14.3. Неповторність і спадкоємність культурних епох (етичний і естетичний аспекти).

"Вічність" і "тимчасовість" життя художніх і моральних цінностей. «Вічне повернення» у Ніцше. Абсолютне і відносне у змісті і формі цінності людини і художнього твору. Ідея "золотого віку". Попереду чи вже позаду "золотий вік"? Ідея незмінності людської природи – змінюється лише оснащеність життя. Апокаліптичні прогнози щодо моралі і мистецтва. Прогрес через регрес. Ідея лінійного розвитку й вичерпності ідеї прекрасного у Гегеля. Строгий (суворий) стиль – символізм. Ідеальний стиль – класика. Приємний стиль – романтизм, який спрямовує до „загибелі” мистецтво в цілому.

Зміна рівня і стилю художнього образного мислення, моральної і художньої "картин" світу. Розвиток і "вічне повернення до витоків". Роль традиції у розвитку моралі і мистецтва.

Таліон - (лат. talion, від talio - відплата, рівна злочину, від tails - такий же), що у розгорнутому виді говорить: «душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу, обожнення за обожнення, рана за рану, забите місце за забите місце» (Книга Результату, 21:24-26). Одним з ранніх оформлення таліону в законодавстві були Закони Хаммурапі (звід законів Древнього Вавилона, створений наприкінці царювання Хаммурапи близько 1760 до н.е.). У філософськи узагальненій формі правило талиона говорить: «У відповідь на нанесений збиток надходь стосовно навколишнього (чужим) так, як вони надходять стосовно тебе і твоїх родичів». З цього формулювання видно, що дія за правилом талиона повинне бути зверненим на той, хто завдав шкоди чи на його близьких і його результати повинні бути розмірні нанесеному збитку. Правило талиона регулювало дії, відповідні на зроблене зло. Дії, відповідні на зроблене добро, визначалися правилом вдячності (подяки). Якщо правило таліону деталізувалося і градуювалось під різні ситуації, то правило подяки усього лише вимагало відповідати добром на добро.

Особливості таліону як нормативно-регулятивного механізму полягають у наступному: а) це – правило, що регулює реактивні, чи відповідні дії; б) регульовані таліоном відповідні дії спрямовані на покарання порушника справедливості, або на стягування компенсації за нанесений збиток; в) по своєму змісті дії, регульовані талионом, обращаемы, чи взаємні: відповідна дія спрямована на порушника справедливості (порівн. «Як він надійшов із мною, так і я надійду з ним, віддам людині по справах його» (Притчі, 24:29)); г) таліон не тільки спрямований на відновлення потоптаної справедливості, він вимагає дотримання справедливості і покарання порушника; вимагаючи відплати, талион обмежує міру возмездного дії критерієм адекватності злочину і нанесеному збитку; істотно при цьому, що талион загрожує, і в погрозі полягає його основна санкція; д) стандарт справедливості, передбачуваний талионом, ситуативен у своєму додатку, однак як принцип дії він над суб'єктивний: завжди треба надходити відповідно до ситуації, однак міра справедливості, що задається вимогою рівності, не залежить ні від ситуації, ні від того, хто саме в цю ситуацію включений.

Кожна епоха вносила щось неповторне в різноспільнісну мораль. найгостріше виявлялась специфіка нації як спільноти. Нація – жахливе прикриття персональної злочинності, геноциду, але – це й головна база патріотизму. Тому варто навчатися цінувати як мораль національного буття, так і етику міжнаціональних стосунків.

Установка естетики щодо повного типу культури, узятого як завершальний етап Всесвітньої історії, сприяв і формуванню історії естетики, коли попередні історичні періоди (епохи) у своїх творчих художніх феноменах стали розглядатися саме з позиції естетичної телеології і заданості (логіки послідовності). Так з'являються "Естетика античного світу", " Естетика середніх віків", "Естетика Відродження", художній досвід яких осмислюється винятково з позицій нормативно-естетичної заданості. Власне, така установка була сформульована в "Естетиці" (Філософії мистецтва) Гегеля і заклала основи традиції історії естетичних вчень. У цій історії характерна провіденційно-телеологічна установка на наближення до прекрасного, художньо-вираженого ідеалу (зверненої до сприйняття на рівні розуму почуттєвого споглядання, маніфестації художньо вираженого духу).

