14.2. Проблема прогресу в моральній культурі.

Спадкоємність художньої культури і проблема прогресу в моралі і мистецтві. Чи сучасні твори прогресивніші (досконаліші, кращі), ніж твори давні? Складно, не прямолінійно розвивається мистецтво. Чи є цей розвиток простою зміною, або ж вона поступальна й існує прогрес в мистецтві? У книзі «Французькі зошити» І.Г. Еренбург заперечував можливість художнього прогресу на тій підставі, що кожна епоха дає своїх великих поетів і не обов'язково пізніші періоди художньо вищі або у ряду геніїв – Гомер, Данте, Шекспір, Толстой – є хронологічно наростаюча перевага. Чому приваблює антична художня класика, історія людських стосунків? Чому виразно помітна тенденції дегуманізації і знедуховлення мистецтва і моралі в ХХ ст.? Померанц Г.С. (Росія): «Історія – це прогрес моральних завдань». Але чи він існує? Критерієм такого розвитку моралі є відповідність усій конкретній цілісності усталеної системи моралі в її найрозвинутіших формах. Здатність певних моральних феноменів «вписуватися» в контур даної системи. Ніякої «приреченості на прогрес не існує! Ніякого автоматизму поступу не буває! (Процвітання не за всяких умов буває навіть у квітів. ППС).

Науково-технічний розум переносить свій розвиток. на всякі інші соціальні процеси, на всі явища культури. А це неправомірно. І робили це раціоналісти та позитивісти. Після 1914 – дуже значні розчарування просвітницькою ідеєю прогресу взагалі. Тим паче безпідставно тлумачити про лінійний, односпрямований процес мор. розвитку. Та не можна відкидати зовсім думку про кумуляцію (нагромадження) певних позитивних зрушень і здобутків, які не можна тільки надмірно абсолютизувати.

Вчення про моральний прогрес у царині моральності.

Греко-римська класична етика (теорія Аристотеля, вчення Сократа, евдемонізм Демокрита, розумний гедонізм Епікура, моральні позиції стоїцизму і скептицизму) в історії людських стосунків.

Абсолютне і відносне у змісті та формі цінності людини і художнього твору. Ідея «золотого віку». Ще попереду чи вже позаду «золотий вік»? Ідея незмінності людської природи – змінюється лише оснащеність життя. Апокаліптичні прогнози щодо моралі і мистецтва. Прогрес через регрес. Ідея лінійного розвитку й вичерпності ідеї прекрасного у Гегеля. Строгий (суворий) стиль – символізм. Ідеальний стиль – класика. Приємний стиль – романтизм, який спрямовує до «загибелі» мистецтво в цілому.

Зміна рівня і стилю художнього образного мислення, моральної і художньої «картин» світу. Розвиток і «вічне повернення до витоків».

Моральний прогрес у царині моральності.

Моральний прогрес – ілюзія або реальність? Марксистська точка зору. Розкладання родового ладу виглядає як занепад вдач. Це час, коли, по словах Ф. Енгельса, з'являються «самі низовинні спонуки» і суспільство підточують «крадіжка, насильство, підступність, зрада» (Маркс До., Енгельс Ф., т. 21, з. 99). Проте не тільки переходу від родового до класового суспільства властиво падіння вдач. Перехідні періоди від рабовласницького до феодального і від феодального до буржуазного суспільствам також характеризуються ослабленням моральної регуляції (пригадаємо епоху занепаду Римської імперії, що хоч би стала прозивною). Тому питання про те, прогресивний або регресивний характер має історичний розвиток моральності, не можна вирішити, виходячи тільки з оцінки стану вдач в період розкладання родового ладу. Проблема принциповіша і ширша: чи є мораль класово антагоністичних суспільств розвиненішою в порівнянні з простій, безкласовою родоплеменной моральністю? Якщо так, то можна зрозуміти історичний розвиток моральності як єдиний висхідний процес вдосконалення (хоча і суперечливий, такий, що переривається періодами падіння, застою). Якщо немає, то весь розвиток моральності від родового ладу аж до комуністичної суспільно-економічної формації виглядає як регрес і занепад.

Ознаки прогресу моралі. Історія розвитку моральності показує, що моральний прогрес не можна уявляти собі у вигляді прямолінійного, маршеобразного монотонного сходження. Це надзвичайно суперечливий процес, що знає позадні рухи і втрати, зигзаги і безвихідь. В процесі поступального розвитку моральності не просто міняється само уявлення про добро і зло, ці дві протилежності химерно переплітаються у вдачах; зло виступає нерідко як «важіль», стимулу соціального руху вперед, а старі чесноти занепадають і відмирають. Подолавши, вирішивши одні етичні проблеми, люди в своїй соціально-етичній життєдіяльності стикаються з новими, непередбаченими. Суперечність і складність розвитку моральності нерідко викликає скептичне відношення до самої ідеї етичного прогресу. Деякі філософи, як правило, відкидають ідею етичного прогресу, стверджуючи, що в моральному відношенні людство якщо і не деградує, то, в кращому разі, продовжує топтатися на місці.

