2. Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії грошей

Основі сучасної кількісної теорії грошей (неокласичний варіант) були покладені американським економістом І. Фішером (1867-1947). Він заперечував трудову вартість і виходів з категорії “купівельна спроможність грошей”, яка залежить від таких факторів:

M – кількість готівкових грошей в обігу (статична);

V – швидкість обігу грошей (середньорічна кількість разів використання грошової одиниці на придбання необхідних товарів і послуг);

P – середньозважений рівень цін (це індекс цін готових товарів та послуг, виражений стосовно базового річного показника, що дорівнює 1);

Q – кількість товарів (реальний національний продукт або рівень фактичного обсягу виробництва);

М^ – сума банківських депозитів;

V^ – швидкість депозитно-чекового обігу.

Фішер математично обґрунтовує залежність рівня цін від маси грошових засобів, що використовуються при здійсненні товарообігу (трансакційних операцій). Вважаючи, що сума грошей, сплачених за товарі, дорівнює кількості товарів, помножених на загальний рівень цін, І. Фішер наводить “рівняння обміну”:

MV=PQ, а звідси P=MV/Q,

а з урахуванням банківських депозитів:

P=(MV + M^V^)/Q.

Основні аспекти “трансакційного варіанта” І. Фішера: у “рівнянні обміну” розглядається динаміка грошових потоків на макрорівні: гроші виступають як засіб обігу та платежу; акцент на об’єктивні засади грошей; у концепції йдеться лише про пропозицію грошей (Мs).

Фішер формулює кількісну теорію так, що гроші, витрачені на блага, повинні дорівнювати кількості цих благ, помножені на їх ціни. Тобто, рівень цін повинен підвищуватися або падати в залежності від зміни кількості грошей, якщо в той же час не відбуватимуться зміни у швидкості їх обігу або в кількості благ, що обмінюються.

Акцентуючи увагу на науковій вагомості “формули Фішера” не слід допускати її абсолютизації. Його рівняння виражає лише загально теоретичний принцип кількісної теорії грошей. При розгляданні низки конкретних ситуацій виявляються специфічні обставини, що не охоплюються змістом формули. Тому це рівняння називають “простим”, “послабленим” вираженням кількісної теорії грошей.

Тому згодом “трансакційна версія” була доповнена “кембриджською версією” кількісної теорії (більш гнучкішою). Представниками кембриджського варіанта були А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон.

А. Пігу акцентує увагу на індивідуальних капіталах і поведінці їх власників (мотивації), що змушують окремих суб’єктів тримати в себе певний запас грошей. До “касових залишків” належать готівкові гроші і залишки на поточних рахунках, тому Пігу визначає кількість грошей як суму касової готівки населення і підприємств, що може бути визначена за формулою (кембриджське рівняння):

Md = k * P * T,

Де Md – грошова маса (попит на наявні касові залишки або реальна потреба в грошах);

K – частка річних доходів суб’єктів, яку вони бажають тримати в грошовій формі (кембриджський коефіцієнт, що показує частку фінансових активів, зберігається у вигляді грошей (k=1/V));

Р – рівень цін (ціна продукції, що реалізується);

Т – товарна маса (обсяг виробництва у фізичному вираженні).

Основні аспекти “кембриджського варіанта”: зосереджена увага на мотивах нагромадження грошей конкретними суб’єктами економіки (мікрорівень); гроші не тільки засіб обігу а й збереження та нагромадження; враховується психологічна реакція суб’єктів господарювання щодо використання готівки; центральна проблема – проблема попиту на гроші (Md).