жителі Римської ім­перії. Отже, квіритська власність втратила своє значення значно раніше. Юстиніан лише закріпив її відсутність.

У дослідженнях останніх років з'явилися твердження, що, окрім квіритськоі власності, римське приватне право ніякої іншої не знало. Аргументація наведених міркувань недостатньо переконли­ва, а сама проблема потребує додаткових досліджень.

Власність перегринів. Римляни змушені були вступати в ци­вільно-правові відносини з особами, які населяли територію нав­коло Риму і не мали статусу римського громадянина. Це так звані перегрини, тобто неримські громадяни. їх тривале безправ'я, вре­шті-решт, виявилось невигідним, передусім, самим римлянам і стало причиною надання перегринам певної правоздатності. В ци­вільно-правовій сфері останні підпорядковувались місцевим пра­вовим системам.

На початку періоду республіки римляни змушені були допусти­ти перегринів до римської власності шляхом здійснення правочи-нів, переважно щодо рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Деяким общинам і окремим громадянам-перегринам на­давалося право брати участь у цивільному обороті римлян — jus in commercii.

Внаслідок цього деякі перегрини могли набувати власність у римських громадян і таким чином ставати власниками речей, які раніше могли бути у власності тільки римлян. Але до вільної учас­ті в цивільному обороті перегрини все ж не допускалися. їхня участь обмежувалась окремими правочинами: манципацією і літе­ральними договорами. Набуте таким способом право власності за­хищалося едиктами перегринського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто робилося припущення, що перегрин став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захис­ту квіритськоі власності. Таким чином, права останніх порівняно з римськими громадянами були менше захищені. У багатьох випадках перегрини з приводу своїх речових прав могли вдаватися до володільницьких інтердиктів, що не завжди забезпечувало надій­ний захист. Джерела не містять інформації про інші правові засо­би захисту прав власності перегринів.

Провінційна власність. З розширенням загарбницьких воєн ви­никає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів стає власністю римського народу (ager populi Romani), тобто державною. Одна частина загарбаних земель поповнювала державний фонд і ставала власністю держави, інша — також пе­реходила у власність Римської держави, але залишалась при цьо­му у володінні і користуванні підкореного народу. Рим у будь-який час міг припинити дане володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля ж з державного фонду передавалась у володіння і корис­тування, але тільки римським громадянам. Володільцями великих наділів провінційної землі ставали представники верхівки рабо­власницького стану (оскільки тільки останні мали кошти і засоби для обробітку земель, що знаходились далеко від Риму). Вони одержували величезні прибутки від провінційної власності за ра­хунок нещадної експлуатації рабів і місцевого населення.

УII ст. н. е. за володільцями провінційних земель визнано право, яке позначалось терміном, близьким до володіння, а фактично це було право власності. Вони могли не тільки володіти і користува­тися наділами, а й розпоряджатися ними. Вважають, що захист названих земель засобами володільницьких інтердиктів настав ще раніше, приблизно в І ст. до н. е. Висока родючість провінційних земель, безконтрольна експлуатація рабів та місцевого населення, а в результаті високий прибуток в поєднанні з розвитком обороту залучали найбільш могутні сили римського населення до цих зе­мель, збільшуючи їхні величезні багатства.

Провінційна власність на італійських землях відрізнялась від квіритської головним чином тим, що власники провінційних зе­мель зобов'язані були вносити до казни спеціальні платежі, які не стягувалися з квіритських власників. Крім того, в цивільному обо­роті власники зазначених земель користувалися тільки засобами права народів (ius gentium). Дія норм цивільного права на них не поширювалась, що значною мірою розкріпачувало цивільний обо­рот у провінціях.

Творчий розвиток римського приватного права в класичний пе­ріод, і особливо права приватної власності, призвели до важливих наслідків. Поступове зближення цивільного права і права народів, відмова від манципації, визнання простої традиції при відчуженні земель та іншого майна, а також усунення інших формальностей обороту зумовили розпад дуалізму між квіритською і бонітарною власністю. Відмінності між ними були усунені.

Зростання потреб Римської держави в грошових коштах виклика­ло поширення спеціального податку й на італійські землі. Крім того, була встановлена єдина форма публічної реєстрації правочинів щодо земель на всій території Риму. Все це призвело до усунення право­вих відмінностей між італійськими і провінційними землями.

Таким чином, відмінності у правовому режимі різних видів влас­ності в епоху Юстиніана повністю зникли. Натомість вироблене єдине поняття права приватної власності — dominium ex jure privatо. Характерними ознаками даного права стали належність приватним особам (фізичним і юридичним) і безмежна можливість одержання нетрудових прибутків засобами нестримної експлуата­ції рабів та інших нижчих верств вільного населення.