Проте якщо підходити до розвитку моральності діалектично, як це і робить марксистська етика, то в змінах моральності, в самій динаміці її суперечностей, можна побачити неухильний висхідний рух. К. Маркс недаремно помічав, що «поняття прогресу не слід брати в його звичайній абстрактності» властивою метафізично неповороткому розуму. Всякий прогрес йде суперечливо, через боротьбу протилежностей (у моральності такою загальною «парою» протилежностей виступають «добро» і «зло»), не припиняючись через це бути прогресом, рухом вперед, до вищого, до кращого.

Важливим показником етичного прогресу служить зростання можливостей моралі благотворно впливати на процес соціального звільнення і духовне вдосконалення особи. Вище ми намагалися показати, як «три форми поневолення» (Ф. Енгельс), три форми експлуатації (рабська, феодальна, буржуазна), змінюючи один одного, утворюють ті соціально-економічні ступені, на основі яких здійснюється етичний прогрес, здійснюється неухильний рух людства по шляху соціального звільнення, по шляху розширення можливостей для розвитку особи. Рабині були поставлені в положення етичної беззахисності перед жорстоким, грубим способом їх експлуатації. У масі своєї вони не знали інших форм боротьби, окрім умисне погано виконаної роботи, втечі або повстання. Кріпосні вже мають в своєму розпорядженні, хай самі елементарні, етичні засоби боротьби з тими, що пригноблюють: свавілля феодалів певною мірою обмежується вимогами, заборонами традиційній моралі, звичаями. Пролетарі ж відстоюють свої економічні, а потім і політичні інтереси, спираючись на нову мораль колективізму і гуманізму. Таким чином, в процесі історичного розвитку боротьби експлуатованих з експлуататорами, з розширенням її форм і масштабів, збільшуються можливості і значення етичного протесту в цій боротьбі, мораль все більш могутньо стимулює духовне вдосконалення особи. Це безперечний показник не тільки загальносоціального, але і морального прогресу.

Виразом етичного прогресу служить також розширення сфери застосування моралі в суспільному житті. Мораль нині проникає усюди — від виробничо-технічних до політичних відносин, впливаючи на ті області життєдіяльності, які раніше були майже неконтрольованими за допомогою морального чинника. У соціалістичному товаристві вимоги моральності стають законом всіх сфер соціального життя. У перспективі — у зв'язку з комуністичною перебудовою суспільства і людини — ще більш зросте роль етичного початку в повсякденній життєдіяльності людей. У міру розвитку суспільної активності і свідомості народу політичні і правові способи регуляції поведінки все більше передаватимуть свої повноваження етичним.

Безперечною ознакою етичного прогресу є і зростання пізнавального змісту моралі. Ще Ф. Енгельс відзначав, що «і в моралі, як і у всіх інших галузях людського пізнання, загалом і в цілому спостерігається прогрес». Мораль містить в собі безцінний досвід людських відносин, знання особливого роду — цінностей і цілей життя. Вдосконалення цієї сторони моралі значно збільшує можливість максимально плідного — як для суспільства, колективу, так і для самої людини — вибору такої лінії поведінки, яка навіть в самих суперечливих, конфліктних ситуаціях відповідає гуманним, творчим принципам. Релігійні догмати, забобони, неосвічений фанатизм — все те, що нерідко супроводило в історичному минулому моральності, - поступово, разом із зростанням її пізнавального змісту, відмирає. Мораль як особливий спосіб орієнтації людей в світі соціальних цінностей і відносин стає все більш ефективним, чуйним інструментом. Перетворюючи об'єктивне знання в глибоко особисту оцінку і внутрішнє веління, вона все більш безпосередньо пов'язує життєдіяльність кожної людини з тенденціями загальносоціального прогресу, сполучає гуманний зміст передового світогляду з емоційною сферою життя особи.

У історії розвитку вдач спостерігається вдосконалення самих способів контролю і морального регулювання поведінки людей. У звичаях, обрядах і ритуалах, що раніше наказували людині жорсткі, раз назавжди дані зразки поведінки, тепер закріплюється те, що досягнуте на даному етапі розвитку моральності, що міцно утвердилось в соціальних взаєминах, а тому не вимагає вибору і риски, перетворюючись на моральну звичку. Переконане проходження етичним нормам, свідоме відношення до їх застосування в кожній конкретній, неповторній ситуації стає загальною умовою моральності поведінки. Від особи вимагається вже не просте виконання етичних обов'язків, а самостійність в постановці і здійсненні етичних цілісний. Затвердження етичних цінностей, піднесених, благородних відносин все більшою мірою стає результатом особистої активності кожного, проявом самодіяльності особи.

Удосконалюються також структура і функції етичної свідомості особи. Воно виявляється здатним акумулювати найскладніші рухи душі, переживання, надії. Росте емоційне багатство етичного миру людини. Цей процес легко прослідкувати, звернувшись до історії світової художньої літератури. Глибина проникнення в етичний світ особи, тонкість психологічного аналізу неоднакові в творах художньої літератури різних епох. Вони збільшуються разом із зростанням духовного багатства особи в реальній історії. Антична література, наприклад, ні в епосі, ні в трагедіях, ні в ліриці не демонструє ще таких глибин духовного життя особи, як література нового часу.

