75. Обґрунтувати необхідність формування власної культурної політики для України.

Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності протягом останніх кількох років послідовно намагається реформувати культурну галузь.

Одним із головних результатів наших зусиль став Закон України “Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки”. Його можна сприймати як заклик повернутися обличчям до майбутнього, визначивши основні проблеми, які необхідно розв’язати, виявивши головні недоліки, які необхідно усунути, й окресливши шлях поступу: цілі, завдання, пріоритети. Адже справедлива думка: якщо ти не визначаєш своє майбутнє, воно це зробить за тебе, або – що ще небезпечніше – за тебе це зроблять інші.Слід наголосити на дуже важливому і багатообіцяючому фактові. Одним із перших законів, підписаних новим Президентом України Віктором Ющенком. став саме Закон про Концепція культурної політики. Тобто, про нове розуміння і нові підходи до культурної галузі, нові принципи і механізми реалізації культурної політики. Це цілковито відповідає сучасним світовим і європейським тенденціям.

Декларативаність не тільки законів, а й урядових постанов, що стосуються культурної галузі – ось одна з найголовніших проблем, успадкованих нами з учорашнього дня. Для розв’язання її потрібні нові ефективні механізми. До таких механізмів належить постійний фаховий і громадський моніторинг реалізації культурної політики.

Світ навколо змінюється дуже швидко. Змінюється структура і зміст культурних продуктів і послуг. Це вимагає зміни структури виробництва цих продуктів і послуг, тобто зміни творчого процесу, а також зміни структури управління, або менеджменту.

Державна політика в галузі культури – це виконання зобов’язань держави перед своїми громадянами, населенням. Які це зобов’язання? Чи виконує їх держава? Тому настав час відійти від кількісних показників до показників якості та ефективності культурних послуг. Саме тому наріжним каменем нової моделі культурної політики мають стати визначені стандарти соціальних послуг у галузі культури, що гарантуються державою. Зростання обсягу цих послуг свідчитиме про зростання добробуту нації.Однозначно, треба збільшити фінансування на культуру. Але таке збільшення має вести до поліпшення стану культурної сфери, її розвитку. Говорити про розвиток, це говорити про найбільш наболіле. На розвиток коштів бо й не лишається. Але збільшення бюджетного фінансування нічого не вирішить без залучення альтернативних джерел. І в цьому велика роль держави, яка може створити необхідні передумови, регулювання, середовище. Саме альтернативні джерела фінансування поряд із бюджетними коштами складуть основу для цільових програм підтримки пріоритетних напрямів розвитку культури на середньо- та довгострокову перспективу. Маємо визначити, що для нас є пріоритетом. Якщо це пріоритет, то під нього потрібне відповідне фінансування. І – головне – визначені результати.

1. Модуль № 2. Етика та естетика

76. Розкрити і охарактеризувати сутність та зміст таких категорій та понять етики як, добро, зло, моральна відповідальність, свобода, моральний обов'язок, совість, сенс життя, справедливість, милосердя, дружба, любов, щастя, гідність, честь.

Моральний обов'язок - це прийняття людиною якої-небудь вимоги як свого обов'язку. Обов'язок виступає загальною суб'єктивною формою осягнення моральних цінностей. Кант, марксистська етика зв'язували обов'язок з не досконалістю людини і досконалістю моральної вимоги. Моральний досвід людства свідчить що для дійсно моральної людини обов'язок у міру більш глибокого осягнення добра. Моральний обов'язок - це "зворотній" бік ; добра, існує нерозривний зв'язок між добром і обов'язком. Моральна свобода діалектична єдність моральної необхідності та суб’єктивної добровільності поведінки, здатність людини тримати владу над своїми вчинками.

Гідність - особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні самостійності та моральної рівності з іншими людьми, ставлення до людини інших людей, у якому визначається її безумовна цінність. Повага до людської гідності в кожній людині має бути без розрізнення особи, перед усім за те що вона -людина, а вже потім за її особисті чесноти. Це має бути кредитом, наданим людині для самореалізації: вона ще нічого доброго не зробила, а ЇЇ вже поважають зважаючи на ЇЇ гідність. Гідність можна вважати родовою, граничною абстрактною властивістю індивіда. Монтеск'є стверджував, що окремі пороки виникають від відсутності в людині самоповаги. Гідність як абстрактна властивість конкретизується в процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах. Гідність як визначення чеснот заробляється, заслуговується, але може і втрачатися.

Сенс життя – (лат. Смисл, вважаю) -мета, основне призначення чого-небудь; поклик. Сенс життя - морально-світоглядне уявлення людини, згідно якому вона зіставляє себе І свої вчинки з найвищими цінностями, Ідеалом, виправдовується перед собою та іншими. Людина єдина істота, для якої власне існування є проблемою, яку вона має розв'язати. Основна причина виникнення цієї проблеми усвідомлення людиною своєї смертності, скінченності свого існування. Людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть. Перед обличчям смерті людина намагається максимально використати відведений їй час, наповнити життя сенсом. Прагнення здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який є рушійною силою розвитку особистості.

У розумінні проблеми сенсу життя сформувалися 2 точки зору: 1 полягає в турботі людини лише про себе, своє благополуччя. 2 полягає в служінні певній ідеї тощо, не обмежується існуванням індивіда.

Сенс життя слід шукати між границями егоїзму і догматичним альтруїзмом. Людина знає про існування смерті, але водночас вона прагне безсмертя, вони розглядаються в органічній єдності (віра в безсмертність душі, сторичне безсмертя, увічнення у творіннях культури) . У 20 ст. смерть розглядається в нових аспектах:

1. клонувапня людей (відтворення генетичногод війника людини); 2. проблема „евтаназії" (чи можна людині, що граждае від болю, допомогти піти з життя? Чиє це право - людини, чи лікаря?)

Милосердя - діяльне прагнення допомоги кожному, хто має в тому "потребу". Діяльно допомагати іншому, бути й залишатися собою - в цьому складність і сенс милосердя, хоч би до якої істоти воно не було звернене. Це можна застосувати до суспільства в цілому: спільнота, яка перестає бути милосердною до своїх неїжджених членів, завдає шкоди, насамперед сама собі, зраджує власну духовність. Здатність до милосердя - істотний прояв морального здоров’я суспільства, як і кожної окремої особистості.

Совість часто називають іншою стороною обов’язку, більш особистісним “внутрішнім голосом” моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому. Совість – це здатність до активного самопізнання, самооцінки особистісного відношення до оточуючого, до діючих в суспільстві моральних норм.

Виконуючи функцію внутрішнього регулятора совість діє:як спонука, спрямовуючи нас на дотримання моральних вимог, створюючи певну позитивну психологічну установку; як заборона, тобто зупиняючий фактор, наперед засуджуючи нас за припустимий (можливий) вибір, за поведінку, яка лише намічається; як корегуюча складова (корегує дії під час їх вчинення); як моральна оцінка наших вчинків, виказуючи відповідне моральне переживання.

Відповідальність, зворотня сторона свободи, здатність передбачити наслідки кожного свого вчинку і запобігти можливому негативному ходу подій. Умовно поділяється на внутрішню (совість = вияв моральної самосвідомості особистості) та , зовнішню (у вигляді санкцій суспільства на дії особистості). Може виступати у формах позитивній (почуття значущості, певної влади над подіями, поважне ставлення людей), негативній (почуття бентежності, невпевненості у собі, страх „зіпсувати справу" недосконалістю своїх знань та вмінь)