100. Загальна характеристика культури ділового спілкування.

Культура мовлення — це здатність використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засо­би. Система ритуалів і відповідних словесних формул, яки вживається з метою встановлений контакту та підтримки доброзичливої тональності спілкування, становить мовленнєвий етикет. Водночас етикет — це сукупність припил по­ведінки, що регулюють зовнішній вплив вияв людський взаємин, поведінку в громадських місцях, манери та стиль одягу.

Культура спілкування є складовою частиною культури людини загалом. Вона, як і будь-яка інша культура, містить й собі певну суму знань, у цьому контексті — про спілкування. Для культури спілкування характерна також норма­тивність. Вона визначає, як мають спілкуватися люди у певному суспільстві, у конкретній ситуації. Зазвичай норми ви­значаються станом суспільства, його історією, традиціями, на­ціональною своєрідністю, загальнолюдськими цінностями.

Багато в чому культура спілкування залежить від особистості. Культура спілкування охоплює знання про психологію та етику спілкування, вміння людей застосовувати на. практиці комунікативні установки.

Для досягнення успіху в діловому спілкуванні співрозмов­никам необхідно виявляти, а іноді змінювати комунікативні установки. Це не завжди виходить, і кожний не раз перекону­вався, що змінити свої установки досить складно, бо заважа­ють емоції, стереотипи, самоконтроль і т. ін. Тому так важли­во розуміти природу формування установок та правил їх зміни, Установка — це стан готовності індивіда чи групи пев­ним чином (позитивно чи негативно) реагувати на об'єкти (чи суб'єкти) та вплив. Різновидом соціальних установок є комунікативні. Вони дуже важливі для формування культу­ри спілкування, оскільки допомагають встановити контакт між співрозмовниками, підготувати їх до позитивного сприй­мання інформації, перебороти байдуже чи негативне став­лення до тих чи інших ідей, людей, ситуацій. Під впливом спілкування з різними людьми вони виникають, змінюються і зникають. Зміни установок на протилежні до попередніх — процес довготривалий і суперечливий.

100. Зміст та співвідношення понять "традиція" та "звичай" .

Звичаї – загальноприйнятий порядок, правило поведінки людей, що здавна склалося в процесі їхнього співжиття, увійшло в звичку, побут і свідомість певного народу, суспільної групи чи колективу. Звичаї виникли разом з появою людини та людського суспільства в наслідок повторення однакових вчинків які згодом набувають загального значення стають нормою, якою керуються люди в своєму житті.Педагогічні функції народних звичаїв настільки могутні в своїх виховних діях, що можемо з повним правом називати родинну етнопедагогіку звичаєвою педагогікою. Народні звичаї тісно переплітаються з народними традиціями, маючи як спільні, так і відмінні педагогічні риси. Традиція – це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються із покоління в покоління. Традиція забезпечує спадкову єдність поколінь, без якої не може бути родинного виховання, яке по суті, зводиться до передачі народного досвіду, народних звичаїв, культурних надбань із покоління в покоління. Звичаї і традиції як два крила одного птаха, забезпечують кожній людині злет до осягнення духовності. Одне без одного бути не може. Тому ці поняття переважно вживають разом: «звичаї і традиції» Однак вони не є тотожними. Відмінність між ними полягає в тому що вони не однакові за обсягом складеного до них змісту. Поняття «традиція» значно ширше від поняття «звичай». До того ж звичай виступає невід’ємним компонентом традиції. Візьмемо наприклад, традицію любовного ставлення до дітей; традицію пошани до батьків; традицію гордості та любові до України; трудові традиції звитяжні традиції (козацькі, стрілецькі) і традицію збереження пам’яті родоводу; хліборобські традиції тощо. Завдання українських народних звичаїв і традицій спільне – це стабілізувати раціональні родинні та суспільні відносини, відтворити їх у житті нових поколінь.