Пізніше, в середньовічних романах, хоча і вдавалося з великою силою і цілісністю зобразити окремі душевні стани людини, але їм залишалася ще недоступною складність етично-психологічних характеристик особи, властива, скажімо, драмам У. Шекспіра. Тонкість же і глибина психологічного аналізу в творах Ф.М. Достоєвського, А.П. Чехова, Л.Н. Толстого, М. Горького, Е. Хемінгуея і Б. Пруса, Т. Манна і Дж. Голсуорсі — наслідок розвитку не тільки самого мистецтва, але і об'єкту, що зображається ним, тобто вищому ступеню складності етично-психологічного миру особи.

Розширення можливостей етичного вибору, індивідуальних початків в «творінні добра» підвищує моральну відповідальність особи не тільки за вчинки, поведінку, але і за стан її душевного миру. Значно зростає роль самовиховання. Етичний прогрес тим самим виражається і в розвитку етичних стимулів, потреб особистого вдосконалення.

Важливим, хоча і непрямим показником прогресу моральності служить розвиток етичної науки. Історія етичної думки незаперечно свідчить про її поступальну ходу. Сучасна етика, в основі якої лежать наукові досягнення і сучасний світогляд, може більш глибоко і точно, чим етична думка минулого, розкривати людині таємниці моральності. Поглиблення теоретичного осмислення моралі надає зворотне, не завжди позитивне, на неї дія, упроваджуючи у вдачі — через світоглядні принципи, ідеали, мотиви — дійсно гуманні цілі моральної діяльності.

Сучасні антикомуністи намагаються приписати марксизму саме таке рішення питання, причому у варіанті, що виключно вульгаризується, примітивному. На їх думку марксисти рахують всю мораль після родового ладу «падінням» людства і мріють за допомогою побудови комунізму повернутися до «золотих вдач» первісного суспільства. Американський теолог П. Тілліх затверджує, наприклад, що комуністична мораль відроджує дикунський «стадний колективізм», де кожна окрема особа нівелюється, зводиться до нуля». Неспроможність подібної вульгаризації стає очевидною, якщо серйозно, а не поверхнево ознайомитися з марксистським вченням про соціально-етичний прогрес.

Вирішуючи цю проблему, треба перш за все встановити, чи був перехід до класового суспільства прогресом або регресом в соціальному відношенні. Поза сумнівом, він був прогресом. Це переконливо довів Ф. Енгельс. Він підкреслював, що для того, щоб вирватися з напівтварини, «варварського» стану, люди вимушені були використовувати «варварські» засоби. Адже рабство було простою формою розподілу праці, що дозволила суспільству зробити стрибок в своєму розвитку. Воно був» історично необхідно і виправдано, хоча моральність майбутніх, віддалених поколінь, що діють в приємніших історичних умовах і володіють могутнішими продуктивними силами, засуджує рабство. Перехід до класового суспільства означав закономірний етап в поступальній ході соціальної історії. Саме з цих позицій Енгельс висував парадоксальне на перший погляд твердження, що «...без античного рабства не було б і сучасного соціалізму».

Але перехід до класового суспільства, будучи соціальним прогресом, в етичному відношенні може бути й регресом. Можливо, через певні причини соціальний прогрес досягається завжди за рахунок деградації, морального розкладання людей? Відповідаючи на це питання слід уникати крайнощів: як некритичного відношення до родоплеменным вдач, їх ідеалізації, приписування первісним людям тих «моральних достоїнств», якими вони насправді не володіли, так і нігілістичної недооцінки тих процесів етичного розвитку, які (через визнання суперечностей, в класовій боротьбі) привели до збагачення і вдосконалення духовного, — у тому числі і етичного — миру особи.

Родоплеменной лад не був тим «золотим віком», яким його розмалювала народна фантазія. Руссоїстськие уявлення про «доброго дикуна», що живе «щасливим» первісним життям, не більше ніж ілюзія. Як точно відмітив радянський історик Б.Ф. Поршнєв, «наскільки низько стояв тоді жалюгідний зовнішній побут людей, так низько знаходився і їх внутрішній світ. Дикуни виглядають імпозантно тільки в описах романтиків-мандрівників, що приписували їм риси своїх власних соціальних ідеалів». Розкладання родового устрою, поява приватної власності, хоча і розбудило «Фурії приватного інтересу», але одночасно вивело людство із стану сплячки, розірвало родові пута, що сковують ініціативу індивіда, обвивають його свідомість масою марновірств і забобонів. Наступає прогрес в розвитку особи, формуються нові духовні цінності. Долається узколокальный характер первісних етичних розпоряджень, що розповсюджувалися лише на одноплемінників. Визріває уявлення про моральну цінність кожної людської особи незалежно від кровноспорідненого походження, від расових або національних відмінностей.

Правда, зростання етичної самосвідомості особи супроводжується і появою таких пороків, яких родове суспільство не знало. Але разом з цими пороками з'явилися нові достоїнства, пов'язані з розвитком особи. «Чесноти» людей родоплеменного колективу виковувалися в пунктуальному, сліпому проходженні відсталим звичаям, містичним заборонам, безглуздим марновірствам. Їх позитивні моральні якості не були результатом свідомого морального вибору, боротьби мотивів, коротше кажучи, роботи зрілої етичної самосвідомості, яка складається поступово в класових суспільствах.