Спільна власність

Виключний характер права власності передбачав, що власни­ком тієї чи іншої речі може бути тільки одна особа. Якщо остання має повне право власності на дану річ, то інша не може мати тако­го самого права на цю ж річ. Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Кілька прав на одну і ту ж річ неможливі. Про­те римські юристи, вивчаючи реальний стан справ, помітили, що в житті часто виникають ситуації, за яких одна і та ж річ може ста­ти власністю кількох осіб, наприклад, у випадках, коли вона пере­ходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців, або якщо осо­ба, котра не має достатніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з іншими особами з метою придбати останню спільно. В та­ких випадках одна і та ж річ стає власністю кількох осіб. Таким чином, погляди римських юристів про виключний характер права власності суперечили реальності, зумовивши необхідність пошуку пояснення цього факту.

Ще прадавній класик Сцевола висловлював ідею власності бага­тьох осіб на одну річ в ідеальних частках — pars pro indiviso (Д. 50.16.25). Ця ідея одержала подальший розвиток. Цельс-син пи­сав: «Не може бути власності або володіння двох у повному обсязі, але вони мають власність у частині на все тіло роздільно». Іншими словами, кожному з власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну і ту ж річ, але одне право власності на одну і ту ж річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio чи condominium.

Виходячи з наведеної вище характеристики відносин спільної власності Цельса, кожний з власників має часткове право власнос­ті на всю річ в цілому, тобто кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Таке розуміння права спільної влас­ності означає, якщо річ буде зруйнована, зіпсована або якимсь ін­шим чином її вартість зменшиться чи просто остання впаде в ціні, кожний з власників зберігає свою частку права на частку, що за­лишилась, чи на уцінену річ. Наприклад, будинок, що належав на праві спільної власності двом співвласникам, згорів, від нього за­лишилося всього декілька балок, які належать двом співвласникам відповідно до їх часток права.

Такі ж наслідки наставали і у випадках, коли ціна будинку збіль­шувалась. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною часткою права користування, що належить кільком спів­власникам. Наприклад, трикімнатний будинок належить двом спів­власникам в рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна част­ка кожного буде складати 1/2 будинку. Кожному з них належить 1/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користу­вання може бути іншою — одному дві кімнати з трьох, другому — одна з трьох. Отже, реальні й ідеальні частки не збігаються.

Відносини спільної власності підпадають під певні правила.

Оскільки річ в цілому і в усіх своїх частках належить всім влас­никам разом, то звідси випливає непорушне правило — розпоря­дження, володіння і користування нею може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому немає значення, кому і яка частка (більша чи менша) права належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоч один з них не згоден з прийнятим рішенням, то воно не може бути здійсненим. Кожне фактичне розпорядження усією річчю або хоч би наймен­шою її частиною стосується права спільної власності на всю річ в цілому, яке не належить нікому окремо, а тільки всім спільно.

Разом з тим кожний із співвласників управомочений на свій розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі здійснити все, що прямо не заборонено законом.

Але переважне право на придбання відчужуваної одним із спів­власників своєї частки права в спільній власності належить остан­нім співвласникам. Тільки при їх відмові від придбання зазначеної частки співвласник-відчужувач має право продати свою частку будь-якій третій особі.

У класичну епоху кожний із співвласників міг управляти річчю в цілому і вносити до неї зміни, при цьому інші співвласники мали право заборони. Більшість не мала переваги над меншістю і забо­рона одного могла припинити будь-яке нововведення, задумане ін­шими. З цього приводу Сабін писав, що стосовно спільної речі ніхто із співвласників не може що-небудь зробити проти волі ін­шого. Звідси зрозуміло, що існує право заборони, оскільки встано­влено, що за рівних підстав становище співвласника, який заборо­няє, сильніше. Але якщо стосовно спільної речі товариш може за­боронити товаришу робити що-небудь, проте він не може змусити його знищити вже виконану роботу, якщо він не скористався забо­роною, і тоді він може відшкодувати збитки за позовом про поділ спільної власності. Якщо ж хтось у відсутність товариша зробив що-небудь йому на шкоду, то тоді його можна змусити знищити результати своєї праці (Д. 10.3.28).

Якщо з боку останніх співвласників ніяких заперечень проти то­го, що зробив один з них, не надійде, його акція набуває чинності.

