Класична модель розміщення промислових підприємств (модель Альфреда Вебера)
У 1909 році німецький вчений-економіст Альфред Вебер опублікував книгу “Теорія штандорту (розміщення) промисловості”. Сутність цієї теорії полягає у тому, що капіталістичне виробництво повинно розміщуватися на території за принципом найменших витрат на це виробництво. За А. Вебером, розміщення промислового виробництва визначають три фактори:
- транспортна орієнтація, тобто бажання будувати об’єкти при забезпеченні мінімальних витрат на перевезення сировини і готової продукції;
- робоча орієнтація, тобто бажання будувати підприємства в місцях найдешевшої робочої сили;
21
- агломераційна орієнтація, тобто бажання будувати підприємства поруч один з одним, що веде до економії на виробничій або соціальній інфраструктурі, будівництві доріг і т. п.
При розгляді транспортної орієнтації А. Вебер виходив з того, що всю сировину і матеріали, що використовуються у виробництві, можна поділити на два види:
- розповсюджені, тобто такі, що є повсюди або виробляються за місцем споживання, витрати на перевезення яких мінімальні (глина, дерево, пісок і т. п.);
- локалізовані, тобто це матеріали або сировина, що розміщені на території тільки в окремих місцях, наприклад, у родовищах (руда, вугілля, нафта і т. п.).
Поділ всіх матеріалів і сировини на розповсюджені та локалізовані повинен проводитися з урахуванням територіально-географічного положення об’єкта, що працює на цій сировині. Наприклад, для Криворізького металургійного комбінату залізна руда буде розповсюдженим матеріалом, а кокс Макієвського коксохімічного заводу – локалізованим матеріалом і навпаки – для металургійних заводів Макіївки, руда буде локалізованим матеріалом, а кокс - розповсюдженим.
Далі за А. Вебером важливо враховувати витрати початкової сировини на випуск готової продукції, що визначає величину транспортних витрат. За цим критерієм всі матеріали можна поділити на чисті - коли сировина майже повністю (більше 70%) переходить у готовий продукт (наприклад залізо, вовна); грубі – коли при перероблені сировини утворюється багато відходів (більше 30%), наприклад вугілля, руда і інші.
Розміщення підприємства за транспортним критерієм визначається показниками:
-
матеріальним індексом
(Ім),
який визначається відношенням ваги
локалізованих матеріалів (
)
до ваги готового продукту (
)
певного виробництва:
.
(1.4)
Матеріальний індекс показує наскільки виробництво пов’язане з доставкою далеко розміщеної сировини; з відстані 50 і більше км. і скільки її приходиться на одиницю готової продукції;
-
штандортною вагою
(
),
тобто сумарною вагою всіх матеріалів,
які переміщуються від матеріальних
складів до місця виробництва і вагою
товарів, що переміщуються від місця
виробництва до споживача:
;
(1.5)
22
штандортним індексом (Іш), який відображає відношення штандортної ваги до ваги готової продукції:
.
(1.6)
Приклад: якщо для виробництва 100 тон заліза необхідно 300 тон руди і 200 тон вугілля, то Ім = (300+200)/100=5; = 300+200+100=600; Ім= 600/100=6.
Для
визначення просторових координат
розміщення виробництва за транспортною
орієнтацією, А. Вебер запропонував на
кожний вид готового продукту будувати
геометричну фігуру, що з’єднує пункти
споживання з матеріальними складами
вихідної (локалізованої) сировини. У
вищенаведеному прикладі, ця фігура буде
мати вид трикутника (див. рис. 1.2), де
- точка споживання заліза,
- точка штандорта (розміщення) виробництва,
відстань
- споживча компонента,
і
матеріальні склади (наприклад,
- склад руди,
- склад або місце відвантаження вугілля),
відстані
і
- матеріальні компоненти.
Рис. 1.2. Модель транспортного трикутника
Координати точки знаходять методом побудови паралелограма, сторони якого є векторами сил, що пропорційні вазі вантажів, які переміщуються, за направленням відповідних матеріальних складових, тобто від відповідних джерел сировини до місця розміщення підприємства.
На основі своїх досліджень, А. Вебер встановив наступні закономірності розміщення промислових об’єктів за транспортною орієнтацією:
1. При використанні одного або декількох місцевих (розповсюджених) матеріалів, виробництво створюється в пункті споживання.
2. При використанні у виробництві тільки одного локалізованого матеріалу, штандорт може бути у будь-якому місці між матеріальним
23
складом і пунктом споживання майбутньої продукції. Якщо ж добавити
розповсюджений матеріал – штандорт вигідніше всього розміщувати в точці споживання готової продукції.
3. У випадку, якщо у виробництві використовується тільки локалізований матеріал, доцільно виробництво поєднати з матеріальним складом.
4. При використанні у виробництві локалізованої сировини, що визначає вагу продукції (чистої сировини) і зв’язаною з нею розповсюдженої сировини, штандорт розміщується в районі матеріального складу якщо матеріальний індекс буде більше одиниці, і переміщується в пункт споживання, якщо матеріальний індекс буде менше одиниці.
На основі своїх досліджень А. Вебер зробив загальний висновок про те, що матеріальний індекс (Ім) є провідним фактором транспортної орієнтації, що визначає штандорт.