Оцінюючи перехід до моральності класових суспільств загалом і в цілому як прогрес, все ж таки слід зрозуміти і значення втрати тих властивостей родоплеменной моралі, які викликають до себе позитивне відношення, — її несуперечності, загальнозначущій, недвозначності. Проте і достоїнства мають свій ступінь зрілості: одна справа — етична чистота дитини, інша справа — етичне благородство дорослої людини, що пройшла сувору життєву школу. К. Маркс застосував цю повчальну аналогію, пояснюючи нескороминущу художню цінність ряду форм мистецтва (наприклад, епосу), можливих лише на щодо низьких ступенях історичного розвитку (Маркс К., Энгельс Ф. Соч.. т. 46, ч. I. з. 48). Ця аналогія цілком застосовна і до розвитку моральності. Наївна моральна незіпсованість первісної людини, що викликає захоплення у всіх, хто її описує, є результат незрілих соціальних відносин і нерозвиненої свідомості; ці якості не можуть повторюватися в нових умовах, як не може знов стати наївним доросла людина.

Чи взагалі існує моральний прогрес? Історія надає багато фактів, що свідчать про «облагороджування» людської породи. По-перше, сфера застосування норм моралі стає усе ширше. Вони пройшли довгу еволюцію від правил для "своїх" до заповідей загально-космічного масштабу. Сьогодні моральну оцінку одержують явища, які колись уважалися нейтральними. Ми усе гостріше реагуємо на провини, які залишили б байдужими людей середньовіччя.

По-друге, підвищується міра гуманності нашого життя. Наше століття відзначене дивовижними злочинами, але чи не під їх впливом сама планка моральності піднята на нову висоту? Збагатився зміст простих норм моральності, що було показано на прикладі заповіді «не убий». Значно складніше стало поняття об гідному людину існуванні. По-третє, підвищилася значимість загальнолюдського початку в моралі. Локальні, групові кодекси переміняються планетарним мисленням, що поєднує всіх людей Землі, зближає їх як рівних.

Нарешті, з розвитком людської свідомості мораль робиться усе більше складною за механізмом своєї дії. Якщо колись основними регуляторами поводження служили примус, страх і сором, то в сучасному суспільстві людина має більше можливостей вільно надходити по совісті. Можна привести ще цілий ряд свідчень "зм'якшення" вдач, зменшення сваволі, підвищення свободи особи від століття до століття.

Однак серед моралістів завжди перебувають скептики, які сумніваються в якому б то не було прогресі в області моральності. І тому є багато причин. Кожне нове століття було відзначено ще більш дивовижними злочинами, чим попереднє. Дві світових війни, ядерна й хімічна зброя зробили XX століття чи не найстрашнішим з усіх. Сучасне зло стало куди більш витонченим, чим простодушний порок наших малоосвічених предків. Число негідників не убуває, а святі зникли зовсім. Вигравши в науково-технічній області, інформації, ми зруйнували гуманітарні основи свого життя. У прагненні комфортно влаштуватися люди зневажають один одним. Нові часи породжують всі нові проблеми, не дозволяючи старих; сфера дії моральних оцінок розширюється, всі нові й нові явища, що колись уважалися нейтральними, нині називаються злом.

Таким чином, "кількість" зла збільшується, зло сприймається усе більше загострено. І чи не в кожну епоху чутні міркування про "занепад вдач". Коли були прочитані перші клинописні таблички з бібліотеки вавилонського царя Хаммурапі, у них говорилося, що часи, що наступили, куди гірше колишніх. Наріканнями на розпусту молоді перейнята давньоримська література, ті ж ідеї не залишають і сучасних публіцистів. Загалом, мрії про "золоте століття" моралі є традиційною ілюзією моральної свідомості, що розсіюється при уважному історичному розгляді. Дикун, що цілком залежить від стихійних сил природи, не був більше щасливий, чим ми; людина східних деспотій – більш вільною; жінка в патріархальній сім'ї – більше чесною. Якби моральність так регулярно погіршувалася, вона повинна була давно зникнути зовсім. Чого на щастя, не трапилося.

З іншого боку, робити добрі справи сьогодні так само важко, як і колись, цінність їх нітрохи не менше. Подвиг – завжди подвиг, а жаль і милосердя не міняють своєї природи. Добро є добро й незрозуміло, як воно може "розвиватися" або "поліпшуватися". Порівнюючи моральні кодекси різних часів і народів, можна бачити, що вони різні, але не можна сказати, що мораль одних "краще", чим мораль інших. Це було б дискримінацією, що суперечить духу моралі. Таким чином, у певному змісті в моралі неможливий ні прогрес, ні регрес, вона завжди як би дорівнює самої собі.