Як уже зазначалося, кожний із співвласників є суб'єктом іде­альної частки в праві на річ в цілому. Проте солідарна власність, за якою кожний із співвласників міг би мати повне право на всю річ загалом, вважалася неможливою (Д. 49.17.19.3). Цельс говорив, що власність чи володіння не можуть солідарно належати двом; і що жоден не є власником частини (спільного) тіла, проте має част­ку в праві власності на все тіло неподільно (Д. 13.6.5.15).

Кожний із співвласників має право вимагати поділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний поділ не зашкодить самій речі. Поділ спільної речі здійснювався у судовому порядку. Суддя при цьому керувався власним розсудом, але оцінити спільну річ повинен був справедливо.

7-8. Набуття і втрата права приватної власності

Правовим формам обороту власності римляни надавали важли­вого значення, бо при її переміщенні завжди виникає питання про те, кому вона переходить, хто стане власником. Від цього залежа­ла усталеність влади пануючого стану, її непохитність. Тому в найдавніші часи перехід права власності від однієї особи до іншої обумовлювався рядом формальностей, без дотримання яких такий перехід юридичного значення не мав.

Гай писав: «Інколи ми набуваємо право власності на речі за за­гальним правом, яке на природній підставі однаково дотримується серед усіх людей, інколи — за цивільним правом, тобто за власним правом нашої громадянської общини» (Д. 41.1.1 рr).

Право власності на річ може виникнути в конкретної особи різ­ними способами: вона виробила річ самостійно, придбала шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яку до цього часу ніхто не оброб­ляв і вона нікому не належала. Римляни рано в усій різноманітнос­ті форм виникнення права власності почали розрізняти два са­мостійних, але тісно взаємопов'язаних моменти — спосіб набуття права власності (modus acquirendi) і титул набуття (titulus acqui-rendi). Факти, з настанням яких виникає право власності конкрет­ної особи, називаються способами набуття права власності (mo­dus acquirendi). Юридичні факти, які є правовою основою виник­нення права власності, називаються титулами набуття (titulus acquirendi).

Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні (рис. 1). Вважають, що раніше виник первісний спосіб як такий, що ґрунтується на давніх формах набуття права власності. З розвитком цивільного обороту з'явився похідний. Первісний спосіб набуття полягав у тому, що право власності виникало вперше або проти волі колишнього вла­сника. Наприклад, земля, яка нікому не належала, стала власніс­тю того, хто перший став її обробляти. Рибалка, який виловив ри­бу в річці (морі), став її власником, оскільки до цього риба нікому не належала. Ягоди або гриби, зібрані в лісі, стають власністю того, хто їх зібрав. Вперше виникає право власності також на річ, яку тільки що зробили. До первісного способу належить конфіскація майна, оскільки у даному випадку право власності у конфіскатора виникає проти волі колишнього власника. Те ж стається і при рек­візиції та інших примусових переміщеннях власності.

Похідний спосіб набуття полягав у тому, що право власності переходило від однієї особи до іншої за їхньою взаємною волею, за їхнім бажанням. Основним, хоча і не єдиним титулом похідного способу, проте, є договір. До нього належить і перехід права влас­ності за спадкуванням — спадкоємець може стати власником спадкового майна тільки за його згодою. Похідний спосіб набуття ґрунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права — звідси і назва способу.

Як уже зазначалося, найбільш давнім способом набуття права власності були первісні способи: захоплення нічиєї речі (заволо-діння) — occupatio rei nullius; переробка речей — specificatio; на­буття права власності за давністю володіння — usucapio; поєднан­ня речей — accessio.

Захоплення нічиєї речі (заволодіння) (occupatio rei nullius) — є способом набуття права власності, який свідчить про час його ви­никнення. Він з'явився тоді, коли існували ще неосвоєні землі, ліси тощо. Власником визнавався той, хто першим почав їх обробляти. Цим способом набувалося право на зібрані ягоди, плоди, коріння, вбитого звіра, виловлену рибу тощо. Об'єктами права власності за цим способом могли стати речі, які до заволодіння ні в чиїй власнос­ті не знаходилися, на які право власності взагалі не встановлюва­лося, тобто нічиї.

Захоплення (occupatio) нічиєї речі у володіння відразу робить захоплювача її власником. Гай з цього приводу писав: «І не тільки те, що робиться нашою власністю шляхом передачі, належить нам за природнім правом, а також й те, що ми набуваємо шляхом заво­лодіння, оскільки ці речі були безгосподарні, як, наприклад, ті, які захоплюються на землі (дикі тварини), в морі (риба) або в повітря­ному просторі (птах)» (Гай, 2.66).