За її межами виявилися багато артефактів, до речі істотних для розуміння історичної специфіки художньої творчості навіть самої європейської культури, не говорячи вже про інші культурно-художні світи, які розглядалися скоріше етнографічно, ніж естетично. Що ж стосується Європи, то цілі періоди Античності виявилися за межами не тільки історії естетики, але й історії мистецтва. В однаковій мірі Середньовічна культура була представлена історично і теоретично лише окремими нормативними формами: філософсько-теологічні інтерпретації мистецтва. Це ж стосується проторенесансних феноменів або деяких ретроспекцій античної класики. Не входили в такий спосіб сконструйовану модель історичного розвитку естетичної культури і питання, зв'язані з регіональними, національно-етнічними специфікаціями творчо-художньої феноменології. У зв'язку з тим, що класична естетика і класична художня культура припускають творчість як духовне самостановлення для самосвідомості у формі споглядання, то і людина визначається як "живий твір мистецтва" (Гегель), що формується лише в процесі естетичного виховання, педагогіки, які стають найсуттєвішими елементами естетики.

Некласична естетика пов'язана з різноманітними формами життєтворчості та має своїм наслідком формування інноваційних художніх течій, принципово антиномічних і парадоксально-маргінальних у відношенні до класичної, естетично-концептуалізованої культури. Некласична естетика у своєму життєтворчому модусі заявляє про себе як негативна стосовно класичної форми, насамперед у відношенні мистецтва, яке розуміється як художньо-життєтворчий акт. Художник виступає тут як автор і виконавець, безпосередньо включений у буття твору і постійно здійснюючий його.

Цілісність культури перетерплює радикальну диференціацію; художня культура тепер спирається на калейдоскопічний універсум безлічі автономних світів. Можливість побудови аутопойетичного художнього світу чи не вперше була заявлена творчістю Гельдерліна ("Гіперіон"), але в радикальній формі пророблена Ніцше ("Походження трагедії з духу музики", "Казус Вагнера" і "Так говорив Заратустра"). Ніцше ще більше радикалізує установку на можливість (неможливість) цілісності культурно-художнього світу, пропонуючи тезу "Смерті Бога". Світ тепер – діонісійський екстаз, трагедія й індивідуація самозадоволеного "Его", де аполлонічна завершеність уявлення існує лише як перманентна доцільність абсолютної самостверджуючої і законотворящої волі (волі до влади).

Художня культура, взята в подібному ракурсі, стає принципово культурою модерну, сучасною й актуальною, винятковою і оригінальною. Формується можливість різноманітності "естетики": естетика стає поняттям, що характеризує цілісність конкретного "субкультурного" художнього світу, який володіє своїм авторським стилем, малюнком. Такого роду модернізація неминуче приводить до розмаїтості естетично себе визначаючих напрямків, течій, цілком суверенних і генетично ніяк не зв'язаних.

Відбувається руйнування Всесвітньої історії естетики і разом з цим і Всесвітньої історії мистецтв, як детермінованого (обумовленого в просторі й часі) процесу змін залежних один від одного історичних стилів, епох і т.п. Історія естетичної культури тепер мислиться як трансформація і трансмутація безлічі комунікуючих художніх систем у хронотопі соціокультурної події. Естетика одержує ще один вимір – соціологічний (Іполит Тен, Яків Буркхардт, Карл Маркс, Дйордь Лукач, Хосе Ортега-і-Гассет). Таким чином, за визначенням Гайдеггера, «мистецтво просувається до обрію естетики і стає безпосереднім виразом життя людини», однак життя, зануреного в глобальну соціальну комунікацію (спілкування). Проблематичною залишається класична тема естетичної культури в модерністській і постмодерністській ситуації. Присутність класичної парадигми в комунікуючий системі естетичних проектів утримує феноменологічну суть європейської естетичної культури, концентруючи її на виявлення загальногуманітарної телеологічної установки, що визначається Гайдеггером терміном «алетейя» у сенсовому аспекті «процвітання» і «неприхованості» істини, відкритості для обґрунтування і ствердження верховних цінностей людства.

Неповторність і спадкоємність художніх епох. «Вічність» і «тимчасовість» життя художніх і моральних цінностей.

Роль традиції у розвитку моралі через мистецтва. Культурні епохи і художні стилі. Послідовність розвитку і зміни художніх стилів у мистецтві і етичних теорій в європейській культурі. Стійкість типів художньої творчості і зміна типу художника-митця. Світоглядна невиразність моральної культури і художнього стилю ХХ ст. Постмодернізм. Мораль і мистецтво на ринку цінностей.

Моральні засади «контркультури» і «антимистецтва», «поп-мистецтва», «рок» і «панк-культури» в молодіжному середовищі. Модернізм і традиціоналізм в мистецтві і моралі ХХ ст. Сподівання на «збільшення кількості» добра і краси в майбутньому. Наростання етноцентричних і «загальнолюдських» цінностей культури.

Кожна епоха вносила щось неповторне в мораль різних спільнот. найгостріше виявлялась специфіка нації як спільноти. Нація – жахливе прикриття персональної злочинності, геноциду, але – це й головна база патріотизму. Тому варто навчатися цінувати як мораль національного буття, так і етику міжнаціональних стосунків.