Чи не випливає звідси, що питання про прогрес у моралі – взагалі фікція? Може бути, його не можна вирішити в даній постановці, і тому варто відкинути "прогресистську" модель розвитку? Мораль, як нам здається, не стільки "піднімається" або "опускається" по сходам прогресу, скільки "переливається" у променях історії. Те вона здається більше доконаної, те порівняно тьмяної, хоча по суті вона та сама. Тому, коли намагаєшся зрозуміти, що таке мораль розібратися в добрі й злі, не можна одержати коротких визначень, чітких класифікацій, однозначних рішень. Подання про моралі складається в процесі ковзання по її незліченних гранях.

Проте під прогресом у мистецтві слід розуміти не міру геніальності художників, а щось інше – вдосконалення стилю, підвищення рівня образного мислення й якості художньої картини світу.

Осмислення мистецтва як процесу призводить до видимої суперечності: з одного боку, кожна стадія художнього розвитку є сходинка до сходження образного мислення, з іншого – далеко не завжди історично вище є вищим і художньо. Кожна стадія художнього розвитку має не тільки відносне значення як підготовка, перехід до вищого етапу, вона володіє і самостійною цінністю, неповторністю. Через історію мистецтва, незважаючи на суперечності і відхилення, проходить лінія естетично і життєво збагачуваного художнього мислення людства, яке все більш ускладнюється. Реалізм, наприклад, викликав підвищення типу художнього мислення і поглиблення пізнання світу завдяки тому, що відкрив психологічний аналіз, навчився розкривати «діалектику душі» і освоювати естетичне багатство світу в естетично багатогранному образі.

Ідеалізм породив немало есхатологічно-естетичних утопій, що пророчили загибель мистецтва. Вони своїми витоками сходяться до Платона. Цей песимістичний погляд на мистецтво підтримали деякими своїми висловами Г. Форстер і Ф. Шіллер. Він виявився і в ранніх працях Й. Фіхте та А.В. Шлегеля. Найяскравіший вираз і завершення естетична есхатологія знаходить в гегелівському вченні про «кінець мистецтва» і настання царства чистої духовності, необтяженої матеріальною формою й ідеєю прекрасного. Всі естетичні концепції, що пророкували загибель мистецтва, так чи інакше принижували його пізнавальну роль, відзначали його недосконалість порівняно з філософією і релігією.

В цьому відношенні позиція К. Маркса, що підкреслив пізнавальну роль мистецтва, протистоїть не тільки художньому агностицизму ідеалістів, що заперечували пізнавальні можливості художньої творчості, але й ідеалістичним утопіям, що проголошували «кінець мистецтва». У відомому значенні гносеологія образного мислення, що окреслена в працях класиків марксизму, стала теоретичним гарантом майбутнього розвитку мистецтва, виразом прогресу як закономірності художнього процесу. Ф. Енгельс підкреслював, що в майбутній драмі шекспірівська жвавість і дієвість зіллються з усвідомленим історичним значенням. Це положення має принципове загально-методологічне значення, указуючи на поступальний характер художнього процесу.

Отож, у історії мистецтва прогрес виявляється не тільки у віддзеркаленні нових, вищих форм життя людства, нових проблем і ідей, але й у підвищенні, вдосконаленні від епохи до епохи самого способу образного мислення.

Чому приваблює антична художня класика? Греко-римська класична спадщина та її значення в історії людства. Тенденції дегуманізації та знедуховлення мистецтва і моралі у ХХ ст.

Моральну творчість також не варто перебільшувати. Головне – подолання власної наївності: тут то й творчість потрібна. Потрібне й прогресування загальнолюдських цінностей, «навічних норм». Розширення сфери застосування моралі в житті. (Померанц Г.С. Росія: «Історія – це прогрес моральних завдань»).

Критерієм такого розвитку моралі є відповідність усій конкретній цілісності усталеної системи моралі в її найрозвинутіших формах. Здатність певних моральних феноменів «вписуватися» в контур даної системи. Ніякої «приреченості на прогрес не існує! Ніякого автоматизму поступу не буває! (Процвітання не за всяких умов буває навіть у квітів. ППС).

Уявлення про певну спрямованість соціальних змін ідуть із глибокої давнини. Античні автори дійдуть висновку про наявність тільки розумового прогресу; у моральному відношенні людство регресує (Сенека), у соціально-політичному – має місце постійний циклічний круговорот (Платон, Аристотель). Ідею прогресу як руху до якоїсь майбутньої досконалості привносить християнство, що, зокрема, свідчить про релігійну складову теорій прогресу, завжди (в основному неявно) у них присутньої.

Християнство формулює ідею морального прогресу, що спирається на вільний вибір особистості. При цьому досягнення досконалості (порятунку) виноситься за межі історії, коли в результаті есхатологічної катастрофи наступить Царство Боже. Висувалася, щоправда, й інша концепція (хіліазм), яка стверджувала можливість світлого кінця історії (Тисячолітнього Царства Христова) уже тут, на землі. Саме ця ідея вплинула на безліч наступних концепцій прогресу.