Набувач, тобто той, хто першим захопив зазначені речі, утри­мує право власності на них доти, доки вони не звільняться з неволі (Гай, 2.67). Проте це правило не поширюється на тих тварин, які мають звичку повертатися до свого господаря. Стосовно тих тва­рин і птахів, що мають звичку відлітати і знову прилітати (наприк­лад, щодо голубів і бджіл, а також оленів, які йдуть до лісу і повер­таються), прийнято таке правило: якщо тварини втрачають звич­ку до повернення, то разом з цим вони перестають бути нашими і стають власністю того, хто ними заволодіє. Схильність до повер­нення зникає у них, очевидно, тоді, коли вони забувають поверта­тися, — писав Гай (2.68).

Приблизно такі ж правила поширюються на викинуті власни­ком речі.

Той, хто підібрав останні, одразу ставав їхнім власником. Проте серед класичних юристів не було одностайної думки з цього при­воду. Прокул вважав, що така річ не перестає бути власністю того, хто її викинув, хіба що нею заволодіє інший. Юліан дотримувався іншого погляду, — викинута річ перестає належати тому, хто її викинув, але не стає власністю іншого до того часу, поки він нею не заволодіє. І правильно (Д. 41.7.2.1).

Майно ворогів також вважалося нічиїм, оскільки належало то­му, хто першим його захопив. Цельс писав: «І ті ворожі речі, що опиняються в нас, не стають громадськими, а власністю тих, хто їх захопив» (Д. 41.1.51.1).

Однак не можна змішувати викинуті речі із загубленими. Влас­ник, що втратив володіння річчю проти своєї волі будь-яким чином, не втрачає права власності на неї, тому загублені речі не мо­жуть бути об'єктом захоплення, оскільки не є нічиїми.

СПОСОБИ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

ПЕРВІСНІ ПОХІДНІ

1. Захоплення нічийних речей 1. Купівля-продаж

2. Переробка речей 2. Позика

3. Набуття права власності за давністю 3. Дарування

4. Поєднання і змішування речей 4. Міна

5. Конфіскація 5. Спадкування

6. Реквізиція 6. Фідуціарна застава

Рис. 1. Способи набуття права власності

Привласнення нічиїх речей обґрунтовувалось принципом, про­голошеним ще Законами XII таблиць — res nullius ceclit primo occupanti — нічия (безхазяйна) річ слідує за тим, хто її першим захопив. Майно ворогів вважалось безгосподарним і могло бути предметом заволодіння, але не все. Основна його частина ставала власністю держави.

Особливий правовий статус визначався для скарбу, під яким розуміли знайдені цінності, невідомо ким і коли заховані. Скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і пе­реходив у власність того, хто його знаходив. Але якщо скарб знайдено на землі володільця, то одна половина належала остан­ньому, а друга — тому, хто знайшов.

Проте якщо шукач скарбу здійснював розкопки без дозволу власника землі, то знайдене належало власнику повністю. Скарб, знайдений на священному або поховальному місці, ставав власністю особи, що його знайшла. Згодом половина такого скарбу надхо­дила до фіску.

Скарб, знайдений шляхом чаклунства, позбавляв права шукача на нього, а сам скарб також переходив до фіску.

Переробка речей (specificatio). Йдеться про виготовлення, тобто створення, вироблення нової речі з якого-небудь матеріалу. Річ, зроблена майстром зі свого матеріалу, безсумнівно, належить майс­тру. Якщо ж вона зроблена з чужого матеріалу, то виникає питан­ня: хто ж її власник? У Римі з цього приводу відбувалася тривала дискусія, в яку були втягнуті визначні юристи, філософи та інші вчені. Виникли дві правові школи. Прихильники однієї обґрунто­вували висновок, що власником нової речі буде майстер, який її зробив, інші доводили належність останньої власнику матеріалу, з якого вона зроблена. Прихильники цих шкіл (їх називали відповід­но прокуліанці і сабініанці за іменами вчителів) ніяк не могли знайти спільної мови. І тільки в праві Юстиніана зафіксоване ком­промісне рішення: якщо нову річ можна знову перетворити на ма­теріал, з якого вона зроблена, то власником буде власник мате­ріалу, якщо ж ні, то право власності на неї буде належати її твор­цю — майстру. Наприклад, чуже зерно мірошник перемолов на борошно, з чужого молока маслороб зробив масло — в цих випад­ках нові речі не можуть бути перетворені знову на матеріал, з яко­го вони зроблені. Отже, право власності на борошно і масло нале­жить відповідно мірошнику і маслоробу. Другий приклад: з чужого золота зроблено браслет. Останній завжди можна знову перетво­рити на золото, тому, право власності на браслет буде належати власнику золота.