Врахування
робочої орієнтації А.
Вебер вирішував шляхом побудови навколо
пункта штандорта за транспортним
мінімумом (
)
замкнених ліній
і
,
що визначають ідентичні транспортні
витрати при наближенні виробництва до
робочих пунктів, розміщених по радіусу
до точки штандорта. Ці лінії А. Вебер
назвав ізодапанами
(див. рис. 1.3).
Рис. 1.3. Побудова ізодапан робочої орієнтації
Та
ізодапана яка проходить через точки,
де рівні можливих робочих і транспортних
витрат співпадають, називається критичною
ізодапаною (у нашому
прикладі лінія
).
Критична ізодапана обмежує територіальну
зону, в межах якої зміщення пункту
розміщення підприємства від точки
транспортного мінімума до місця
проживання робітників (тобто до точок
робочої орієнтації) практично не зменшує
вигідність розміщення цього виробництва.
При зміненні положення об’єкта у зв’язку
з робочою орієнтацією, виникає проблема
додаткових транспортних витрат бо
відбувається відхилення від точки
транспортного мінімума. Розмір цих
додаткових витрат буде залежати:
24
- від абсолютного розміру робочих витрат на одиницю річної продукції, що відображає індекс робочих витрат (Ір.в.):
,
(1.7)
де
- витрати праці;
- обсяг готової продукції, яку вироблено
за певний період; (таким чином Ір.в.
визначає об’єм витрат праці на одиницю
готової продукції (трудоємність).
- від відсотка припустимого змінення цих витрат у робочому пункті у порівнянні з витратами у пункті транспортного мінімума (такий відсоток не повинен перевищувати 10).
А. Вебер також встановив, що чим нижча штандортна вага, тим ймовірніше відхилення штандорта від пункта транспортного мінімума до робочих пунктів.
Співвідношення
показників робочої орієнтації і
штандортної ваги А. Вебер запропонував
оцінювати за показником робочого
коефіцієнта (
):
,
(1.8)
який дозволяє визначити радіус можливого відхилення місця положення об’єкта від точки транспортного мінімума до робочих пунктів без значного погіршення економічних показників діяльності підприємства.
Приклад: керамічне виробництво має Ір.к. =55 грн., цукрове виробництво Ір.к.=1,3 грн. Необхідно визначити радіус можливого відхилення для обох виробництв.
Розв’язання: оскільки збільшення робочих витрат у будь-якому пункті не повинне перевищувати 10% від аналогічних в пункті транспортного мінімума, тому витрати можуть бути збільшені:
в керамічному виробництві - на 5,5 грн.;
у цукровому виробництві – на 0,13 грн.
При транспортному тарифі 0,05грн./т·км, це допускає відхилення від точки транспортного мінімума для керамічного виробництва на 5,5/0,05=110 км, для цукрового виробництва на 0,13/0,05=2,6 км.
Агломераційна орієнтація. Агломерація виробництва – це концентрація виробництва у будь-якому місці на обмеженій території.
Агломерація може відбуватися як за рахунок укрупнення окремих виробничих одиниць, так і за рахунок об’єднання в одному місці різних підприємств. Агломерація у загальному випадку може дати наступну вигоду:
25
- економію на управлінні;
- економію від використання єдиних комунікацій і інфраструктур;
- забезпечення основного виробництва додатковими (суміжними) підприємствами;
- раціоналізацію використання кредитів і інвестицій;
- оптимальне рішення проблем ринкових зв’язків для постачання сировини і реалізації продукції;
- забезпечення більш повної зайнятості населення.
Виділяють два ступеня агломерації: І ступінь агломерації – просте укрупнення продуктивних сил; ІІ ступінь агломерації – просторове зближення різних виробництв.
Кількісно вигоду від агломерації можна оцінити за показником індекса збереження від агломерації (Іза):
,
(1.9)
де
-
розмір економії (збереження) від
агломерації у грошовій формі;
- загальний обсяг випущеної
агломерованої (сумісної) продукції.
При цьому вагова сума сумісного продукту від агломерації може бути окремо співставлена з вигодами транспортної і робочої орієнтації і давати додаткові показники ефекту від агломерації.
Одержана від агломерації економія витрат виробництва дозволяє робити відхилення від пунктів мінімума транспортної і робочої орієнтації у тих випадках, коли ця економія перекриває додаткові витрати на транспорт і робочу силу. Графічно це знаходиться за допомогою ізодапан робочої орієнтації навколо пунктів транспортної орієнтації для кожного підприємства у агломерованій системі (див. рис. 1.4).
В
точці агломерації (
)
додаткові витрати виробництва на кожному
підприємстві при їх відхиленні від
транспортного і робочого мінімума не
повинні перевищувати загальної вигоди
від агломерації. Для оцінки ефективності
проведеної агломерації А. Вебер рекомендує
визначати так званий коефіцієнт
формування (
):
,
(1.10)
де
- сумарна вартість формування;
- сумарна штандортна вага переміщення
вантажів в точці штандорта агломерованого
формування.
26
Рис. 1.4. Схема і штандорт (точка А) у агломерованих утвореннях
Чим вище коефіцієнт формування, тим більша ефективність агломерації. Критерії оцінки:
- не дуже вигідна агломерація;
- вигідна агломерація;
- дуже вигідна агломерація.