У 18 ст. формулюється світська версія ідеї прогресу. На основі успіхів природознавства в його механістичній формі, що стверджували єдність еволюціонуючого світу, а також єдність історичного процесу (Віко, Гердер), мислителі цього сторіччя (Тюрго, Кондорсе, Кант) приходять (у дусі фаталістичного оптимізму) до висновку про неминучість нескінченного, що виключає який-небудь регрес, удосконалювання суспільства на основі торжества наукового методу, розуму, освіти, що приведуть до ідеального суспільства й ідеальної людини. Мислителі 19 ст. звертають увагу на підкреслену ще Руссо суперечливість прогресу і прагнуть дати наукове обґрунтування шляхів і етапів прогресивної еволюції, що включає як необхідний елемент і регресивні зміни. Таким чином., було зняте ототожнення прогресу і еволюції. При цьому незмінною залишилася ідея про прийдешнє торжество розумно влаштованого суспільства: або це самопізнання абсолютного духу, що втілився у своїй істині в ідеальній державі (Гегель); або це торжество науки і позитивної філософії в кінцевій гармонійній індустріальній стадії еволюції (Сен-Симон, Конт); або це закономірний рух від однієї суспільно-економічної формації до іншої, коли в результаті неминучої пролетарської революції завершується передісторія людства ("царство необхідності") і починається його історія ("царство свободи") у формі планомірно організованого комуністичного суспільства (Маркс).

Якщо прогрес і є, то який: лінійний, циклічний, експоненційний?

Іншими словами всі теорії прогресу 18-19 ст. виходять у дусі хіліазму з віри в можливість "земного раю", висловлюючи переконання (особливо теорії 19 ст.), що людство вже наближається до заключної стадії свого існування і що відомою є та істина, яка приведе людей до цієї вищої й останньої межі історії. Оскільки науково довести це неможливо, то теорії прогресу прийняли форму світської релігії порятунку через суспільний початок, який має абсолютний характер. Досягнутий стан мислився перериванням історії чудесним чином, причому чудо це трактувалося як щось ціле і загальне.

Соціальні процеси 19 і особливо 20 ст. знайшли явну невідповідність реальності різноманітним оптимістичним версіям прогресу, в тому числі і їх новітньої технократичної інтерпретації. Виявилося, що прогресивні зміни в одних вимірах супроводжуються регресом в інших, що зведення прогресу до будь-якого одного аспекту деструктивне для системи в цілому, веде до деградації суспільства і людини. Науково-технічний розум переносить свій розвиток на всякі інші соціальні процеси, на всі явища культури. А це неправомірно. І робили це раціоналісти та позитивісти. Після 1914 – дуже значні розчарування просвітницькою ідеєю прогресу взагалі. Тим паче безпідставно тлумачити про лінійний, односпрямований процес морального розвитку. Та не можна відкидати зовсім думку про кумуляцію (нагромадження) певних позитивних зрушень і здобутків, які не можна тільки.

Обговорення проблеми ціни прогресу привело до широкого поширення (від Ніцше) умонастрою «розчарування» у прогресові, який розглядає історію як занепад і регрес, а саму ідею прогресу як марновірство. Сучасна соціальна думка відмовляється від ідеї створення суспільства, яке нібито переборе трагізм і страждання людини, підкреслює необхідність виявлення особистісного змісту прогресу, що не може бути зведений тільки до зміни соціальних форм, віра в однозначну рятівничість яких безвідповідальна.

Причини кризи ідеї прогресу – у суті самої індустріальної епохи, її невгамовного прагнення до володіння, до абсолютної свободи і безбережного щастя, що веде до росту агресивності і насильства стосовно природи і людини. Одночасно це і криза класичного раціоналізму. Іншими словами, необхідне відмовлення від думки, що можлива така ідея, яка відкриє абсолютну форму життя, і від надії, що коли-небудь такий щасливий епілог історичної драми буде досягнутий. Прогрес в історії повинний бути зрозумілим не як досягнення земного раю, а як постійне прагнення до вічного ідеалу, як безустанні спроби його здійснення в повсякденності (Бердяєв, Ортега-і-Гассет, Фромм, Новгородцев).

Особливу складність являє проблема критеріїв суспільного прогресу. В історії соціальної думки можна виявити два шляхи вирішення проблеми в залежності від того, який початок вважається вихідним – суспільство чи особистість. У першому випадку критерієм прогресу визнається становлення соціальних форм, які забезпечують організованість суспільства як цілого, що і визначає положення людини. У якості ключової, а іноді і єдиної умови цього розглядають розвиток продуктивних сил на основі науково-технічного прогресу (Гегель, Конт, Маркс, Спенсер, Ростоу). При другому підході критерій прогресу вбачається в положенні людини в суспільстві, у рівні її свободи, щастя і благоденства, у соціальному самопочутті та цілісності особистості, ступені її індивідуалізації (Михайлівський, Сорокін, Фромм).

Історичний досвід показує, що друга позиція більш реалістична й одночасно універсальна і гуманістична, тому що, визнаючи безсумнівну проблематичність людського існування, вона обґрунтовує ідею, що світ особистості ширше і глибше будь-якої громадськості, він нескінченний, а тому не "обітована земля", а непохитна особистість – остання опора соціуму, чим стверджується справжнє буття індивіда у формі його внутрішньої творчої активності. Особистість у такому випадку виступає не як засіб, а як мета і критерій прогресу. Однак при цьому виникає питання про «одиницю» виміру щастя і свободи особи, про способи її зв'язку з інтересами цілого, особливо у світлі широко розповсюджених ідеологем, що одні покоління повинні страждати, щоб забезпечити щастя інших. За цією проблемою схована суперечка абсолютного індивідуалізму (Ніцше) і абсолютного колективізму (марксизм).