Отже, специфікація є надання матеріалу нового вигляду, ство­рення якісно нової речі. Проте така думка не була одностайною. Той же Гай з цього приводу писав, якщо хто-небудь зробить для себе з чужого матеріалу нову річ, Нерва і Прокул вважали, що власником цієї нової речі є той, хто її зробив. Адже те, що створе­но, раніше не належало нікому. Сабін і Касій міркували, що швид­ше діє природний порядок. Отже, той, хто був власником матеріа­лу, є власником того, що створено з нього, оскільки без матеріалу не може бути створена ніяка річ. Наприклад, якщо я з твого золота срібла або міді зроблю яку-небудь вазу чи з твоїх дощок зроблю корабель, шафу або крісло, або з твоєї вовни одяг чи з твого вина і меду напій, або з твоїх ліків пластир чи мазь, або з твого виногра­ду чи слив, колосків — вино або масло, або хліб.

Існує, проте, і думка тих, хто слушно вважав, якщо новий вигляд (тобто нову річ) можна повернути до висхідного матеріалу, правильнішим буде те, як вважали Сабін і Касій, якщо не можна повернути, то слушним буде те, що вирішили Нерва і Прокул (Д. 41.1.7.7).

Отже, для визнання права власності на річ, зроблену з чужого матеріалу, за майстром, який її зробив, необхідно матеріал пере­робити так, щоб його зміни стали неповоротними. Іншими словами, нову річ перетворити на матеріал, з якого вона зроблена, уже не­можливо.

Самовільна переробка чужого матеріалу не призводила до влас­ності майстра, навіть, у тому разі, коли нову річ не можна було пе­ретворити на матеріал. Самовільна переробка визнавалася за кра­діжку, що породжувало право на певні позови до майстра.

Переробку (специфікацію) визнавали тільки юристи прокуліанської школи, але згодом одержала визнання компромісна думка з цього приводу, яка і стала потім домінуючою.

Таке вирішення проблеми в наш час не є логічним. Виходило, що картина, написана на моєму полотні, також моя. Це не було сприйнято наступними правовими системами.

Набуття права власності за давністю (usucapio) — спосіб засно­ваний на давності володіння майном, яке не належало його воло­дільцю. Спочатку придбати право власності за давністю могли тільки римські громадяни і лише на манципні речі. Строк давності встановлювався протягом одного року для рухомих речей і два ро­ки для нерухомих. Претори подовжили межі давнісного набуття, поширивши його і на інші верстви населення. У праві Юстиніана були встановлені строки набувальної давності для рухомого майна три роки і для нерухомого — десять.

Специфічність цього способу полягала в тому, що його об'єктом не могла бути нічийна річ (res nullius). Адже правомірне заволодіння такою річчю відразу робить особу, яка її захопила, власником. Набуття права власності за давністю має місце тоді, коли об'єктом володіння є чужа річ, але не нічия. Наприклад, при відчуженні манципних речей не була виконана манципація. При цьому власником речі за квіритським правом залишався відчужувач, а набувач був лише добросовісним володільцем, який міг набути право власності на дану річ за давністю. Інколи відчужувачем взагалі міг бути не-власник. Щодо цього маємо висловлювання Гая: «Між іншим, ми можемо набути за давністю речі, передані нам невласником, все одно чи будуть ці речі манципними чи неманципними, якщо ми одержали ці речі в добрій вірі, вважаючи, що той, хто передав нам, мав право на відчуження даної речі» (Гай, 2.43).

Набувати речі за давністю могли тільки особи свого права; ма­лолітній міг набувати лише при схваленні опікуна.

Набуття права власності давністю могло статися лише за пев­них умов: а) придатність речі до набуття за давністю (res habilis); б) наявність правової основи володіння (titulus), наприклад, купівля-продаж, дарування тощо, які мали місце, але не призвели до виникнення права власності; в) добросовісність володільця (bona fides), який не знав і не міг знати про незаконність свого володіння; г) безперервність (possessio) володіння протягом встановленого строку; д) закінчення встановленого строку (tempus — три роки для рухомого майна і десять років для нерухомого). Отже, — res habilis, titulus, fides, possessio, tempus.

Придатність речі до набуття права власності на неї за давніс­тю (res habilis). Такими речами визнавалися ті, які можна було на­бути за давністю, тобто вони відповідали умовам набуття за дав­ністю. Наприклад, викрадені речі не могли набуватися за давністю. Це могли бути тілесні речі, за винятком священних, недоторкан­них, громадські речі римського народу й інших общин, за винят­ком вільних людей (Д. 41.3.9).

Не можна було набути право власності за давністю на безтілесні речі, речі, вилучені з цивільного обороту, викрадені і награбовані, та інші речі, які не набуті за давністю в силу прямої заборони за­кону. Проте викрадені речі могли набутися за давністю за умови, що вони повернулися до власника і лише після цього потрапили у володіння іншої особи.

