Психосоціальний розвиток дитини за е.-г. Еріксоном

За концепцією психосоціального розвитку особистості американського психоаналітика Еріка-Гомбергера Еріксона (1902-1994), парапубертатному періоду відповідають орально-сенсорна, м'язово-анальна та локомоторно-генітальна стадії.

Орально-сенсорна стадія психосоціального розвитку (від народження до 1 року). Типологічно вона відповідає оральній стадії за 3. Фрейдом. Головним у формуванні здоро­вої особистості на цій стадії є загальне почуття базальної до­віри або впевненості. Немовля, яке має почуття «внутріш­ньої визначеності», сприймає соціальний світ як безпечне, стабільне місце, а людей – турботливими та надійними.

Рівень розвитку почуття довіри до інших людей і світу залежить від якості материнської турботи, яку отримує дитина. Саме завдяки материнському піклуванню у неї за­кладається основа почуття «все добре». Почуття довіри не залежить ні від кількості їжі, ні від проявів батьківської ніжності, воно пов'язане зі здатністю матері передати сво­їй дитині почуття впізнаваності, постійності і тотожності переживань. Немовля має довіряти не лише зовнішньому світу, а й собі, набути здатності ефективно справлятися з біологічними спонуками. Дитинка, яка довіряє собі, може переносити відсутність матері без надмірного страждання і тривоги з приводу «відокремлення» від неї.

Перша психологічна криза, характерна для цієї стадії, спричинена ненадійністю матері, неспроможністю її пі­клуватися про дитину, відторгненням її. Це породжує в дитини установку страху, підозрілості, побоювань за своє благополуччя, яка спрямована на світ загалом і окремих людей; у всій повноті вона проявляється на подальших стадіях розвитку. Почуття недовіри посилюється тоді, коли дитина перестає бути для матері головним центром уваги, а мати повертається до занять, які залишила на час вагітності, або народжує наступну дитину.

Батьки, які дотримуються протилежних принципів і методів виховання, почуваються невпевнено в батьків­ській ролі, чия система цінностей суперечить прита­манній для їх культури, створюють для дитини атмо­сферу невизначеності, невпевненості, що також спри­чинює появу почуття недовіри Наслідками недовіри є депресія в немовлят та параноя (нав'язливі маячні ідеї) у дорослих.

Здоровий розвиток немовляти не є результатом лише довіри, він обумовлюється сприятливим співвідношен­ням довіри та недовіри. Розуміння того, чому не слід до­віряти, є однаково важливим, як і розуміння того, чому довіряти необхідно. Без цього неможливе прийняття рі­шень. Позитивною психосоціальною якістю, якої набу­ває дитина в цей період, є надія – здатність сподіватися. У дорослих вона слугує основою релігійної віри, підтри­мує впевненість у значущості і надійності культурного простору.

М'язово-анальна стадія психосоціального розвитку (1-3 роки). Вона відповідає анальній стадії за 3. Фройдом. У цей період дитина досягає певної автономності (самостійності) і самоконтролю. Опановуючи норми туалет­ної (привчаючись до горщика) поведінки, дитина ви­являє, що контроль з боку батьків може бути формою піклування і приборкання. Ця стадія є вирішальною для встановлення співвідношення між добровільністю і впер­тістю. Почуття самоконтролю без втрати самооцінки в по­дальшому стає джерелом впевненості у вільному виборі; надмірний сторонній контроль і втрата самоконтролю мо­жуть стати поштовхом для постійної схильності до сумні­вів і сорому.

До цієї стадії дитина цілком залежала від батьків, які піклувалися про неї. Із розвитком нервово-м'язової систе­ми, мови, соціальної вибірковості вона починає досліджу­вати світ довкола себе, більш незалежно взаємодіяти з ним, прагне все робити самостійно («Я – сам»). Позитив­не вирішення психосоціальної кризи на цій стадії за­ лежить від готовності батьків поступово надавати дитині свободу в здійсненні контролю. Якщо дитині не дозволя­ють розвивати свою автономність і самоконтроль, у неї з'являється відчуття сорому, подібне до спрямованого на себе гніву. Сором виникає, коли батьки роздратовано і на­полегливо роблять за дитину те, що вона могла б зробити сама, чи вимагають від неї того, що вона зробити ще не спроможна. Якщо батьки весь час надмірно опікують ди­тину чи залишаються байдужими до її потреб, у неї почи­нають переважати почуття сорому або сумніви у своїй здатності контролювати світ і себе. Замість набуття впев­неності в собі, вміння ладнати з іншими така дитина почи­нає думати, що до неї ставляться підозріло і несхвально. Вона пасує перед тими, хто нею керує. У неї формуються невпевненість у собі, слабка воля.

Локомоторно-генітальна стадія психосоціального ро­звитку (3-6 років). Відповідає вона фалічній стадії за Фройдом. Психосоціальний конфлікт відбувається між ініціативою та провиною.

У цей період дитина розв'язує нові завдання, набуває нових навичок, виявляє відповідальність за свій світ: іграшки, домашніх улюбленців, молодших братів і сестер. Вона зацікавлюється працею інших, встановлює контакти з однолітками і старшими дітьми за межами дому, бере участь у різноманітних іграх. Завдяки цьому дитина почи­нає відчувати, що її сприймають як людину, зважають на неї, її життя набуває мети. «Я – те, ким я буду» — так виявляється її самоідентичність.

Від ставлення батьків до проявів у дитини власного волевиявлення залежить, яке в неї з'явиться почуття — ініціативи чи провини. Діти, чиї самостійні дії отриму­ють схвалення, відчувають підтримку своєї ініціативи. Цьому сприяє також визнання батьками права дитини на допитливість і творчість. Почуття провини провокують батьки, які не дозволяють дитині діяти самостійно, кара­ють за вияв потреби любити й отримувати любов від бать­ка протилежної статі (Е.-Г. Еріксон поділяв думку 3. Фройда стосовно Едіпового комплексу). Дитина, яка переживає провину, почувається покинутою і нікчем­ною. Вона боїться постояти за себе, їй не вистачає ціле­спрямованості та рішучості, щоб ставити перед собою ре­альні цілі та досягати їх. Постійне почуття провини може спричинити в майбутньому загальну пасивність, імпотен­цію чи фригідність.