М.І. Конрад («Запад и Восток» М, 1966, стаття «Про сенс історії») виступив супроти оптимістично-об’єктивістського пафосу, але суб’єктивістський пафос був ще більшим: с. 491 У поточному столітті намічені контури форми, вільної взагалі від всякого виду примусовості, на підставах рівноправності та співробітництва всіх членів суспільства. С. 508 критерієм суспільного прогресу покладає гуманізм – як позначення специфічної людської природи, її властивостей, як оцінка їх з позицій вищого розуму й етичного початку людської поведінки і суспільного життя.

Рішення проблеми може бути наступне: «Вільна особистість – ось підстава для побудови суспільного ідеалу, але особистість, не усунута від зв’язку з іншими, а така, що носить у собі свідомість загального закону і підпорядковує себе вищому ідеалові" (Новгородцев). Основою цього є абсолютний ідеал добра (ствердження безумовної моральної гідності особистості), втілений у системі абсолютних цінностей. Цей ідеал має поза досвідне походження і засвідчується тільки вірою, але історичний досвід (особливо 20 ст.) показує, що відмовлення від нього й абсолютизація яких-небудь відносних цінностей неминуче ведуть до регресу всього соціуму. Тому для порятунку цивілізації, для її справжнього прогресу необхідний новий гуманізм, людська революція у формі зміни відношення людини до себе й інших, становлення культурного універсалізму (Бердяєв, Фромм, А. Печчеї, Ясперс).

Сучасне розуміння прогресу відкидає ідею його невблаганності у силу певних об’єктивних соціальних законів і будує свої міркування на принципі «є надія на перехід до світу кращого, чим наш», не вважаючи цей світ остаточним. Соціальний процес включає різні тенденції, вибір яких у якості прогресивних (бажаних) залежить від людей, а не назавжди заданий. Інакше кажучи, прогрес може бути зрозумілий як єдність відносного й абсолютного: еволюція відносних явищ нескінченна і різноспрямована, але на кожній ступені цього процесу здійснюється абсолютне, що і може бути визнане за закон соціального прогресу (Новгородцев, Булгаков). Історія не вибудовується в пряму лінію, це сукупність безлічі ситуацій і форм, що зобов'язує визнати єдиною справжньою соціальною реальністю живу людську особистість, через яку повинні бути здійснені ідеальні вимоги.

Про критерій етичного прогресу. З питання критерію етичного прогресу у представників марксистської етичної думки немає поки єдиної, сталої точки зору. Тут немало дискусійних моментів, що вимагають свого подальшого уточнення. Поза сумнівом, що етичний прогрес — один з аспектів соціально-історичного прогресу людства. Основні закономірності останнього, своєрідно заломлюючись в цінностях життя і культури, в потребах і цілях особового розвитку, визначають і етичний прогрес. Але чи означає це, що етичний прогрес лише «відлуння» загальносоціального прогресу, що він не має відносної самостійності? Ні, не означає. Подібно до науки, мистецтва і інших форм суспільної свідомості, способів освоєння миру людиною, мораль може відставати від загальносоціального руху вперед, а може і випереджати його. Більш того, надаючи зворотну дію на загальноісторичний процес, прогрес моралі може його прискорювати. І, навпаки, етичний регрес, падіння вдач може різко гальмувати поступальну в загальносоціальному відношенні ходу суспільства.

Оскільки кожен із способів освоєння миру людиною, включаючи мораль, має свою специфіку, свій психологічний механізм, свої особливі функції, і виявляється таким актуальним завдання виділення власного для кожного з них (приватного) критерію прогресу. Доповнюючи загальносоціальні показники висхідного розвитку суспільства в історії, ці приватні критерії допомагають побачити в загальному русі діалектикові різних потоків людської культури і життя. Так, критерій етичного прогресу розкриває такі специфічні перспективи людини в історії, як перспективи його нормативно-ціннісного вдосконалення, дозволяє науково обгрунтувати бажаний гуманістичний ідеал суспільства і особи.

Виявлення такої перспективи внутрішньо пов'язує критерій етичного прогресу з критерієм загальносоціальним. Ф. Енгельс розглядав загальноісторичний прогрес людства, зокрема, як зростання його свободи, як розвиток панування людини, по-перше, над стихійними силами природи, по-друге, над своїми соціальними відносинами і, по-третє, над власним внутрішнім, душевним світом, над самим собою. Неважко побачити, що успіхи загальноісторичного прогресу, якщо розглядати його в цих трьох напрямах, вельми різні. Людство вельми багато зробило для оволодіння стихійними силами природи, але поки що не так багато — в освоєнні стихійних соціальних сил, підпорядкуванні їх цілеспрямованій волі. Ще менше зроблено в області пізнання людиною свого душевного миру і тим більше панування над ним. Саме у даному, третьому напрямі особливо значительна роль моралі, цього внутрішньоособового компаса вдосконалення суспільства і людини.