Законна підстава (titulus). Набуття права власності за давністю може мати місце лише в тому разі, якщо володіння було придбане на правомірній підставі. Останніми могли бути різні цивільні пра-вочини, вчинені відповідно до закону, але з тих чи інших причин не призвели до виникнення права власності. Підстава передачі во­лодіння ставала підставою для набуття за давністю тільки у ви­падках: а) якщо об'єктом передачі була манципна річ; б) якщо річ була відчужена невласником.

Добросовісність володіння (bona fides). Для набуття права влас­ності за давністю необхідна добра совість (bona fides) з боку на­бувача, тобто він повинен бути переконаним в тому, що відчужу­вач мав право на відчуження даної речі, тобто є її власником (Д. 50.16.109). Добросовісність володільця повинна бути тільки на момент передачі речі.

Павло вважав, що існує різниця між підставою володіння і на­буттям за давністію: оскільки правильно йдеться, що коли хтось купить річ, навіть якщо він це зробив не по добрій совісті, наприк­лад, купив свідомо чужу річ, володіє як покупець, хоча і не набу­ває її за давністю.

Якщо ж давнісне володіння виникає не внаслідок угоди, то доб­росовісність володільця не вимагалася.

Володіння (possessio) як необхідна умова для набуття права влас­ності за давністю, передусім, означає його безперервність.

Перебіг давнісного строку може бути перерваний порушенням володіння або втратою титулу. Необхідний для набуття права влас­ності строк повинен перебігти без будь-якої перерви.

Строк (tempus) стосується встановленого законом строку набу-вальної давності: два роки для нерухомих речей і один — для ру­хомих (Гай, 2.42.54). Якщо з тих чи інших причин давність перери­валася, то перебіг в такому разі вона починала спочатку.

Проте давнісний строк набувача після його смерті враховувався при обчисленні цього строку для спадкоємця, якщо він продовжу­вав набуття за давністю за тим же титулом, що і спадкодавець. Могло статися й так: набувач за давністю придбав володіння від особи, яка також володіла з метою набуття права власності за дав­ністю. В такому разі строки першого і другого складалися.

Набуття права власності на плоди. За загальним правилом, право на плоди завжди виникало для власника плодоносної речі. Плоди стають об'єктом права власності лише за умови їх відокремлення від плодоносної речі. З цього ж моменту вони стають власністю її власника. Але з наведеного правила були винятки на користь но­сіїв окремих прав на плодоносну річ. Наприклад, узуфрукт нада­вав право на плоди його суб'єкту, а не власнику плодоносної речі. Але при цьому вимагалося, щоб плоди були зібрані.

Були напрацьовані спеціальні правила щодо права добросовіс­ного володільця на плоди. Спочатку він набував право власності за давністю на всі плоди, відділені від плодоносної речі. Згодом ці правила були уточнені відповідно до судового процесу. Цитата з Дигест проголошує: «...стосовно збору плодів добросовісному во­лодільцю належить те право, яке надано власникам ділянок» (Д. 22.1.25.1).

З права народів римляни запозичили такий спосіб набуття пра­ва власності як намив. За ним у власність власника берега річки переходить все те, що річка намила до його берега. Якщо внаслідок наносу серед ріки утворився острів, то він належить власникам зе­мельних ділянок, які лежать найближче відповідно до довжини їх берегів.

Збільшення власності може статися шляхом діяльності іншої особи, внаслідок чого має місце так зване прирощення, дві речі, що належать різним власникам, органічно поєднуються. Право влас­ності на нову річ в такому разі визначається за правилом головної речі і приналежності. Приєднана річ стає власністю власника голов­ної речі. Відповідно до різноманітних видів господарської діяль­ності були й різні види таких поєднань (наприклад, будівля, посів і насадження на чужій землі, напис на чужому матеріалі (живопис на чужому), вишивка на чужому полотні тощо). В усіх зазначених випадках власник землі, полотна та іншого матеріалу буде власни­ком того, що вирощено, виросло, написано, вишито тощо. При цьо­му не має значення, що і як написано, висаджено, посіяно, який врожай вродив, що вишито тощо, тобто праця в даному разі для визначення права власності істотного значення не має.

Власник землі та іншого матеріалу був лише зобов'язаний від­шкодувати витрати, вкладені в працю.

Змішування і злиття — це таке поєднання, за яким неможливо встановити, що поглинає інше. У результаті змішування чи злиття однорідних товарів виникає спільна власність двох або кількох власників.

Набувальна давність у праві Юстиніана. Кодифікацію Юстиніана в цілому можна розглядати як підсумок розвитку римського права, в тому числі й приватного. Значною мірою даний висновок стосується і права власності, зокрема набувальної давності. Юстиніан певною мірою уточнив строки названої давності: для рухомих речей — три роки, для нерухомих — десять років за умови, що ко­лишній власник і набувальний володілець проживали у одній про­вінції, і двадцять років, коли вони проживали у різних провінціях. Була встановлена і надзвичайна давність — ЗО років. Вона засто­совувалась у тих випадках, коли добросовісний володілець речі, проволодівши нею до закінчення строку погашення позову влас­ника (також ЗО років), втрачав володіння цією річчю. Він мав право на позов про повернення речі як власник.

Похідні способи набуття права власності. Основною правовою формою похідного набуття є договір (купівля-продаж, позика, міна, дарування, найдавніша форма застави тощо), а також пере­хід права власності в спадщину. В усіх цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої здійснювався за їхнім во­левиявленням, право власності набувача грунтувалося на праві власності відчужувача. Але для переходу права власності від від-чужувача до набувача лише укладення договору недостатньо. Факт такого укладення у набувача ще не породжував права влас­ності, він був тільки правовою підставою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимага­лась фактична передача речі у формі манципації (mancipatio), уступки права (in jure cessio) або традиції (traditio). Римське право суворо дотримувалось принципу: власність переноситься переда­чею, а не угодою — tradicionibus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов (фактична пе­редача, що спиралась на правову підставу) право власності пере­ходило від відчужувача до набувача.

Похідні способи набуття права власності характеризуються двома особливостями. В них, як правило, збігаються відчуження речі з її набуттям. Крім цього, знову ж таки за загальним прави­лом, відчуження за своєю вартістю завжди збігається з вартістю набуття. Іншими словами, право, яке набувається, за обсягом ніко­ли не може бути більшим від права, яке відчужується. Ульпіан з цього приводу висловився так: «Ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має» (Д. 50.17.54).

Але особливості похідних способів перенесення права власності характеризуються не тільки зазначеними факторами. їм прита­манний суворий формалізм, за допомогою якого факту перенесен­ня власності надається необхідна вірогідність. Набувач при цьому стає на місце відчужувача і щодо речі робиться її повноправним власником та має можливість усувати від панування над нею усіх третіх осіб, в тому числі і самого відчужувача.

Другою особливістю цих способів є перенесення на набувача ра­зом з власністю також і фактичного володіння, чим публічно ви­знається зв'язок набувача з річчю. Вислів «передати річ» означає не тільки матеріальний акт передачі, а й підкреслює зміну суб'єк­тів права на один і той же об'єкт. При цьому права набувача мають бути абсолютно тотожні правам відчужувача на ці ж речі, з усіма особливостями їх юридичного становища, включаючи, наприклад, обмеження сервітутами та іншими правами третіх осіб. Щодо цьо­го Помпоній залишив думку: «Коли здійснюється відчуження, то ми переносимо на іншу особу власність з усім, що належить їй, що існувало б, якби річ залишалася у нас; це застосовується в усьому цивільному праві (крім тих випадків, коли спеціально встановлено інше)...».

Окремими похідними способами римське право визнавало: манципацію, уступку права і традицію.

Манципація (mancipatio) — символічний акт, за яким у присут­ності п'яти свідків і вагаря з терезами здійснювалася фактична передача речі відчужувачем набувачу в повну власність. Гай її так визначав: «Манципація — це... нібито символічний продаж; даний правочин належить виключно праву римських громадян і здійснюється так: в присутності не менше п'яти свідків з повнолітніх римських громадян і, крім того, ще однієї особи того ж статусу, який тримає мідні терези і називається вагарем, той, хто набуває шляхом манципації, тримаючи в руках мідний брусок, говорить так: «Я заявляю, що цей раб є моїм за правом квіритів, і хай він буде набутий мною шляхом цього мідного бруска і мідних терезів», після цього він вдаряє міддю по терезах і дає брусок тому, від кого він набуває через манципацію, ніби замість ціни» (Гай, 1.119).

З наведеного уривка випливає: манципація мала місце тоді, коли цивільний оборот в Римі ще був незначним, купівля-продаж траплялися не часто, і на той час вона була значною подією в родині і, навіть, у общині. Тому останню здійснювали урочис­то, шляхом виконання певного ритуалу, тим більше, що йшлося про купівлю-продаж особливо важливих для господарювання речей. Спочатку манципацією користувалися тільки римські громадяни.