Мораль — і критерій етичного прогресу показує це — є одним з найважливіших компонентів, що визначають загальні цілі соціально-історичної активності суб'єкта історії, — людства, таким компонентом, який дозволяє визначити ціннісні параметри вдосконалення цього суб'єкта. Атакуючи ідею прогресу, наші ідеологічні супротивники вістря своєї аргументації направляють саме проти етичного прогресу. Не можна, заявляють вони, вважати прогресом всі технічні, наукові, медичні і тому подібні успіхи людства, якщо само воно не краще, якщо душевний світ особи залишається порочним, низовинним, злобним. Без морального прогресу немає і прогресу загальносоціального, загальноісторичного. Моральний прогрес нібито не піддається визначенню, тому що не можна виділити його критерій: всякий критерій, мовляв, суб'єктивний, довільний, виражає особисту упередженість. Заперечення об'єктивності в змісті критерію етичного прогресу служить, таким чином, методологічною передумовою антимарксистської критики.

Вирішення проблеми критерію залежить не тільки від вірного, діалектико-матеріалістичного розуміння співвідношення загальносоціального, загальноісторичного прогресу з етичним, але і від рішення питання про співвідношення загальноісторичного критерію етичного прогресу з конкретнішими критеріями, що дозволяють визначити прогрес моралі в ту або іншу історичну епоху. Без загальноісторичного критерію не можна було б говорити про етичний прогрес взагалі, не можна порівнювати разные, якісно відмінні один від одного фази розвитку моральності. Проте загальноісторичний критерій повинен володіти такою мірою спільності, яка хочеш не хочеш робить його досить абстрактним. Хоча така абстракція і необхідна, корисна, неминуча, вона вимагає свого доповнення конкретнішими критеріями поступального розвитку моральності, що зважають на якісну специфіку прогресу в ту або іншу епоху. При цьому, природно, виникає спокуса застосувати конкретний критерій прогресу моралі пізнішої історичної епохи до всієї історії, ретроспективно побачити у всьому історичному розвитку моральності тільки підготовку цього етапу. Подібні спроби по самій своїй суті внеисторичны: вони означають приписування минулим поколінням людей, цілим цивілізаціям і культурам таких цінностей, цілей, яких вони насправді не висували.

Марксистська етика не приемлет подібного підходу; вона користується науковою, а не суб'єктивно-волюнтаристською методологією. Саме з урахуванням цих попередніх міркувань і слід вирішувати проблему критерію етичного прогресу. Конкретний критерій етичного прогресу стосовно наший епосі висунуть основоположниками марксизму і їх послідовниками. Це боротьба за реалізацію гуманістичного ідеалу комунізму. Критерій етичного прогресу для періоду переходу від капіталізму до соціалізму був сформульований В.І. Леніном: «Моральність служить для того, щоб людському суспільству піднятися вище, позбавитися від експлуатації праці» Як видимий, конкретний критерій етичного прогресу наший епохи діалектично співвідноситься із загальноісторичним критерієм, будучи його конкретизацією.

Розвиток моралі можна зрозуміти як етичний прогрес лише тому, що кожна подальший ступінь вище попередньою. Перехід на вищий ступінь означає все велику гуманізацію суспільних відносин, подальший розвиток моральної свідомості і вдосконалення його структури, розширення об'єктивних, соціальних можливостей для етично-позитивного вибору в поведінці, моральної творчості і особистої відповідальності, більше багатство закріплених в суспільстві цінностей, посилення пізнавальних здібностей моралі. Це основний загальний критерій, що дозволяє розглядати весь розвиток моральності як висхідний процес, що має свої якісні етапи.

Отже, загальносоціальний прогрес обумовлює розвиток моральності, її поступальна хода вперед від одного рівня до іншого. Безперестанними зусиллями поколінь, сменявших один одного в історії, боротьбою передових класів створювалися нові, сприятливіші для етичних взаємин людей умови, формувалася нова моральна свідомість, такий нормативно-ціннісний склад мислення, який все більш відповідав духовному вдосконаленню особи. Кожна подальший ступінь розвитку моральності виявляється історично вищим, бо в ній зріліше вирішуються складні людські проблеми, збагачується внутрішній світ особи. Етичний прогрес виступає як складний діалектичний процес наростання гуманістичних початків в свідомості і діяльності людини, що творить історію.

Марксизм хоче виправдатись від звинувачень у лінійній логіці поступу, але він невиправний стосовно абсолютизації класового підходу до історії. Тому-то порівняння йде лише на рівні стратегії епох. Науково-технічний розум переносить свій розвиток. на всякі інші соціальні процеси, на всі явища культури. А це неправомірно. І робили це раціоналісти та позитивісти. Після 1914 – дуже значні розчарування просвітницькою ідеєю прогресу взагалі. Тим паче безпідставно тлумачити про лінійний, односпрямований процес мор. розвитку. Та не можна відкидати зовсім думку про кумуляцію (нагромадження) певних позитивних зрушень і здобутків, які не можна тільки надмірно абсолютизувати.