Ритуальний характер манципації відображений у назві «симво­лічний продаж», якою Гай називає даний правочин, складає вра­ження, що останній абстрактний і створює реальний ефект неза­лежно від угоди. Це положення було зафіксоване ще в Законах XII таблиць: «Коли хто-небудь здійснює ритуал нексум або манципа­ції, що урочисто проголосить вголос, хай те і буде правом» (Закони XII таблиць, 6.1).

Сили закону набирала будь-яка воля, висловлена при здійснен­ні манципації.

Уступка права (in jure cessio) виникла вже в преторському пра­ві і була уявним судовим процесом. Набувач вимагав річ, яку на­був, стверджуючи, що вона належить йому. Відчужувач визнавав вимогу уявного позивача. Претор, перед яким здійснювалася ця процедура, визнавав право власності за набувачем.

Це був універсальний спосіб набуття права власності за цивіль­ним правом, шляхом якого переносилося право власності на будь-які речі.

За Гаєм уступка речі перед магістратом (in jure cessio) вигляда­ла так: «Правочин уступки речі перед магістратом (in jure cessio) виконувався таким чином: перед магістратом (який судив) рим­ський народ, наприклад, перед претором або правителем провін­ції, той, кому річ уступається, тримаючи її, проголошує: «Я ствер­джую, що ця людина моя за правом квіритів». Потім, після того, як він заявив таку віндикацію, претор питає у відчужувача, чи має він які-небудь претензії (стосовно спірного предмета)? Коли остан­ній скаже, що ні або мовчить, тоді претор присуджує річ набувачеві; ця форма, яку можна також здійснювати у провінціях перед правилом, називається легіс акціо (legis actio) (Гай, 2.24).

У разі коли відчужувач у даній акції відмовляється від віндика­ції або мовчить, претору залишається лише визнати власником набувача, оскільки відчужувач відмовлявся або мовчав тому, що сам висловив свою волю на відчуження речі.

Зазначена форма уступки речі використовувалася також і при інших правових акціях, наприклад, при одній з форм усиновлення та інших.

Уступка речі перед магістратом переносить право власності ли­ше у тому разі, коли відчужувач був її власником. Коли це робило­ся невласником, то на боці набувача виникало лише володіння.

Громіздка і незручна процедура цієї форми перенесення права власності призвела до того, що в класичний період вона мала обме­жене використання. До неї вдавалися в основному для встановлен­ня права на чужі речі.

Спочатку вагар зважував метал, за який річ відчужувалась, але з появою карбованої монети зважування стало символічним і лише засвідчувало дійсність передачі права власності набувачу.

Передача (traditio). Розглянуті вище форми передачі права влас­ності були громіздкими і зв'язували цивільний оборот. Вимагалась простіша і доступніша форма перенесення права. Така уже була в праві народів (jus gentium). Вона називалась traditio — традиція і полягала в передачі фактичного володіння річчю від відчужувача до набувача, тобто у виконанні попередньої угоди, якою був дого­вір купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Для перенесення пра­ва власності засобом традиції мала значення підстава (causa justa possessionis), за якою здійснювалася передача. Нею і була взаємна воля, виражена в договорі, яка мала передувати передачі речі. Традиція ж була лише її виконанням, заключним актом.

Спочатку традиція в Римі застосовувалась тільки для неманципних речей, набувачі яких не мали римського громадянства. Проте вже в часи Юстиніана вона внаслідок простоти і доступності витіс­нила як манципацію, так і уступку права і стала пануючою фор­мою набуття права власності.

Гай писав: «...Неманципні речі переходять у власність іншої особи в результаті простої передачі, якщо тільки речі ці фізичні і внаслідок цього допускають передачу. Отже, якщо я передам тобі одяг, або золото, або срібло на підставі продажу, дарування чи яким-небудь іншим чином, то річ ця в той же час робиться твоєю без дотримання яких-небудь урочистих формальностей» (Гай, 2.19—20). Проте передача все ж повинна відповідати певним

вимогам чинного права. Вона набуває чинності лише за волевияв­ленням обох сторін, яке збігається. Передача буде дійсною тільки за умови, що здійснюється на правомірній основі.

Перехід власності визначається саме волею відчужувача, отже, можливе перенесення права власності на невизначене коло осіб. Знову ж таки Гай пише: «Тим більше інколи воля власника, навіть спрямована на невизначене коло осіб, переносить власність на річ: як, наприклад, той, хто кидає у натовп милостиню, не знає, що з неї і кому дістанеться, проте оскільки він хоче, щоб те, що кожен спіймає, тому й стало належати, він відразу ж робить його власни­ком» (Гай, Д. 41.1.9.7).